<<
>>

3.3. Міжнародно-правові аспекти застосування збройної сили у відповідь на терористичні акти

У юридичній науці найбільш розповсюджене ставлення до терористичного акту як до злочину міжнародного характеру – суб'єктами цього злочину є індивіди/ групи осіб, за його вчинення наступає кримінальна відповідальність за рішенням суду на основі національного законодавства, куди імплементовані норми міжнародних договорів.

Як наслідок, основна роль у боротьбі з тероризмом відводиться невійськовим засобам, у першу чергу – екстрадиції [202]. Цей погляд домінує і в політиці ООН, яка до 2001 року протистояла міжнародному тероризму переважно шляхом розробки договірно-правової основи антитерористичного співробітництва держав. За даними Г. Корелла, заступника Генерального секретаря ООН з правових питань, на грудень 2000 року діяли 19 глобальних і регіональних договорів, що торкалися питань боротьби з міжнародним тероризмом. Причому після "самміту тисячоліття" в жовтні 2000 року кількість ратифікацій цих договорів зросла [203]. На порядку денному Спеціального комітету Генеральної Асамблеї знаходиться розробка універсальної конвенції про боротьбу з міжнародним тероризмом (проект запропонований Індією). Рада Безпеки ООН обговорювала питання боротьби з міжнародним тероризмом починаючи з січня 1992 р. і ухвалила ряд резолюцій та заяв. Проте зміст документів, які приймалися до 12 вересня 2001 року, дозволяє стверджувати: хоча Рада засудила всі акти, методи й практику тероризму як такі, її офіційна позиція полягала в тому, що лише окремі, найсерйозніші за наслідками теракти можуть становити загрозу для міжнародного миру й безпеки (а відтак – і підставу для санкцій Ради на основі глави VII Статуту ООН, в тому числі – із застосуванням збройної сили).

У 90-ті роки ХХ століття відомий конкретний випадок, коли Рада Безпеки в інтересах покарання терористів скористалася своїми повноваженнями за главою VII Статуту ООН і визначила існування загрози міжнародному миру й безпеці.

Це резолюція 748 (1992) з приводу повітряного інциденту над Локербі: відмова видачі підозрюваних розглядалася як створення загрози міжнародному миру й безпеці [204, преамбула] і оголошувалося про введення проти Лівії економічних санкцій [204; п.п. 4, 5, 6]. Вдруге Рада Безпеки майже впритул наблизилася до проголошення співпраці з тероризмом загрозою для міжнародного миру й безпеки тоді, коли вимагала від руху Талібан, щоб він "припинив надавати притулок міжнародним терористам і їх організаціям, і навчати їх, і щоб всі афганські угруповання сприяли зусиллям з метою віддати під суд осіб, звинувачуваних у тероризмі" [205; п.13], а пізніше щоб О. бін Ладен був виданий "компетентній владі країни, де проти нього було винесене обвинувачення, або компетентній владі країни, звідки його до такої країни передадуть, або компетентній владі країни, де він буде заарештований і підданий суду" [206; п.2]. За станом до 2001 року дві резолюції про "становище в Афганістані" – 1267 (1999) і 1333 (2000) – були ухвалені Радою Безпеки на основі глави VII Статуту ООН. Преамбула останньої з них містить дуже промовисте застереження, що відмова припинити співпрацю з терористами і видати бін Ладена буде розглядатися як загроза для міжнародного миру й безпеки [207]. Однак ця ідея не находить розвитку в оперативній частині Резолюції. Треба пам'ятати, що Талібан ніколи не був визнаний Радою Безпеки як законний уряд Афганістану. В усіх резолюціях, присвячених становищу в Афганістані, Рада Безпеки вимагає від держав-членів облишити всі плани військового втручання в Афганістан.

В ухвалених починаючи від 1998 року резолюціях Ради Безпеки ООН використовується традиційне формулювання міжнародно-правового обов'язку держав не вести терористичну діяльність і не співпрацювати з терористами: "Кожна держава-член зобов'язана утримуватися від організації терактів у інших державах, підбурювання до них, підсобництва до них або участі в них, а також від допущення на своїй території організованої діяльності, спрямованої на вчинення подібних актів".

До військових дій держав, вчинених у відповідь на терористичні акти, Рада Безпеки ООН, як правило, не ставилася схвально, хоча не завжди їх відверто засуджувала. Так, у 1993 році, коли в Раді обговорювався "багдадський рейд", здійснений американською військовою авіацією проти штаб-квартири розвідки Іраку, всі постійні члени Ради, окрім лише Китаю, визнали дії США правомірною самообороною [119; c.121]. П'ять років по тому, у 1998 році Сполучені Штати нанесли бомбові удари по територіях Афганістану та Судану у відповідь на теракти біля американських посольств у Найробі (Кенія) та Дар-ес-Салаамі (Танзанія) та з метою знешкодження терористичних баз, за даними американської розвідки дислокованих в Афганістані. Б.Річардсон, Постійний представник США при ООН надіслав повідомлення про операцію збройних сил США до Ради Безпеки ООН намагаючись додержати вимог, встановлених ст. 51 Статуту ООН для реалізації права на самооборону. Він підкреслив, що його держава зважилася на бомбові удари тільки після тривалих попереджень урядів Афганістану й Судану, неодноразових вимог припинити співпрацю з терористами, і, врешті, лише після того, як американські спецслужби одержали "переконливі свідоцтва з низки надійних джерел" про використання визначених цілей на територіях цих країн як баз для підготовки попередніх терактів проти американських громадян [208]. Однією з мішеней бомбових ударів в Судані виявився завод лікувальних препаратів – тобто цивільний об'єкт, до того ж важливий для всієї економіки країни. Уряд Судану надіслав різкого листа до Ради Безпеки ООН, і в ньому заперечив усі факти, якими Сполучені Штати обгрунтовували свій крок, навіть запросив міжнародну інспекцію оглянути місце подій і перевірити на достовірність надані ним відомості [209]. Багато держав, у тому числі деякі постійні члени Ради Безпеки ООН (Російська Федерація, Китай), стали на позицію Судану. З приводу цих резонансних подій Рада Безпеки ухвалила резолюцію 1189 (1998), в якій закликала всі держави співпрацювати з метою затримки й якнайскорішого віддання до суду індивідів – справжніх винуватців ганебних терактів.

Терористичні акти 7 серпня 1998 року в Найробі та Дар-ес-Салаамі й подібні до них дістали засудження як такі, що "згубно позначаються на міжнародних відносинах та ставлять під загрозу безпеку держав" [210, преамбула].

Акції збройної відплати з боку Ізраїлю засуджувалися Радою Безпеки завжди і прямо. У Резолюції 1269 (1999) Рада Безпеки закликала усіх держав-членів "запобігати терористичним актам та покладати їм край, захищати від терористичних нападів своїх громадян та інших осіб" і використовувати при цьому "всі правомірні засоби", але все ж таки схилилася на бік невійськових засобів боротьби з тероризмом [211].

У жодній з перелічених резолюцій немає навіть і згадки про право держав на самооборону. Тому можна зробити попередній висновок, що протягом 90-х років ХХ ст. Рада Безпеки ООН здебільшого намагалася зосередити зусилля держав-членів ООН на співпраці з метою видачі й віддання до суду безпосередніх організаторів терористичних актів і не підтримувала практики застосування у відповідь на теракти збройної сили. У найбільш крайніх випадках окремі терористичні акти могли розглядатися як загроза для міжнародного миру й безпеки, але ніколи не були прирівняні до збройного нападу на державу. Військове втручання або збройні репресалії не вважалися правомірними й прийнятними засобами боротьби з міжнародним тероризмом, і якщо Рада Безпеки ООН ухилялася від їх засудження, це відбувалося епізодично, з міркувань розстановки політичних сил.

Наскільки змінилося ставлення міжнародного права до збройної відповіді на теракти після трагічних подій 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії ? Всі відгуки, коментарі й погляди, висловлені на сьогодні у зв'язку з трагедію "веж-близнюків" можна умовно поділити на дві групи: 1) ті, які стосувалися подій між 11 вересня й 7 жовтня 2001 року і лише прогнозували їх можливі наслідки; 2) ті, які з'явилися після 7 жовтня 2001 року, тобто після початку операції в Афганістані, і мали справою з оцінкою реальних, а не уявних військових дій.

Межа, хоча й дуже прозора, відрізняє також коментарі фахівців з міжнародного права, які користуються незрозумілою для загалу юридичною мовою, від суто публіцистичних статей експертів з питань міжнародних відносин і пропагандистських виступів державних діячів. Але всі ці джерела однаковою мірою стосуються неминущих категорій війни й миру, помсти й захисту, індивідуальної та спільної відповідальності.

Величезне моральне потрясіння, відчуте громадськістю Америки й європейських країн, не могло не позначитися на оцінці фактів у перші тижні після подій. Проте, як виявляється, войовничі настрої не панували неподільно. Більшість пересічних громадян погоджувалися, що США мають право і навіть зобов'язані провести військову операцію, але не мститися. Згідно з результатами опитування, проведеного у 31 країні світу між 17 та 19 вересня 2001 року, 80% опитуваних в Європі та 90 % в Південній Америці висловилися проти масивного американського військового удару з метою відплати за теракти і підтримали видачу їх організаторів. Найбільше прибічників військового вирішення було в Ізраїлі – 77 % опитаних. У США військове втручання підтримали 54% . Щоправда, на запитання "Чи згодні Ви, щоб Ваша країна підтримала військову операцію США, якщо остання відбудеться ?" більшість опитуваних в усіх державах-членах НАТО за винятком лише Греції відповіли "так" [212]. Тому М. Марен, коментуючи результати опитування, припускає, що на користь військової операції могло б надійти більше голосів, якби основне питання було сформульовано інакше, тобто якби йшлося не про відплату (retribution, retaliation), а про заходи США, спрямовані на запобігання майбутнім терористичним ударам [213].

Левова частка всіх коментарів від професійних юристів-міжнародників стосовно подій, які відбулися у проміжок часу 11 вересня - 7 жовтня 2001 року, полягала в оцінці резолюцій Ради Безпеки ООН 1368 (2001) та 1373 (2001), а також ухваленої 12 вересня резолюції Північноатлантичної Ради НАТО. (Для вчених з американського континенту була окремо цікава також позиція Організації Американських Держав).

Резолюція 1368 (2001) Ради Безпеки є вимушеним компромісом між категорично визначеними військово-політичними цілями США та міжнародно-правовими засадами існування ООН. З одного боку президент США Дж. Буш та Постійний представник США в ООН Дж. Каннінгхем заявили про намір не робити різниці між терористами та урядами, які їх підтримують. З іншого – Генеральний Секретар ООН К. Аннан намагався зберегти за таких умов авторитет Організації і оголосив теракти 11 вересня "нападом на людство в цілому". В результаті, текст резолюції відобразив обидві ці позиції. Про намагання задовольнити вимоги США свідчать наступні положення: 1) у преамбулі визнається невід'ємне право держав на самооборону "відповідно до Статуту ООН", 2) у тексті йдеться про засудження "терористичних нападів", а не "вибухів" і не "терористичних актів" (це може спонукати до думки, що Рада Безпеки слідом за урядом США прирівняла теракти 11 вересня 2001 за їх жахливими наслідками до збройного нападу на цю державу), 3) визнається, що відповідальності підлягають не лише безпосередні виконавці терактів (які не залишилися в живих), але й їх організатори та спонсори, отже – і члени урядів держав, якщо йдеться про підбурюваний державами тероризм. В свою чергу, спроби справити враження активної і самостійної реакції ООН на події втілилися в таких рядках: 1) преамбула підтвердила цілі й принципи Статуту ООН, 2) вперше за історію (і на відміну від попередніх резолюцій) всі прояви тероризму як такі і зокрема терористичні напади оголошувалися загрозою для міжнародного миру й безпеки, 3) Рада висловила готовність вжити необхідних заходів для боротьби з міжнародним тероризмом "згідно з її обов'язками за Статутом ООН" (п. 5 Резолюції) і закликала світове співтовариство протидіяти тероризму, в тому числі – шляхом зміцнення співробітництва і повної імплементації відповідних конвенцій та резолюції 1269 (1999) Ради Безпеки [214].

У тексті резолюції 1368 (2001) відсутні будь-які посилання на главу VII Статуту ООН. Відповідне посилання з'явилося в наступній резолюції 1373 (2001), де Рада Безпеки, знов підтверджуючи "невід'ємне право на право на індивідуальну або колективну самооборону, визнане Статутом ООН та відтворене в резолюції 1368 (2001)", закликала держав-членів всіма законними засобами боротися з фінансуванням та підготовкою терактів. Резолюція 1373 (2001) передбачає виключно законодавчі та інформаційні засоби співпраці держав: надання правової допомоги, узгоджену імміграційну політику та підвищену увагу при наданні статусу біженців, законодавчі та адміністративні реформи, включення до кримінальних кодексів складу злочину тероризму тощо [215].

Огляд публікацій представників сучасної юридичної науки в Америці та Європі дозволяє визначити коло питань, на які вони запропонували власні варіанти відповідей, коментуючи тексти резолюцій 1368 (2001) та 1373(2001) Ради Безпеки ООН:

a) чи існують в даному випадку умови для реалізації права на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН ? Так, резолюція 1368 (2001) підтверджує право на самооборону, але лише в преамбулі. В оперативній частині терористичні акти визнано загрозою міжнародному мирові, але це не те саме, що збройний напад на державу, отже, підстави для самооборони не створює. Скоріше виникає підстава для колективних дій світового співтовариства під егідою ООН на основі глави VII її Статуту. (Ф. Мегре пропонує вихід, розглядаючи теракти 11 вересня водночас як збройний напад і як загрозу міжнародному мирові й безпеці [149]). Далі, в резолюції 1368 (2001) навіть приблизно не визначено, проти якої саме держави повинна спрямовуватись самооборона США. Проти кого оборонятися ? Ця незрозумілість особливо помітна при порівнянні резолюції 1368 (2001) із резолюцією 678 (1990) – в тій ситуації Рада Безпеки конкретно визначила Ірак як порушника миру. Якщо теракти 11 вересня 2001 року можуть бути поставлені у провину Афганістанові як акт непрямої агресії проти США (пункт g) "Визначення агресії"), то Рада Безпеки мусить повернутися до питання про визнання Талібану як афганського уряду. Нарешті, ще не з'ясовано, чи таліби керують організацією "Аль-Каїда", якій приписується здійснення терактів 11 вересня, чи насправді "Аль-Каїда" є проводом талібів. Здається, більшість вчених погоджується з вирішенням, яке запропонував член Комісії міжнародного права Дж. Гайа: згідно з "Проектом статей про відповідальність держав" організація "Аль-Каїда", якщо її причетність до терактів буде доведена, може вважатися органом "Талібану", який є de facto урядом держави Афганістан [216]. Кінець кінцем, європейські вчені (Р. Шарвен [217]), на відміну від американських (Ф. Кірджіса [218], Дж. Поста [219] та інших) не погоджуються без роздумів, що приховування й відмова видати терористів може в даному випадку бути прирівняна до співпраці з ними. Враховуючи, що Північноатлантична Рада НАТО та Консультативна Рада міністрів Організації Американських держав визнали факт збройного нападу на США і ніхто з інших держав не висловив при цьому заперечень, А. Кассезе припускає, що завдяки появі відповідних міжнародно-правових звичаїв найближчим часом відбудеться розширення концепції права на самооборону: найтяжчі за наслідками терористичні акти будуть прирівняні до підстав реалізації цього права. Постане, водночас, проблема визначення критеріїв, за якими терористичні акти будуть відноситися до категорії найтяжчих [220].

b) чи визнала Рада Безпеки ООН існування підстав реалізації права на самооборону? Яким насправді було ставлення Ради до рішення США розпочати військову операцію: поблажливим, очікувальним, активним ? Державні діячі – державний секретар США К. Пауелл, міністр закордонних справ Франції Ю. Ведрін, прем'єр-міністр Великої Британії Т. Блер та інші – оголосили, що Рада Безпеки, підтримуючи намір США, своїм авторитетом прирівняла теракти 11 вересня до збройного нападу [220, 221]. Проте дуже небагато вчених – Д. Рюзье (Париж) [222], С. Махмуді (Стокгольм) [223] – приєднуються до них. Д. Рюзье стверджує, що резолюція 1368 (2001) Ради Безпеки усуває всякий сумнів щодо легітимності військової операції США в Афганістані – "спір щодо цього питання безпредметний і навіть непристойний" [222].

У переважній більшості відгуків від фахівців резолюція 1368 (2001) Ради Безпеки ООН була розцінена як самовідсторонення ООН від проблеми. Щоправда, вчені констатують цей факт із різним настроєм: для одних він прикрий, для інших – гідний привітання. Дж. Пост [219], один з найрадикальніших коментаторів, вважає, що Рада надала США та союзникам повну свободу дій і не могла вчинити інакше – бо право на самооборону є невід'ємним і його реалізація не потребує попереднього схвалення органами ООН. Навпаки, європейські дослідники К. Штан [224] та Ф. Мегре [149], до яких приєднується американець Ф. Кірджіс [225], радше згодні думати, що Рада Безпеки ООН повелася обережно і вдалася до навмисного мовчання: вона не заперечує, що право на самооборону може бути реалізоване у відповідь на теракти такого масштабу, але і не надає цьому свого остаточного визнання.

Інша група вчених, переважно європейських (Л. Леві [226], П.-М. Дюпюї [227], П. Таверньє [228], також Ф. Гаер [229] та І. Елісон [230]) вважають, що Рада Безпеки зберегла за собою право активно впливати на розвиток конфлікту, причому вона вимагає боротися з тероризмом через впровадження комплексу невійськових заходів відповідно до резолюції 1373 (2001). Ці вчені виходять з того, що відповідно до ст. 51 Статуту ООН реалізація державами права на самооборону не тільки не виключає застосування Радою Безпеки ООН самостійних дій заради відновлення миру, а навпаки, самооборона держав припиняється із застосуванням Радою належних заходів. Л. Леві, який висловлюється проти участі Франції у військових діях США в Афганістані, вважає, що Рада Безпеки, виходячи зі своєї компетенції, просто не мала повноважень узаконити інтервенцію США в Афганістан [226]. "Деяка військова відповідь виявляється доречною, – пише І. Елісон – але це менше, ніж абсолютна свобода діяти на власний розсуд. Можливо, все обійдеться короткою кампанією" [230]. П. Таверньє схильний розглядати резолюцію 1368 (2001) як заклик з боку ООН притягти організаторів терактів до відповідальності через суд [228]. На думку Р. Аджові військова операція США в Афганістані в жодному випадку не може вважатися правомірною самообороною, тому що вона не здатна реалізувати жодну з двох цілей самооборони – ані припинити акт агресії, що триває, ані відновити заподіяну шкоду [231].

c) які зміни відбудуться в міжнародному праві: революція чи реформа? Ухвалена 14 вересня 2001 року резолюція Сенату США "Уповноваження на застосування військової сили" не містить посилань ані на відповідні резолюції Ради Безпеки ООН, ані взагалі на міжнародне право. Як її нормативно-правова основа розглядаються Конституція США та резолюція Сенату "Повноваження до ведення війни" (War Powers Resolution). Хоча, як вказує Дж. Пост, Статут ООН і резолюції Ради Безпеки мали б розглядатися як частина національного права США [219], в ієрархії національно-правових норм вони поступаються найвищим місцем Конституції та ухвалам Конгресу, що й підтверджується текстом резолюції "Уповноваження на застосування військової сили". Президент США "має повноваження використовувати необхідну й відповідну силу проти тих націй, організацій або осіб, про які він встановить, що вони планували, наказували здійснити, здійснювали чи підбурювали терористичні напади, які були відбулися 11 вересня 2001 року, чи які приховували такі організації або осіб, а також з метою запобігти будь-яким майбутнім актам міжнародного тероризму проти США" [232]. Як бачимо, це надзвичайно широке уповноваження на застосування військової сили, яке далеко виходить за рамки права на самооборону відповідно до сучасного міжнародного права. У преамбулі резолюції серед мотивів її прийняття вказуються наступні: "огидні акти насильства" роблять "як необхідним, так і доречним, щоб США реалізували своє право на самооборону і захистили своїх громадян як вдома, так і за кордоном" (таке формулювання відображає концепцію основного права на самозбереження, з якого випливає право на гуманітарну інтервенцію "у вузькому розумінні"), і ці акти насильства "продовжують створювати надзвичайну загрозу для національної безпеки і зовнішньої політики США" (тут постає образ загрози, яка триває, що спонукає розглядати майбутню збройну операцію не як відплату, а як превентивну самооборону). Текст резолюції "Уповноваження на застосування військової сили" відображає, отже, концепцію "самооборони за загальним міжнародним правом", традиційну для зовнішньої політики США, але викладену в навмисно розширеному тлумаченні.

У той самий час на міжнародному рівні, на відміну від військової операції НАТО в Косово в 1999 році, Державний департамент США намагався справити враження максимально повного додержання міжнародного права. Резолюції Ради Безпеки ООН, Північноатлантичної Ради НАТО та Організації Американських Держав і урядовці і науковці розглядали саме як засоби надання легітимності майбутнім військовим діям. "Акція повинна бути скільки можливо багатосторонньою, – пише А. Кассезе, – Рада Безпеки (резолюція 1373 (2001), здається, підтримує саме колективну акцію [220]." Переважна більшість коментаторів визнали, що Сполученим Штатам в даному випадку належить право провести військову операцію, але можливість використати це право залежить від виконання двох попередніх умов: надання переконливих доказів щодо причетності організації "Аль Каїда" до терактів 11 вересня і відмови Талібану видати підозрюваних для їх притягнення до відповідальності судом.

Відтак можна сказати, що більшість фахівців з міжнародного права визнали законність операції "Безмежна справедливість" на підставі реалізації Сполученими Штатами права на самооборону, але неодноразово висловлювали своє занепокоєння тим, що військова операція не повинна вплинути на зміст фундаментальних принципів, на яких побудована сучасна система міжнародного права і не повинна бути їх порушенням. Стосовно, власне, інституту права держав на самооборону А. Кассезе [220], Ф. Мегре [149] та ряд інших вчених готові визнати принаймні дві важливі зміни: 1) критерій часу – досі самообороною вважалася переважно миттєва відповідь держави на збройний напад, спрямований проти неї, але світове співтовариство не заперечує, що між терактами 11 вересня і спричиненою ними військовою реакцією з боку США повинен пройти відносно тривалий часовий проміжок; 2) просторовий критерій – віднині самооборона може спрямовуватися не лише проти держави, але й проти формально недержавної терористичної організації. Але утвердження названих змін у будь-якому випадку є чинником, здатним зруйнувати систему гарантій миру й безпеки, закріплених існуючим міжнародним правом. Усвідомлюючи це, наукова громадськість, що зібралася на 29 сесії Інституту міжнародного публічного права й міжнародних відносин у Фессалоніках (Греція), відчула себе зобов'язаною нагадати урядові Сполучених Штатів та їх союзникам зміст "загальних принципів права, які обмежують із необхідністю будь-яку реакцію на події 11 вересня 2001 року і які слід поважати, незалежно від обставин." Серед принципів, перелічених у Зверненні Інституту, згадуються: принцип верховенства права (він забороняє порушення громадянських прав, у тому числі прав підозрюваних), загальна заборона застосування сили згідно зі звичаєвим міжнародним правом та ст. 2 (4) Статуту ООН, заборона навмисного враження цивільного населення та цивільних об'єктів, принцип особистої відповідальності за злочини та принцип пропорційності (йому в Зверненні приділено особливу увагу). Інститут міжнародного права прирівняв теракти 11 вересня 2001 року до акту агресії проти США, "вчиненого тими, хто організував викрадення літаків", але окремо наголосив, що "право на самооборону обмежене вищезгаданими принципами щодо застосування сили, щодо навмисного враження цивільних об'єктів і щодо пропорційності" [233].

Один за одним, ціла низка авторитетних політиків (колишній міністр юстиції Франції Р. Бадінер, Генеральний секретар ООН К. Аннан, Верховний комісар ООН з прав людини М. Робінсон) і вчених (А. Кассезе, А. Пелле [234], Дж. Робертсон [235] і інші), заявили, що терористичні акти 11 вересня 2001 року і подібні до них за тяжкістю наслідків становлять міжнародний злочин проти людяності й у майбутньому повинні підлягати юрисдикції Міжнародного кримінального суду. Дж. Робертсон вважає, що, доки не набрав чинності Статут Міжнародного кримінального Суду, повинні визнаватися правомірними військові примусові акції проти суверенних держав, які мають на меті припинення або покарання на меті злочинів проти людяності. Як прецедент такої акції Дж. Роберстон розглядає операцію НАТО в Косово навесні 1999 року [235]. Однак невдовзі аналогія "Косово - Афганістан" набула іншого, вартого замислення, змісту: вже в жовтні 2001 року Європейський суд з прав людини розпочав слухання справи про порушення 17-ма державами-членами НАТО права на життя і свободи слова. Предметом справи є зруйнування авіацією НАТО 23 квітня 1999 року будівлі Сербської телерадіокомпанії (RTS) у Белграді, яке спричинило загибель 16 осіб і стільки ж поранених. Як і Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, Сербська телерадіокомпанія була цивільним об"єктом, але в 1999 році прес-секретар НАТО Дж. Шеа і прем'єр Великої Британії Т. Блер заявили, що вона складала "частину військової машини Мілошевича", бо використовувалася як засіб урядової пропаганди, – отже, була стратегічно важливою для ведення інформаційної війни. Коментуючи цей позов до Європейського Суду з прав людини, газета "Гардіан" зауважує: "За яких обставин можна – якщо взагалі можна – виправдовувати ставлення до цивільних об'єктів як до частини чиєїсь "військової машини ?" НАТО вміє гратися словами, але вміють й міжнародні терористи. І якщо Всесвітній торговельний центр був не символ глобального капіталізму, але тільки місце, де працювали й загинули люди, то таким місцем була й будівля RTS так само" [236].

Початок військової операції в Афганістану 7 жовтня 2001 року значною мірою розчарував і навіть обурив багато представників науки міжнародного права і громадських діячів, які раніше погодилися визнати її необхідність і правомірність за умови додержання основних принципів права і принципів міжнародного гуманітарного права. По-перше, операція розпочалася з повітряних бомбардувань кілька великих афганських міст – Кандагару, Кабулу і інших – отже, було порушено принцип пропорційності і гарантії щодо прав цивільного населення під час військового конфлікту. Основні сили талібів, як було відомо, зосередилися не в містах, а в горах. По-друге, вимога про колективність військової операції не була послідовно додержана на практиці: найбільш активну участь в операції приймали США та Велика Британія, які згодом діяли руками головних політичних супротивників "Талібану" - Північного Альянсу. Через засоби масової інформації громадськості світу стало відомо, що Північний Альянс так само, як і Талібан, безжальний до ворогів і не опікується потребою додержувати при веденні війни міжнародно-правові норми. У частини громадськості Заходу викликав занепокоєння також характер інформаційного висвітлення бойових дій у засобах масової інформації: стало відомо, що держсекретар США К. Пауелл вимагає від еміра Катара закриття телекомпанії "Аль-Джазіра", яка не лише передавала телевізійні звернення бін Ладена, але й показувала світові жертви і жахи війни, за "підбурювання до антиамериканізму" [237]. Р. Райт, кореспондент газети "Лос Анджелес Таймс" повідомив 26 жовтня 2001 року, що менш ніж через 3 тижні після початку військової операції провідні американські експерти з ситуації в Афганістані (серед них були колишні дипломатичні представники США в цій країні і високі посадові особи) висловлюються проти продовження військового втручання. Для експертів стали помітними ті наслідки операції, які суперечили її офіційно проголошеним цілям: страждання безневинних людей в кінцевому рахунку прислуговуються на користь пропаганді Талібану, згуртовують все більше афганців на його боці і плекають в країнах "третього світу" антиамериканські реваншистські прагнення [238]. 23 грудня 2001 року, коли США і союзники оголосили, що мають вже більше ніж 7 тисяч полонених, Камаль Хоссейн, Спеціальний Доповідач ООН зі становища прав людини в Афганістані, від імені Організації звернувся до американського військового командування із проханням забезпечити найбільш повне додержання норм міжнародного гуманітарного права, бо "повідомлення про смерть і швидкі страти захоплених бранців викликають серйозне занепокоєння" [239].

Від багатьох цивільних осіб на Заході, які можуть вважатися досвідченими в проблемах життя ісламського світу і, зокрема, Афганістану, не вдалося приховати оманливу риторику витриманого в стилі концепції "справедливої війни" гасла "афганська кампанія – частина війни, яку все цивілізоване людство під проводом США оголосило світовому тероризмові". Репортер Р.Фіск, який колись висвітлював погляд Заходу на радянську війну в Афганістані, у 2001 році написав "Нас насправді не закликають боротися зі "світовим терором". Нас кличуть воювати з ворогами Америки. Якщо це означає арешт вбивць, які влаштували ті звірства в Нью-Йорку й Вашингтоні, мало хто заперечуватиме. … Проте постає навіть ще більш занепокійливе питання: чи наслідком злочину проти людяності, вчиненого 11 вересня в США, буде відновлення справедливості – чи, може, брутальний військовий наступ, який має на меті поширити на Близький Схід владу американської політики" [240]. Ш. Телхамі, професор університету Меріленду з близькосхідних міжнародних відносин, застерігає, що потрібно відрізняти війну з "Аль-Каїдою" і її союзниками від боротьби з міжнародним тероризмом. Якщо військова операція в Афганістані, вважає Ш. Телхамі, є реалізацією Сполученими Штатами їх невід'ємного права на самооборону і перемога в ній може бути одержана силою зброї, то протистояння розвою тероризму в усьому світі, викликаному передусім соціальними причинами, слід вести передусім невійськовими засобами, а саме – через співробітництво з міжнародними організаціями і укладення універсального міжнародного договору, який би встановив кримінальну відповідальність індивідів за організацію терористичних актів [241]. А. Кассезе так само вважає, що самооборона Сполучених Штатів не може охоплювати територію близько 60 країн, звинувачуваних американською адміністрацією в співробітництві з терором [220].

На рівні міждержавних відносин військова операція США в Афганістані, навпаки, не лише зустріла беззастережне схвалення, але й вплинула на політику урядів двох держав, які так само відчувають себе головними жертвами міжнародного тероризму – Російської Федерації та Ізраїлю. Хоча Російська Федерація використовувала практику актів збройної відповіді на терористичні акти в межах своєї території (чеченський конфлікт), вона до 2001 року засуджувала подібні військові дії, якщо вони спрямовувалися проти суверенних держав (в цьому відношенні міжнародно-правова позиція Російської Федерації підтримує чинні норми міжнародного права). Разом з тим, саме адміністрація президента В. Путіна запровадила в 2000 році для характеристики подій у Чечні термін "агресія міжнародного тероризму", що може також розглядатися як прирівнювання до міжнародного злочину агресії терористичних актів, вчинюваних озброєними угрупованнями, чиї бази тренування й постачання перебувають, ймовірно, за кордоном. Якщо в 1998 році Російська Федерація критикувала США за застосування збройної сили проти Афганістану й Судану, то в 2001 році вона висловила своє розуміння і всебічно підтримала нову американську операцію в Афганістані, значно ширшу як за намірами, так і за наслідками. Більше того, запропонований адміністрацією президента і ухвалений в січні 2002 року Федеральними зборами Російської Федерації проект федерального конституційного закону "Про військовий стан" засвідчує, що в недалекому майбутньому Росія, яка досі виступала прибічницею й поборницею концепції "самооборони за Статутом ООН", перейде, подібно до США та Великої Британії, на концепцію "самооборони за загальним міжнародним правом". За цим проектом підставою запровадження військового стану на території РФ може бути не лише агресія проти РФ, але й "безпосередня загроза агресії", якою для цілей Закону можуть визнаватися "дії іноземної держави (група держав), вчинені у порушення Статуту ООН, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, що безпосередньо вказують на підготовку про вчинення агресії проти Російської Федерації, включаючи оголошення війни Російській Федерації" [242; ч3. ст.3].

Посилаючись на те, що теракти 11 вересня 2001 року в США начебто були підтримані широкими верствами населення Палестинської автономії і спонукали терористів-одинаків (шахідів) і терористичні угруповання до збільшення активності на Близькому Сході, Ізраїль використав схвалення військової операції в Афганістані з боку світового співтовариства як прецедент, що дозволяє йому відповісти широкою військовою кампанією на терористичні акти, спрямовані проти безпеки його громадян. При цьому, якщо у випадку Сполучених Штатів до збройного нападу були прирівняні три разові теракти, які можуть розглядатися як один, надзвичайний за кількістю жертв та вибором цілі, то Ізраїль наполягає на тому, щоб вважати збройним нападом і, відповідно, підставою для реалізації права на самооборону ескалацію тривалої хвилі терористичного насильства, конкретні прояви якої не сягають масштабів вересневих подій у США. Коментуючи позицію Ізраїлю з точки зору впливу тероризму на теперішній розвиток міжнародного права, Ф. Кірджіс зазначає, що норма міжнародного права, яка б дозволила прирівняти серію терактів до збройного нападу ще остаточно не склалася, і тому зростає значення оцінки, яку уряди інших держав нададуть поведінці Ізраїлю. Ф. Кірджіс вказує також, що, якщо Ізраїль не ставить собі іншої мети, окрім захисту своєї територіальної цілісності, його військові дії можуть бути розцінені як реалізація права на самооборону відповідно до критерію пропорційності [243].

Дійсно, у грудні 2001 року метою розширеної військової кампанії Ізраїлю проти Палестинської автономії проголошувалася нейтралізація або знищення терористичних угруповань на території сектору Газа та на Західному березі Йордану. Проте в квітні 2002 року, коли дії ізраїльської армії досягли найбільшої інтенсивності, прем'єр-міністр А. Шарон оголосив про твердий намір усунути від влади президента Палестинського органу Я. Арафата за сприяння й потурання терористам. За сучасним міжнародним правом повалення влади, яка одержала міжнародне визнання, не повинне як таке входити до цілей реалізації права на самооборону. Щодо ситуації, яка склалася в Афганістані в результаті скоординованих дій Північного Альянсу з одного боку і США та їх союзників з іншого, Рада Безпеки в резолюції 1378 (2001) привітала "зусилля, які докладає афганський народ з метою замінити режим "Талібану" і підтвердила, що "Організація Об'єднаних Націй мусить відігравати провідну роль у підтримці" цих зусиль [244]. Відтак з формулювань резолюції 1378 (2001) складається враження, що для повалення "Талібану" першочергове значення мали внутрішні процеси, які відбуваються в Афганістані, а не самооборона іноземних держав, і що зміна влади відбувається за згодою і за активною участю ООН, уповноваженої діяти від імені світового співтовариства в цілому. Стосовно протистояння Ізраїль - Палестина Рада Безпеки ухилилася від явно вираженого підтвердження права Ізраїлю на самооборону, звертаючись водночас до обох сторін і вимагаючи від Ізраїлю виведення військ з палестинських міст, а від палестинців припинення всіх актів терору, провокацій, підбурювань і руйнувань [245]. У свою чергу Ізраїль відверто ігнорував відповідні резолюції Ради і продовжував військові дії виходячи з того, що "невід'ємний" характер права на самооборону дозволяє державі-жертві збройного нападу здійснювати це своє право незалежно від спроб ООН вжити заходів для відновлення міжнародного миру та безпеки. Ми, отже, спостерігаємо тут типову ситуацію часів "холодної війни", передбачувану ще в 50-ті роки ХХ ст. Г. Кельзеном, Дж. Стоуном та іншими авторами: право на самооборону розглядається як виняток не лише з принципу незастосування сили та загрози силою, алей з усієї системи гарантій колективної безпеки на універсальному рівні, передбаченої Статутом ООН, і руйнує цю систему.

До вересня 2001 року Рада Безпеки ООН, як правило, не підтримувала позиції США та Ізраїлю, що застосування збройної сили у відповідь на терористичні акти є допустимою реалізацією права на самооборону. Більшість представників юридичної науки розглядала такі військові дії як заборонені міжнародним правом збройні репресалії. Трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсільванії мали одним зі своїх наслідків згоду частини вчених визнати припустимість реалізації права на самооборону у відповідь на масштабний терористичний акт з метою знешкодження його організаторів, але за додержання ряду умов, як-от: наявність грунтовних доказів співробітництва між іноземним урядом і організацією, що вчинила цей визначений теракт, відмова видати підозрюваних. Резолюції Ради Безпеки ООН з цього приводу носять найбільш суперечливий характер з усіх, прийнятих нею від 1990 року і дозволяють найбільшу кількість довільних тлумачень: вони підтверджують право на самооборону лише в преамбулі і поза будь-яким зв'язком з конкретними обставинами. Здається, вони були ухвалені для того, щоб справити враження, що неминуча військова операція США та союзників підтримана авторитетом ООН, і водночас щоб усунути повністю скільки-небудь значне втручання ООН у перебіг операції. Найбільшим зрушенням є оголошення Радою в резолюції 1368 (2001) всіх терористичних актів без винятку загрозою для міжнародного миру й безпеки. Проте, виходячи з того, що сучасне міжнародне право дозволяє самооборону тільки від збройного нападу на державу, а загроза міжнародному миру й безпеці є підставою лише для колективних дій світового співтовариства під егідою ООН, таке ставлення Ради Безпеки ще не означає, що вона беззастережно визнала вчинення проти держави серії терористичних актів підставою для реалізації права на самооборону.

Можливість розширення в майбутньому просторових і часових меж реалізації права на самооборону, викликаної терористичним актом, не заперечується в сучасній юридичній науці. Однак в юридичній науці так само не зустрічають схвалення, а радше викликають серйозну стурбованість перспектива неконтрольованої і нескінченної військової кампанії США та інших могутніх у військовому відношенні держав проти їх стратегічних супротивників і держав "третього світу", недодержання в таких конфліктах норм міжнародного гуманітарного права, повна деформація існуючих міжнародно-правових гарантій миру й безпеки людства. Як можливий вихід із ситуації, що склалася, пропонується ставлення до міжнародного тероризму як до злочину проти людяності і притягнення до відповідальності за нього через Міжнародний Кримінальний Суд.

У природі злочину тероризму лежить шантаж острахом, залякування. Найпершу причину поширення випадків збройної помсти за терористичні акти доречніше шукати не у гаданій прихильності великих держав до політики подвійних стандартів, а в тому враженні, яке справляють прояви тероризму на їх громадян. З одного боку, терористичні акти, дійсно, потребують адекватного реагування. До деякої міри право на самооборону може слугувати міжнародно-правовою підставою для збройної відповіді на прояви державного, чи підтримуваного державами тероризму, що піддаються кваліфікації як акти непрямої агресії – “заслання державою чи від імені держави озброєних банд, угруповань та регулярних сил або найманців, що здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави настільки серйозного характеру, що це дорівнює перерахованим вище актам, або її істотна участь в них” (пункт g) “Визначення агресії”). Водночас право на самооборону не створює підстави для застосування сили з метою відплати за теракти чи запобігання терактам в майбутньому, особливо шляхом нищення цивільного населення і помилкового руйнування цивільних об’єктів. Терористичні акти та збройні репресалії як відповідь на них також спонукають потерпілі держави з обох сторін плекати реваншистські прагнення, тобто насправді практика збройних репресалій викликає ефект, зворотній тому, на який націлена. Вона призводить не до затухання конфліктів у міжнародних відносинах, а до збереження напруги на тривалий час із можливістю відновлення протистояння на грунті старих образ будь-коли при нагоді. Врешті, розпалювання ворожнечі цілком відповідає інтересам терористів, але не тих, хто прагне їх знешкодження.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.3. Міжнародно-правові аспекти застосування збройної сили у відповідь на терористичні акти:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -