<<
>>

3.1. Становлення нових форм участі ООН у застосуванні військового примусу до держав-порушниць міжнародного миру і безпеки

Операція "Буря в пустелі" знаменувала кінець тривалої стагнації Ради Безпеки і перехід її в епоху активної діяльності, досі нечуваної. З приводу агресії Іраку проти Кувейту та її наслідків Радою була ухвалена серія резолюцій, розпочинаючи від дня нападу, 2 серпня 1990 року.

В той день резолюцією 660 (1990) був констатований і засуджений згідно зі статтею 39 Статуту ООН факт порушення миру, від Іраку вимагалося негайне і безумовне виведення військ. Ухвалена 29 листопада 1990 року історична резолюція 678 (1990), посилаючись на главу VII Статуту ООН як на ціле (не називаючи конкретних статей), уповноважувала держави-члени ООН, які співпрацювали з кувейтським урядом, "у випадку, якщо Ірак до 15 січня 1991 р. повністю не виконає … згадані вище резолюції, вжити усіх необхідних заходів для підтримки та на виконання резолюції 660 (1990) та всіх подальших відповідних резолюцій і відновлення міжнародного миру й безпеки в регіоні". Ще з серпня 1990 р., тобто відразу після нападу Іраку на Кувейт в Саудівській Аравії під приводом захисту цієї країни від продовження іракської агресії почали зосереджуватися коаліційні збройні сили; 16 січня 1991 р. вони перейшли в наступ, який завершився визволенням Кувейту.

В юридичній науці запропоновано три визначення правових підстав операції "Буря в пустелі":

1) це були санкції від імені ООН, дії щодо акту агресії відповідно до глави VII Статуту, бодай і реалізовані з відступом від букви Статуту і порушенням встановленої ним процедури (ст.ст. 42-47): коаліція діяла під проводом США, а не під міжнародним командуванням, і не укладалися угоди про надання державами своїх військ у розпорядження Організації. І.І. Лукашук вважає, що "досвід застосування санкцій до Іраку може правити за ілюстрацію можливостей Ради в наш час" [47; с.108], цей погляд поділяє, по-видимому, П.

Маланчук [35; с.538], до нього схиляється Л.А. Моджорян, хоча вона і наголошує на неприпустимості зневаги до встановленої в Статуті процедури: "В тому вигляді, в якому Радою Безпеки була схвалена 29.11.1990 резолюція 678 про застосування щодо Іраку військових санкцій, вона відкриває широкі можливості для позаконтрольного застосування найбільш варварських засобів ведення військових дій, аж до атомної зброї" [137; с.317];

2) це було ніщо інше, як колективна самооборона відповідно до статті 51 Статуту ООН, – надання військової допомоги Кувейту на прохання його законного уряду та Саудівській Аравії за згоди її короля Фахда. Резолюції Ради Безпеки ООН були потрібні тільки заради того, щоб зовні пом'якшити домінування США у керівництві операцією та створити "політичне обгрунтування" для застосування самооборони в якості примусу до миру. Таку позицію займають Р. Заклін [138; c.76], Ф. Векель [139; c.202], С. Турне: "Рада Безпеки втрутилася лише a priori, щоб уповноважити на дії, і a posteriori, щоб проконтролювати припинення вогню. У будь-якому випадку, Раді ці дії приписати неможна" [140; c.81-82]. "В резолюції № 678 Рада Безпеки оголосила, що вона не бажає, а радше – більше не бажає вживати необхідні заходи для безпосереднього відновлення миру," – гнівно висловлюється Б. Конфорті. – "Поза сумнівом, це була декларація неспроможності" [141; c.111]. З українських міжнародників до цієї точки зору пристає М.Ю. Черкес: "Ці дії до певного моменту знаходились під контролем і регулювались резолюціями Ради Безпеки ООН … Воєнна операція, яка отримала назву "Буря в пустелі", здійснювалась міжнародними збройними силами, але розроблялась і основну участь у ній брали США" [142; c.190];

3) це був так званий "третій шлях", проміжний між самообороною і санкціями згідно ст. 42, шлях резолюцій-уповноважень (authorization resolutions) Ради Безпеки ООН, які ніби освячують дії держав авторитетом ООН, в той час як здійснення права на самооборону "у чистому вигляді" не потребує ніяких додаткових постанов міжнародних органів.

Практика подібних резолюцій не зачіпає юридичної сили статей 42 - 47 Статуту ООН, але не є і протиправною – вона виводиться непрямим чином з Цілей Організації і повноважень Ради (implied powers). Цю останню концепцію розвивають Г. Фройденшусс [143], Н. Блоккер [144], з числа українських вчених її дослідив і запропонував удосконалити О.Є. Болгов [145].

Цілий ряд історичних обставин, які супроводжували ухвалення резолюцій 660 - 678 Ради Безпеки ООН і тепер наводяться у фаховій літературі на підтримку концепції "третього шляху", засвідчує з одного боку прагнення Генерального Секретаря ООН Х. Переса де Куельяра скористатися можливістю для підсилення ООН, і з іншого – намір командування США обставити операцію суто як колективну самооборону. Радянський Союз виступав за "колективні дії і повне використання механізму ООН", а тому пропонував поновити Військово-штабний комітет, який єдиний згідно Статуту ООН повноважний командувати військами, переданими державами-членами у розпорядження організації. США та Велика Британія вважали, що право на колективну самооборону є достатньою юридичною підставою для морської блокади Іраку, а згодом – і військової операції; вони не були проти відродження комітету, але не в якості спільного міжнародного командування, а лише як центру обміну інформацією і координації діяльності національних військових підрозділів [146]. Проти рішучих односторонніх дій США висловлювалися Канада, Китай і сім інших держав, що були в той час представлені в Раді Безпеки [147]. Ці відмінні політичні інтереси взаємодіяли і визначали ставлення Ради до перебігу конфлікту, зокрема, відображалися у текстах ухвалених резолюцій: наприклад, резолюцію 665 від 25 серпня 1990 року, яка закликала держав-членів "вжити таких заходів, співрозмірних з цими особливими обставинами, які можуть бути необхідні на підставі повноважень від Ради Безпеки (under the authority of the Security Council) і … зупиняти вхідні й вихідні морські перевезення з метою огляду й перевірки вантажів і напрямів …" і яка не містила посилань ані на главу VII, ані на ст.

51 Статуту ООН, було використано як юридичну підставу для оголошення повної морської блокади Іраку [148]. Г. Фройденшусс пише, що за два тижні до ухвалення резолюції 665 (1990) 12 серпня США заявляли про готовність оголосити блокаду на підставі права на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН і заради гарантій виконання резолюції 661 (1990), але вже наступного дня, 13 серпня 1990 р., Генеральний Секретар ООН у зверненні до засобів масової інформації заперечив проти використання терміну "блокада", адже "тільки Об'єднані Нації через резолюцію Ради Безпеки можуть, дійсно, вирішувати про оголошення блокади". Остаточний варіант вирішальної резолюції 678 (1990) був ухвалений на рівні голів зовнішньополітичних відомств в залі засідань Ради Безпеки, але перед тим довго погоджувався у столицях держав-постійних членів Ради шляхом переговорів між головами держав та урядів. В ході цих переговорів з нього були вилучені будь-які, запропоновані в попередніх редакціях, згадки про Військово-штабний комітет, або про конкретні статті Статуту ООН, або про повноваження від Ради Безпеки, окрім вимоги про її регулярне інформування. Історія творення резолюцій, схвалених Радою Безпеки щодо кризи у Перській затоці, дозволяє розглядати їх як використання згоди цілого світового співтовариства (в особі ООН) для підтримки примусових заходів, що без такої згоди були б колективною обороною невеликої групи держав. Резолюції Ради Безпеки підсилювали в очах світової громадськості легітимність військових дій антиіракської коаліції. Або, як пише Г. Фройденшусс, "був віднайдений новий засіб, породжений потребою заповнити прогалину між застосуванням недоречного чи непридатного права на колективну самооборону і небажанням застосовувати систему колективної безпеки" [143; c.497].

Відношення до операції у Перській затоці як до колективної самооборони було найбільш типове для наукових робіт, виданих у 1991 році і на самому початку 90-х років. У пізніші часи, коли резолюція 678 (1990) стала так би мовити шаблоном рішення Ради Безпеки про застосування збройної сили, цей шаблон почав застосовуватися значно частіше до громадянських воєн і інших глибоких криз у внутрішньодержавних відносинах, ніж до суто міждержавних конфліктів.

Конкретною метою резолюцій Ради Безпеки в цих випадках могли бути захист постачання гуманітарної допомоги в райони, охоплені страхітливою громадянською війною, і цивільних мешканців цих місцевостей (Сомалі, Руанда), захист "блакитних касок" (колишня Югославія), звільнення країни від військової хунти і втілення в життя результатів виборів (Гаїті). Гуманітарна катастрофа в межах окремої держави стала більш розповсюдженою причиною втручання Ради Безпеки, ніж акт агресії, вчинений однією незалежною державою проти іншої. Але ніким з вчених не заперечувалося, що перший прецедент для такого роду резолюцій був утворений саме агресією Іраку проти Кувейту – з резолюції 678 (1990) були запозичені до наступних посилання на главу VII Статуту ООН і вираз "вжити всіх необхідних / належних заходів", який позначає уповноваження держав-членів на застосування військової сили або інших примусових заходів. Внаслідок описаних процесів право на самооборону поступово було відокремлене і залишене осторонь від наукового пошуку юридичної основи для колективних дій світового співтовариства, підтриманих резолюцією/ серією резолюцій Ради Безпеки ООН, без додержання процедури, встановленої для таких випадків ст.ст. 42 - 47 Статуту ООН. Якщо операція "Буря в пустелі" ще може вважатися реалізацією права на колективну самооборону, то для характеристики правових підстав військових акцій в Сомалі, Гаїті, Руанді, Східному Тиморі і подібних все частіше використовується концепція резолюцій-уповноважень Ради Безпеки ООН (authorization resolutions). Тим самим підкреслюється значення позиції ООН для визнання легітимними дій держав, які інакше могли б розцінюватися суто як позаправова сваволя і переслідування власних національних інтересів, не пов'язаних із захистом суверенних прав, які порушуються внаслідок збройного нападу на державу. Те, що робиться в дійсності силами дуже небагатьох держав, спроможних на військову операцію і так чи інакше зацікавлених в ній, відбувається від імені світового співтовариства як цілого – в цьому суть резолюцій-уповноважень.
Тим не менше, роль Ради Безпеки ООН у відкритті військових дій проти Іраку в 1990 році справила вплив на визначення деякими дослідниками умов реалізації права на самооборону. Зокрема, у черговий раз дещо похиталася впевненість у "невід'ємному" характері як визначальній характеристиці права на самооборону і зросла повага до системи колективної безпеки, втіленої в Статуті ООН. "Звичайно, – пише, наприклад, Ф. Мегре, – самооборона за інших рівних умов може бути використана без уповноважень з боку Ради, але справа в тому, що таке уповноваження є суттєвою підтримкою до використання самооборони в даному випадку. Треба, однак, розрізняти декілька відомих способів, у які Рада Безпеки визнає заздалегідь (ex ante), що право на самооборону в цій конкретній ситуації існує" [149; c.11]. Ф. Мегре вважає, що Рада Безпеки ООН може або закликати до реалізації права на самооборону, як вона вчинила одразу після захоплення Кувейту, визнаючи право на самооборону у відповідь на вторгнення (резолюція 661(1990)), або безпосередньо наказати (to mandate) здійснити право на самооборону, як вона вчинила в резолюції 678 (1990). Стосовно цієї останньої резолюції Ф. Мегре пише: "Тут самооборона не стільки "невід'ємне" право, скільки його змінена версія, пристосована для цілей боротьби з порушенням міжнародного миру й безпеки" [149; c.12].

Ідея подальшого зміцнення ролі Ради Безпеки у міжнародних відносинах дістала закріплення в документах, ухвалених на так званому "самміті тисячоліття" в ООН у вересні 2000 року. У "Декларації про забезпечення ефективної ролі Ради Безпеки у справі підтримки міжнародного миру й безпеки, особливо в Африці", схваленій на рівні голів держав, представлених у Раді Безпеки на 7 вересня 2000 р., Рада нагадала, що саме їй належить чільна відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки, заявила про рішучість зміцнити центральну роль ООН у справі підтримки миру й гарантувати ефективне функціонування системи колективної безпеки, передбаченої Статутом ООН [150; п. І]. Разом з тим Рада не відмовилася від своєї традиційної позиції, що відповідальність за вирішення спорів і конфліктів у кінцевому рахунку несуть самі сторони, і підтвердила її наприкінці Декларації [150; п. VIII]. Переважна більшість заходів, рекомендованих державам-членам ООН у Декларації, стосуються превентивного мирного будівництва і гуманітарних операцій, не торкаючись значення резолюцій-уповноважень (authorization resolutions) Ради Безпеки для застосування сили державами у випадку порушень миру і актів агресії. Генеральна Асамблея у "Декларації тисячоліття ООН" наголосила, що ООН як "найуніверсальніша і найбільш представницька організація в світі" повинна відігравати центральну роль в реалізації народами світу їх спільного обов'язку з керування глобальним економічним і соціальним розвитком, а також усунення загроз міжнародному миру й безпеці [151; I, п.6]. Але щодо повноважень Ради Безпеки Генеральна Асамблея відзначила передусім необхідність "всезагальної реформи в усіх її аспектах" [151; VIII, п.30].

"Самміт тисячоліття" може вважатися найвищою точкою на хвилі великої активності Ради Безпеки у міжнародних справах. Тоді водночас було усвідомлено і те, що Рада потрібна і необхідна, і те, що форми її участі у підтримці й відновленні міжнародного миру, які склалися спонтанно в 90-ті роки, мають свої недоліки і потребують перегляду. Під час тривалої кризи, пов'язаної з подіями на території колишньої Югославії, щонайменше двічі позиція Ради Безпеки ООН викликала здивування наукової громадськості. Вперше це було пов'язано з резолюцією 713 (1991) від 25 вересня 1991 р., яка на основі глави VII Статуту ООН запроваджувала повне ембарго на всі поставки до Югославії зброї і військового обладнання [152]. Це ембарго відповідало інтересам федерального югославського уряду, який володів значними запасами зброї, але з точки зору щойно проголошеної незалежної Боснії й Герцеговини (до чиєї позиції приєднується переважна більшість західних науковців) Рада Безпеки створила перешкоду для реалізації права на самооборону цією державою. На час ухвалення Радою Безпеки ООН резолюції 713(1991) Боснія й Герцеговина ще не одержала міжнародного визнання як нова незалежна держава. Її незалежність була визнана Європейським Союзом лише 7 квітня 1992 року, а 22 травня 1992 року її було прийнято в ООН. У будь-якому випадку, резолюція 713 (1991) свідчить про те, що Рада Безпеки ООН не визнавала наявність у Боснії й Герцеговини суверенітету і, отже, права на самооборону. Але для прибічників декларативної теорії визнання, які вважають, що міжнародна правосуб'єктність держави не створюється її визнанням, запропонована вище аргументація є неприйнятною і Боснія й Герцеговина володіє правом на самооборону. Остаточну відповідь на питання про залежність/ незалежність права на самооборону від міжнародного визнання держави, очікують від Міжнародного Суду, де 20 березня 1993 року Боснія й Герцеговина порушила справу проти СРЮ за звинуваченням у вчиненні злочинів геноциду, намагаючись у непрямий спосіб опротестувати встановлене резолюцією 713 (1991) Ради Безпеки ООН ембарго на поставки зброї до Боснії.

Вдруге Рада Безпека ООН здивувала і занепокоїла представників науки міжнародного права після ухвалення резолюції 1244 (1999) 10 червня 1999 року, стосовно ситуації в Косово. Рада вимагала від СРЮ вивести з Косова всі військові, поліцейські та воєнізовані сили, і уповноважувала держав-членів розгорнути в Косово під егідою ООН міжнародну цивільну присутність та присутність з безпеки, причому остання мала бути організована "за істотної участі Організації Північноатлантичного Договору" [153; п.4 додатку 2]. Резолюція 1244 (1999), отже, закріпила становище, до якого спричинили бомбардування території Югославії авіацією НАТО навесні 1999 року.

Як зазначалося вище, резолюцію Ради Безпеки 678 (1990) щодо агресії Іраку проти Кувейту досить багато критикують за те, що вона не встановлює ефективних засобів контролю з боку ООН за діями антиіракської коаліції. У наступних резолюціях, схвалюваних за її зразком протягом 90-х рр. ХХ ст., обсяг контролю Ради Безпеки за діями держав, які вона уповноважила на застосування збройної сили, формально збільшувався. Н. Блоккер, який узагальнив у 2000 році практику резолюцій-уповноважень, вказує на появу трьох засобів контролю: 1) більш чітке визначення мандату і цілей операції, які здебільшого полягають у забезпеченні виконання попередніх резолюцій Ради Безпеки стосовно того самого регіону; 2) обмеження часу операції – від 11 діб до 3 місяців, з можливістю продовження мандату на півтора року (одна з причин фіксованого часу – розуміння того, що коли час заздалегідь не визначений, а в операції бере участь хоча б один з постійних членів Ради Безпеки, він завжди може перешкодити зупиненню операції, застосовуючи право вето при голосуванні; 3) надіслання до Ради більш детальних доповідей про перебіг операції (в середньому – раз на місяць) [144]. В той самий час і Н. Блоккер, і Г. Фройденшусс зазначають, що саме слабкий контроль Ради Безпеки перших резолюцій-уповноважень (з приводу Іраку, колишньої Югославії, Сомалі) є тією їх рисою, яка зробила резолюції-уповноваження регулярним явищем і утвердила їх як головну форма діяльності ООН в сфері міжнародної безпеки. Чим більше засобів контролю передбачає резолюція, тим менше на неї зважають держави, які військову операцію здійснюють. Таким чином, ми спостерігаємо замкнення кола: посилення контролю Ради Безпеки за виконання її резолюцій має одним зі своїх наслідків падіння авторитету цих резолюцій. "Рада Безпеки, яка багато років була вегетаріанкою, раптом зробилася ненажерою, – іронізує Г. Фройденшусс, – але, можливо, знов піде на дієту" [143; c.526].

Бурхлива діяльність, розвинена Радою Безпеки ООН у 90-ті рр. ХХ ст., спонукала ряд вчених шукати шляхів для встановлення над нею контролю з боку Міжнародного Суду. Французька дослідниця Н. Рос рішуче стверджує: "В однополярному світі після "холодної війни" Міжнародний Суд виявляється єдиним органом, здатним виступити як охоронець оонівської законності, аби створити противагу іноді волюнтаристській владі Ради Безпеки" і виступає за встановлення між органами ООН рівноваги відповідно до принципу розподілу трьох влад за Монтеск'є [154]. Л. Кондореллі обережно висловлюється за можливість встановити в майбутньому контроль Міжнародного Суду за рішеннями Ради Безпеки в інтересах збереження Суду – Судові потрібний для роботи й розвитку "досить широкий життєвий простір", інакше він може бути відтіснений зростаючою кількістю нових спеціалізованих судів [155; c.400]. М. Фраас, Й. Хербст, М. Лайлах, А. Стайн схилилися до поміркованої позиції: судовий контроль за діяльністю Ради Безпеки не заборонений, але повинен бути досить гнучким, щоб не чинити зайвих перешкод Раді у здійсненні нею своїх функцій згідно Статуту ООН. Оскільки авторитет Ради Безпеки значно послаблений внаслідок її дій під час кризи в Косово, робить висновок, підсумовуючи їхні погляди, Б. Фассбендер, не слід боятися, що Рада останнім часом забирає в свої руки забагато влади [134].

Уявлення представників сучасної науки міжнародного права про Раду Безпеки коливається між страхітливим всевладним Левіафаном, який є зосередженням брутальної влади (М. Коскенніемі, Г. Оостуїзен), та "безпорадним Гулівером, який не з власної волі лежить на землі і якого хочуть зв'язати правовими стрічками й мотузками" (Б. Фассбендер) [134; c.220]. Мірилом наближеності цього розмаїття уявлень до істини може слугувати стан справ, які були порушені у 90-ті роки ХХ століття у Міжнародному Суді державами-сторонами збройних конфліктів і які включають клопотання сторін про призначення Судом тимчасових заходів захисту їхніх прав. Щодо кожного з цих конфліктів існує ціла низка резолюцій Ради Безпеки, тому клопотання про тимчасові заходи захисту є непрямим свідченням недовіри держави, яка звернулася з клопотанням, до безсторонності Ради чи до її ефективності. У таких випадках існує припущення держави, яка звертається до Суду, що рішення, ухвалене щодо її справи на основі міжнародного права, повніше, ніж залежні від політичної кон'юнктури рішення Ради, врахує її законні права та інтереси. Але зважаючи на те, що виконання наказів Суду про тимчасові заходи захисту право сторін повністю залежне від доброї волі своїх адресатів та згоди у Раді Безпеки ООН, такі накази мають скоріше моральне значення.

Справа "Стосовно застосування Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього" була порушена Республікою Боснія й Герцеговина проти Союзної Республіки Югославії (Сербії і Чорногорії) навесні 1993 року на підставі ст.ІХ відповідної Конвенції від 9 жовтня 1948 року. Позивач вимагав від Суду рішення, за яким резолюція 713 (1991) Ради Безпеки ООН мала б тлумачитися у спосіб, який не перешкоджає реалізації Боснією і Герцеговиною її права на самооборону, як індивідуальну, так і, особливо, колективну [156; пп. k-m)]; також позивач вимагав від СРЮ припинення етнічних чисток і матеріальної відповідальності у визначеному Судом обсязі [156; п.q)]. У цій справі сторони висували обопільні звинувачення у геноциді і обидві клопотали до Суду про призначення тимчасових заходів захисту. Відразу при порушенні справи, 22 березня 1993 року, Республіка Боснія й Герцеговина прохала призначити 6 заходів, які в загальних рисах зводилися до негайного припинення СРЮ актів геноциду та будь-яких військових/ напіввійськових дій проти народу й держави Боснії та Герцеговини, і до визнання Судом наявності у Боснії й Герцеговини права на колективну самооборону [157]. Останнє у клопотанні розглядалося як поєднання трьох правомочностей: право Республіки Боснія й Герцеговина просити в будь-якої держави про надання військової допомоги [157; п. 4], право одержувати таку допомогу [157; п. 5]. і право будь-якої держави надавати допомогу Республіці Боснія й Герцеговина за її проханням [157; п. 6]. Суд визнав наявність юрисдикції prima facie, достатньої для призначення тимчасових заходів захисту прав сторін, і задовольнив це перше клопотання частково: він утримався від рішення стосовно наявності у Боснії й Герцеговини права на колективну самооборону і тлумачення відповідної резолюції Ради Безпеки ООН. Суд висунув до уряду СРЮ вимоги негайно вжити "всіх заходів у межах його повноважень", щоб запобігти вчиненню злочину геноциду, зокрема вчиненню геноциду руками підконтрольних йому регулярних військ та нерегулярних збройних загонів [158].

Двадцять сьомого липня 1993 року Республіка Боснія й Герцеговина подала до Суду повторне клопотання про призначення тимчасових заходів захисту, виходячи з нових правових підстав (чотирьох Женевських конвенцій 1949 року, Гаазьких конвенцій 1907 року та вироку Нюрнберзького трибуналу) та нових фактичних обставин (планів президента СРЮ С. Мілошевича розділити й анексувати Боснію й Герцеговину "засобами геноциду"). Цього разу позивач прохав призначити вже 10 заходів, серед яких були: 1) відмова від будь-яких планів щодо розділу й анексії суверенної території Боснії й Герцеговини (такі дії повинні були б вважатися неправомірними ab initio) [159; п.3], 2) визнання за Боснією й Герцеговиною засобів до самозахисту [159; пп.6,8], 3) проголошення обов'язку всіх держав-учасниць конвенції 1948 року про злочин геноциду надати допомогу Боснії і Герцеговині в її боротьбі зі СРЮ [159; пп.7,9], 4) гарантування Силами ООН з підтримки миру в Боснії й Герцеговині (UNPROFOR) надходження гуманітарної допомоги [159; п.10]. Причому перераховані заходи Боснія Герцеговина благала призначити терміново, якомога скоріше, з додержанням мінімуму необхідних формальностей.

Югославія, яка до цього висувала заперечення проти юрисдикції Суду в даній справі, 11 серпня 1993 р. також звернулася із клопотанням про призначення тимчасових заходів захисту вже відносно Республіки Боснія й Герцеговина. Зберігаючи за собою права заперечувати проти юрисдикції Суду, СРЮ прохала Суд ухвалити, щоб "уряд так званої Республіки Боснія й Герцеговина негайно … вжив всіх заходів у межах його повноважень, аби запобігти вчиненню злочину геноциду щодо сербської етнічної групи" на боснійській території [160]. Повторні слухання в Суді з приводу призначення тимчасових заходів захисту відбулися з 25 серпня по 13 вересня 1993 року. Клопотання Югославії Суд відкинув, вбачаючи, що "теперішні обставини не вимагають … ще раз нагадувати Боснії й Герцеговині її безсумнівні обов'язки за конвенцією про геноцид", хоча і визнав "наявність певного ризику для осіб, захисту яких шукає Югославія". Щодо клопотання Боснії й Герцеговини Суд визнав значне ускладнення становища, але не прийняв нових юридичних підстав, вказаних позивачем. Тому підсумком слухань стало підтвердження Судом попереднього Наказу про тимчасові заходи до захисту прав сторін, що містив як вимоги, адресовані безпосередньо Югославії, так і заклик до обох сторін не поглиблювати існуючий спір і не ускладнювати його вирішення. Суд лише наголосив, що раніше визначені ним заходи повинні втілюватися в життя "негайно і ефективно" [161]. Справа "Стосовно застосування Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покаранню за нього" і досі перебуває в провадженні Суду. СРЮ неодноразово виступала із запереченнями проти юрисдикції Суду щодо цієї справи і 22 липня 1997 р. висунула зустрічне звинувачення Боснії і Герцеговини у вчиненні злочину геноциду у проміжок часу від 1996 року [162], але, в зв'язку зі змінами внутрішньополітичної ситуації в самій Югославії, вона відкликала у вересні 2001 року свої зустрічні вимоги [163].

Десять справ зі спільною назвою "Правомірність застосування сили" порушила Союзна Республіка Югославія 29 квітня 1999 року проти десяти держав-членів НАТО, чиї війська брали участь у військовій операції НАТО проти СРЮ навесні 1999 року. Того ж дня Югославія подала десять клопотань про призначення тимчасових заходів захисту: вона просила Суд звеліти відповідачам негайно припинити застосування сили і надалі утримуватись від усіх актів застосування сили або загрози силою проти СРЮ. Як підставу для юрисдикції Суду СРЮ вказала знов-таки Конвенцію 1948 р. про запобігання злочинові геноциду й покарання за нього: у бомбардуваннях югославської території авіацією НАТО позивач вбачав один з видів діянь, які за згаданою конвенцією містять склад злочину геноциду, а саме "навмисне створення для національної групи умов існування, розрахованих на її повне чи часткове фізичне винищення". Суд відразу ж відмовився прийняти до розгляду справи, порушені СРЮ щодо двох держав, які не визнають його обов'язкової юрисдикції – Іспанії та США. Відносно інших восьми справ Суд не погодився з твердженнями позивача, що в діях військових сил НАТО присутній склад злочину геноциду сербського народу (зокрема, сербів, що мешкають у краї Косово), і відкинув посилання на конвенцію про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього як на підставу для юрисдикції у даній справі. Далі Суд зауважив, що заява СРЮ про визнання його обов'язкової юрисдикції від 25 квітня 1999 року була зроблена із застереженням, що її дія не має зворотної сили і поширюється виключно на факти і події, які відбудуться після цієї дати (відіграли роль звинувачення з боку Республіки Боснія й Герцеговина). Отже, з точки зору більшості суддів, операція НАТО в Косово, що розпочалася 24 березня 1999 року, випадає зі сфери дії заяви СРЮ про визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Як висновок, Суд констатував відсутність юрисдикції prima facie і відмовився задовольнити клопотання про призначення тимчасових заходів захисту прав СРЮ. Та водночас Суд залишив у провадженні вісім справ, порушених СРЮ проти Бельгії, Великої Британії, Італії, Канади, Нідерландів, Португалії, Франції та ФРН, обіцяючи повернутися до їх розгляду пізніше, коли позивачеві вдасться віднайти основу для юрисдикції суду. Матеріали справ "Правомірність застосування сили" засвідчують відсутність згоди серед суддів стосовно оцінки подій, які склали предмет подання Югославії, а звідси – подвійну, ухильну позицію Суду як цілого: відмовляючись призначити необхідні конкретні заходи, він визнав, проте, "виняткову важливість питань міжнародного права", яких торкається дана серія справ, і закликав усі сторони "діяти відповідно до їх зобов'язань за Статутом ООН і іншими нормами міжнародного права, в тому числі – гуманітарного". Це рішення Суд обгрунтував, виходячи зі своєї спільної з іншими органами ООН відповідальності за збереження й підтримку міжнародного миру й безпеки [164]. Справи досі перебувають на розгляді Суду: держави – відповідачі надіслали попередні заперечення проти звинувачень, Югославія двічі просила Суд продовжити час, відведений їй для відповідей, зважаючи, що зміни в її внутрішньому становищі "надали справі зовсім іншого характеру”. Останній термін, якій призначив їй Суд – 7 квітня 2003 [165].

У справі "Про військову діяльність на території Конго" (Демократична Республіка Конго проти Руанди, Уганди і Бурунді), один з відповідачів у справі – Уганда – протестував проти запровадження Судом тимчасових заходів захисту на тій підставі, що з цього ж предмету схвалено Радою Безпеки ООН резолюцію 1304 від 16 червня 2000 року. Суд відповів, що в Статуті ООН не проведено чіткого розмежування функцій Суду і Ради Безпеки, Рада діє як політичний орган, а Суд – як юридичний, і обидва можуть володіти щодо одних і тих самих подій окремими і взаємодоповнюючими повноваженнями. Користуючись своїми повноваженнями призначати тимчасові засоби захисту прав сторін, Суд наказав усім сторонам конфлікту утриматися від подальших військових дій і виявляти не словами, а ділами повну повагу до основних прав людини в зоні конфлікту [166].

Огляд наведених вище справ свідчить, що Міжнародний Суд не відмовляється приймати на розгляд справу, предметом якої є питання про законність застосування збройної сили, і призначати тимчасові заходи захисту прав сторін тільки з тієї причини, що стосовно даного збройного конфлікту вже існують резолюції Ради Безпеки ООН. Суд визнає, що Рада приймає політичні рішення, від яких можуть докорінно відрізнятися за суттю рішення, ухвалені на основі права. Суд також явно не заперечує можливість контролю відповідності резолюцій Ради діючому міжнародному праву, але жодна з названих справ не може розглядатися як приклад чи то прецедент такого контролю. У жодній з них іще немає рішення за суттю справи, є лише попередні ухвали щодо наявності юрисдикції та призначення тимчасових заходів захисту, а саме до рішення за суттю справи Суд відносить правову оцінку тих подій, політична оцінка яких становить зміст відповідних резолюцій Ради. У будь-якому випадку, мова йде аж ніяк не про скасування резолюцій Ради, а тільки про надання їх авторитетного і обов'язкового тлумачення (справа "Стосовно застосування Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покаранню за нього").

Питання про законність реалізації права на самооборону однією зі сторін у міжнародних збройних конфліктах за період 1990-2000 роки у непрямий спосіб сприяло становленню двох нових форм участі ООН у відновленні міжнародного миру й безпеки. Пошук адекватних міжнародно-правових підстав для надання військової допомоги Кувейту проти агресії з боку Іраку в 1990 році, призвів через змагання двох концепцій – колективної самооборони та санкцій Ради Безпеки ООН – до появи "третього шляху", так званих резолюцій-уповноважень на застосування сили державами-членами (authorization resolutions) від Ради Безпеки ООН, що згодом активно використовувалися Радою як у міжнародних збройних конфліктах, так і, навіть частіше, у збройних конфліктах неміжнародного характеру. Незадоволення держав-сторін у міжнародних збройних конфліктах позицією Ради Безпеки призвело до зростання кількості звернень до Міжнародного Суду ООН з приводу законності застосування сили і до поширення практики призначення Судом тимчасових заходів прав сторін, які в цих випадках полягають у припиненні військових дій.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Становлення нових форм участі ООН у застосуванні військового примусу до держав-порушниць міжнародного миру і безпеки:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -