<<
>>

1.2. Становлення сучасного інституту права держави на самооборону відповідно до розвитку принципу незастосування сили або загрози силою

Імперативна норма міжнародного права, яка встановила для держав обов'язок незастосування сили або загрози силою, поступово складалася як звичаєва в період між двома світовими війнами і отримала договірне закріплення в Статуті ООН у 1945 році (ст.2 п.4).

Поряд із поступовими кроками до заборони агресивної війни відбувалося формування інституту права держав на самооборону як сукупності юридичних норм, що регулюють законне застосування збройної сили на противагу злочинові агресії. Це були частини великого й тяжкого процесу розбудови універсальної системи колективної безпеки, покликаної закласти підвалини нової організації міжнародного правопорядку. Основні етапи процесу в часі були знаменовані створенням спочатку Ліги Націй, а згодом – ООН.

Відомо, що Пакт Ліги Націй (1919 р.) не заборонив війну як таку і не заборонив агресивну війну, однак він заборонив війну раптову. Згідно ст.ст. 12-17 Пакту Ліги Націй військові засоби вирішення спору тепер не могли бути застосовані доти, доки спір не пройде процедуру обговорення в Раді Ліги, арбітражний або судовий розгляд. До того ж, ст.10 Пакту забороняла застосування зброї з метою завоювання чи повного поглинення іншої держави [25].

Згідно міжнародного права, яким воно було на межі ХІХ та ХХ століть, нечувані обмеження обороноздатності Німеччини за Версальським договором 1919 року суперечили загальноприйнятим уявленням про основний, необмежений характер права самозбереження – адже це право включало можливість вільного розвитку армії, укріплень і військової промисловості в рамках державної території. Держави-переможниці висунули наступне обгрунтування обмежень права самозбереження в цій сфері: військові засоби захисту Німеччини вочевидь перевищували її законні оборонні потреби і явно призначалися для втілення агресивних намірів, а не для охорони своєї території від нападу. Звідси мало випливати право міжнародної спільноти ледь не повністю позбавити Німеччину озброєнь згідно Версальського мирного договору 1919 р.

Ця акція могла б стати підгрунтям для прецеденту, який би обмежував право самозбереження в частині виробництва зброї, збільшення армії та будівництва укріплень на національній території. Проте Версальський договір не викликав до життя відповідних звичаєвих норм. Здавалася важко досяжною, майже неймовірною спільна згода переважної більшості урядів, які б вбачали у внутрішній політиці якоїсь однієї держави, спрямованої на підвищення її обороноздатності, прояв агресивних намірів і були б готові чинити на цю державу тиск. "Більше того, – пише Ч. Хайд, – можуть з'явитися політичні міркування, які можуть стати підставою для того, щоб перенести проблему зі сфери права до сфери політики і надати свободу дії агресивно налаштованому урядові, який іде шляхом посилення своєї військової сили під приводом самооборони" [19; с.387]. Було лише визнано, що право держави розбудовувати свою обороноздатність можуть обмежувати положення договору, але не звичаєві норми. Звідси походять визнання роззброєння як вирішального фактору безпеки за часів Ліги Націй, Генеральна Конференція з роззброєння, де розглядалася безліч проектів, покликаних цим шляхом здійснити одвічну мрію народів про тривалий мир.

Двадцять років Ліги Націй – час прояву перших дипломатичних і наукових ініціатив покласти край війні або принаймні встановити над нею жорсткий контроль світового співтовариства. Дипломатична і міжнародно-правова діяльність держав на терені колективної безпеки охоплювала багато напрямів, часто протилежних. Безпосередньо під егідою Ліги мали місце 2 спроби закріпити заборону агресивної війни в міжнародному праві. Обидві вони будувалися на ставленні до війни як до засобу розв'язання міжнародних спорів. У 1924 р. Асамблея Ліги ухвалила так званий Женевський протокол, який забороняв будь-які військові дії, окрім колективних заходів під егідою Ліги і самооборони (le legitime defense, буквально – "правомірний захист"). З тексту протоколу не випливало, на відміну від попередніх пропозицій, що самооборона і примус до виконання рішень міжнародного органу (суду, арбітражу або Ради Ліги) тотожні.

Підписів представників 14 держав не вистачило для вступу Женевського протоколу в силу. Друга спроба мала місце 24 вересня 1927 року з прийняттям Асамблеєю шляхом поіменного голосування резолюції, що засуджувала агресивну війну і оголошувала її міжнародним злочином. Асамблея проголосила обов'язок держав-членів дотримуватися двох принципів: заборони агресивної війни і застосування всіх мирних засобів для вирішення спорів будь-якої природи, що можуть постати між державами. Ця резолюція пройшла майже непоміченою і не справила значного впливу на нормативні основи міжнародних відносин – "уряди не надали їй такого значення, яке могли мати для них зобов'язання, взяті за договором" [26; c.697].

Спроби заборонити агресивну війну, зроблені поза Лігою, стали якщо не успішнішими, то щонайменше більш резонансними. Причини – заформалізована процедура роботи органів Ліги та її недостатньо представницький склад (постійна відсутність не менш ніж двох великих держав серед її членів). Країни Європи надавали велике практичне значення комплексові угод, покликаних закріпити західні кордони Німеччини. Ці угоди були парафовані 16 жовтня в Локарно і підписані в Лондоні 1 грудня 1925 року. З-поміж їх числа Договір про взаємні гарантії, або Рейнський гарантійний пакт, встановлював зобов'язання Німеччини, Франції та Бельгії під гарантією Великої Британії та Італії не вдаватися до війни в їх взаємних відносинах, окрім двох винятків – самооборони і застосування санкцій відповідно до Пакту Ліги Націй. У випадку "брутальних порушень" договору (ними вважалися збройний напад, втручання та введення військ до демілітаризованої зони на лівому березі Рейна) передбачалася "негайна допомога" держав-гарантів тій стороні, проти якої спрямоване порушення. Дії, які слід ужити в решті випадків, коли договір міг бути порушений, віддавалися на розсуд Ліги Націй. Двосторонні угоди Франції з Польщею та Чехословаччиною про негайну взаємну допомогу від "неспровокованої агресії", мали б створити аналогічний режим на східному кордоні Німеччини, проте вже без британо-італійських гарантій.

Політична слабкість завадила французькому урядові вимагати застосування відповідних положень локарнського договору, коли Німеччина в 1935 році вчинила одно з порушень, визначених ним як "брутальне", і ввела війська у рейнську демілітаризовану зону. Рада Ліги Націй спромоглася лише констатувати факт порушення договору Німеччиною [27; c.38].

Далі, початок утвердження принципу незастосування сили або загрози силою як універсальної звичаєвої норми пов'язують скрізь в науці з Всезагальним договором про відмову від війни як засобу національної політики, або ж Пактом Бріана-Келлога, укладеним в Парижі 24 серпня 1928 року. Його учасницями стали 69 держав. Серед відомих в літературі недоліків Пакту один перебуває в прямому зв'язку зі створенням інституту права держав на самооборону. Це застереження Високих Договірних Сторін.

Під час підготовки Пакту Бріана-Келлога США поширили ноту наступного змісту: “Кожна держава вільна в усі часи та незалежно від договірних положень захищати свою територію від нападу або вторгнення, і тільки ця держава, і ніхто більше, компетентна вирішувати, чи вимагають обставини вдатися до війни в порядку самооборони”[28, c.78]. Передбачалося, що запровадження до Пакту якихось положень, які б докладно визначили умови реалізації права на самооборону або принаймні вказали на це право як на визнаний сторонами виняток із зобов'язань за Пактом, є зайвим, оскільки, як значилося в тій самій американській ноті, право на самооборону "невіддільне від самого державного суверенітету". Подібні застереження зробили і інші держави: зокрема, Японія – про “право на самооборону” та Південна Африка – про “природне право на правомірну самооборону” [28; c.78]. Виявилося, що держави бажають висловити своє розуміння підстав і обсягу реалізації права на самооборону не тоді, коли обставини цього вимагатимуть, а одразу при підготовці Пакту. Умови, за яких держави-учасниці Пакту вбачали самооборону неминучою, відзначалися різноманіттям. Велика Британія і Франція включили до підстав, коли вони мають право вдатися до самооборони, стан внутрішньої і зовнішньої безпеки колоніальних володінь, захист союзників та своїх сфер впливу, причому окреслили їх навмисне нечітко.

Самооборона Сполучених Штатів охоплювала реалізацію доктрини Монро силою зброї. Згодом провал зусиль узгодити один з одним Пакт Ліги і Пакт Бріана-Келлога був спричинений в тому числі неможливістю зберегти ці застереження з усіма їх особливостями. СРСР, який ратифікував Пакт Бріана-Келлога 29 серпня 1928 р., рішуче виступав при всякій нагоді проти застережень щодо права на самооборону, здатних звести всі зобов'язання сторін за Пактом нанівець. Радянський Союз не визнавав за цими застереженнями юридичної сили, бо решта держав-учасниць Пакту не дала на них своєї згоди, і пропонував, щоб держави, які зробили застереження, формально відмовилися від них, або щоб спеціальна угода позбавила застереження "всякої юридичної та моральної сили" [29; c.65]. Однак, застереження, здається, здобули мовчазну згоду решти учасниць Пакту.

Порівнюючи Пакт Бріана-Келлога з положеннями Пакту Ліги Націй, А. Фердросс робить висновок, що Пакт Ліги, з урахуванням преамбули, де йдеться про ведення війни "заради підтримки права й справедливості", відроджує інститут bellum justum, причому в його найстарішому розумінні. Справедливою тут вважається війна на захист не тільки позитивного, а й природного права від порушень. Щодо права на самооборону, яке зберігається за державами-учасницями Пакту Бріана-Келлога, воно "видимо, в технічному розумінні є просто правом необхідної оборони", тобто одним з випадків самозбереження [6; c.425]. Також слід зауважити, що за застереженнями до Пакту Бріана-Келлога право на самооборону передбачає вже тільки активні військові дії, без заходів підвищення обороноздатності держави. І ще, від обов'язків гарантів за Локарнським договором та від права надавати військову допомогу союзникам, передбаченого застереженнями до Пакту Бріана-Келлога, легко прокласти місток до сучасного нам права на колективну самооборону вже відповідно до Статуту ООН.

Право кожної держави самостійно визначати обставини для самооборони здобувало широке визнання, але ставали зрозумілими також величезні руйнівні наслідки, яке може мати для системи колективної безпеки зловживання цим правом.

Тому час від часу суб'єктивне право держав на самооборону піддавалося сумніву. Дискутувалися варіанти його обмеження. Таких варіантів називали два –або чітко визначити в міжнародному договорі підстави реалізації права на самооборону (доктрина жорстких критеріїв), або уповноважити спеціальний міжнародний орган розглядати всю сукупність обставин конкретного конфлікту і вирішувати, хто в даному випадку агресор, а хто – сторона, що обороняється (доктрина гнучких критеріїв). Ця остання здобула найбільше прихильників в період між двома світовими війнами. Вона вважається англосаксонською, але її поділяли уряди Німеччини, Італії, Іспанії, Угорщини, Швейцарії і інші. Великі держави не бажали відмовлятися від права превентивної самооборони, і тому заперечували проти формального визначення агресії і були незгодні відмовитися від свободи визначення підстав самооборони. За словами О. Чемберлена, чітке визначення агресії "буде корисним для винуватця і пасткою для невинуватого" [26; с.700]. Тому значно раніше, ніж на порядку денному з'явилося прийняття міжнародного документу про визначення агресії, предметом обговорення дипломатів та науковців стали створення і повноваження міжнародного органу, який при виникненні збройного конфлікту оцінював би правомірність дій сторін. На тлі цих дискусій несподівано зросла вага рішень органів Ліги Націй щодо локальних конфліктів напередодні та на самому початку другої світової війни. Попри засвідчену цими справами недієвість Ліги (нерезультативність санкцій, подвійні стандарти в політиці великих держав), для розгляду становлення сучасних норм інституту права держав на самооборону зберігають своє значення висновки, що їх зробили Рада та Асамблея Ліги про правомірність поведінки сторін у кожному з цих конфліктів.

Вторгнення Японії у Північно-Східний Китай і відторгнення від нього Маньчжурії (18 вересня 1931 р. - 31 травня 1933 р.) мотивувалося піклуванням про безпеку японських громадян у Китаї і їх власності, що в цілому відповідало класичній концепції самозбереження або самозахисту. Привід – вибух, що пошкодив колію японської Південної Маньчжурської залізниці поблизу розташування японських солдатів. Всі японські війська рушили з місця майже одночасно, що дало привід історикові Ж.-Б. Дюрозелю вважати цю акцію заздалегідь спланованою [30; c.129]. Під час обговорення на надзвичайній сесії Асамблеї Ліги Китай вимагав беззастережного засудження японської агресії. Японія відповіла, що в Китаї "відсутня організована державність" (справді, контроль над китайською територією намагалися встановити два різні уряди, не рахуючи уряду проголошеної Японією держави Маньчжоу-Го). Не відбулося оголошення Японії агресором, проте і слідча комісія лорда Літтона, і Асамблея Ліги визнали Японію порушницею Пакту Бріана-Келлога і не підтримали звинувачень проти Китаю. Японія не визнала компетенцію Ліги щодо даного спору і вийшла з Ліги. Пропозицію доручити контроль над становищем японських громадян і власності в Китаї нейтральним державам Японія відкинула.

Війна Італії проти Ефіопії (3 жовтня 1935 року - 9 травня 1936 року) мала за привід інцидент в оазисі Уал-Уал на кордоні Ефіопії з Еритреєю в грудні 1934 року. Італійські солдати тубільного походження загинули у сутичці з абіссінцями на ефіопській території, яка до 1928 року належала Італії. Між Ефіопією та Італією існували взаємні договірні зобов'язання про мирне розв'язання спорів і обопільну повагу незалежності. Комісія Ліги Націй не виявила винуватців прикордонної сутички, і всі спроби арбітражного врегулювання, до якого закликала Ліга, зазнали невдачі. Протягом вересня 1935 року справа обговорювалася в Раді Ліги, де представник Італії барон Алоїзі намагався, спираючись на попередню бездіяльність Ліги і загалом весь маньчжурський сценарій як на прецедент для обгрунтування намірів свого уряду, довести відсутність у Ради компетенції розглядати цей спір чи хоча б переконати Раду поставитися до спору байдуже. Через чотири дні після початку агресії Італії в Ефіопії Рада Ліги одностайно, за винятком італійського представника, проголосила Італію агресором, з чим погодилася Асамблея. Неповний і невиконуваний режим економічних санкцій не спинив Італію від приєднання Ефіопії до своїх колоніальних володінь. Повній відповідальності агресора не сприяли і залаштункові спроби мирного врегулювання на кшталт пропозицій встановлення мандату над Ефіопією – суверенною державою і членом Ліги.

"Зимова війна" СРСР з Фінляндією (30 листопада 1939 року - 13 березня 1940 року) також розпочалася з вбивства декількох радянських солдат на державному кордоні. СРСР відкинув пропозицію уряду Фінляндії про спільне розслідування. Тут також існував договір про ненапад 1932 року, денонсований Радянським Союзом за два дні перед нападом на Фінляндію. На слуханнях у Раді Ліги радянський представник заявляв, що його держава надає допомогу проти білофінів прокомуністичному урядові "Фінської Народної Республіки", поспіх організованому в Теріокі. Як відомо, СРСР був оголошений другим в історії агресором і виключений з Ліги, але війну виграв.

Ось випадки, коли уповноважені на це міжнародні органи констатували факт порушення зобов'язань про незастосування сили. Порушник щоразу намагався виправдати себе за допомогою елементів права самозбереження, виняток становить лише позиція СРСР – він посилався на радянську міжнародно-правову доктрину, значно відмінну від традиційної. Маємо ще одне свідчення, що з поступовим усвідомленням відносин держав як спільноти зміст права самозбереження піддається звуженню, принаймні осмислюється нагальна потреба відмежувати його від явних зловживань. Перераховані епізоди з практики Ліги Націй мають замало авторитету, щоб правити за зразок або підтверджувати появу нової правової норми – вони дискредитували самі себе. Однак вони все ж таки засвідчують певну історичну тенденцію до звуження кола підстав реалізації державами права на самооборону, яка поки що одержувала визнання в працях вчених та на форумах міжнародного співробітництва, але, на жаль, не в політиці національних урядів.

Найзначнішим прибічником доктрини жорстких критеріїв визначення агресора був Радянський Союз. У лютому 1933 році нарком закордонних справ М.М. Литвинов вніс на розгляд Генеральної Конференції з роззброєння проект декларації про визначення нападника (його російська назва "Определение нападающей стороны"). Він пропонувався як продовження французького плану зміцнення міжнародної безпеки (план Ерріо), який передбачав розширення та вдосконалення зобов'язань держав відповідно до Пакту Бріана-Келлога. Радянський Союз виходив з того, що жоден міжнародний орган, уповноважений до визначення агресора та сторони, яка обороняється, не може бути повністю неупереджений, хоча б у ставленні до СРСР – держави з унікальним суспільним ладом, яка важко здобувала визнання і на той момент не була членом Ліги Націй. Відтак, яким би чином цей орган не формувався, він не зможе обійтися, за висловом М. Литвинова, від "керівних вказівок". Ухвалений в Комітеті з безпеки, але похований Генеральною комісією конференції, радянський проект ліг в основу міжнародної конвенції про визначення агресії, яку СРСР підписав у Лондоні зі своїми найближчими сусідами 3-5 липня 1933 р. Її сторонами були 12 держав: Радянський Союз, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія, Румунія, Польща, Чехословаччина, Югославія, Туреччина, Персія, Афганістан. М. Литвинов оголосив: "Радянський Союз готовий підписати аналогічні конвенції з будь-якими державами, незалежно від їх географічного положення та нині існуючих з ними відносин. Але ми не знімаємо з черги пропозиції про універсальне прийняття визначення агресії" [29; с.71].

Одна риса радянського проекту вигідно відрізняла його від того визначення агресії, яке було згодом, у 1974 році, прийняте резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Після переліку дій, кожна з яких становить акт агресії, він наводив перелік приводів, що зазвичай використовувалися як виправдання для застосування зброї, мотивованого в дійсності політичними, економічними та стратегічними міркуваннями. Ці приводи можуть бути об'єднані загальним терміном "фіктивна самооборона". Серед них називалися внутрішній лад держави, революційний рух на її території, а також "небезпека, яка може загрожувати життю або майну іноземців". Відповідно до договору застосування збройної сили, обгрунтоване будь-яким з цих приводів, відтепер не могло бути виправдане як акт правомірної самооборони і повинне було розглядатися як акт агресії.

Укладання конвенцій про визначення агресії в цілому було сприйняте як рішучий і багатозначний крок на шляху до реформи міжнародно-правових гарантій миру та безпеки. Однак той факт, що під час обговорення агресії Італії проти Ефіопії в Раді Ліги італійський представник намагався використати для виправдання позиції своєї держави ряд формулювань, вжитих у тексті цих конвенцій, і М.М. Литвинову довелося виступати з запереченнями [31; c.130], підтверджує: договірні зобов'язання матимуть лише відносну ефективність без їх практичного застосування компетентним органом.

Серед інших регіональних міжнародних договорів періоду між двома світовими війнами слід згадати у зв'язку зі становленням інституту права держав на самооборону Міжамериканську конвенцію про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., прийняту на Сьомій Міжнародній Американській конференції. Знаючи попередню історію міжнародного права, можна з певністю зробити висновок, що ця Конвенція закріпила поняття про основні права держави зі змінами, привнесеними розвитком правосуб'єктності держави і міжнародно-правових гарантій миру та безпеки. Згідно цієї Конвенції, основні права держав "ніяким чином не могли бути порушені", буквально – "їм не могло бути заподіяно ніякої шкоди" (the fundamental rights of states are not susceptible of being affected in any manner whatsoever"). Можливе також дещо інше тлумачення – вони не підлягають обмеженням, що перешкодили б їх належному здійсненню. Єдиними припустимими обмеженнями для основних прав держав Конвенція визнає "здійснення прав інших держав згідно з міжнародним правом" (ч.2. ст.3.) та першорядний інтерес для держав – збереження миру (ст.10). У частині 1 статті 3 Конвенції згадується, у переліку інших основних прав також дещо модифіковане право самозбереження, яке реалізовується державою незалежно від визнання: "Навіть ще не визнана держава має право захищати свою цілісність і свою незалежність, піклуватися про своє збереження та процвітання, і як наслідок цього, організовуватися, як вона визнає за потрібне …" У ст.10 підтверджується обов'язок мирного розв'язання міжнародних спорів [32].

У науці міжнародного права періоду між двома світовими війнами помітно зріс інтерес до інституту права держав на самооборону як до найважливішого винятку з правила про пов'язаність сили правом. Найчастіше це право розглядалося в контексті шляхів розвитку фундаментальних правових гарантій міжнародної безпеки – "загальних норм права миру". Позитивістсько-правове спрямування переважної більшості юристів-міжнародників у той час зумовило радикальне переосмислення наукою міжнародного права як теорії справедливих війн, так і інституту основного права самозбереження. Досить часто заперечувалося, що ці два явища взагалі мали правовий характер. Був підданий сумніву необмежений, невід'ємний характер права на самооборону в тому вигляді, в якому воно входило у режим, встановлений Пактом Бріана-Келлога для його договірних сторін. Приходить усвідомлення того, що право на самооборону не повинне розглядатися окремо від заборони агресивної війни. "Держави – пише Дж.Л. Брайєрлі – демонструють нахил до порушення правового принципу самооборони, надаючи йому характер ледь не містичної святості … Якщо визнати, що природне право не підлягає ніяким обмеженням – як тоді узгодити природне право людини на життя з обов'язком нести військову службу і ризикувати життям ? … Самозбереження, яке виходить за межі поняття самооборони, може бути інстинктом, але ж право існує заради контролю над нашими інстинктами, а не для того, щоб приховувати під серпанком поважності слабкості людей та держав" [33; c.126-131]. Право держав на власний розсуд визначати підстави для самооборони цей вчений називає абсурдним. Однак, вже на той час було зрозумілим, що справжня ефективність норм, які обмежують реалізацію права на самооборону, залежить від організації, на яку покладено обов'язок підтримувати міжнародний мир та безпеку в універсальному масштабі, бо ця організація повинна стати уособленням і найзначнішою практичною гарантією принципу відмови від війни як засобу національної політики.

Офіційне визнання переважної більшості держав, здатних визначати ситуацію в світі, зберігали в період між двома світовими війнами норми інституту права держав на самооборону, сформовані справою "Кароліни". Очевидно, на підставі цих норм правомірність так званої превентивної самооборони від загрози безпеці держави, якщо постане невідворотна необхідність, не заперечувалася. Таке становище відповідало національним інтересам великих держав. "Листування, що передувало укладенню Пакта Бріана-Келлога, скоріше підтверджує, ніж відхиляє той погляд, що, якщо держава першою застосувала силу, необов'язково саме вона відповідальна за розв'язання збройного конфлікту", – пише найуважніший тогочасний дослідник міжнародно-правової проблематики самооборони Е. Жиро, хоча і він визнає всю небезпеку викривлень, зумовлених суб'єктивним визначенням підстав для самооборони [26; с.718].

Початок Другої світової війни не лише знаменував крах колективної безпеки на засадах Ліги Націй, але став ще одним свідченням потреби звузити підстави для реалізації права на самооборону. Наприклад, Німеччина формально мотивувала розв'язання війни проти СРСР 22 червня 1941 року саме нагальною необхідністю захисту від загрози своїй національній безпеці, нібито створюваній надмірною концентрацією радянських військ на кордоні з Райхом, а так само роботою розвідки. В ноті міністерства закордонних справ Німеччини Радянському урядові від 21 червня 1941 року сказано: "… Радянський уряд всупереч своїм зобов'язанням … діяв проти Німеччини, а саме … всі збройні сили на німецькому кордоні були зосереджені й розгорнуті у готовності до нападу. … Більшовицька Москва готова нанести удар в спину націонал-соціалістичній Німеччині, що веде боротьбу за існування. Уряд Німеччини не може поблажливо ставитися до серйозної загрози на східному кордоні. Тому фюрер віддав наказ німецьким збройним силам усіма силами й засобами відвести цю загрозу" [34; с.40]. Навіть незважаючи на те, що нацистський уряд відверто не визнавав міжнародно-правових норм ведення війни і притримувався ідеї "військової необхідності", непов'язаності воюючих сторін правом, у формулюванні цієї ноти послідовно дотримана концепція превентивної самооборони від загрози. Такої самої лінії дотримувався захист на Нюрнберзькому трибуналі, під час процесу проти Генерального штабу Німеччини. Трибунал, зобов'язаний застосовувати норми міжнародного права щодо початку військових дій, чинні на 1939 рік, звернувся до справи "Кароліни" і саме виходячи з норм про негайну невідворотну необхідність захисту як підставу для самооборони відкинув аргументи захисту. Трибуналом було визнано, що зосередження військ на державному кордоні само по собі не створює підстав для реалізації права на самооборону. Трохи пізніше Токійський трибунал був змушений відповісти на питання: чи було правомірним на підгрунті самооборони оголошення Нідерландами війни Японії в грудні 1941 року, до того, як Японія напала на колонії Нідерландів на Далекому Сході. Трибунал визнав, що превентивна самооборона в даному випадку була виправданою, адже захоплення цих територій вже було визначене як одна з військових цілей Японії, оприлюднених на Імперській конференції в листопаді 1941 року [35; с.432].

Рішення міжнародних трибуналів над військовими злочинцями Другої світової війни становлять, мабуть, найбільш авторитетний приклад застосування міжнародними органами норм інституту права держав на самооборону, визнаних державами до 1945 року, і оцінки фактичних дій держав на відповідність цим нормам. Має особливе значення, що це були рішення не Ради Ліги Націй, як органу політичного, а саме міжнародних судових органів. Відтак, вироки Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів можуть бути використані для того, щоб оптимально визначити зміст звичаєвих норм міжнародно-правового інституту права держав на самооборону, які склалися до Другої світової війни. Ці норми вважалися чинними на момент ухвалення вироків. Перебудова засад універсальної системи колективної безпеки і створення нової організації спричинилися до переосмислення правових гарантій міжнародного миру і знов привернули увагу світового співтовариства до визначення умов і підстав реалізації права на самооборону.

Коли на конференції у Сан-Франциско розроблявся текст Статуту ООН, доктрина основних прав держав, підтримувана США та державами Латинської Америки, знайшла відображення у формулюванні ст.51, яка визнала за членами майбутньої Організації право на самооборону. Ще на конференції союзників у Думбартон-Оксі була прийнята домовленість про збереження за членами ООН права вступати у військові союзи та укладати договори про взаємодопомогу. Через те в Статуті ООН з'явився розділ VIII "Регіональні угоди". Питання, як узгодити між собою ці регіональні угоди і універсальну систему колективної безпеки, мало вирішитись в Сан-Франциско. Деякою мірою в теорії вирішення досягалося через позбавлення регіональних союзів наступальної мети і накладення на них обов'язку вдаватися до військових дій лише за згодою Ради Безпеки ООН. Однак ситуацію значно ускладнило те, що напередодні установчої конференції ООН багатосторонні угоди про спільну оборону від нападу третіх країн, з підтвердженням обов'язку мирного розв'язання міжнародних спорів було вже укладено арабськими та американськими країнами. Утворилося дві регіональні системи колективної безпеки – арабська та американська. Країни Південної Америки виступили з вимогою, щоб американський континент був вивільнений зі сфери дії повноважень Ради Безпеки ООН щодо примусових заходів до агресора. Попри свою екстравагантність і завідому неприйнятність з огляду на загальні інтереси, ця вимога мала доречну мотивацію: вже тоді було зрозуміло, що рішення Ради Безпеки про застосування сили може у будь-який момент заблокувати своїм вето будь-хто з постійних членів. Між тим неефективність Ради не повинна була стати на заваді захисту державами їх безпеки, територіальної цілісності та незалежності. Жодне рішення конференції не могло бути прийняте без 20 голосів латиноамериканських країн. Тому, щоб задовольнити їх претензії, було прийняте компромісне рішення включити до Статуту ст.51 у формулюванні, запропонованому делегатом США Вандербергом. Використаний у її тексті вислів "невід'ємне право" свідчить про прагнення зберегти в рамках переглянутої системи колективної безпеки інститут права на самооборону як одного з основних прав держави. Однак, учасники конференції в Сан-Франциско цілком усвідомлювали, що непоправною шкодою для зобов'язань держав-членів за Статутом ООН і для ефективності майбутньої універсальної системи колективної безпеки було б виключення зі сфери дії Статуту цілих груп держав, і, тим більше, визнання Статутом невід'ємного права на самооборону в тій самій формі, в якій воно було визнане у попередньому міжнародному праві державами – учасницями Пакту Бріана-Келлога, тобто без будь-якого конкретного визначення умов реалізації цього права. Відтак, в тексті статті 51 Статуту ООН були названі обмеження реалізації державами права на самооборону:

а) було вказано, що підставою реалізації права на самооборону є збройний напад "на Члена Організації";

б) був встановлений обов'язок невідкладно повідомляти про заходи, вчинені в порядку самооборони, Раді Безпеки ООН;

в) було зроблено спробу узгодити право держав вдаватися до самооборони з повноваженнями Ради Безпеки ООН щодо підтримки міжнародного миру і безпеки [ 36; с.204-209].

Огляд історії виникнення в тексті Статуту ООН статті 51 призводить до наступних висновків:

1) термін "невід'ємне право" – не беззмістовна урочиста декларація, а відлуння старовинного інституту права самозбереження на тлі реформованої у 1945 р. системи міжнародного права. Цей рудимент минулого в Статуті ООН і спричинює більшість складностей з тлумаченням Статті 51 – доводиться вирішувати питання про співвідношення старих звичаєвих норм із договірними положеннями Статуту;

2) якщо звичаєве право самозбереження визначалося як право однієї держави, тієї, що захищає власні суверенні права, то сучасне право на самооборону, "індивідуальну або колективну", має найбільше значення саме як колективна гарантія міжнародної безпеки і не може розглядатися у відриві від правових проблем функціонування Ради Безпеки ООН, регіональних організацій колективної самооборони та безпеки;

3) право держав на самооборону в сучасному – після 1945 р. – міжнародному праві становить "виняток" у подвійному розумінні: виняток з принципу jus cogens про незастосування сили або загрози силою, випадок, коли застосування сили визнається законним, і виняток з режиму, визначеного в розділі VII Статуту ООН – дій Ради Безпеки у випадку порушення миру. Право держав на самооборону функціонально покликане заповнювати прогалину в системі ООН, викликану неспроможністю Ради прийняти рішення. Від того, наскільки ефективно і оперативно працюватиме Рада, безпосередньо залежить і частота порушень державами норм, які регулюють здійснення самооборони, і кількість зловживань цим правом.

Паралізованість Ради Безпеки ООН під час "холодної війни" визначила розвиток інституту права держав на самооборону в наступні 50 років. Якщо в попередній період переважала точка зору, згідно якої головна роль у визначенні норм цього інституту повинна належати рішенням компетентного міжнародного органу, який надає оцінку правомірності дій сторін у конфлікті, то після 1945 року набула більшого значення розробка позитивних норм, що регулюють здійснення права на самооборону. Уточнення та розкриття змісту цих норм відбувалося шляхом прийняття декларацій та інших документів безвідносно до конкретних випадків порушень миру. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято в цій сфері чимало документів, серед яких слід особливо відзначити "Декларацію принципів міжнародного права" 1970 р. і "Визначення агресії" 1974 р.

У цей період норми інституту права держав на самооборону були застосовані Міжнародним Судом ООН. Він перебрав на себе роль, яка за первісним задумом мала б належати Раді Безпеки. 9 квітня 1949 року Міжнародний Суд у рішенні в справі протоки Корфу (Велика Британія проти Албанії) засудив акти самозбереження чи самодопомоги, які виражаються у порушенні суверенітету іншої держави, оскільки “між незалежними державами повага до територіального суверенітету становить істотну основу для міжнародних відносин”. Йшлося про розвідку, здійснену Великою Британією 12-13 листопада 1946 року в територіальних водах Албанії без згоди цієї останньої з метою виявлення мін, після того як 22 жовтня 1946 року при здійсненні мирного проходу в цьому місці протоки Корфу на мінах підірвалися два британські есмінці. “Звичайно, Суд визнає абсолютну нездатність уряду Албанії виконати свої обов’язки після вибухів і відтягуючий характер його дипломатичних нот пом’якшуючими обставинами для дій Сполученого Королівства. Але, щоб гарантувати повагу до міжнародного права, органом якого він є, Суд мусить оголосити, що дії британського флоту становили порушення суверенітету Албанії” [37]. Рішення у справі протоки Корфу першим підтвердило радикальні зміни в характері імперативних принципів міжнародного права і правових засадах міжнародної безпеки, які відбулися у 1945 р. і стосувалися передусім відмінностей між інститутом права самозбереження і сучасним інститутом права держав на самооборону. Найбільше значення для розвитку після 1945 р. міжнародно-правових норм, що регулюють здійснення самооборони державами, мало рішення Суду у справі "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" (Нікарагуа проти Сполучених Штатів) у 1986 р. Уряд Нікарагуа звинуватив Сполучені Штати в істотній підтримці антиурядових збройних угруповань – контрас – на нікарагуанській території. Сполучені Штати не визнали юрисдикцію Міжнародного Суду щодо цієї справи, а свої дії мотивували наданням "відповідної та належної допомоги" в порядку колективної самооборони "третім державам, відсутнім у Суді". Під "третіми державами" малися на увазі Сальвадор, Гондурас та Коста-Ріка, куди нібито уряд Нікарагуа, в свою чергу, постачав зброю партизанським загонам опозиції. Суд розглянув справу за відсутності представника Сполучених Штатів, і дванадцятьма голосами проти трьох ухвалив рішення. Воно містить важливі висновки в цілому про співвідношення договірних і звичаєвих норм в сучасному інституті права держав на самооборону, про умови здійснення колективної самооборони, а також розкриває зміст поняття "збройний напад", вжитого в тексті ст.51 Статуту ООН [38].

Після 1945 р. в міжнародному праві з'явилося поняття міжнародного злочину, зокрема, таким злочином було визнано агресивну війну. Це означало досить серйозні зміни в структурі міжнародного права. Був визнаний вид правопорушень, які, будучи спрямовані проти прав та законних інтересів конкретних держав, завдають непоправну шкоду міжнародному правопорядку в цілому – відтак, реагувати на них потрібно спільними зусиллями світового співтовариства. Міжнародні злочини потребують особливого характеру призначення відповідальності, а надто – застосування особливих заходів примусу до відповідальності.

Реалізація права на самооборону за суттю являє собою акт правового примусу, вжитого у відповідь на примус протиправний. У сучасному міжнародному праві підстави до самооборони обмежені випадком збройного нападу на державу. Надаючи інтерпретацію поняття "збройний напад", Міжнародний Суд скористався документом "Визначення агресії" як таким, що кодифікує звичаєве міжнародно-правове розуміння збройного нападу [39]. У переважній більшості практичних ситуацій поняття "збройний напад як підстава для самооборони" і "міжнародний злочин агресії" використовуються як тотожні, відмінність між ними може бути проведена лише при більш уважному аналізі норм сучасного міжнародного права і здебільшого за формальними ознаками. Все сказане вище призвело до появи у другій половині ХХ ст. нового наукового напрямку у вивченні інституту права держав на самооборону: він дедалі частіше включається в міжгалузевий інститут відповідальності в міжнародному праві і розглядається в зв'язку з проблемами кодифікації останнього. У проекті статей про відповідальність держав Комісії міжнародного права ООН, над яким вона працювала від 1956 по 2001 р., реалізація права на самооборону у відповідності до норм Статуту ООН знайшла своє місце серед обставин, які виключають протиправність діяння держави, зокрема – протиправність застосування збройної сили [40].

Підводячи в загальних рисах підсумок процесові становлення інститутові права держав на самооборону слід підкреслити наступні моменти. Проблеми реалізації державами права на самооборону випливають, як часткове з цілого, з проблем становлення, розвитку і реалізації норми jus cogens незастосування сили або загрози силою. Саме завдяки проголошенню і поступовому закріпленню цієї норми інститут права держав на самооборону відокремився від історичних концепцій, що передували його появі і набув обрисів самостійного інституту сучасного міжнародного права. Водночас, оскільки теоретичне осмислення і практичне впровадження інституту права держав на самооборону не могло відбуватися в абсолютному відриві від попередніх теорій, що визначали ставлення міжнародного права до війни, ці теорії мали свій вплив на становлення інституту права держав на самооборону. Зокрема, у першій половині ХХ ст. мала великий вплив концепція основного права самозбереження, підтримувана більшістю великих держав як зручний засіб реалізації їх національних інтересів. Її можна вважати безпосередньою попередницею того поняття про право на самооборону, про яке погодилися сторони Пакту Бріана-Келлога, судячи з їх застережень до Пакту, і, в свою чергу – країни американського континенту. Дві суттєві ознаки споріднюють інститути права самозбереження і права на самоборону згідно із застереженнями до Пакту Бріана-Келлога: спрямованість застосування збройної сили на захист національної безпеки, яка виражається в безперешкодній реалізації суверенних прав, і недійсність або ж недоцільність будь-якого договірного обмеження правових підстав самооборони.

У період існування Ліги Націй в науці міжнародного права був сформульований головний принцип теоретичних питань дослідження права на самооборону – залежність між реалізацією державами цього права і ефективністю універсальної організації колективної безпеки. У другій половині ХХ ст. вивчення правової проблематики самооборони ускладнилося через зміни в структурі міжнародного права, появи розуміння самооборони як відповіді на міжнародний злочин агресії. Держава, яка реалізує право на самооборону, одна, або в спілці з іншими державами, захищає водночас власні права та міжнародний правопорядок як цілісність. Поява Ліги Націй і особливо ООН – міжнародних організацій універсального характеру, покликаних втілити й реалізовувати спільну відповідальність держав членів за міжнародний мир і безпеку, – сприяла ренесансу в рамках інституту права держав на самооборону концепції справедливої війни. Як першочергова мета самооборони став розглядатися примус правопорушника до відповідальності за свої дії, здійснюваний небагатьма, але від імені і заради добробуту всіх.

Між двома світовими війнами формувалися умови для визнання першочергового значення за колективними гарантіями безпеки держав. Вирішальна роль союзницьких відносин у перебігу та завершенні Другої світової війни призвела до включення в інститут права держав на самооборону після 1945 року також права на військову допомогу. Виникло нове правове поняття – "колективна самооборона", якого в міжнародному праві ХІХ ст. та першої половини ХХ ст. не було – оборонні і наступальні військові союзи не розрізнялися з точки зору міжнародно-правових основ створення і дії.

Під впливом цих факторів, сучасний інститут права держав на самооборону постав як взаємозв'язок різнорідних і подекуди суперечливих елементів, історичних нашарувань і якісно нових рис. З одного боку, характеристика права на самооборону в статуті ООН як "невід'ємного" і такого, що підтверджується, а не надається Статутом, говорить про зв'язок із інститутом основного права самозбереження та правом на самооборону згідно з застереженнями до Пакту Бріана-Келлога. З іншого, розуміння самооборони як протидії міжнародному злочинові агресії відображає концепцію справедливої війни як санкції до порушника миру і засобу відновлення миру. Загальне визначення функції інституту права держав на самооборону в системі сучасного міжнародного права як теоретичну основу подальшого дослідження слід виробити з урахуванням обох цих напрямків.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Становлення сучасного інституту права держави на самооборону відповідно до розвитку принципу незастосування сили або загрози силою:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -