<<
>>

1.4. Узгодження договірних та звичаєвих норм міжнародного права, що регулюють здійснення права на самооборону

Як і переважна більшість інститутів сучасного міжнародного права, інститут права держави на самооборону має два основні джерела – договір і звичай. Протягом майже всієї другої половини ХХ століття найбільш обговорюваною в науці проблемою, пов'язаною з джерелами цього інституту було питання про т.зв.

"самооборону за загальним міжнародним правом": якщо до прийняття Статуту ООН вже існував інститут права держав на самооборону, утворений тільки звичаєвими нормами, то чи продовжують ці норми діяти поряд із положеннями ст. 51 Статуту ООН ?

Формулювання концепції "самооборони за загальним міжнародним правом" знаходимо, наприклад, у Дж. Стоуна: "Надзвичайно важлива форма статті 51: право зберігається, а не надається. У межах статті 51 свобода самооборони зберігається, навіть якщо якесь інше положення у Статуті очевидно забороняє її. Поза цими межами самооборона всіх держав все ще залежить від звичаєвого міжнародного права, зміненого (у випадку з державами-членами ООН) кожною окремою забороною, що міститься будь-де у Статуті" [61; c.244]. Однин з сучасних виразників цієї позиції Ш. Мурейз розглядає ст. 51 Статуту ООН як спеціальний закон по відношенню до звичаїв загального міжнародного права і стверджує, що, коли система колективної безпеки, передбачена Статутом ООН з якої-небудь причини не спрацьовує, дія спеціального закону призупиняється і загальні звичаєві норми відновлюють свою дію [64; c.10-12].

Під звичаєвими нормами, що утворюють інститут права на самооборону "за загальним міжнародним правом", маються на увазі найчастіше не лише ті, що формувалися між двома світовими війнами в контексті зобов'язань держав за пактом Бріана-Келлога, але й положення, вироблені в результаті прецеденту "Кароліни" (типова точка зору, зокрема, для офіційної зовнішньополітичної доктрини Великої Британії та США).

Практична проблема полягає в тому, що ці правила – про "нагальну невідворотну необхідність" і пропорційність – і обмеження, накладені ст. 51 Статуту ООН, не співпадають за змістом. Ряд науковців також дотримується думки про примат звичаєвих норм (які в своїй сукупності формують поняття "загального міжнародного права") над договірними нормами як такими. Подекуди ці погляди мають своїм наслідком використання концепції "самооборони за загальним міжнародним правом" для обходу обмежень, накладених на реалізацію цього права ст. 51 Статутом ООН. Міркують наступним чином: звичаєві норми не були скасовані Статутом ООН, продовжують діяти водночас із ним, а ст. 51 визначає лише один конкретний випадок реалізації права на самооборону – випадок збройного нападу на державу-члена ООН. Пам'ятаймо, що поява у тексті ст.51 Статуту ООН слів "невід'ємне право" має зв'язок із попереднім існуванням у міжнародному праві інституту основних прав держави, зокрема, основного права самозбереження. Ще одне підгрунтя для точки зору про примат звичаїв, сформованих справою "Кароліни", над договірними нормами Статуту ООН стає зрозумілим, якщо ми згадаємо, що основне право самозбереження вважалося jus cogens в ХІХ ст. і що характерною рисою цього інституту була принципова неможливість будь-яких договірних обмежень основного/ невід'ємного права.

Разом з тим, неможливо і заперечити взагалі наявність звичаєвих норм, що регулюють здійснення права на самооборону. У протилежному випадку, якщо вважати, що реалізація права на самооборону регулюється виключно Статутом ООН без участі звичаїв, було б незрозуміло, чи це право насправді належить всім державам, чи воно може бути реалізоване лише державами-членами ООН (адже у тексті ст.51 Статуту ООН йдеться тільки про "членів Організації"). Г. Кельзен, один з прихильників примату загального міжнародного права над нормами договорів, пропонував вирішувати проблему на основі вільної згоди держав. Якщо держава добровільно визнає існування природного права на самооборону, відмінного від норм ст.

51 Статуту ООН, вона змушена визначатися зі співвідношенням договірних і звичаєвих норм; якщо держава не погоджується на природно-правову концепцію самооборони, проблеми для неї взагалі нема. Ця держава зв'язана лише нормами Статуту ООН [65; c.245]. Зараз можемо сказати з певністю, що визначення норм і загальної концепції інституту права держав на самооборону позбавлене сенсу, якщо воно не претендує бути універсальним і породжувати одноманітні зобов'язання для всіх держав. Автором такого вирішення проблеми співвідношення звичаєвих і договірних норм інституту права держав на самооборону виступив Міжнародний Суд. У 1986 році у рішенні по "Справі про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" (Нікарагуа проти Сполучених Штатів) він дійшов наступного висновку: "Суд вважає, що Статут Організації Об’єднаних Націй ... ніякою мірою не поглинає весь обсяг правового регулювання використання сили у міжнародних відносинах. Має дуже суттєве значення, що сам цей договір посилається на звичаєве міжнародне право, яке існувало до нього ... Тому Суд вважає, що стаття 51 Статуту має значення тільки на тій основі, що існує "природне" або "невід’ємне" право на самооборону ... звичаєвої (недоговірної) природи, навіть якщо Статут підтвердив його сучасний зміст та вплинув на нього. Більше того, Статут, який сам визнав існування цього права, в подальшому не врегульовує безпосередньо всіх аспектів його змісту. Таким чином, неможна стверджувати, що положення ст. 51 "поглинають та продовжують" звичаєве міжнародне право" [38; п.14, 94].

Суд, отже, посилаючись на формулювання ст.51 Статуту ООН, підтвердив концепцію права на самооборону як природного, невід'ємного, визнав існування до Статуту ООН звичаєвих норм, які регулювали здійснення цього права. Але Суд визнав також можливість подальшого розвитку інституту права держав на самооборону за рахунок нових звичаєвих норм, що складатимуться в майбутньому, і зокрема, вже склалися на основі договірних норм Статуту ООН.

За загальним правилом, визначеним Судом, договірна і звичаєва норми, зміст яких однаковий, мають рівну юридичну силу та можуть застосовуватися паралельно. Проте договірна норма може лягти в основу формування звичаєвої, і звичаєва норма може конкретизувати зміст договірної. Збереження для держави, яка виходить з договору, обов'язкової сили норм, ідентичних за змістом нормам цього договору, на основі міжнародного звичаєвого права, підтверджується ст. 43 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

У сучасній науці міжнародного права і практиці Міжнародного Суду загалом визнається можливість скасування договірних норм нормою звичаю, яка виникла пізніше [66, с.114], [67, с.109], [68]. Найчастіше і найпростіше це питання вирішується, виходячи з загальноприйнятої в сучасному міжнародному праві ієрархії норм. Згідно зі ст.64 Віденської конвенції про право міжнародних договорів нова імперативна норма – а вона може бути як договірного, так і звичаєвого походження – скасовує всі норми договорів, які їй суперечать. Відповідно до ст. 31 тієї ж Конвенції при тлумаченні договорів враховується подальша практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення. Але та обставина, що в самому договорі, як правило, встановлюється порядок його зміни, дала підстави М. Ейкхерстові стверджувати про існування презумпції проти заміни договору звичаєм. Ця презумпція може бути відкинута лише заявами сторін договору, які свідчать про їх недвозначні наміри змінити положення договору, а також сталою й послідовною практикою [68; с.59-62].

Принцип незастосування сили або загрози силою в сучасному міжнародному праві, за визнанням Суду, існує як у договірній (ст.2. п.4 Статуту ООН), так і в звичаєвій формі. Якщо право самозбереження було jus cogens старовинного міжнародного права, воно могло бути повністю чи в частині скасоване jus cogens сучасного міжнародного права, оскільки принципи побудови системи міжнародного права за весь цей час значною мірою змінилися.

Повного скасування, очевидно, не відбулося, бо Суд визнав наступництво між інститутом права самозбереження і сучасним інститутом права на самооборону. Але суттєвий принцип неприпустимості договірних обмежень невід'ємного права був підданий певній модифікації. Суд визнав, що звичаєві норми щодо підстав і порядку здійснення самооборони, які сформувалися після 1945 р. на основі зобов'язань держав за Статутом ООН, скасували ряд несумісних з ними за змістом звичаїв "класичного" міжнародного права відповідно до принципу lex posterior derogat priori. “Якщо “звичаєве право” і досі має значення, – пише Ян Броунлі – то це мусить бути право 1945 року, тобто періоду, що передував Статуту ООН, а не 1842 року. У будь-якому випадку наступна практика держав-учасниць Статуту тепер повинна логічно розглядатися як домінуюча ...” [69; с.6].

Після рішення у справі "Нікарагуа проти США" набув також розповсюдження підхід, за яким основні норми, що регулюють здійснення права на самооборону, мають подвійну "звичаєво-договірну" природу. Принаймні це судження, підтримане авторитетом Міжнародного Суду та ряду видатних сучасних вчених, надає змогу досліджувати зміст норм, які регулюють здійснення права держав на самооборону, не надаючи першорядного значення їх формі.

До свідчень opinio juris щодо звичаєвих норм, які регулюють здійснення права на самооборону, можна віднести:

1) резолюції Генеральної Асамблеї ООН, зокрема, відповідно до того ж рішення у справі "Нікарагуа проти США" сюди належать "Визначення агресії" (резолюція 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 р.) та "Декларація про принципи міжнародного права …" (резолюція 2625 (ХХV) від 24 жовтня 1970 р.). Серед інших документів можуть бути названі декларація "Про встановлення фактів ООН в сфері підтримки міжнародного миру й безпеки" (резолюція Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1991 р.) та "Про посилення ефективності принципу незастосування сили або загрози силою" (резолюція Генеральної Асамблеї від 18 листопада 1987 р.).

2) комплекс Гельсинкських домовленостей – Заключний акт НБСЄ та ряд документів, які передбачають заходи щодо зміцнення довіри – як такі, що спрямовані на запобігання провокацій збройних конфліктів і відтак стосуються підстав для самооборони;

3) практику Міжнародного Суду ООН – передусім справи "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" (Нікарагуа проти Сполучених Штатів, 1986 р.), "Протока Корфу" (Сполучене Королівство проти Албанії, 1949 р.), "Дипломатичний та консульський персонал США в Тегерані" (США проти Ірану, 1980 р.), консультативне заключення "Правомірність загрози або застосування ядерної зброї" (8 липня 1996 р.).

У зв'язку з активізацією Ради Безпеки ООН після завершення "холодної війни" постає також слушне питання, чи можуть резолюції Ради розглядатися як докази появи нових міжнародних звичаїв. Г.М. Даниленко називає дві особливості творення міжнародно-правових звичаїв з практики міжнародних організацій: 1) "ця практика може вести до утворення звичаю лише в тих сферах, де ці організації наділені відповідною компетенцією"; 2) "слід розрізняти роль міжнародних організацій як центрів міждержавної практики і їх самостійну роль у звичайному нормотворенні в якості суб'єктів міжнародного права, чия практика сприяє виникненню звичаєвих норм, які регулюють їх взаємні відносини та відносини з державами" [68; с.64]. Обидві ці умови додержано у випадку з практикою Ради Безпеки ООН. Відповідно до ч. 1. ст. 24 Статуту ООН держави-члени Організації покладають на Раду головну відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки і погоджуються, що Рада діє від їх імені при виконанні обов'язків, що випливають з цієї відповідальності. У перші роки існування ООН вважалося само собою зрозумілим, що практика Ради відіграватиме роль у творенні звичаєвого міжнародного права. Про це, зокрема, свідчить резолюція Генеральної Асамблеї 686 (VII) від 5 грудня 1952 року "Шляхи і засоби одержання в наявності і готовності до застосування свідчень звичаєвого міжнародного права". Нею передбачається систематизація практики Ради Безпеки як одного з доказів opinio juris щодо нових міжнародно-правових звичаїв [70; параграф 1b)].

Проте від початку 70-х років заявила про себе протилежна тенденція, найбільш яскраво відображена в низці рішень Міжнародного Суду – резолюції Ради Безпеки в чистому вигляді ще не можуть свідчити про згоду всіх членів Організації щодо змін у діючому міжнародному праві, оскільки носять не правовий, а політичний характер, і в принципі підлягали б контролю з боку Суду на відповідність міжнародно-правовим нормам. Розрізнення між політичними спорами, що належать до компетенції Ради, та правовими, які знаходяться під юрисдикцією Суду, закладене в самому тексті Статуту ООН (ст. 33, ч. 3 ст. 36). Суд був вимушений надавати юридичну оцінку практиці Ради починаючи від консультативного заключення щодо Намібії у 1971 році, коли він визнав, що міжнародно-правовим звичаєм було внесено зміни у процедуру голосування, встановлену Статутом, і до кінця ХХ століття. Найбільш виразно на позицію позбавлення рішень Ради правового характеру Суд став у зв'язку зі справою про повітряний інцидент над Локербі (1992 р.). Ще категоричніші були особливі думки декого з суддів, які можуть скласти враження про настрої в міжнародно-правовій науці. Так, суддя Спенсер у особливій думці щодо заключення у справі Намібії заявив: "Право Ради тлумачити Статут ООН не надає Раді повноважень його змінювати". Сучасний дослідник Б. Грефрат, аналізуючи практику Суду в цій сфері, а також компетенцію Ради відповідно до Статуту ООН, робить висновок: держави-члени ООН зобов'язані підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх лише постільки, поскільки ці рішення відповідають положенням Статуту. Додержання норм Статуту є єдиним джерелом юридичної обов'язковості резолюцій Ради [71; c.200].

Зважаючи на всі перелічені чинники, при дослідженні міжнародно-правового інституту права держав на самооборону слід приділяти належну увагу практиці Ради Безпеки ООН. Треба визнати водночас, що ця практика не може беззастережно прийматися як opinio juris щодо виникнення нових міжнародних звичаїв, тим більше – нових норм jus cogens.

В свою чергу, договірні джерела, що мають відношення до реалізації права держав на самооборону, як чинні на сьогоднішній день, так і проекти міжнародних угод, можна поділити на три великі групи:

1) угоди універсального характеру і міжгалузевого значення, які можуть розглядатися і як міжнародно-правові гарантії миру та безпеки, і як угоди, що врегульовують питання застосування міжнародно-правового примусу, і визначають підстави та принципи відповідальності за міжнародним правом. Це діюча угода – Статут ООН – і проект статей про відповідальність держав, де сказано, що обставиною, яка виключає протиправність діяння, визнається реалізація права на самооборону "у відповідності до Статуту ООН" без окремої згадки про його ст. 51 [40; ст.34]. У Коментарі Комісії міжнародного права надається роз'яснення: "Слова "у відповідності до Статуту ООН" стосуються Статуту в цілому, і в цей спосіб обминаються проблеми тлумачення, які могли б постати через звернення лише до ст. 51 Статуту поза контекстом, або водночас до Статуту та загального міжнародного права, або тільки до загального міжнародного права" [43];

2) договори з різних аспектів підтримки міжнародної безпеки. Як правило, це теж багатосторонні угоди, відкриті для приєднання всіх членів ООН. Вони містять окремі положення, покликані врегулювати ряд спірних питань, що поставали при реалізації права на самооборону в другій половині ХХ ст. Здебільшого, це договірні норми, які конкретизують зміст звичаїв, що склалися під впливом Статуту ООН і, зокрема, його статті 51. Сюди можна віднести Міжнародну конвенцію про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 року, статтю 3 bis Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р., яка забороняє застосування зброї проти цивільних суден у повітрі, також Договір про відкрите небо від 24 березня 1992 р., який передбачає заходи зі зміцнення довіри, спрямовані на запобігання провокаціям збройного нападу. Деякі міжнародні договори з питань гарантій безпеки передбачають спеціальні положення, які виключають зі сфери їх застосування реалізацію державами права на самооборону. Ця практика не сприяє появі шляхів вирішення юридичних проблем, що постають у зв'язку з новими загрозами для міжнародної безпеки. Так, наприклад, Конвенція ООН про заборону терористичних бомбувань від 15 грудня 1997 року (вступила в силу 23 травня 2001 року) з одного боку передбачає обов'язок держав-учасниць діяти у відповідності до принципів суверенної рівності, територіальної цілісності та невтручання у внутрішні справи держав (ст. 17), цілей і принципів Статуту ООН та міжнародного гуманітарного права (ч. 1 ст. 19), але з іншого боку містить окреме застереження: "Ця конвенція не регулює діяльність збройних сил під час збройного конфлікту, які ці поняття розуміє міжнародне гуманітарне право, та діяльність, здійснювану збройними силами Держави на виконання її офіційних обов'язків тією мірою, якою вони врегульовані іншими нормами міжнародного права" [72; ст. 19 ч. 2 ];

3) угоди про колективну самооборону та регіональні угоди про підтримку міжнародної безпеки, що містять окремі положення про колективну самооборону держав-учасниць. Договори третьої групи не є в буквальному сенсі джерелами інституту права держав на самооборону – вони скоріше є актами застосування звичаєвих норм, підтверджених Статутом ООН, і не повинні суперечити положенням Статуту. Водночас ці угоди мають значення як практика застосування державами-членами ООН норм інституту права держав на самооборону, в тому числі – відповідних положень Статуту ООН.

Зростання наприкінці ХХ ст. нових ризиків для міжнародної безпеки, настільки стрімке, що випереджає темпи розвитку сучасного міжнародного права, спричинило як один з наслідків поширення скептицизму щодо сучасної ієрархії міжнародно-правових норм. М. Коскенніемі характеризує ієрархію в міжнародному праві як "заплутану": юридична сила норм найвищого рівня має своїм джерелом норми нижчого рівня. Вирішальну роль у створенні ієрархічної системи відіграють процесуальні норми, які встановлюють порядок правотворчості і відповідно визначають вид і ранг матеріальних норм. "Право – це завершений опортуніст: воно підтримує ієрархію, але водночас володіє засобами для її перегляду" [73; c.580].

Наукова дискусія 90-х рр. з приводу юридичного обгрунтування гуманітарних силових операцій засвідчила, що поступово у зв'язку з джерелами інституту права держав на самооборону виходить на перший план проблема застосування загального принципу права "правопорушення не створює права" – ex iniuria non jus oritur. Дослівно цей принцип означає неможливість розвитку і вдосконалення правопорядку (латинський термін jus означає не позитивне писане право, а "дух закону") за рахунок заподіяння протиправної шкоди суб'єктові правовідносин (пам'ятаючи оригінальне значення терміну iniuria в римському праві) [5; c.48]. Застосовуваний до міжнародного права, конкретно до сфери підтримки міжнародної безпеки, цей принцип може означати заборону скасування норм jus cogens, у тому числі принципу незастосування сили або загрози силою, лише з причини поширення практики їх порушень. І досі збройні конфлікти зберігають за собою функцію спричинення найрадикальніших зрушень у міжнародному правопорядку – аналогічно до революцій в національному праві. Застосування принципу ex iniuria non jus oritur покликане, наскільки можливо, перешкоджати цьому.

Вчені по-різному оцінюють ефективність застосування принципу ex injuria non jus oritur. Наприклад, Я. Броунлі вважає, що цей принцип не дає надійного ключа для вирішення конкретних проблем, належний підхід до яких неможливий, якщо їх розглядати з позицій абстрактних узагальнень [69; с.11]. Але саме на цей принцип і саме в контексті проблематики самооборони посилається С. Черніченко: “Окремі приклади з практики самі по собі ще нічого не доводять. Проте, якщо практика підказує уточнення того чи іншого правила (в даному випадку меж принципу незастосування сили), співпадає з доктринальним його тлумаченням та підкріплюється звичайною логікою, тоді неможна казати про правопорушення, що нібито змінюють загальне правило” [74; c.470]. Наслідки недодержання принципу ex injuria non jus oritur у зв'язку з операцією сил НАТО в Югославії навесні 1999 р. обговорюють В. Сімма та А. Кассезе. Б. Сімма вважає за можливе порушити jus cogens незастосування сили або загрози силою у випадку настання нагальної необхідності, однак застерігає проти заснування на основі правопорушення нових норм міжнародного права [75; c.20]. У той самий час А. Кассезе, навпаки, виступив за те, щоб на основі цього прецеденту були вироблені критерії законності подібних силових операцій і постали нові звичаєві норми, які означали б внесення змін до юридичного змісту ряду норм jus cogens [76; c.25].

У будь-якому випадку, намагання приділити особливу увагу загальному принципові права ex injuria non jus oritur у зв'язку з творенням звичаєвих норм міжнародного права, які врегульовують здійснення самооборони, свідчить про усвідомлення небезпеки розвитку міжнародного права завдяки черговому збройному конфліктові і прагнення великої частини вчених принаймні пом'якшити цю суперечність.

Формулювання статті 51 Статуту ООН (невід'ємне право на самооборону визнається, а не надається Статутом) спричинило в другій половині ХХ століття проблему співвідношення звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, в тому числі – тих, що сформувалися в період між світовими війнами, з договірними нормами Статуту. Іншою причиною виникнення проблеми є те, що саме в період між світовими війнами на основі прийнятих тоді документів відбувалося становлення принципу jus cogens незастосування сили або загрози силою як звичаєвої норми міжнародного права, а згодом ця норма отримала договірне закріплення в Статуті ООН. Міжнародний Суд ООН (справа "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа", 1986 р.) запропонував найбільш авторитетний і широко відомий підхід до рішення цієї проблеми – у визначенні міжнародно-правових обмежень на реалізацію права на самооборону провідна роль відводиться звичаєвим нормам. Ті норми, які сформувалися на основі договірних положень Статуту ООН, співвідносяться зі звичаями, які існували до Статуту, за принципом "закон наступний скасовує попередній". Відтак можна зробити висновок, що сучасний інститут права держав на самооборону являє собою комплекс взаємопов'язаних звичаєвих і договірних норм; у випадку виявлення між ними суперечностей першорядну роль в усуненні цих суперечностей відіграє не форма існування норми, а встановлена ієрархія норм міжнародного права. В останнє десятиліття ХХ ст. одним з проявів загальної кризи правових гарантій міжнародної безпеки зробилося критичне ставлення до сучасної ієрархії норм міжнародного права, поширилися намагання вивести нові норми міжнародного права з протиправної практики держав. Внаслідок дії цих факторів на сьогодні першорядною проблемою, пов'язаною з розвитком джерел інституту права держав на самооборону в міжнародному праві, стає відповідь норм діючого міжнародного права на розвиток технічних засобів ведення війни та появу нових загроз для міжнародної безпеки.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.4. Узгодження договірних та звичаєвих норм міжнародного права, що регулюють здійснення права на самооборону:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -