<<
>>

3.4. Міжнародно-правова позиція України щодо реалізації державами права на самооборону

Україні пощастило за період 1991-2001 рр. не набути власного досвіду реалізації права на самооборону. Тому ставлення нашої держави до практики здійснення цього права іншими учасниками міжнародних відносин є складовою її політики щодо інтеграції до європейських структур та участі у вирішенні питань безпеки на універсальному рівні.

Набуття незалежності супроводжувалося заявами про нейтральний і без'ядерний статус, і якщо відмова від ядерної зброї була послідовно реалізована до кінця, то постійний нейтралітет України сприймався як умовність. Вже в "Основних напрямах зовнішньої політики України", ухвалених в 1993 р., сказано: "Проголошений намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою … повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки" [246; с.379]. Для України – без'ядерної держави, замкненої у просторі між двома потенційно ворожими об'єднаннями, тобто НАТО і Ташкентською системою колективної безпеки держав СНД, одним з головних завдань став пошук зовнішніх гарантій для власної національної безпеки. С.В. Ісакович визначив як міжнародно-правові гарантії національної безпеки України, що склалися на середину 1990-х років, "дії України щодо правонаступництва міжнародних договорів СРСР і УРСР і участь у системах колективної безпеки і гарантуванні міжнародної безпеки як у регіональному, так і в універсальному масштабі" [247; c.65]. Він же, виходячи з посилення взаємозалежності сучасного світу, підкреслював взаємну обумовленість гарантій національної і міжнародної безпеки: "Якщо держава проводить свою політику у відповідності до загальних принципів і загальновизнаних норм міжнародного права і суворо дотримується своїх міжнародно-правових зобов'язань, то вона сприяє збереженню загального миру і міжнародної безпеки. Її дії являються гарантією національної безпеки інших країн, і вона вправі очікувати відповідної поведінки всіх держав щодо своєї національної безпеки.
І навпаки, порушення державою загальновизнаних норм і загальних принципів міжнародного права і порушення нею своїх міжнародно-правових зобов'язань створює загрозу національній безпеці інших країн і самої держави-порушника" [247; c.63].

У 1993 р. серед засад зовнішньої політики України був названий пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Згідно зі ст. 18 Конституції України загальновизнані принципи і норми міжнародного права становлять основу для міжнародного співробітництва, зокрема і в сфері безпеки, але ідея примату їх над нормами національного права не знайшла відображення в Конституції. "Основні напрями зовнішньої політики України" містять також перелік підстав застосування Україною збройної сили – акти збройної агресії "та будь-які інші збройні зазіхання на територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів" або виконання міжнародних зобов'язань (що може включати як примус до миру за Статутом ООН, так і колективну оборону) [246; с.380]. До зовнішньополітичної доктрини України увійшло, отже, запропоноване В.А. Василенком, більш широке за змістом, ніж акт агресії, поняття "збройного нападу" як підстава для реалізації права на самооборону.

Як в "Основних напрямах зовнішньої політики України" так і в Концепції національної безпеки України 1997 р. послідовно проводиться ідея участі в новій загальноєвропейській системі безпеки. Україна одразу ж відмовилася від членства в Ташкентському договорі, вважаючи його засобом наближення СНД до конфедеративного об'єднання. Проголошуючи своєю ціллю і базовим компонентом своєї національної безпеки створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів (НБСЄ, Ради Північноатлантичного партнерства, НАТО, ЗЄС), Україна розставила наголоси відповідно до критерію їх відкритості. На першому місці названо ОБСЄ, з якою Україна співробітничає в сфері захисту прав людини та в справі врегулювання т.

зв "заморожених конфліктів" на пострадянському просторі – у Придністров'ї, в Грузії. У 1994-1999 рр. в Україні працювала місія ОБСЄ, чия діяльність сприяла, зокрема, стабілізації ситуації в Автономній Республіці Крим. В цілому співробітництво України з ОБСЄ може бути охарактеризоване як зосереджене на внутрішніх аспектах національної безпеки України. Натомість в сфері міжнародно-правових гарантій поступово на перший план вийшов формат відносин Україно-НАТО.

Україна використовувала співробітництво з НАТО як врівноваження російському впливові. Перша з держав-членів СНД Україна приєдналася в 1994 р. до "Партнерства в ім'я миру". Навесні-влітку 1997 року Україна використала зближення з НАТО як вдалий маневр для владнання суперечок з Росією і укладення договору про основи відносин, яке до того часу постійно відкладалося. Про всяк випадок, до договору було включено взаємні зобов'язання сторін не укладати угод, спрямованих проти одна одної і не дозволяти, щоб територія кожної з них використовувалася на шкоду безпеці іншої [248; ст. 6] та передбачений механізм консультацій для з'ясування обставин, що, на думку якоїсь зі сторін створюють загрозу мирові, порушення миру, інтересів її національної безпеки або суверенних прав [248; ст. 7] – у такий спосіб Російська Федерація відсунула можливість вступу України до НАТО. Укладення в липні 1997 року Хартії про особливе партнерство України з НАТО формалізувало особливий режим відносин між Україною і цією міжнародною організацією – за спостереженнями аналітиків, Хартія надала Україні "можливість розвитку відносин з Альянсом в усіх сферах його діяльності, за винятком лише безпосередньо пов'язаних з положеннями ст. 5 Вашингтонського договору про колективну оборону" [249]. Аналітик Р. Воронович визначає Хартію Україна - НАТО як політико-правовий документ зразка Гельсинкських домовленостей 1975 р. [250]. Хоча в Хартії нема зобов'язань про військову допомогу, проте містяться положення про кризовий консультативний механізм у випадку, коли Україна відчуватиме пряму загрозу для своєї територіальної цілісності, політичної незалежності або безпеки [251; cт.

5]. Ці статті аналогічні до відповідних положень україно-російського договору, проте завдяки історичному контекстові укладення обох угод можливе таке їх тлумачення, за яким україно-російські консультації радше спрямовані на спростування непорозумінь у взаємних відносинах, в той час як консультативний механізм Україна - НАТО має на меті усунення загрозу з боку "третіх держав". Таким чином, держави-члени НАТО стають гарантами національної безпеки України "як ключового фактору безпеки в Центральній і Східній Європі і на континенті в цілому" [251; cт. 5], і між договірними сторонами Хартії про особливе партнерство утворюється режим, максимально наближений до угоди про колективну самооборону. Окрім цього, держави НАТО зобов'язалися не розміщувати ядерну зброю на території нових членів [251; cт. 5], які мають спільний кордон з Україною, а Україна визнала "невід'ємне право всіх держав обирати і вільно застосовувати свої угоди з безпеки і бути вільними змінювати або обирати угоди з безпеки" [251; cт. 2] (висловлюючи в такий спосіб своє ставлення до розширення НАТО) і підтвердила обов'язок співробітничати в миротворчих операціях, на вибірковій основі і відповідно до мандату Ради Безпеки ООН чи ОБСЄ. Якщо в таких операціях діятимуть багатонаціональні об'єднані оперативні сили НАТО (CJTF, українська абревіатура БООС), Україна братиме участь на початковому етапі, теж на вибірковій основі і згідно з рішеннями Північноатлантичної ради щодо кожної конкретної операції [251; cт. 5].

Особливі відносини України з НАТО, спільні військові вчення, співробітництво в рамках "Партнерства заради миру" і двох державних програм є непрямим свідченням, що Україна визнає нову стратегію НАТО і принципи взаємодії ООН з регіональними організаціями у справі миротворчості, як вони сформульовані в "Порядку денному для миру". Адже без їх визнання таке співробітництво не було б можливе. Офіційне ставлення України до операції НАТО в Косово було ухильним: застосування сили без санкції Ради Безпеки ООН наша держава визнала неприйнятним, дотримуючись норм і принципів Статуту ООН, але поряд з тим МЗС України погодилось, що причиною застосування сили явився зрив Бєлградом переговорного процесу, не враховуючи, таким чином, що під час переговорів мала місце протиправна загроза силою з боку НАТО [252].

Згодом українсько-польський миротворчий батальйон, підготовлений відповідно до стандартів НАТО, увійшов до складу сил безпеки КФОР у Косово. Між тим, як один з принципів особливого партнерства Україна-НАТО була визначена неподільність безпеки всіх країн в регіоні ОБСЄ, враховуючи, що жодна з держав цього регіону не може створювати свою безпеку за рахунок інших [251; cт. 2]. Так само в Хартії був підтверджений обов'язок сторін утримуватися від застосування сили або загрози силою у будь-який, несумісний зі Статутом ООН або Гельсинкським заключним актом, спосіб. Це означає, що військова операція НАТО в Косово явилася порушенням не лише Статуту ООН і звичаєвого міжнародного права, але й, зокрема, домовленостей з Україною.

В українській аналітиці операція НАТО в Косово була сприйнята одночасно як крах існуючих систем колективної безпеки та міжнародного права, свідчення безпорадності системи прийняття рішень Радою Безпеки ООН і водночас як доказ, що Україні залишається єдиний прагматичний шлях зміцнення власної національної безпеки - зміцнення відносин з Організацією Північноатлантичного договору. "Насмілююся стверджувати, – пише аналітик Центру ім. О. Разумкова Олексій Гавриленко – агресії проти України не буде за жодних умов, навіть якщо війська агресора стоятимуть за окружною дорогою під Києвом. Хто сумнівається, нехай складе список потенційних супротивників України, а потім порівняє його зі списками членів НАТО і Ташкентського договору. І стане ясно, що Рада Безпеки ООН ніколи не визнає факту агресії проти України, завжди знайдеться бажаючий скористатися правом вето. А немає факту агресії, нема і самої агресії. Висновок простий: міцній і обирай міцних друзів …" [253]. О. Гавриленко також підкреслює, що, хоча в даній ситуації ніхто навіть і не згадав про механізм консультацій, передбачений Хартією про особливе партнерство, з виходом НАТО до українських кордонів наша держава стає на багато десятиліть основним фактором стабільності в Європі, тому Україна і НАТО "приречені на співробітництво".

О. Гавриленко закликав до схвалення нової військової доктрини, як відобразила б усвідомлення обмежених можливостей міжнародних режимів обмеження озброєнь і миротворчості щодо запобігання і врегулювання військових конфліктів, а також включала би чітке визначення характеру співробітництва України з США та Росією [254].

На кінець 1990-х років припадає зростання участі України в справах ООН: в 1997 р. головування на 52-й сесії Генеральної Асамблеї, яка ухвалила програми реформування Організації, в 2000-2001 рр. членство (у березні 2001 р. – головування) у Раді Безпеки. Весь цей час Україна на універсальному рівні виступила за зміцнення авторитету Ради Безпеки ООН і підвищення рівня довіри до неї, компенсуючи у такий спосіб компромісний характер своєї політики безпеки на регіональному рівні, але завжди наголошуючи, що ефективність Ради Безпеки ООН залежить від її реформування. На другому засіданні Ради Безпеки ООН на рівні голів держав і урядів 7 вересня 2000 року позиція України полягала в тому, що виключна монополія Ради Безпеки ООН на прийняття рішень про застосування сили в міжнародних відносинах (за винятком реалізації права на самооборону) повинна залишатися в ХХІ столітті серед основоположних принципів системи колективної безпеки, будучи поєднана, однак, з дійовою стратегією запобігання конфліктів та викорінення їх глибинних причин. Українські пропозиції стосувалися зміцнення співробітництва Ради Безпеки з іншими органами ООН, передусім – з Генеральною Асамблеєю та ЕКОСОР (чомусь залишилась поза увагою роль Міжнародного Суду – В.Р.), а також розробки методики запровадження і зняття санкцій, яка б враховувала інтереси мирного населення та третіх держав [255]. Це історичне засідання Ради Безпеки відбувалося за ініціативою України, а через півроку, в березні 2001 р., коли представник України приступив до функцій Голови Ради Безпеки, він запропонував провести відкрите контрольне обговорення, щоб проаналізувати конкретні підсумки здійснення рішень "Самміту Тисячоліття". Планувалося, що зустрічі, присвячені підвищенню ефективності Ради Безпеки ООН, стануть періодичними. На засіданні Ради Безпеки 7 березня 2001 р. підіймалися питання співробітництва Ради з регіональними організаціями, які відтісняють її на другий план у справі підтримки миру, розвитку тристороннього співробітництва Ради Безпеки, Секретаріату та держав, які надають контингенти своїх військ для миротворчих операцій, але, коли зайшла мова про реформу Ради Безпеки, акценти в дискусії поступово були переміщені на діяльність Генеральної Асамблеї, яка єдина здатна виробити оновлені принципи співробітництва держав-членів Організації у справі підтримки міжнародного миру й безпеки і правила прийняття рішень. За пропозицією представника Перу, Раді і Асамблеї необхідно вести діалог і обмінюватися ідеями. Що стосується ролі Ради Безпеки, представники держав, що брали участь в обговоренні, дійшли висновку, що діючі правила голосування і представництва в ній роблять рішення Ради недостатньо легітимними і що потрібно зробити Раду "більш транспарентною, демократичною, представницькою і підзвітною" [256].

Обережна міжнародно-правова позиція України дозволила їй вдало використати міжнародне співробітництво в сфері підтримки миру й безпеки заради зміцнення власного авторитету. Будучи важливим чинником стратегічної стабільності в Європі завдяки своєму територіальному розташуванню, наша держава використала налагодження відносин з найміцнішою в світі організацією колективної самооборони – НАТО – як найважливішу зовнішню гарантію власної національної безпеки, а в рамках ООН виступала з ініціативами, спрямованими на посилення Ради Безпеки ООН як єдиного органу, повноважного санкціонувати примусові військові операції від імені всього світового співтовариства. Україна є дуже гарним джерелом ініціатив на міжнародних форумах – питання в тому, які ці ініціативи будуть за змістом. На фоні оприлюднених у 2001 році нових редакцій концепцій національної безпеки Російської Федерації та США, які чітко формулюють основні загрози для безпеки цих держав, систематизуючи їх не лише за сферами національних інтересів (військові, політичні, економічні тощо), але й відповідно до ступеню серйозності, Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України, схвалена у 1997 р., і Основні напрями зовнішньої політики, схвалені в 1993 р., виглядають як бездоганна основа, що потребує значної конкретизації, зокрема – в сфері ставлення до військових методів боротьби з тероризмом. Необхідна конкретизація відбулася в практичній політиці значно раніше, ніж у відповідних національно-правових документах.

Терористичні акти 11 вересня 2001 р. були засуджені Україною самостійно [257], у рамках Ради Євро-атлантичного партнерства [258], в рамках Комісії Україна-НАТО [259]. Україна закликала всі держави світу об'єднатися для боротьби з тероризмом і всіляко підтримала майбутню військову акцію США, навіть ще до того, як Сполучені Штати визначили рух Талібан як винуватця трагедії і оголосили ціллю своєї відплати Афганістан. У заяві МЗС України 11 вересня 2001 року сказано: "Хто б не стояв за трагедією, він поставив себе за межами законів людської цивілізації і заслуговує на справедливе та неминуче покарання" [257]. Згодом Україна відкрила свій повітряний простір для американських літаків і запропонувала допомогу при транспортуванні гуманітарних вантажів у район Центральної Азії.

У червні 2001 р. Рада національної безпеки та оборони України приймає рішення про початок процесу вступу до НАТО. Першопричиною цього рішення стало зближення Російської Федерації з США та з НАТО на грунті боротьби зі світовим терором – спільним ворогом. Одночасно приймається рішення про призначення українського уповноваженого по зв'язках з Військовим Штабом ЄС, а в липні 2002 р. на україно-європейському самміті в Копенгагені було ухвалено: "Поліцейська місія ЄС в Боснії і Герцеговині – перша операція ЄС, ініційована в рамках Європейської політики безпеки та оборони – стане ще однією конкретною можливістю розвивати оперативне співробітництво між ЄС та Україною" [260]. ЄС відзначив пропозицію України використовувати тренувальний Центр МВС у Києві. Таким чином, розпочинаючи формально процес вступу до НАТО, Україна намагається налагодити співробітництво і з європейськими силами швидкого реагування і ризикує потрапити в епіцентр конфлікту між ЄС і НАТО щодо підпорядкування цих збройних формувань. З юридичної точки зору підгрунтя для такого конфлікту відсутнє, адже міжнародно-правовою підставою для військових дій НАТО є право на колективну самооборону, а для використання європейських сил швидкого реагування – миротворчі завдання, передбачені Ніццькою угодою, які нічого спільного з самообороною не мають. Але вище керівництво провідних держав-членів НАТО неодноразово висловлювало занепокоєння, що нові збройні загони "зруйнують єдність командної структури" НАТО. Україні слід зважати на існування цієї суперечки, коли вона розбудовуватиме свої відносини з НАТО і з Європейським Союзом, тим більше, якщо вступ до НАТО ми розглядаємо як складову процесу інтеграції до ЄС.

Згідно з офіційними документами в сфері зовнішньої політики та політики безпеки, міжнародно-правова позиція України щодо реалізації державами права на самооборону полягає в додержанні положень ст. 51 Статуту ООН та послідовному зміцнені Ради Безпеки ООН як гаранта міжнародного миру й безпеки. В дійсності ставлення нашої держави до окремих суперечливих випадків застосування сили державами диктується політичними чинниками і радше залежить від політики, ніж від приписів міжнародного права.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.4. Міжнародно-правова позиція України щодо реалізації державами права на самооборону:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -