<<
>>

2.2.2. Характер повноважень головних органів ООН щодо самооборони держав.

Згідно Статуту ООН та "Визначення агресії" встановлені наступні повноваження Ради Безпеки ООН щодо заходів, вжитих у порядку самооборони:

· розглянути й оцінити позиції сторін у конфлікті.

Держава, яка виправдовує свої дії посиланням на право на самооборону, має без зволікань повідомити Раді Безпеки про вжиті в порядку самооборони заходи [1; ст. 51]. Інакше, як визначив Міжнародний Суд у рішенні по справі Нікарагуа проти США, можуть постати сумніви, чи впевнене керівництво держави, що її дії, справді, є правомірною самообороною [38].

· визначити дії держави/ групи держав, що були підставою для реалізації права на самооборону, як порушення миру чи як міжнародний злочин – акт агресії. Раді Безпеки належить вирішальне слово при кваліфікації того чи іншого випадку застосування збройної сили як акту агресії [1; ст. 39], [39; ст.ст. 2, 4]. Рада керується Статутом та "критерієм серйозності" самих дій чи їх наслідків. За відсутності їх достатньо серйозного характеру Рада може не визнати, що в конкретному випадку агресія мала місце. Визначення Радою збройного нападу як акту агресії перетворює його з підстави для самооборони на підставу для санкцій – колективних дій світового співтовариства, спрямованих на примус правопорушника до відповідальності.

· момент закінчення самооборони – застосування Радою Безпеки "заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру та безпеки", цілковито на власний розсуд і незалежно від того, що вже було зроблено в порядку самооборони жертвою нападу. З положень Статуту не випливає обов‘язку Ради Безпеки автоматично доручити застосування санкцій до агресора саме тій державі/ групі держав, яка здійснює в цьому випадку право на самооборону, індивідуальну чи колективну. Однак в дійсності найбільш типовою є ситуація, коли саме та держава, проти якої був спрямований збройний напад, продовжує здійснювати відсіч агресорові, можливо, підтримувана коаліцією інших держав, які висловлять добру волю надати їй допомогу і діятимуть на підставі відповідних резолюцій Ради Безпеки.

Г. Кельзен пропонував таку інтерпретацію ст. 51 Статуту: якщо держава, яка здійснює право на самооборону, не вважатиме, що заходи, вжиті в її конкретному випадку Радою Безпеки, є “необхідними” для підтримки міжнародного миру та безпеки, ця держава не зобов’язана припиняти свої дії в порядку самооборони [126; с.793].

Як бачимо, у суворій відповідності до зобов'язань держав за Статутом ООН та звичаєвим міжнародним правом, відображеним у "Визначенні агресії", повноваження Ради Безпеки щодо дій держав, які здійснюють самооборону, носять подвійний характер: з одного боку передбачається принаймні інформаційний контроль за змістом і обсягом дій в самообороні, з іншого – підтримка держави/ держав, що обороняються, шляхом схвалення їх міжнародно-правової позиції, впливу резолюцій Ради на ставлення світового співтовариства до сторін у певному збройному конфлікті, мобілізації ресурсів для надання економічної та військової допомоги, формування громадської думки тощо. Враховуючи, що питання про те, чи є дані дії правомірною самообороною чи протиправним застосуванням сили, становить предмет міжнародного спору, Рада Безпеки діятиме не лише на основі глави VII Статуту "Дії стосовно загрози мирові, порушень миру та актів агресії", але спершу на основі глави VI "Мирне розв'язання спорів".

Протягом "холодної війни" у переважній більшості випадків, коли Рада Безпеки могла використати свої повноваження відповідно до ст. 51, вона уникала оголошення агресором якоїсь із задіяних у конфлікті держав, головним чином завдяки загрозі використання “права вето” кимось із постійних членів. Так були відхилені радянський проект резолюції про засудження американської блокади Куби у 1962 р. як акту агресії на тій підставі, що США не шукали попереднього схвалення Ради (як зауважує В. Сломансон, радянське вето однаково перешкодило б Раді вжити будь-яких дій щодо припинення будівництва ракетних баз на Кубі [127; с.425]), запропонований Афганістаном у 1980 р.

проект резолюції про негайне виведення з цієї країни радянських військ. Зачеплення з обох сторін інтересів декількох постійних членів Ради перешкодило визначенню агресора в десятирічній (1980-1990 рр.) ірано-іракській війні, де обидві сторони посилалися на право на самооборону (хоча у 1988 році було прийнято резолюцію про припинення вогню і обговорювалася можливість морської блокади та ембарго проти Ірану, коли він того ж року порушив цю резолюцію) [127; с.418]. Прикладом типових дій Ради Безпеки у випадку порушення миру в період до 1990 року можуть слугувати дві резолюції 502 та 505, прийняті в 1982 році з приводу конфлікту між Великою Британією та Аргентиною з приводу Фолклендських/ Мальвінських островів: Рада констатувала факт порушення миру в регіоні островів, вимагала негайного припинення бойових дій і виводу з островів всіх сил Аргентини (визнаючи, отже, в непрямий спосіб порушником миру Аргентину, яка напала першою, а Велику Британію – стороною, що обороняється), закликала обидва уряди шукати дипломатичних шляхів вирішення спору з повною повагою Цілей та Принципів Статуту ООН, зокрема підтримала місію добрих послуг, взяту на себе Генеральним Секретарем [128], [129].

Чим керується Рада Безпеки при винесенні своїх рішень ? Тут висловлювалися дві точки зору: 1) Рада була задумана і залишається суто політичним органом з широкими повноваженнями для рішень на власний розсуд (wide political discretion) і зовсім не пов'язана міжнародним правом; 2) Рада створена й діє на основі Статуту ООН, який є міжнародним договором і одним з найважливіших джерел міжнародного права, вона є органом вирішення міжнародних спорів, що загрожують міжнародному мирові та безпеці, відтак, не може не застосовувати основних принципів міжнародного права та інших його норм, які склалися у відповідній сфері.

Прибічники першого підходу – Г. Кельзен, а з-поміж сучасних нам дослідників М. Коскенніемі та Г. Оостуїзен – виходять з історичних умов виникнення ООН та з Цілей і принципів Організації, як вони сформульовані в її Статуті.

Г. Кельзен на основі співставлення ст.1 і частини 2 ст.37 Статуту ООН робив висновок, що Раді Безпеки ніщо не заважає запропонувати спосіб вирішення міжнародного спору, який би відповідав принципам справедливості, влаштовував би склад Ради і сприяв усуненню спору чи ситуації, але перешкоджав би при цьому здійсненню законних прав однієї чи обох сторін, належних їм згідно діючого міжнародного права [65; c.385]. М. Коскенніемі пропонує розглядати компетенцію ООН як діалектичне взаємовідношення двох цілей: порядку (влади) та справедливості (авторитету). З урахуванням прикрого досвіду Ліги Націй, ООН була організована найвищим тогочасним керівництвом держав-переможниць як передусім система збереження нового порядку (влади), яким він постав на завершення війни, тобто – запобігання вибухові нового збройного протистояння. Склалося так, що в системі головних органів ООН Рада Безпеки зосереджує в своїх руках це завдання – забезпечує непорушність співвідношення сил, в той час як уособленням ідеалів справедливості й права виступає Генеральна Асамблея. Система правил процедури і прийняття рішень кожним з цих органів відповідає його призначенню – дивно було б, якби вона була іншою. "Система колективної безпеки ООН (на відміну від Ліги), – пише М. Коскенніемі, – грунтується на єднанні переважаючої сили. А звідси випливає, що коли сила домінує, вона дозволяє єднатися лише за правилами, які встановлює вона" [130; c.328]. М. Коскенніемі із прикрістю відкидає можливість правових обмежень діяльності Ради Безпеки, навіть виходячи з Цілей і Принципів ООН [130; c.325]. Г. Оостуїзен виводить непов'язаність Ради міжнародним правом безпосередньо з Цілей ООН: він інтерпретує текст пункту 1 статті 1 Статуту ООН як такий, який містить дві змістові частини: а) підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання й усунення загрози мирові й припинення актів агресії або інших порушень миру та б) проводити мирними засобами, у відповідності до принципів справедливості й міжнародного права (курсив мій – В.Р.), владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
Вимога про додержання міжнародного права стосується тільки другої частини. На конференції в Сан-Франциско пропонувалися й інші варіанти тексту, які передбачали охоплення всіх аспектів діяльності народжуваної Організації міжнародним правом та принципами справедливості, але вони були відкинуті [131; c.552]. Отже, робить висновок Г. Оостуїзен, Рада Безпеки вільна від міжнародного права при виконанні своїх функцій щодо підтримки міжнародного миру й безпеки [131; c.563]. Рада Безпеки постає як орган, створений міжнародним договором найвищої юридичної сили, і наділений на основі цього договору повноваженнями … ігнорувати міжнародне право.

Протилежного погляду на місце міжнародного права в діяльності Ради Безпеки в епоху "холодної війни" дотримувалися, зокрема, О. Шахтер та Р. Хіггінс. З їх точки зору, Рада Безпеки виступає як орган, що приймає політичні рішення у визначених міжнародним правом, передусім Статутом ООН, межах, хоча її наділено широкою свободою власного розсуду. Застосування міжнародного права Радою має свої особливості порівняно з роботою судових установ, національних чи міжнародних. О. Шахтер вважає, що міжнародне право на засіданнях Ради Безпеки створює спільну мову для держав-членів, забезпечує загальними принципами, які слід застосовувати до конкретних спорів, визначає точки співпадання національних інтересів провідних акторів міжнародних відносин та інтереси світового співтовариства як цілісності [132; p.965]. Р. Хіггінс, на відміну від Г. Оостуїзена, не робить розрізнення між повноваженнями Ради щодо мирного розв'язання спорів (розділ VI Cтатуту ООН) і діями щодо загрози мирові, порушення миру та актів агресії (розділ VIІ). Під час "холодної війни" склалася практика представників держав-членів не робити формальні заяви про існування міжнародного спору – найчастіше вони оголошують, що рішення Ради підпадатиме під дію саме розділу VII [133; c.2]. Рада Безпеки не пропонує довготермінових рішень і не занурюється у вивчення причин конфлікту – найчастіше вона просто закликає до припинення вогню і не більше [133; c.12].

Інтересам відновлення міжнародного миру відповідає, щоб резолюції Ради приймалися на основі взаємного узгодження позицій сторін. Це ще одна причина, чому Рада Безпеки ООН – орган, безпосередньо уповноважений на це "Визначенням агресії" – уникає проголошувати державу, що застосувала збройну силу першою, агресором [133; c.16]. Основну особливість Ради Безпеки ООН як органу розв'язання міжнародних спорів Р. Хіггінс вбачає в її структурі, яка порушує загальний принцип права "ніхто не може бути суддею у власній справі" [133; c.2]. Ряд сучасних вчених, переважно німецьких, чиї праці праналізував Б. Фассбендер, розглядають Раду Безпеки як зв'язану в своїй діяльності Статутом ООН (Й. Хербст, Б. Фассбендер) та принципом верховенства права (А. Стайн), нормами jus cogens та тими зобов'язаннями в сфері додержання прав людини, дія яких не може бути призупинена в екстрених випадках згідно зі ст.4 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (М. Фраас) [134]. Широко відомий приклад того, як Рада Безпеки поводиться з міжнародним правом, – оцінка нею дій Ізраїлю, коли він у 1981 році розбомбив ядерний реактор в Іраку. Ірак перед цим зробив формальне оголошення війни Ізраїлеві, і Ізраїль запевняв, що реактор неминуче був би використаний для нападу з застосуванням ядерної зброї. При обгрунтуванні своєї позиції, отже, Ізраїль посилався на принцип необхідності як підставу для самооборони. Рада Безпеки ухилилася від відповіді на питання, чи відповідає аргументація Ізраїлю діючому міжнародному праву, не стала вдаватися у суперечності між самообороною "за Статутом ООН" і за "загальним міжнародним правом". Члени Ради в цілому погодилися, що в даному випадку вимога про необхідність не була додержана, бо вірогідність застосування Іраком реактора для ведення бойових дій була далеко не очевидною. Таким чином, аргументацію Ізраїлю було відкинуто, і не її юридична слабкість відіграла тут першорядну роль.

При винесенні рішення Рада може тією чи іншою мірою керуватися уявленнями представників своїх членів про міжнародно-правові норми що регулюють застосування сили державами. Але у будь-якому випадку як визначальний чинник виступає політична обстановка, що складається на той момент в світі, особливо ставлення постійних членів до тієї чи іншої події.

Коли в якоїсь зі сторін спору нема надії, що Рада Безпеки стане на її позицію, чи очевидно, що право вето завадить Раді взагалі прийняти рішення, ця зацікавлена держава, як правило, шукає спосіб, щоб на перебіг конфлікту вплинув авторитет або Генеральної Асамблеї, або Міжнародного Суду. Згідно Статуту ООН (ст.24 ч.1) головну відповідальність за збереження й підтримку міжнародного миру та безпеки довірено державами-членами Раді Безпеки, однак інші головні органи ООН поділяють з Радою цей обов'язок, здійснюючи його з урахуванням особливостей власної компетенції. Звідси в юридичній науці постає питання великого практичного значення: чи може якийсь з інших головних органів ООН заступити, бодай і тимчасово, на місце Ради і здійснити її повноваження ?

Генеральна Асамблея, як правило не залишається байдужою до актів порушення миру, приймаючи відповідні резолюції-рекомендації до воюючих сторін у випадках вимушеної бездіяльності Ради. Найбільш рішучою спробою Асамблеї заступити на місце Ради у справі підтримки міжнародного миру та безпеки є серія з трьох резолюцій "Єднання заради миру" від 3 листопада 1950 року в зв'язку з Корейською війною. Ними проголошувалося, що, коли Рада Безпеки через застосування права вето не здатна здійснити свій чільний обов'язок з підтримки миру (в цьому конкретному випадку вето СРСР заважало надати військову допомогу Південній Кореї), Генеральна Асамблея негайно перебирає на себе розгляд будь-якої загрози мирові, порушення миру чи акту агресії та рекомендує державам-членам Організації вжити відповідних колективних заходів, в тому числі й силових. Заради поставленої мети Асамблея наділила себе системою засобів: передбачалося скликання надзвичайної сесії, утворювалися два спеціальні органи – Комісія нагляду за миром та Комітет з колективних заходів. Асамблея закликала уряди держав-членів виділити і тримати в готовності підрозділи своїх збройних сил відповідно національного законодавства, щоб у слушний момент вони могли бути використані під егідою ООН, та обчислити, які ресурси кожен з них спроможній виділити для втілення в життя її рекомендацій.

Простежується виразний намір Асамблеї надати діям світового співтовариства, про які йдеться в резолюціях "Єднання заради миру" іншу юридичну основу, ніж просто надання військової допомоги в порядку колективної оборони. Аналогічно заходам на основі глави VII Статуту ООН ці дії, вжиті відповідно до рекомендацій Асамблеї, мали б розглядатися як колективні примусові дії до порушника миру від імені ООН, тобто як санкції ООН. Текст резолюції А містить явне застереження, що виділення державами-членами контингентів для співпраці з Асамблеєю відбуватиметься "без шкоди для використання цих військ в самообороні в межах статті 51". Однак Дж.Стоун, який досліджував значення цих резолюцій невдовзі після їх прийняття, зауважує, що для призначення Асамблеєю санкцій замість Ради Безпеки у випадку вимушеної бездіяльності останньої, існують принаймні дві серйозні перешкоди, закладені в Статуті ООН: Асамблея не має права робити жодних рекомендацій про спір чи ситуацію, які знаходяться на розгляді Ради Безпеки, якщо тільки сама Рада не звернеться за рекомендацією (ч. 1 ст. 12 Статуту ООН), і відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки на той час, доки не будуть створені міжнародні збройні сили ООН (віддалена перспектива !), має бути зосереджена в руках п'яти постійних членів Ради Безпеки – ніякий інший орган ООН не має права заступити на місце Ради (ст. 106 Статуту). Таким чином, Генеральна Асамблея не володіє компетенцією рекомендувати колективні збройні заходи від імені Організації – будучи створена за Статутом ООН, вона не здатна привласнити більше повноважень, ніж може випливати з його положень при тлумаченні згідно з Цілями й Принципами Організації. Дж. Стоун схильний вважати, що правовим підгрунтям для військової допомоги Південній Кореї, яка спричинила перелом у ході війни і яка надавалася "від імені ООН" з посиланням на резолюції "Єднання заради миру", насправді є ніщо інше, ніж звичайна колективна самооборона, а мобілізація ресурсів держав-членів, виділення окремих військових загонів і утворення Генеральною Асамблеєю спеціальних координуючих органів з точки зору юридичної оцінки становлять приготування до реалізації права на колективну оборону. Врешті, Асамблея не рекомендує державам-членам зробити більше, ніж вони і так могли вчинити на основі права, підтвердженого статтею 51 Статуту, і резолюції "Єднання заради миру" закликають лише до добровільної співпраці, не породжуючи юридичних зобов'язань [61; c.267-281]. Дж. Стоун, однак, не вважає, що колективна самооборона, бодай і зорганізована під проводом Генеральної Асамблеї, є гідною заміною централізованим санкціям від імені Ради Безпеки: "Навіть об'єднуючи заради миру, ця резолюція розділяє для війни" [61; c.281].

Міжнародний Суд у непрямий спосіб сприяє підтримці міжнародного миру й безпеки через тлумачення і застосування норм міжнародного права. Як ймовірна заміна Раді Безпеки він має принаймні дві дуже позитивні риси – він безсторонній і рівень правової культури в ньому найвищий порівняно з рештою органів ООН – і одну суттєву негативну: заради того, щоб залишатися безстороннім, він позбавлений права брати справи на розгляд за власним бажанням. Суд володіє, все ж таки, важелем безпосереднього впливу на дії держав ще до винесення остаточного рішення в справі – можливістю призначати тимчасові заходи до захисту прав сторін (interim measures of protection/provisional measures). Це право Суду походить зі звичаєвого принципу, сформульованого в 1939 році Постійною палатою міжнародного правосуддя: "Сторони повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть негативно вплинути на виконання майбутнього рішення, і загалом не повинні припускатися застосування будь-яких засобів, здатних ускладнити чи розширити спір" [135; c.46]. При врегулюванні спорів, що переросли у збройне протистояння або інакше стосуються дотримання державами їх зобов'язань щодо прав і свобод людини, Суд намагається шляхом призначення тимчасових заходів захисту призупинити розвиток конфлікту і запобігти, скільки вдасться, настанню непоправних наслідків.

Порядок призначення тимчасових заходів захисту прав сторін детально визначений Регламентом Міжнародного Суду (Розділ D. "Допоміжні провадження", підрозділ 1. "Тимчасовий захист", ст.ст. 73-78) [136]. Суд призначає тимчасові заходи захисту за власною ініціативою (proprio motu) або за письмовим клопотанням однієї зі сторін, що може бути подане у будь-який час доки розгляд справи триває. Подати клопотання – право обох сторін, але на практиці з ним завжди звертався позивач. Розгляд Судом клопотання про призначення тимчасових заходів захисту виділяється в окреме термінове провадження, яке посідає першість перед рештою справ. Як правило, слухання тривають 3-4 тижні і завершуються виголошенням у відкритому засіданні Наказу Суду щодо застосування тимчасових заходів захисту прав сторін. У випадку збройного конфлікту зміст цих заходів полягає у припиненні військових дій, негайному відведенні військ за лінію вогню та гарантуванні прав цивільного населення. Тимчасові заходи захисту прав сторін як гарантія міжнародного миру і безпеки мають принаймні дві суттєві перешкоди для того, аби бути ефективними: 1) Суд вважає себе повноважним видати Наказ про призначення тимчасових заходів захисту, якщо під час термінових слухань буде ухвалено, що відносно справи є юрисдикція prima facie – "на перший погляд". Це означає, що на даному етапі провадження не виявлено очевидних перешкод для юрисдикції Суду. Може статися, що пізніше, протягом основного провадження, Суд віднайде, що не має юрисдикції щодо даної справи, і скасує тимчасові заходи захисту; 2) виконання призначених Судом заходів залежить від доброї волі сторін і Ради Безпеки ООН. Згідно ч. 2 ст. 41 свого Статуту, Суд зобов'язаний негайно повідомляти про запропоновані заходи сторонам спору і Раді. Коли якась із сторін не виконує відповідного Наказу Суду, має бути застосована процедура, встановлена ст. 9 ч. 2 Статуту ООН: в іншої сторони виникає право звернутися до Ради Безпеки, а Рада може, якщо визнає за необхідне, зробити рекомендації чи прийняти рішення про застосування до порушника засобів примусу. Тобто Міжнародний Суд стає заручником усіх вад системи прийняття рішень Радою Безпеки ООН, включаючи право вето постійних членів.

У передбаченій Статутом ООН системі міжнародно-правових гарантій від агресії першочергова функція права на самооборону – закривати вимушену прогалину, залишаючи за державами засіб протидії в ситуації незгоди між постійними членами Ради Безпеки. Рада – орган, безпосередньо уповноважений на контроль змісту і обсягу дій держав у самообороні. При цьому взаємодіють ролі Ради як установи, повноважної від імені світового співтовариства карати за міжнародний злочин агресії (глава VII Статуту ООН), і як політичного органу розв'язання міжнародних спорів (глава VI Статуту ООН). Гальмування постійними членами прийняття рішень та недостатня увага до міжнародного права у Раді спонукають держави шукати шляхів звернутися за захистом своїх прав до Генеральної Асамблеї, яка викликає довіру, бо діє на засадах рівності і вирішує за правилом більшості, або до Міжнародного Суду. Теоретичне дослідження цих спроб допомогло виявити, що ряд положень Статуту ООН запобігає перерозподілу компетенції між її головними органами і має на меті залишити в руках Ради Безпеки головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2.2. Характер повноважень головних органів ООН щодо самооборони держав.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -