<<
>>

1.1. Історичні форми правового обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах

Стаття 51 Статуту ООН, остання в його главі VII "Дії щодо загрози мирові, порушень миру та актів агресії", встановлює:

"Цей Статут ніякою мірою не зачіпає невід’ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад на Члена Організації, до тих пір, поки Рада Безпеки не вдасться до заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Заходи, вжиті Членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, мусять бути негайно повідомлені Раді Безпеки і ніяким чином не повинні зачіпати повноваження та відповідальність Ради Безпеки, відповідно до цього Статуту, стосовно вчинення у будь-який час таких дій, які вона вважатиме за необхідні для підтримки чи відновлення міжнародного миру та безпеки" [1].

У тексті Статуту ООН право держави на самооборону назване "невід'ємним" (в англійському – inherent right, у французькому – droit naturel, тобто природне право). Звідси постає низка складних питань: чи не може право на самооборону бути у той чи інший спосіб відокремлене від Статуту ООН та від принципу незастосування сили або загрози силою і розглядатися виключно в зв'язку з правосуб'єктністю суверенної держави – носія невід'ємного права? Чи було це суб'єктивне право визнане за державами одночасно з ухваленням Статуту ООН і, отже, є реалією виключно сучасного міжнародного права, чи, можливо, інститут права на самооборону почав формуватися раніше? Якщо цей інститут зародився раніше, ніж сучасне міжнародне право, то яким чином повинні співвідноситися надбання попередніх історичних епох з нормами сучасного міжнародного права? Чи справили поняття попередньої юридичної науки про законність застосування сили вплив на сучасні засоби тлумачення ст. 51 Статуту ООН і звичаєвих норм міжнародного права в сфері застосування сили або загрози силою? Від відповідей залежить, власне, можливість встановлення міжнародно-правових обмежень, навіть найдрібніших, для самооборони держав.

Застосований в тексті Статуту ООН термін "невід'ємне право" начебто вимагає погодитись, що визнання права на самооборону в позитивному міжнародному праві ХХ століття принаймні не було раптовим. Тому поглянемо, які уявлення про норми стосовно застосування збройної сили у міжнародних відносинах історично передували утвердженню права на самооборону в міжнародному праві, сучасному нам.

Теорія справедливої війни (bellum justum), найстаріша й найвідоміша з-поміж міжнародно-правових форм врегулювання звернення до зброї, в усі віки й в усіх народів знаходила собі прибічників. Її загальний зміст – війна, як необхідне зло, повинна бути виправдана належною підставою та дотриманням процедури оголошення. З найбільш віддалених від нас у часі її проявів найвідоміший, але далеко не найдавніший – практика стародавніх римлян. Римський жрець-феціал зі списом у руці, стоячи на кордоні держави або біля храму богині війни, оголошував чужому племені правові претензії римлян: “Почуй, Юпітере, почуй, народе ... , почуй, священне право ! Я, вісник, що прийшов від лиця всього римського народу … Якщо я проти законів божественних та людських вимагаю всього вищеназваного, то не даси мені, Юпітере, більш ніколи бачити вітчизну !" За легендою, такий порядок оголошення війни був запроваджений у так званий царський період історії Риму царем Анком Марцієм (орієнтовно VІ ст. до н.е.). “Введення цього урочистого ритуалу здобуло серед римського народу ще більшу пошану до Анка Марція, бо видимість законності зняла з римлян тавро народу із розбійницькими нахилами, буйного та беззаконного, яке тяжіло над ними від дня заснування міста” [2; с.550]. Із часом у період пізньої республіки та імперії, у розквіт римських військових кампаній обряд зберігся, але звівся до формальності, а ідеологія змінилася в тому напрямі, що всі війни, які веде Рим, вважалися справедливими [3; с.34].

Намагаючись спиратися на давньоримську історію, перелік критеріїв справедливості війни докладно розробили отці церкви – Блаженний Августин, Тома Аквінський, Василь Великий.

Вони вважали допустимим застосування примусу до порушника "правил співжиття". Для правомірного розв'язання війни за їх вченням потрібні тяжке правопорушення противної сторони як справедлива причина (найчастіше – iniuria, що латиною може означати "особисту образу", "правопорушення" [4; с.290], " в "Інституціях" Гая означає всі види деліктів проти особи [5; c.48]), неможливість відновити власне право іншими засобами та додержання ще деяких вимог, серед яких – чесний намір ведучи війну прагнути доброго і уникати злого, мати за мету відновлення миру. Нарешті, Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, А. Джентілі, а згодом Г. Гроцій та його послідовники зробили поняття про справедливу війну більш юридичним, – вони визначили, що держави мають суб'єктивне право використовувати збройну силу виключно як засіб захисту й відновлення своїх прав і що юридичним фактом, підставою для реалізації названого права, виступає "ніщо інше, як правопорушення (iniuria)" (Г. Гроцій). Цій плеяді вчених властиво було розділяти все об'єктивне право залежно від походження на системи природного, божественного та людського права або права природного та встановленого волею. Відповідно вони або розрізняли три види підстав для справедливих війн (jus ad bellum) – за божественним правом, за природним правом і за людським правом – (Джентілі), або пов'язували право на застосування збройної сили виключно з категорією природних прав (Вітторіа, Гроцій).

В ідеалі за змістом і метою справедлива війна – це санкція, спровокована правопорушенням супротивника, одночасно відшкодування і примус до відповідальності. З усього комплексу нормативних настанов про ведення військових дій найдокладніше розроблена частина вчення про юридичні підстави. Вітторіа і Суарес ведуть мову про співрозмірність між відшкодуванням і заподіяною шкодою [6; с.422], однак в той час "рівним за рівне" може не означати милостивість до ворога, а навпаки, підсилювати спрямованість до відплати у призначенні війни.

Ототожнювати інститути bellum justum та права на самооборону ще неможливо, перш за все тому, що пропонований перелік підстав для справедливої війни значно різноманітніший, ніж просто оборонна війна. Вона присутня, але розчинена у множині мотивів, розпорошена по багатьох приватних випадках, як от – захист прав на корону, захист земель, підданих та власності. Головна ж відмінність історичного поняття справедливої війни від "самооборони" у вузькому розумінні в тому, що справедлива війна загалом передбачає наступальні дії. Це поступка практиці і розповсюдженому поглядові, що лише наступальна стратегія здатна призвести до перемоги.

Л. Оппенгейм, видатний представник позитивістського напрямку в міжнародно-правовій науці першої половини ХХ ст., дав негативну оцінку правового інституту bellum justum, визначаючи дві суперечливі функції інституту війни в старовинному міжнародному праві: 1) “руки права”, засобу самодопомоги для реалізації претензій, що грунтувалися (або стверджувалося, що грунтуються) на міжнародному праві, за відсутності міжнародного органу, який би забезпечував за допомогою примусу дотримання права, та 2) визнаного правом інструменту для заперечення та зміни прав заснованих на існуючому міжнародному праві. “За відсутності міжнародного правотворчого органу війна виконувала функцію пристосування права до умов, що змінювалися ... Війна була визнана правомірним інструментом для посягання на існуючі права держав та зміну їх незалежно від справжньої вартості цієї спроби зміни” [7; с.200]. Погоджуючись в цілому з аргументами Оппенгейма, ми дозволимо собі, тим не менше, стверджувати, що теорія справедливих війн мала, все ж таки, певне юридичне значення – саме тому, що намагалася запровадити оцінку причин розв’язування війн з використання не політичної категорії доцільності, а правничої категорії справедливості. Для філософії права справедливість є категорією безсумнівно юридичною, яка перейшла у сферу права з моралі, але набула великого значення як мета правотворчості і правосуддя.

Дослідники також іноді закидають інститутові справедливої війни, що через нього християнська релігія узаконила міждержавне збройне насильство, хоча мала б навпаки сприяти його викоріненню, що по сьогодні уявлення про справедливі війни є одним з чинників у людській свідомості, які не дозволяють вивільнитися від цього зла [8; с.32-36]. Задум християнського осмислення теорії bellum justum не той був. Християнство не припускало собі стати утопічним вченням, тому й не доходило до заперечень держави, державного примусу і реальних відносин народів. Християнству цілковито належав внутрішній світ людини, а збройне насильство розглядалося як прояв його негараздів; насильству намагалися протистояти, визнаючи його існування, закликаючи вміти розпізнавати його та чинити йому свідомий опір [9; с.24]. Відтак сьогодні ми можемо, бодай і не безумовно, визнати інститут справедливої війни формою міжнародно-правового обмеження застосування збройної сили, принаймні лише згідно із засадами природно-правового напрямку в юридичній науці.

Практика міжнародних відносин винесла з поширеності вчення про справедливі війни уявлення, що для розв'язання війни в ім'я власних інтересів слід відшукати ще й більш-менш пристойний привід. Він здебільшого виглядав як правові претензії, але міг бути знайдений вже під час розгортання бойових дій, чи навіть після укладення миру. Приклад: в 1697 р. в Ризі урядникові Петру Михайлову зі складу російського посольства не дозволили оглянути фортифікаційні споруди. У 1700 р. ця образа і навіть "безчестя для послів і для самої персони царської величності" стала приводом для оголошення війни Швеції – урядник Петро Михайлов був насправді цар, який подорожував інкогніто. Але коли 1717 року вийшла книжка віце-канцлера П. Шафірова "Рассуждение, какие законные причины Его Величество Петр Великий к начатию войны против короля Карла ХІІ Шведского в 1700 году имел …", написана за царським наказом, там йшлося вже про інші причини, глибші та грунтовніші, висувалися правові претензії на прибалтійські землі.

Історики бачать тут ще один крок Петра І від принципів, на яких спочивала зовнішня політика Московського царства, до правил, заведених між собою суверенами Європи [10; с.162]. Однак поряд із тим приклад оголошення Північної війни показує, як крізь ще визнану і шановану в міжнародній політиці доктрину справедливої війни поволі проступає доктрина державного інтересу.

Одним з пізніх, але до Першої світової війни, прибічників ідеї правничого примусу, спорідненого з мотивами християнської доктрини bellum justum, був російський філософ-правник І.А. Іллін. Як частковий опонент теорії ненасильства Л. Толстого, він закликав відрізняти від насильства спонукання (заставление), тобто примусові дії, спрямовані на добре. Насильство і спонукання обидва діють на волю, а не на переконання людини, проте спонукач поважає особистість і право, а насильник зневажає їх, як і будь-що, крім своєї сваволі. "Насильник нападає; той, хто спиняє, чинить відсіч. Насильник вимагає покори самому собі; спонукач вимагає коритися духові та його законам. Насильник зневажає духовне начало в людині, спонукач шанує його і захищає" [11; с.421].

Для позитивістського напрямку в науці міжнародного права, який зробився панівним у XVIII - XIX ст. ст., “війна є фактичним станом, який визнається та, в деякому відношенні, регулюється міжнародним правом, але не встановлюється ним” [7; с.230]. Та все ж таки позитивісти не відмовились повністю від теорії bellum justum. Наприкінці ХVIII ст. І. Мозер розвинув на засадах цього правового інституту ставлення до війни як до дуелі, або двобою націй, засобу вирішення міжнародних спорів, проте не лише і не стільки спорів про право, скільки будь-яких суперечностей у державних інтересах. З точки зору І. Мозера, військовий захист інтересів, не заснованих на праві, така само законна війна, як і відновлення порушеного права, якщо інше прямо не указано міжнародним договором. І ця думка згодом знайде практичне втілення. Найзначнішими такими угодами до кінця Першої світової війни стануть Гаазькі конвенції 1907 р., вони заборонять неоголошувану війну (суто процедурне обмеження) і війну за невиконання боргових зобов'язань (а це вже обмеження матеріально-правове).

Війна, отже, була визнана на практиці і в науці як засіб не лише захисту права, а й встановлення права і зміни права. Укладений з позицій позитивізму кодекс міжнародного права І. Блюнчлі намагається відобразити потребу встановити над фактичним станом війни правові обмеження: "Війна є озброєна самооборона однієї державної влади у суперечці з іншою державною владою. Війна передусім постає не у формі юридичного засобу, як судовий процес, а в жахливому вигляді фізичної боротьби сил, що спорять ... Тим не менш, з огляду на великий гуманний інтерес – обмежити випадки вживання війни і пом'якшити насильство, яке в ній проявляється, слід розглядати війну, скільки можливо, як юридичний засіб захисту. За суттю війна є юридичний спір між державами, як сторонами, що воюють, про публічне право" [12; с.306-315, 510].

Бачення "цивілізованими народами" війни-двобою наприкінці ХІХ ст. відтворив видатний київський вчений В.А. Незабитовський, коментуючи проект системи міжнародного правопорядку американського юриста Д. Філда, виданий 1872 року: "Що таке війна ? Юристи зазвичай кажуть – управа[1]. Філд мовить: дуель. В цих двох поясненнях величезна різниця. Управа пригнічує кривдника, але не більш, ні менш, як скільки треба для задоволення скривдженого. Задоволення зроблене, гніт припиняється … Дуель має інше значення. Суттєвий зміст її той: Ти або Я, Я або Ти; тут справа йдеться не про задоволення чи винагороду, а про існування, і не про існування сторони неправої, а однієї з двох … Філд вільний від європейського сентименталізму. Як дуель, війна в нього – боротьба на чистоту, бій відкритий; чесний, без підступності, але бій смертельний" [13; с.242-244]. Звідси видно, що В.А. Незабитовський не був знайомий з давніми дуельними традиціями, які навіть колись кодифікувалися, але на той час вже відмирали. Згідно з висновками сучасних до нас історико-соціологічних досліджень, дуель індивідів – зовсім не обов'язково смертельний бій. Вона могла тривати до першої крові або навіть закінчитися, не починаючись, одразу після прийняття виклику. Скривджений повинен був сам це вирішити залежно від ступеню образи. Дуель – акт відновлення гідності ображеної людини, її ціллю було швидше очистити заплямовану честь, ніж покарати кривдника [14; с.164-167]. "Класична" дуель, дійсно, цими рисами подібна до класичного правового інституту bellum justum. Також двобій між індивідами потребує чітких правил, що поглинають волю супротивників і водночас відрізняють дуель від звичайного вбивства, і це наближає його до позитивістської концепції війни-двобою, з її підвищеною увагою до системи правил оголошення та ведення війни (jus in bello). Розробка нормативних підстав застосування зброї (jus ad bellum) натомість переживала відносний занепад. Як писав Д. Анцилотті: “Міжнародне право не може визначити випадки, коли державам дозволено вести війну, іншими словами, воно не може визначити, коли держави вправі вести війну, але може визначити, як вони повинні вести війну” [15; с.14].

Починаючи від Вестфальського миру 1648 р., який поклав край феодальній ієрархії монархів, всі аспекти дії міжнародного права у наступних століттях дедалі більше спираються на суверенітет і правосуб'єктність держави. Держава – головний суб'єкт міжнародного права, тоді говорять – "юридична особистість". Цим немовби навмисне підтверджується паралель між визначенням правового статусу держави в міжнародному праві та індивіда в національному. До кінця ХІХ ст. формується інститут "основних прав держави", через які вона утверджує і здійснює свою міжнародну правосуб'єктність. Основні права "властиві державам, невідчужувані і завжди мають бути в наявності" (Ф. Мартенс) [16; с.301-304]. Перелік основних прав держави утворюють: право самозбереження (самозахисту), або "право на існування і самозбереження" [17; с.126], право територіальності, право незалежності, право на повагу й честь, право на міжнародне спілкування, право примусу. В принципі вважалося, що порушення іншими державами будь-якого з цих прав або створення перешкод для їх реалізації – вже достатня причина для розв'язання війни (casus belli). Але для дослідження витоків інституту права держав на самооборону мають найбільше значення право самозбереження, право територіальності, право незалежності та право примусу, бо застосування військової сили пов'язувалося передусім з ними.

Одним з перших творів правничої науки, де, серед іншого, згадується самозбереження (самозахист) держав, є праця Ш. Монтеск'є "Про дух законів" (1748 р.). Самозбереження розглядається тут у розділі про наступальну силу, яка регулюється міжнародним правом (оборонна сила за Монтеск'є визначається внутрішнім правом держав, це підтримка національної безпеки у мирний час), порівнюється з самообороною людини, яку названо природною: "У випадку природної самооборони я маю право вбити, бо моє життя належить мені, так само як життя того, хто на мене нападає, належить йому; і держава має право вести війну, бо її самозахист дорівнює будь-якому іншому самозахистові". Сказано, що "право війни випливає з необхідності та суворої справедливості", обгрунтовується, чому самозбереження держав, на відміну від самооборони людей, може випереджати напад. Та найцікавіше, що Монтеск'є, визначаючи право самозбереження держав, насправді виходив не з їх формальної рівності перед міжнародним правом, а з їх фактичної нерівності. Обсяг права держав розпочинати війну з метою самозбереження в нього різниться, залежно від того, наскільки часто державі загрожують: "… Невеликі суспільства, частіше, ніж великі, мають право вдатися до війни, бо їм частіше доводиться побоюватися за своє існування" [18; с.123].

Наприкінці ХІХ ст. Ф.Ф. Мартенс писав, що право самозбереження і решта основних прав належать "кожній незалежній державі, які б не були політична її могутність, розміри її території або зобов'язальні відносини з іншими народами" [16; с.301]. Найважливішою рисою інституту основних прав держави визнавалася неможливість будь-яких їх договірних обмежень. Трактат, укладений на перешкоду здійснення суверенними державами своїх основних прав, – недійсний і не породжує юридичних зобов'язань. Такі угоди можливі тільки за умови слабкості або повного занепаду і розпаду держави. До них слід ставитися не інакше, як до тимчасових, життєздатна нація рано чи пізно вивільніться від них, не подужає – втратить в очах спільноти цивілізованих народів "юридичну особистість". Відтак здійснення основних прав, передусім самозбереження, територіальності, незалежності, набуває для суверенних держав характеру обов'язку.

Іноді право самозбереження виводили з принципу, що державу не можна ніяким чином зобов'язати до самознищення (Мартенс) або з права держави "продовжувати і розвивати існування" (Холл). Тому, наприклад, Ч. Хайд, видатний американський юрист-міжнародник, у своєму підручнику, написаному в 20-ті рр. ХХ ст., розглядає право на самооборону і його історичне становлення в розділі "Право на політичну незалежність" [19; с.386-396]. Тому невеликі держави жваво використовували основні права для обстоювання свого суверенітету, що дозволило пізніше Л. Алєксідзе назвати цей інститут jus cogens тодішнього міжнародного права [17; с.127]. Зміст права самозбереження включав, окрім захисту держави ("необхідна оборона"), також захист громадян, які перебувають за кордоном. До цього окремого правового інституту в рамках самозбереження перейшла назва "самозахист", яка могла вживатись також як синонім самозбереження (в сучасній міжнародно-правовій науці такі дії вважаються різновидом гуманітарної інтервенції). До самозбереження відносили також, окрім активних бойових дій, право мати армію та військову промисловість, зводити укріплення. Одностайно визнавалося, що застосування зброї в порядку самозбереження може бути превентивним, за наявності достатніх підстав, і що самозбереження може знаходити вираз у вторгненні на територію іншої держави, відтак – порушенні її суверенітету, причому і в тих випадках, коли небезпека створена діями третьої держави. Тут пролягає зв'язок між основними правами самозбереження, територіальності та незалежності.

Основне право примусу полягало в тому, щоб "охороняти всіма законними засобами свої права та інтереси як щодо інших держав, так і їх підданих", "вступало в дію з моменту виникнення серйозного міжнародного зіткнення і виключно панувало під час війни" [16; с.314]. На основі права примусу здійснювалися насильницькі, або "немирні" чи "недружні" засоби врегулювання міжнародних спорів реторсії, репресалії, блокада, інтервенція, війна як "вища міра". Згодом вони охоплювалися терміном "самодопомога". Так відбулося розмежування між самозбереженням та самодопомогою. В їх основі лежали різні суб'єктивні права. Самозбереження мало на меті охорону безпеки, тоді як мета самодопомоги полягала у розв'язанні спорів та примусі до виконання зобов'язань. Проте і самозбереження, і самодопомога могли бути мотивом війни, чи б пак обмежених військових дій, тому їх розрізнення ніколи не було чітким.

Йдеться про суб'єктивне право, чому ж тоді "право самозбереження", а не "право на самозбереження" ? Англійський вчений Г.С. Мейн у 1887 році писав про інститут основних прав держави: "Зараз не заперечується, що держава має ці права, і, гадаю, не викликає бажань до спорів; однак якби існування цих прав не було підтверджене міжнародним правом протягом вже двох століть, я думаю, вони виявилися б сповнені приводів до війни" [20; с.32]. Були спори, були і війни. До нас дійшло багато прикладів, які ілюструють самозбереження та його окремі випадки, і всі вони різної тривалості й гостроти міждержавні конфлікти, неоднаково сприйняті національними школами міжнародного права великих держав. Наприклад, для Великої Британії хрестоматійний зразок самозбереження – так звана "справа данського флоту" (1807): Велика Британія затопила флот Данії із наближенням до данських кордонів наполеонівської армії, боячись, що за таємною статтею договору Данії з Францією флот буде переданий у розпорядження останньої. Перед тим Данія відкинула вимогу передати флот у тимчасову опіку Великої Британії. Епізод, який увійшов до історії Данії як національна трагедія, є правовим прецедентом для англійця Оппенгейма [7; с.274], але "слугує кричущим прикладом зловживання силою під маскою самозахисту" для росіянина Мартенса [16; с.303]. І навпаки, коли Росія в 1871 р. відновила укріплення і військовий флот на Чорному морі, порушуючи Паризький мирний договір 1856 р., це приклад самозбереження для Мартенса [16; с.305] і приклад неповаги до договірних зобов'язань для англійця Мейна, бодай він і визнає паризькі обмеження надмірними [20; с.36].

У суперечках складаються норми, які поволі обмежують самозбереження, в інтересах відновлення нормального стану відносин між сторонами в спорі і створення на майбутнє можливості розпізнавати зловживання правом. Привід до конфлікту відносно неважливий – він знаходиться під впливом доктрини державного інтересу, чия переконливість негласно визнана всіма урядами. Право тут затьмарене політикою. Задля потреб практики важливіше встановити межі, які не має перетинати здійснення самозбереження, а звідти вже перейти до визначення його підстав. Правовий інститут "суб'єктивного права на самозбереження" формується як "право самозбереження", сукупність норм, що регулюють швидше порядок, ніж юридичні підстави його здійснення. Ілюстрації зі сторінок підручників прагнуть дорости до прецедентів, які б розкривали зміст і межі справжнього самозбереження. У випадках, коли сторонам спору вдається досягти згоди щодо правил, за якими слід оцінювати певну ситуацію і схожі на неї, постають норми, прийняті у взаємних відносинах цих сторін. Якщо сторонами виступають великі держави, вони намагаються здобути для цих норм універсальне визнання.

Така доля спіткала американо-британський спір навколо юридичної кваліфікації обставин загибелі пароплава "Кароліна" 1837 року на ріці Ніагара, на кордоні США з Канадою. Судно регулярно підвозило допомогу на канадський бік кордону у табір повстанців проти британської корони. Воно стояло в американському порту в той час, як його атакував загін британських урядових військ, запалив і пустив у дрейф до водоспаду. Були вбиті двоє американських громадян. Справу підняли через декілька років у зв'язку з пред'явленням у Нью-Йорку британському підданому А. Мак-Леоду обвинувачення в участі в затопленні "Кароліни". Посланник Британії вимагав його звільнення і виправдовував дії свого уряду посиланням на самозбереження. Після тривалого дипломатичного листування між відомствами закордонних справ обох країн Велика Британія принесла вибачення за вторгнення на територію Сполучених Штатів і заподіяну шкоду. Мак-Леод був виправданий судом. В юридичній науці ставлення до справи "Кароліни" не було скрізь однаковим, хоча вона і зробилася найвизначнішим прецедентом в історії становлення інституту самооборони в міжнародному праві. Спочатку Велика Британія визнала відсутність у тій ситуації "негайної невідворотної необхідності, яка не залишає ані змоги обрати засоби, ані часу для розмірковування", яку держсекретар США Д. Вебстер називав єдиною правомірною умовою для самозахисту. З плином часу, однак, більшість науковців, американських і інших країн схилилася до думки, що дії Британії відповідали умовам про негайну необхідність, сформульованим Вебстером і погодженим сторонами. "Self-Defense", термін з листів Вебстера, може бути перекладений українською і як "самозахист", і як "самооборона". Саме його вжито в англомовному тексті статуту ООН. Сторони розглядали “велике право самооборони” (the great law of self-defense) як виняток з «великих принципів публічного права, що застосовуються у подібних випадках», зокрема, – з принципу "непорушного характеру території незалежних держав". Цей останній обидві сторони визнали "найсуттєвішою основою цивілізації" [21; с.890]. Зауважмо – йдеться не про суб'єктивне право (тоді було б right of self-defense), а саме про сукупність норм, які регулюють його здійснення. Англо-американська доктрина міжнародного права вважає, що на основі положень з листів Вебстера, сформулювалися перші звичаєві норми інституту самооборони, спершу погоджені між Великою Британією та США в їх двосторонніх стосунках. За висловом польського юриста-міжнародника К. Скубішевського, справа "Кароліни" "започаткувала перехід від самозбереження до самооборони" [22; с.60].

Є приклади міждержавних спорів, де одна зі сторін прямо заявляла, що прагне відмежувати здійснення права на самооборону від переслідування противною стороною під його виглядом якихось державних інтересів. Ч. Хайд згадує, як у 1893 році перед арбітражем США заявляли, що вживають заходів проти бою котиків іноземними судами у Беринговому морі в порядку самооборони, але британському представникові Ч. Расселу вдалося переконати арбітрів, що в діях США знаходить втілення швидше майновий інтерес, ніж право на самооборону, визнане міжнародним правом [19; c.388].

Все, сказане вище, – правове обгрунтування односторонніх дій держав, вчинених проти небезпеки, яка загрожує безпосередньо їм чи їх громадянам. Основне право самозбереження не включало право захищати третю державу, як і інститут права на самооборону, що складається завдяки нормам, що обмежують самозбереження. Цікавий виняток – погляди отців церкви. Вони могли іноді заперечувати індивідуальний захист, але захист іншої особи, що потерпає від злочинного насильства, проголошувати обов'язком за прикладом героїв біблійних сказань (Мойсей вбиває стражника, який б'є його співвітчизника, Ісус під час арешту лікує рану солдата, заподіяну учнями) [23; c.5].

Інститути справедливої війни та основного права самозбереження, а також концепція "війни-дуелі", "війни-двобою", як перехідна між ними, передували виникненню в міжнародному праві сучасного інституту права на самооборону. Значення цих міжнародно-правових спроб обмежити збройне насильство намагався описати в 1893 році В.Е. Грабар: "Тимчасово між війною та міжнародним правом встановлюється згода: війна визнає керівництво права, останнє не заперечує законність війни; право допускає і охороняє війну, війна виступає захисницею права. Така згода нетривка: міжнародне право і війна однаково прагнуть виключної зверхності. Весь зиск при цьому на боці права" [24; c.213]. Справедлива війна здійснюється тільки на підставі правопорушення, для основного права самозбереження достатньо і загрози для безпеки держави або її громадян. Самозбереження пов'язане з категорією правосуб'єктності держави, справедлива війна – з правовим примусом і відповідальністю: вона шукає відновлення й підтримки правопорядку в цілому шляхом відновлення якогось конкретного порушеного права. Самозбереження є певною поступкою доктрині державного інтересу, прагматичнішою, ніж інститут bellum justum. Конфлікти держав навколо меж, яких може сягати самозбереження, спричинили появу звичаєвих норм і безпосередньо започаткували формування інституту права держави на самооборону.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1. Історичні форми правового обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -