<<
>>

1.3. Право держав на самооборону в контексті юридичного поняття "право на захист"

При дослідженні проблем, пов'язаних з інститутом права держав на самооборону в сучасному міжнародному праві, слід звернути увагу на відмінності у використанні термінів, що позначають взаємопов'язані правові поняття: "самооборона", "право держав на самооборону", та "міжнародно-правовий інститут права держав на самооборону".

Міжнародно-правовий інститут права держав на самооборону являє собою систему норм міжнародного права, які закріплюють суб'єктивне право держав на самооборону, визначають його зміст, підстави та межі здійснення. Норми, що утворюють цей інститут, складаються внаслідок визнання за державами суб'єктивного права на самооборону як можливості певного виду поведінки. Це визнання є необхідною передумовою становлення норм позитивного міжнародного права, які закріплюють умови та обмеження реалізації цього права в інтересах всієї спільноти суверенно-рівних держав. За зауваженням радянського дослідника Е.І. Скакунова потрібно розрізняти "право держав на самооборону", тобто суб'єктивне право, і "право самооборони", тобто сукупність норм, які врегульовують безпосереднє здійснення цього права [22; с.35]. На таку саму думку наводить застосування в документах, пов'язаних зі справою "Кароліни", терміну "law of self-defense" – "право самооборони". Що стосується, власне, терміну "самооборона", то він позначає не більше, ніж вид фактичних дій держав, які вчиняються на основі суб'єктивного права на самооборону і в рамках, встановлених міжнародно-правовими нормами "права самооборони". Так, словник-довідник "Міжнародне право" під загальною редакцією В.Н. Трофімова дає визначення "збройні дії у відповідь, які держава вживає на відновлення своєї політичної незалежності, територіальної цілісності та недоторканності, порушених іншою державою в формі збройного нападу (ст.51 Статуту ООН) (стаття "самооборона індивідуальна") та "спільні збройні дії у відповідь двох чи більше держав, вживані ними для відновлення політичної незалежності, територіальної цілісності та недоторканності тієї з них, яка стала жертвою збройного нападу" (відповідно стаття "самооборона колективна") [41; c.289, 290].

Найбільше практичне значення має встановлення змісту позитивно-правових норм, що визначають умови та обмеження здійснення права на самооборону. Це завдання перебуває у зв'язку з теоретичним визначенням мети реалізації цього суб'єктивного права, а відтак, і визначенням місця і функції цього інституту в цілому в системі сучасного – після 1945 р. – міжнародного права. Також тут відіграє свою роль відповідь на питання: в який приблизно історичний час і за якого стану системи міжнародного права відбулося визнання за державами суб'єктивного права на самооборону ?

У науці міжнародного права ХХ ст. вирізняються три основні, неодноманітні в собі, напрямки визначення місця і цілі інституту права держав на самооборону в сучасній системі міжнародного права.

1) Право держав на самооборону в міжнародному праві в той чи інший спосіб розглядається у порівнянні з національно-правовим інститутом права індивіда на необхідну оборону; як наслідок, найчастіше інститутові самооборони держав за міжнародним правом відводиться функція обставини, що виключає протиправність діяння, яке інакше тягло б відповідальність.

На порівнянні самооборони в міжнародному і в національному праві була побудована одна з перших монографій, присвячена всебічному дослідженню інституту права держав на самооборону в міжнародному праві – вона належить перу Е. Жиро і вийшла в 1934 році [26]. Згодом цей підхід часто і грунтовно критикували, але Е. Жиро його використав, бо це був найпростіший, очевидний і ніби такий, що сам напрошується, метод дослідження. На погляд Е. Жиро, інститут права на самооборону/ необхідну оборону в національному праві прижився в усіх країнах, і, хоча нема єдності в думках щодо походження цього права, умови та обмеження його реалізації визначаються національними законодавствами з дуже дрібними відмінностями. Натомість інститут права держав на самооборону за міжнародним правом як такий народився лише з появою пакту Бріана-Келлога, його норми ще дуже розмиті – про їх становлення можна судити головним чином із заяв та застережень держав, які супроводжували їх приєднання до Паризького Пакту.

У національному праві здійснення самооборони у визначених межах підлягає безумовному контролю з боку суду; в міжнародному праві, в принципі, Ліга Націй та Конференція з роззброєння підтримували б ту саму тенденцію, але з огляду на ставлення держав, навряд чи слід очікувати її перемоги в найближчому майбутньому. Е. Жиро, тим не менш, робить висновок, що в подальшій перспективі наближення "темного й невизначеного" інституту права на самооборону в міжнародному праві до моделі, що успішно утвердилася в національному праві, цілком можливе й передбачуване. Адже як в національному, так і в міжнародному праві досліджуваний інститут має спільну основу і стан його розвитку залежить від "рівня організації суспільства". За Жиро, самооборона не просто обставина, що виключає протиправність, а реалізація суб'єктивного права, спрямована на співробітництво особи та спільноти в підтримці правопорядку. Це наближає самооборону, особливо в національному праві, до санкції. У національному праві самооборона/необхідна оборона поступається значенням державному примусові, доповнюючи його; у міжнародному праві самооборона – "єдиний засіб надати відсіч агресорові". У системі міжнародного права, таким чином, суб'єктивне право держави на самооборону виступає як "засіб для держави гарантувати її право на незалежність, свободу, територіальну цілісність." "За відсутності міжнародної організації, здатної запобігти агресії, зупинити її та вгамувати її, самооборона – єдиний засіб захисту держав" [26; с.720].

Опоненти праці Е. Жиро з'явилися найближчим часом після її виходу в світ. З-поміж них, наприклад, Ж. Басдеван вважав, що єдина юридична форма, в якій самооборона може існувати в міжнародному праві і потрапляти при цьому під контроль з боку Міжнародного Суду – це не окреме суб'єктивне право, а саме обставина, яка виключає протиправність діяння [42; c.544-546]. Головним аргументом Ж. Басдевана було: інститут окремого суб'єктивного права держав на самооборону неодмінно увійде у конфлікт з іншими інститутами міжнародного права, які існували до новітніх зобов'язань, впроваджених Пактом Бріана-Келлога, не були повністю ним скасовані і можуть розглядатися як підстави для законного застосування сили (самозбереження, принцип взаємності тощо).

Звичайно, Ж. Басдеван також відзначав виключну рідкість судового вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням сили, в міждержавних відносинах, вказував, що не існує поки що міжнародного кримінального права, а в національному праві інститут права на необхідну оборону належить саме до галузі кримінального права. Корінна відмінність у поглядах Е. Жиро та Ж. Басдевана мала те підгрунтя, що Е. Жиро допускав можливість обмеження реалізації права на самооборону через розширення сфери дії відповідних договірних норм (як-от конвенції 1933 р. про визначення агресії), в той час як Ж. Басдеван скептично ставився до ефективності цих обмежень, бо відносив інститут самооборони повністю до сфери звичаєвого загального міжнародного права.

Значно пізніше, у 1973 р. у Спеціальному комітеті Генеральної Асамблеї ООН з визначення агресії, пролунала пропозиція представників Еквадору та Уругваю розглядати самооборону в міжнародному праві як перенесення в міждержавні відносини інституту необхідної оборони. Комісія міжнародного права ООН при підготовці Проекту статей про відповідальність держав включила реалізацію права на самооборону у відповідності до норм Статуту ООН у перелік обставин, що виключають протиправність діяння держави (ст.34). У Коментарях, складених у 1980 р. після прийняття Проекту статей у першому читанні, Комісія схильна визначити самооборону в міжнародному праві як "озброєну самодопомогу чи самозахист, які державам згідно сучасного міжнародного права дозволено здійснювати безпосередньо" [43].

Сильні сторони загальної характеристики права на самооборону в міжнародному праві через порівняння з правом на необхідну оборону в національному праві: в рамках обох інститутів народжуються і вимагають вирішення однакові практичні проблеми – хто розпочав перший, пропорційність відсічі нападові і інші; в центрі обох інститутів – збережена за суб'єктом (особою чи державою) можливість захистити себе від протиправних посягань в обставинах, коли його не може так само негайно і надійно захистити орган, якому об'єктивним правом делеговане застосування сили.

Мабуть, найвиразніший недолік цього підходу – його обмежений характер. Майже повністю поза його увагою перебуває найважливіше практичне питання: які саме норми встановлюють позитивно-правові рамки здійснення самооборони. Він констатує лише залежність між "додержанням належних умов для ситуації самооборони" та відсутністю факту правопорушення, не вдаючись у визначення та детальний аналіз змісту цих "належних умов". Цей підхід має справу не стільки з суб'єктивним правом на самооборону, тобто можливістю певної поведінки для держав, скільки з "принципом самооборони" всередині міжгалузевого інституту відповідальності в міжнародному праві. Тому основні наукові й дипломатичні дискусії навколо права на самооборону залишаються поза цим підходом. З іншого боку, можливо, компромісний і додатковий характер цього підходу надає йому змогу розроблятися, незважаючи на суперечності тих наукових напрямів, які претендують на всеохоплюючу наукову характеристику інституту права держав на самоборону за міжнародним правом.

Право індивіда на необхідну оборону за національним правом і право держави на самооборону за міжнародним правом належать суб'єктам різних порядків і реалізуються у відмінних середовищах – міжособистісних і міждержавних відносин. З огляду на увагу сучасного міжнародного права до прав людини нам слід особливо зважити на цю відмінність. Вона накладає свій відбиток на нормативні обмеження реалізації права держави на самооборону і права індивіда на необхідну оборону. Так, наприклад, за українським правом для інституту необхідної оборони діє принцип: перевищення меж захисту тягне відповідальність тільки у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом [44]. Беззастережно перенести цей принцип у міжнародне право означало б – допустити безперешкодну ескалацію збройних конфліктів і подальше зростання числа жертв. Це спонукає вважати, що мета правового регулювання у цих двох випадках відрізняється. Інститут необхідної оборони розвивається в напрямку розширення для індивіда можливості захистити себе чи інших від протиправного посягання в умовах, коли інші засоби захисту відсутні.

Міжнародно-правовий інститут права держав на самооборону, навпаки, визначає, тобто обмежує, умови, за яких держави можуть вдаватися до війни.

Зі сказаного вище випливає, що, по-перше, доцільніше розглядати право держави на самооборону в міжнародному праві як інститут аналогічний до права індивіда на необхідну оборону, а не як пряме запозичення з національного права, і, по-друге, що підхід до здійснення права на самооборону як до обставини, що виключає протиправність діяння держави при характеристиці цього міжнародно-правового інституту найефективніше застосовується не як основний, а як допоміжний до якогось іншого.

2) Самооборона держав за міжнародним правом – особливий вид санкцій в порядку самодопомоги, вживаний у відповідь на вчинення міжнародного злочину агресії.

В основі цього підходу частково лежать спроби Л. Штрісовера і особливо Г. Кельзена відродити в контексті міжнародного права ХХ ст. вчення про справедливі війни. З точки зору Г. Кельзена, завжди, незалежно від правомірності дій сторін, можна виділити війну-делікт (розв'язану першою) і війну-санкцію (розпочату у відповідь на війну-делікт), проте про інститут права на самооборону можна говорити лише за умов існування в міжнародному праві заборони агресивної війни. Самооборона в цьому випадку виступає як примусовий захід щодо порушника миру, що вчиняється однією або декількома державами, але від імені світового співтовариства в цілому [45]. Найбільш детально цей напрям розуміння функції інституту права на самооборону в міжнародному праві розроблений в радянській науці міжнародного права починаючи від кінця 1960-х років. Його елементи розглядають Г.В. Шармазанашвілі [46], І.І. Лукашук [47], його детально обгрунтовує Е.І. Скакунов [22], а в найбільш довершеному вигляді його викладено в роботах В.А. Василенка [48], [49]. Розходячись у окремих подробицях, ці автори згодні щодо наступного: ніякого суб’єктивного права держав на самооборону не могло існувати до появи принципу незастосування сили або загрози силою, тому що в “класичному” міжнародному праві йому не відповідав обов’язок поважати територіальну цілісність і політичну незалежність інших держав. Самозбереження та необхідність Е.І. Скакунов, послідовно дотримуючись позитивістського методу, панівного під час формування цих понять в науці міжнародного права, запропонував розглядати як фактичні, позаправові засоби захисту. Після прийняття Статуту ООН, вважають згадані автори, сформувалося нове поняття самодопомоги – сукупність санкцій (за сучаснішою термінологією – контрзаходів), індивідуально вживаних державами для захисту своєї територіальної цілісності, політичної незалежності та інших прав. Самооборона займає своє місце серед санкцій в порядку самодопомоги як її “спеціальний випадок при здійсненні збройного нападу”. Від інших примусових заходів самодопомоги, наприклад, репресалій, самооборона відрізняється, по-перше, можливістю застосування збройної сили (збройні репресалії заборонені), а по-друге, – неможливістю попереднього мирного врегулювання (ще за “класичним” міжнародним правом періоду після прийняття Гаазьких конвенцій репресаліям повинна передувати спроба вирішити спір мирним шляхом). Суб’єктивне право на самооборону характеризує елемент санкційного примусу, застосованого до порушника миру.

Комісія міжнародного права висунула проти цього підходу заперечення: санкції (контрзаходи) і самооборона "стосуються різних моментів у часі та, передусім, відрізняються за логікою". Самооборону складають дії, спрямовані на захист територіальної цілісності або незалежності держави від особливого виду правопорушення, і "покликані запобігти продовженню цього правопорушення і досягненню ним своєї мети". У той самий час санкція може бути застосована і після завершення правопорушення та "має за свою суть покарання". Нарешті, ніщо не зупиняє державу, постраждалу від збройного нападу, від застосування проти держави-правопорушниці ще й санкцій невійськового характеру, але "вже на іншій юридичній підставі, ніж самооборона" [43]. Цей контраргумент базується на різному розумінні Комісією з одного боку і, зокрема, Е.І. Скакуновим та В.А. Василенком з іншого, поняття "санкція". У Коментарі Комісії відображено поняття про санкції в міжнародному праві як про весь комплекс негативних наслідків правопорушення, які настають для порушника права – сукупність форм відповідальності та заходів примусу. Для Е.І. Скакунова та В.А. Василенка санкції – це вжиті до правопорушника примусові заходи, які перебувають за рамками поняття "відповідальність", але забезпечують здійснення відповідальності як особливого виду "регулятивно-охоронюваних правовідносин". Між цими двома дослідниками існувє також певна незгода у поглядах щодо цілі самооборони. Е.І. Скакунов вважав, що ціль індивідуальної самооборони полягає лише у відновленні порушеного права, а колективної – ще й у покаранні держави-правопорушниці [22]. В.А. Василенко доводив, що примушування держави-правопорушниці реально нести міжнародно-правову відповідальність мають на меті обидва види ("організаційні форми здійснення") самооборони [49].

На користь підходу до самооборони як до заходу примусу до відповідальності говорить його послідовно дотримана відповідність зобов'язанням держав за Статутом ООН. Всі норми, що регулюють здійснення права на самооборону, випливають без суперечностей, з розуміння самооборони як примусу до відповідальності за акт агресії. Реалізація права на самооборону цілком підкорена взаємопов'язаним принципам і цілям відносно стрункої системи сучасного міжнародного права, так само, як і законним інтересам постраждалої держави. З точки зору теорії права даний підхід бездоганний, за винятком лише того, що він зосереджений на визначенні функції дій, що вживаються в порядку самооборони більшою мірою, ніж на юридичній основі для цих дій, тобто власне суб'єктивному праві держав на самооборону. Відтак для характеристики цього права досить часто застосовується вираз "водночас право і обов'язок держав". Серйозніші складності виникають при практичному застосуванні підходу. Всередині його постійно зберігається можливість змішування інститутів самооборони та репресалій, доводиться постійно підкреслювати різницю між ними, найчастіше – через визначення змісту правового поняття "збройний напад", як єдиної можливої підстави для самооборони. Але доки і репресалії, і самооборона визнаються санкціями, ці заходи залишаються об'єднані спільною метою – примусом до відповідальності. На практиці примус до відповідальності, що вчиняється однією державою чи невеликим колом союзників, досить важко буває відрізнити від помсти. Відтак вульгарне витлумачення "санкційного" підходу до розуміння призначення інституту самооборони в міжнародному праві може легко слугувати обгрунтуванням для застосування під виглядом самооборони збройних репресалій, заборонених сучасним міжнародним правом.

По мірі свого розвитку, система права приходить до усвідомлення небезпеки самосуду. Спрощене розуміння самооборони як помсти, а принципу незастосування сили як такого, що діє "на засадах взаємності", призводить до плекання реваншистських прагнень, здатних розхитати засади сучасного міжнародного права. Ще гірший наслідок – зростання кількості жертв у конфлікті через відповідний настрій військових, на яких покладене практичне здійснення самооборони, недотримання норм міжнародного гуманітарного права. Сторони збройного конфлікту сприймаються не як формально рівні, а як нерівноправні, одна з них виступає як відновник справедливості в інтересах всіх і кожного, зате інша – як потворний "образ ворога". В інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки, щоб як першочергова мета самооборони, колективної чи індивідуальної, визначалися захист та відновлення порушених прав, а притягнення держави-правопорушниці до відповідальності відбувалося за активної участі міжнародного органу, повноважного діяти від імені всіх держав-членів.

Практика застосування сучасного міжнародного права підтверджує життєздатність саме цього підходу до розуміння інституту права держав на самооборону. Разом з тим, вона вказує на частоту зловживань ним і небезпеку його викривлень. Ідеальна модель самооборони як примусу до відповідальності за акт агресії в реальному житті поволі поступається місцем взаємній помсті, що затягує конфлікти на довгі роки і значно ускладнює мирне врегулювання.

3) Право держав на самооборону – найважливіший виняток із заборони застосування сили або загрози силою, покликаний підтверджувати і забезпечувати непорушність загального правила; самооборона – вид законного застосування сили на захист національної безпеки.

Це розуміння призначення інституту права держав на самооборону в системі сучасного міжнародного права офіційно визнане в практиці застосування міжнародного права органами ООН: воно відображене у доповідях спеціального комітету по принципах міжнародного права (1964, 1966 рр.), Шостого комітету Генеральної Асамблеї та Спеціального комітету з визначення агресії. З цієї причини у науковій літературі, створеній прибічниками цього підходу не вироблено ніякої детальної аргументації чи обгрунтування на його користь. Власне, цей підхід, за зауваженням Е.І. Скакунова, постулюється, а не доводиться: “Право на самооборону становить головний, якщо не єдиний виняток із загальної заборони застосування індивідуальної сили” (Д. Боуетт) [50; с.7]. “Право застосовувати силу з метою самозахисту (у відносинах між державами це може набути форму війни) становить у будь-якій системі права постійне обмеження заборони вдаватися до сили” (Л. Оппенгейм) [7; с.209-212].

Цей підхід народжувався ще тоді, коли навколо інституту самооборони в міжнародному праві розпочиналися перші наукові дискусії, у зв'язку з Пактом Ліги Націй та Пактом Бріана-Келлога. В ті часи вчені здебільшого не ставили своїм завданням пошуки якогось теоретичного підгрунтя для суб'єктивного права держав на самооборону. За висловом Г. Мока на виступі у Лізі Націй в 1912 р., право на самооборону "залишається поняттям, яке ми вважаємо суто інтуїтивним" [26; c.719]. Натомість першорядна увага приділялася конкретним критеріям правомірності реалізації права на самооборону. На основі їх узагальнення і робився висновок про функцію інституту права держав на самооборону серед міжнародно-правових гарантій миру й безпеки. У пізніший час, після 1945 року у деяких прибічників цієї концепції самооборони можна подекуди побачити прагнення зберегти наступництво в розвитку міжнародного права, встановити зв’язок між “правом Статуту ООН” та попередніми надбаннями юридичної науки – теорією “справедливих війн”, доробком Гроція, доктриною “самозбереження”. Цікаво зауважити, що в тексті статті 51 Статуту ООН не зафіксовано, які саме дії держав складають зміст невід’ємного права на самооборону. Тому, наприклад, Л. Оппенгейм, не поділяє загальної впевненості юристів-міжнародників в тому, що самооборона – це завжди застосування саме збройної сили. Для Оппенгейма самооборона – це “самозбереження у випадках крайньої необхідності”, в тому числі застосування державою так званої “фізичної” сили на захист від стихійного лиха. Маються на увазі ті випадки, коли небезпека від стихійного лиха для однієї держави походить з території іншої: “Наприклад, якщо на ріці, що тече через територію двох держав, побудовано шлюз у державі, яка лежить нижче за течією, і якщо від раптового зростання рівня води у верхній частині ріки території вищої за течією держави загрожує повінь і не вистачає часу, щоб зв’язатися з місцевою владою, надіслання вищою державою її посадових осіб у нижчу державу, щоб відкрити шлюз, буде простимою дією” [7; c.272]. Це погляд на самооборону, нетиповий для будь-якої з міжнародно-правових шкіл, який водночас свідчить про прагнення автора зберегти зв’язок між доктриною “самозбереження” та правом на самооборону за Статутом ООН.

Намагання прослідкувати зв'язок між сучасним правом на самооборону та інститутами попереднього міжнародного права подекуди має своїм наслідком твердження, що становлення інституту права держав на самооборону відбувається незалежно від утвердження принципу незастосування сили або загрози силою і розпочалося раніше нього, у зв'язку зі справою судна "Кароліна", що розглядається як правовий прецедент. Таким чином, інститут права держави на самооборону функціонально виступає як виняток не з норми jus cogens незастосування сили або загрози силою, а з принципів рівноправ'я суверенних держав та непорушності державних кордонів. З точки зору прибічників позитивістсько-правового напряму в юридичній науці, основний недолік такого сприйняття ролі права держав на самооборону полягає в тому, що суб'єктивне право держав на самооборону не могло існувати в системі міжнародного права без відповідного йому обов'язку утримуватися від застосування сили або загрози силою, а відтак стверджувати про існування цього права принаймні до 1928 року (року появи пакту Бріана-Келлога) нелогічно. Комісія міжнародного права ООН зробила висновок, що переважна більшість вчених наполягає на нерозривному зв'язку сучасного інституту права держав на самооборону з принципом незастосування сили або загрози силою (А. Кавальєрі, А. Фердросс, Д. Анцилотті, Г. Кельзен, Е. Жиро, Р. Аго, Е. Хіменес де Аречага, Я. Броунлі, К. Скубішевський і інш.) [43, c.57]. Та якщо "санкційна" концепція права держав на самооборону намагається встановити безпосередню залежність між функцією цього інституту в системі міжнародного права та конкретними нормами, які визначають межі здійснення права на самооборону (друге випливає з першого, як окреме з цілого), то у випадку ставлення до права на самооборону як до винятку з загального принципу незастосування сили або загрози силою, навпаки, ідуть від конкретних норм до осмислення загального цілого. Визначення мети реалізації права на самооборону майже не впливає на встановлення змісту позитивних норм, що регулюють її здійснення – підстави, межі, момент завершення. Навпаки, всі існуючі суперечності щодо нормативних обмежень реалізації права держав на самооборону спричиняються до викривлення уявлень про функцію цього інституту в системі сучасного міжнародного права.

Концепції "самооборона – вид санкцій в порядку самодопомоги" і "самооборона – вид законного застосування сили на захист національної безпеки" є двома головними відправними методологічними підходами, які найчастіше використовуються в науці міжнародного права при спробах визначити функцію інституту права держав на самооборону в сучасному міжнародному праві. Обидві вони претендують бути в основі вичерпного вивчення цього інституту, проте за уважнішого погляду виявляється, що вони зорієнтовані, так би мовити, на використання в різних галузях міжнародного права і його науки. Адже підхід "самооборона – вид санкцій в порядку самодопомоги" більше придатний для розгляду в рамках теорії міжнародного права і міжгалузевого інституту відповідальності, в той час як підхід "самооборона – вид законного застосування сили на захист національної безпеки" розглядає роль досліджуваного інституту суто в рамках права міжнародної безпеки.

Таким чином, обидва названі теоретичні підходи не виключають, а радше взаємодоповнюють один одного, і не повинні протиставлятися. Переваги кожного з них можуть бути використані для вироблення спільного методологічного підходу, який би враховував роль самооборони як законного застосування сили, і в той самий час не знехтував би теоретичним обгрунтуванням суб'єктивного права держав на самооборону.

Як підстава для законного застосування сили право держав на самооборону розглядається у нерозривному зв'язку саме з міжнародною правосуб'єктністю держави. Така точка зору у деяких старовинних авторів, що намагалися вперше вводити поняття самооборони, іноді висловлюється в образній формі: право захищати себе належить державі, як людині – її руки, найперший засіб захисту її життя.

Г. Гроцій: "Згідно природи кожен є захисником свого права, для чого і маємо руки" [51; c.234].

Ш. Монтеск'є: "Життя держави подібне до життя людини. Люди мають право вбивати в цілях природної самооборони; держави мають право вести війну в цілях самозбереження” [18; c.122].

Ф.Ф. Мартенс: "Подібно до людини, держава вправі і зобов'язана охороняти своє життя всіма засобами, які є в її розпорядженні" [16; c.301].

У сучасному міжнародному праві тезис про зв'язок права на самооборону з правосуб'єктністю держави підтверджується за рахунок збереження характеристики "невід'ємне право" в тексті ст.51 Статуту ООН, а також висновків Міжнародного Суду у справі Нікарагуа проти США. Хоча в Статуті ООН йдеться про право членів Організації, суб'єктивне право на самооборону визнається за державами незалежно від членства в ООН. Більше того, це право належить і державам, за якими визнається статус постійно нейтральних. Стаття 10 V Гаазької конвенції "Про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку війни на суходолі" від 18 жовтня 1907 року виголошує: "Факт протистояння нейтральної держави, навіть шляхом застосування сили, спробам порушити її нейтралітет, не може вважатися ворожою дією". аналогічне положення закріплює і стаття 25 XIII Гаазької конвенції "Про нейтралітет у морській війні". А. Фердросс тлумачить ці статті таким чином, що вони не лише звільняють нейтральні держави від відповідальності, а й "зобов'язують всіма засобами, які є в їх розпорядженні, чинити спротив нападам на їх суходільну та водну територію" [6; c.413].

Концепція "право на самооборону – право на санкцію" встановлює, в свою чергу, зв'язок права держав на самооборону з інститутом агресії. Оскільки агресія – це міжнародний злочин і "злочин проти миру", це означає, що він посягає водночас і на права конкретної держави, і на спільне для світового співтовариства благо. Відповідно до "Визначення агресії", прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН в 1974 році, агресія визначається саме як посягання на ряд суверенних прав держави – "застосування збройної сили проти суверенітету, територіальної недоторканності іншої держави чи яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом ООН" [39]. За цим визначенням, самооборона як протилежність агресії – це застосування збройної сили на відновлення і захист відповідного переліку прав держави.

Суверенні права, які порушує агресія та покликана відновити самооборона, – це точка стику і взаємозв'язку двох основних теоретичних підходів до вивчення інституту права на самооборону в міжнародному праві. Вона дозволяє запропонувати як ще один підхід – розгляд інституту права держав на самооборону із застосуванням поняття "права на захист" з теорії права.

У міжнародному та у національному публічному праві найбільш вживане поняття "права на захист" як "право всіх людей без будь-якого розрізнення на рівний захист законом" [52; ст.7], а також у вузькому процесуально-правовому аспекті – як право індивіда на належні гарантії його прав і "забезпечення всіх можливостей для захисту" в суді під час процесу [52; ст.11]. У матеріально-правовому розумінні як право вживати заходів на захист своїх прав із зверненням до держави, суду або самостійно, поняття про "право на захист" розроблене в цивілістиці, де, як і в міжнародному праві, головний метод правового регулювання – координаційний, і суб'єкти визнаються формально рівними. Там, в свою чергу, існують дві концепції "права на захист":

а) це – одна з правомочностей у складі суб'єктивного права, яка полягає у "можливості застосувати відносно правопорушника заходи примусового впливу" [53; c.104-117];

б) (новіший підхід) це – самостійне суб'єктивне право, яке "в якості реальної правової можливості виникає у носія права лише в момент правопорушення або оспорювання права і реалізується в рамках охоронювального правовідношення, яке при цьому виникає" [54; c.267-270].

Але обидва ці напрямки наголошують на тому, що характер фактичних заходів захисту, які можуть бути вжиті на основі права на захист, завжди зумовлений не лише характером протиправного посягання, а й характером суб'єктивного права, яке захищається. "Самозахист цивільних прав в формі необхідної оборони, – пише В.П. Грибанов, – не може бути засобом захисту права на ім'я, але може бути застосований при фізичному посяганні на честь жінки ..." [53; c.107]

Поняття "заходів/ засобів захисту", які здійснюються на основі суб'єктивного права на захист, є ширшим за поняття "заходів відповідальності": перше включає в себе друге. Всі заходи захисту є заходами правового примусу, але в національному праві заходами відповідальності визнаються лише ти з них, які спрямовані не просто на відновлення порушеного права або запобігання правопорушенню, але й на появу додаткових негативних наслідків для правопорушника. Вони в національному праві реалізуються завжди за участю органів, яким право на примус делеговано суспільством.

За приблизною аналогією суб'єктивне право держав на самооборону за міжнародним правом може розглядатися як право на захист, підставою до реалізації якого виступає вчинений проти держави збройний напад і яке утворюється з відповідних правомочностей, які входять до складу інших суб'єктивних прав держави – на суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність. Виключна риса права на самооборону – можливість вжити засоби захисту, які виражаються у застосуванні збройної сили – зумовлюється саме характером і значенням названих суб'єктивних прав держави, які підлягають захисту в такий спосіб. У цій якості суб'єктивне право держави на самооборону, дійсно, є невід'ємною складовою міжнародної правосуб'єктності держави, як її відображено в сучасному міжнародному праві, але реалізовується лише в рамках правовідношення, створеного юридичним фактом – збройним нападом на державу.

Важливо зауважити, що ризики для національної безпеки держав, які носять характер застосування збройної сили і тому можуть бути прирівняні з юридичної точки зору до збройного нападу як підстави для самооборони, можуть і будуть змінюватися з плином часу. Таким чином, змінюватиметься спосіб заподіяння шкоди. Але зміст прав, нормальному здійсненню яких наноситься ця шкода, буде змінюватися повільніше, з урахуванням протиборства економічних та технологічних чинників зі спротивом чинників політичних. Їх відносно стабільний характер залишатиметься прийнятним обгрунтуванням необхідності їх відновлення і гарантії із застосуванням збройної сили як виключного засобу захисту в умовах, коли діє норма jus cogens незастосування сили або загрози силою. Важливо також звернути увагу на відмінності між суверенними правами держав як об'єктом захисту від збройного нападу в міжнародному праві і об'єктом національної безпеки, як він визначається в національних політичних документах. У 90-ті роки ХХ ст. вони, як правило, виносять захист інтересів людини (громадянина, його прав), суспільства (нації, народу) на перше місце перед захистом безпосередньо державної влади і території [55; ч.1], [56; ст.2], [57; с.2-4]. Порівняно з міжнародним правом на внутрішньодержавному рівні об'єкт національної безпеки визначається детальніше, з більшим урахуванням зобов'язань уряду перед виборцями, його визначення частіше оновлюється. Права людини перебувають під захистом сучасного міжнародного права, однак все багатоманіття інтересів, що визначаються державами як національні, складається не лише з законних з точки зору міжнародного права інтересів. У цьому постійно зберігається зерно для конфлікту між гарантіями національної та міжнародної безпеки.

Розгляд інституту права держав на самооборону в рамках поняття "права на захист" не означає прямого запозичення будь-якого інституту національного права. Цей метод запозичує лише теоретико-правову модель, яка при аналізі галузей національного права використовується більш активно, але і там вона застосовується в умовах, близьких до ситуації самооборони в міждержавних відносинах. Належна до загальної теорії права, конструкція "право на захист" в принципі може бути застосована в будь-якій з систем права – як національного, так і міжнародного. Порівняна рідкість її застосування (в описаному тут її матеріально-правовому аспекті) в міжнародному праві зумовлюється на сьогоднішній день відсутністю в міжнародних відносинах на глобальному рівні достатньо авторитетної інстанції, якій за загальним визнанням всіх держав було б делеговане право примусу і яка мала б можливість його ефективно здійснювати.

Відмова від самосуду як від протиправного і делегування права на примус щодо правопорушників органам, які діють від імені всієї спільноти, є однією з ознак так званого процесу централізації права. Коли право як система регулювання суспільних відносин іще в зародковому стані, кожен учасник цих відносин боронить себе сам тими засобами, які вважає за потрібні. Він самостійно вдається до примусу для здобуття та захисту того, що вважає належним собі, і це його уявлення спирається як на його фактичні переваги у порівнянні з іншими учасниками суспільних відносин – фізичну силу, багатство, походження – так і на ті норми, які регулюють суспільні відносини в сукупності: моральні, релігійні, правові. Розвиток суспільної свідомості та правових норм призводить до поступового позбавлення основної маси учасників правовідносин можливості свавільно застосовувати силу. Монополію на розв’язання спорів і застосування примусових заходів дедалі більше перебирає на себе суспільство в цілому як безсторонній арбітр. За постраждалим суб’єктом залишається ініціатива притягнення кривдника до відповідальності, а підстави, процедуру притягнення до відповідальності та її обсяг право визначає вже своїми засобами. Для цього в нього з’являються два механізми: нормативний (норми про підстави та обсяг відповідальності) та інституційний (суди). Самостійно застосовувати примус на захист своїх прав постраждалому суб’єкту правовідносин дозволено лише коли ситуація вимагає від нього негайного припинення правопорушення, і право досить чітко визначає межі допустимого індивідуального застосування примусу.

Одним з тих, хто докладно вивчав цю проблематику був Г. Кельзен – він, власне, запропонував термін "централізація правопорядку". За Кельзеном, право (як національне, так і міжнародне) розвивається від стану “примітивного правопорядку” (primitive legal order) в напряму дедалі більшої централізації правотворчості та правозастосування. Міжнародне право на сучасному йому етапі Г.Кельзен схильний був характеризувати як переважно примітивний правопорядок, тобто такий стан права, коли його норми створюються переважно шляхом формування звичаїв, кожна особа-суб’єкт правовідносин самостійно, без сторонньої участі оцінює обсяг належних їй прав, визначає, коли її право було порушене, і приймає рішення про характер санкцій. Ця юридична техніка має назву самодопомоги (self-help). Однак процес централізації міжнародного правопорядку проявляється в тому, що примусові заходи проти правопорушників грунтуються на правових нормах, які висловлюють ставлення всієї міжнародної спільноти до певних дій як до протиправних. Початком правового обмеження свободи держав є теорія "справедливих війн", наступний крок – правові гарантії міжнародної безпеки, втілені в Статуті Ліги Націй, і особливо – у Статуті ООН. У відносно централізованому правопорядку право держав на самооборону займає місце продиктованого необхідністю винятку з загальної заборони одностороннього застосування сили – децентралізованого застосування війни-санкції, коли обставини вимагають негайної дії для припинення правопорушення. “За правопорядку, де діє централізована монополія на застосування сили, самооборона становить мінімум приватного правосуддя, без якого навіть цей правопорядок не може обійтися” [45].

Багато прикладів на підтвердження закономірностей, вказаних Г. Кельзеном, можна знайти в правничих системах Стародавнього Світу та Раннього Середньовіччя. Прояви “приватного правосуддя” зберігалися поряд з судами та адміністративними органами, в сфері як публічного, так і приватного права, і у визначених межах визнавалися правомірними: дозвіл на вбивство злодія, захопленого “на гарячому”, і будь-якого нічного злодія [58; c.54], принцип римського приватного права vim vi repellere licet (на насильство дозволено відповідати насильством), який охоплював застосування сили з метою захисту володіння правомірним володільцем, затримку боржника, що намагався втекти, і прирівнювався до приписів природного права – “закону, який природа вклала в серця всім людям”. Однак такі дії допускалися як виняток, єдиний і останній засіб охорони інтересів. За пізнішим римським правом якщо кредитор намагався свавільно одержати задоволення, він втрачав право вимоги [59; c.24, 51-52]. Красномовним прикладом такого “приватного правосуддя” є звичай кровної помсти, який надовго пережив причини, що спонукали його до виникнення, і дуже повільно усувався позитивним правом [58; c.125-127]. Інститут необхідної оборони, мабуть, є одним з останніх проявів юридичної техніки самодопомоги, який зберігся у сучасному нам національному праві.

Застосування теорії централізації правопорядку до міжнародного права означає, що сучасне нам міжнародне право вже пройшло певний шлях централізації примусу від ідеї “справедливих воєн” до більш високого рівня – принципу заборони застосування сили або загрози силою та міжнародного органу, зобов’язаного слідкувати за його дотриманням. Примус у формі застосування збройної сили, таким чином, майже цілком централізований у вигляді санкцій, що вчиняються від імені Ради Безпеки ООН за її мандатом. Право держав на самооборону, підтверджене статтею 51 Статуту ООН, утворює “необхідний мінімум приватного правосуддя” як виняток з цього загального правила. Та історія засвідчує, що централізація міжнародного правопорядку не є необоротним процесом. Рух назад можливий. Італійський постглосатор ХIV cт. Бартоло де Сассоферрато, якого А. Фердросс називає "першим юристом, що дослідив великий процес творення сучасного міжнародного права – від ієрархії до побудованого на засадах всезагальної рівності спільноти народів", розглядав насправді той самий рух, що й Г. Кельзен, але в зворотному напрямку – децентралізацію правопорядку. Її історичним підгрунтям була втрата авторитету імператором Священної Римської імперії і зміцнення королівської влади в європейських державах. Якщо раніше імператор був верховною інстанцією, до якої зверталися для вирішення спорів, то тепер окремі держави власноруч і без суду боронять свої права силою зброї [6; c.70-71].

Слід ще звернути особливу увагу на причини появи в сучасному міжнародному праві поняття колективної самооборони, яке передбачає застосування для відсічі агресивного збройного нападу військ держав, які не є його безпосередніми жертвами. Окрім безперечного впливу соціально-історичного чиннику, який проявлявся в усі часи і, зокрема, при запровадженні у текст Статуту ООН його статті 51 – прагнення держав узаконити свої військові союзи, тут відіграють роль також системні вимоги сучасного міжнародного права. Визнання агресії міжнародним злочином робить надання відсічі агресорові метою кожної держави. Звідси постає обов'язок засудження дій агресора і надання допомоги державі, яка страждає від агресивного збройного нападу. Об'єктивно, відповідно до системи основних принципів міжнародного права, яка склалася, світове співтовариство несе спільний обов'язок не тільки не припускатися появі агресора, але також, якщо він з'явиться, не допустити його перемоги і не дати уникнути відповідальності. З цим пов'язана поширена схильність визначати право на самооборону як "право і обов'язок водночас" – підхід, який знайшов відображення і в деяких документах міжнародного м’якого права, наприклад, у статті 16 Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р.: “Право і обов’язок всіх держав, індивідуально і колективно, ліквідувати в якості необхідної умови для розвитку … всі форми агресії …” [60]. Відтак як юридична гарантія національної і міжнародної безпеки право на колективну самооборону набуває в сучасному міжнародному праві незрівнянно більшого значення, ніж право на індивідуальну самооборону.

Водночас, посилання на колективну самооборону досить часто і зручно використовується великими державами як привід для втручання в локальні конфлікти не заради відновлення миру, а задля забезпечення власних інтересів. Це відбувається тоді, коли подвійні витоки поняття "колективна самооборона" в міжнародному праві – національний інтерес у створенні сфер впливу та придбанні стратегічних союзників з одного боку і міжнародно-правовий обов'язок не використовувати збройну силу як засіб національної політики – приходять між собою у суперечність. До того ж, зберігається теоретична складність із визначенням зв'язку між інститутом права на самооборону і правом на колективну самооборону. Тут висловлювалося дві основні точки зору. Одна група вчених (Дж. Стоун [61; c.243-278], Д. Боуетт [50; с.193]), вважає, що індивідуальна та колективна самооборона являють собою різні прояви одного і того ж суб'єктивного права держави, яка стала безпосередньою жертвою збройного нападу. Колективна самооборона, за їх уявленнями, має місце тоді, коли дві чи більше держави, проти яких спрямований збройний напад, спільними зусиллями обороняються від нього. Натомість Я. Броунлі [62; c.12], Г. Кельзен, К. Скубішевський, а у вітчизняній науці – Е. Скакунов пропонують визнати за державами суб'єктивне право на колективну самооборону як окремий вид законного застосування сили. Носіями цього права виступають треті держави, безпосередньо не зачеплені збройним нападом, які надають допомогу суб'єктові права на індивідуальну самооборону. Якщо індивідуальна самооборона – це передусім військові дії, то допомога в порядку колективної самооборони може включати і інші дії, наприклад, постачання зброї. Щоправда, виділяючи колективну самооборону в окремий вид застосування сили, не заперечують поширення на неї всіх правил, обов'язкових для індивідуальної самооборони, лише з урахуванням особливостей цього права. Ця група авторів вважає термін "колективна самооборона", вжитий у тексті ст.51 Статуту ООН, невдалим, і пропонує замінити його на вираз "колективна оборона". Саме останній термін використано, наприклад, у Договорі про колективну безпеку, укладеному в рамках СНД (Ташкентському пакті) [63, ст.4].

Міжнародний Суд ООН, додержуючись терміну "право на колективну самооборону", визначив його як право, належне державі, що не є безпосередньою жертвою агресії, але яке реалізується виключно на користь жертви агресії і за її заявою [38]. Таким чином, реалізацію права на колективну оборону поставлено в залежність від волевиявлення держави-суб'єкта права на індивідуальну самооборону. У теорії права цю залежність можна було б виразити наступним чином:

1) суб'єктивне право держави на самооборону включає в себе окрему правомочність – можливість здійснювати захист від агресії з допомогою "третіх" держав. Йдеться про право звернутися по допомогу і прийняти її. Цю окрему правомочність держави-жертви агресії в структурі її суб'єктивного права на самооборону можна позначати як "право на колективну самооборону". Підставою для його реалізації є факт збройного нападу на державу;

2) "треті держави" на підставі звернення до них жертви агресії, набувають "суб'єктивного права на колективну оборону", яке полягає у можливості взяти участь у конфлікті на боці держави, що обороняється. Їх дії, очевидно, можуть включати не тільки застосування збройної сили, а й інші заходи – постачання зброї та інше матеріальне постачання державі, яка обороняється, економічну блокаду агресора та інш.

Міжнародний Суд також підтвердив, що дія всіх норм, які визначають умови правомірності індивідуальної самооборони, поширюється і на здійснення колективної самооборони. Тому можна сказати, що міжнародно-правовий інститут права на колективну оборону є складовою загального інституту права на самооборону.

Виходячи зі сказаного вище, можна найбільш узагальнено визначити суб'єктивне право держав на самооборону як визнану міжнародним правом можливість кожної держави застосовувати збройну силу (індивідуальна самооборона) або використати допомогу збройних сил інших держав (колективна самооборона) із виключною метою відсічі спрямованому проти неї збройному нападові. Право на колективну оборону може бути визначене як можливість держави, яка не є безпосередньою жертвою збройного нападу, надати своїми військовими силами допомогу у відсічі збройного нападу, від якого потерпає інша держава. Норми міжнародного права, які закріплюють суб'єктивні права держав на самооборону та на колективну оборону, визначають їх зміст, підстави та межі здійснення, утворюють в своїй сукупності інститут права держав на самооборону в сучасному міжнародному праві.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.3. Право держав на самооборону в контексті юридичного поняття "право на захист":

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -