<<
>>

2.2.1. Пропорційність/цільоваспрямованість дій в самообороні.

За звичаєвим міжнародним правом до реалізації права на самооборону висувається вимога пропорційності відсічі нападові: дії, вжиті в порядку самооборони, повинні бути розумно співрозмірні за обсягом нападові і не можуть заподіяти нападникові більше шкоди, ніж заподіяно ним при нападі.

Історично перші спроби визначити зміст принципу пропорційності було здійснено в рамках теорії справедливих війн. Далі, формулювання принципу пропорційності у зв'язку з самообороною "за загальним міжнародним правом" з'явилося у справі "Кароліни": "Уряд ЇЇ Величності муситиме, також, довести, що місцева влада Канади, навіть якщо припустити, що необхідність у цій ситуації надавала їй право взагалі увійти на територію Сполучених Штатів, не вчинила нічого нерозумного або надмірного, оскільки дія, виправдана необхідністю самооборони, повинна бути обмежена цією необхідністю і очевидно не перебільшувати її" [21]. Відтак норма про пропорційність входить до складу інституту права на самооборону за "загальним міжнародним правом". У рішенні Міжнародного Суду по справі Нікарагуа проти США принцип пропорційності дістав підтвердження як такий, що зберігає чинність і в міжнародному праві після 1945 р., але, як ми бачили раніше, це підтвердження було надане в непрямий спосіб. Сучасний американський дослідник Ф. Кірджіс зазначає, що в науці міжнародного права пропонувалися два формулювання змісту принципу пропорційності: а) "інтенсивність сили захисту мусить приблизно дорівнювати тій силі, від якої захищаються", б) "сила захисту – навіть інтенсивніша за силу нападника – повинна спрямовуватися ні на що інше, як на захист від розумно визначеної загрози." Ф. Кірджіс зауважує, що "авторитетного міжнародного рішення, яке б надавало одному з формулювань перевагу над іншим, не існує" [109; с.2].

Критерій пропорційності досить часто використовувався в практиці міжнародних відносин та в науці міжнародного права при оцінці тих чи інших дій держав як таких, що відповідають або не відповідають нормам інституту самооборони.

Наприклад, М. Шоу, коментуючи радянський інцидент з корейським цивільним літаком, засудив дії радянських ППО як непропорційні можливій загрозі для безпеки Радянського Союзу. “Сили перехоплення можуть бути вимушені обставинами вжити заходів, в межах параметрів пропорційності, щоб запобігти необхідності застосування або загрозі застосування сили. Однак, навряд чи цивільний літак спричиняє ступінь загрози, який би виправдовував його знищення. Виявляється, що Радянський Союз вважав це повітряне судно американським розвідувальним літаком. Навіть якби це було правдою, або таке припущення було щирим, видається, що дії, вжиті для примушення літаку до посадки були неспіврозмірні, і активно розпочатий курс відносно літака перевищував межі пропорційності” [84; с.326]. Виправдовуючи американську блокаду Куби, заступник радника з правових питань Державного департаменту США спеціально наголошував: “Щодо встановленого Статутом обмеження на застосування сили або загрози силою, слід зауважити, що карантин був дбайливо обмеженим заходом, пропорційним до загрози і спрямованим виключно на запобігання будь-якому подальшому будівництву баз стратегічних ракет на Кубі” [100].

У сучасному міжнародному праві принцип пропорційності об'єднує інститути права на самооборону, збройних заходів самодопомоги, невійськових репресалій (контрзаходів) і санкцій до порушника миру відповідно до глави VII Статуту ООН. Г.М. Даниленко, коментуючи рішення у справі Нікарагуа проти США, відзначає: "На погляд Суду, критерій пропорційності має універсальне застосування в усіх випадках, пов'язаних із застосуванням сили в міжнародних відносинах" [110; c.61-62]. Але ми не повинні забувати, що для заходів примусу, не пов'язаних із застосуванням військової сили, принцип пропорційності діє так само. Нарешті, існує ще одне значення принципу пропорційності: в праві Європейських Співтовариств він розглядається як загальний принцип права, який обмежує компетенцію міжнародних органів – "застосовані засоби повинні бути адекватними очікуваному результату" [111; c.94].

Спільність принципу пропорційності для всіх інститутів міжнародного права, пов'язаних із застосуванням примусу, призвела до того, що проблема юридичного змісту цього принципу розроблялася в науці і на практиці переважно в зв'язку з репресаліями, зокрема зі збройними репресаліями (у період до 1945 року), обминаючи мовчанням відповідну грань самооборони. В арбітражному рішенні по справі форту "Нолілаа" (Португалія проти Німеччини, 1914 р.), де предметом спору були умови застосування військових репресалій під час збройного конфлікту, вперше визначене так зване "негативне" формулювання принципу пропорційності: не повинно бути явної і очевидної нерозмірності між заходами примусу і неправомірним актом, який їх викликав [112; c.24]. Таке формулювання було прийняте, зважаючи на велику практичну складність встановлення "меж пропорційності" у конкретних обставинах. Міжнародний Суд у рішенні по справі "Габчиково-Надьмарош" (1997) додав уточнення: "Наслідки контрзаходу повинні бути співрозмірні зі шкодою, заподіяною правопорушенням, беручи до уваги характер порушеного права" [113; para.85]. Таким чином, поєднання двох ознак – кількісної (відсутність явної і очевидної невідповідності між правопорушенням і відповіддю на нього) і якісної (урахування характеру порушеного права) – лягло в основу того формулювання принципу пропорційності репресалій, яке викладене в ст. 49(13) Проекту статей про відповідальність держав [114; para. 6].

Зовсім інша ситуація спостерігається з визначенням змісту принципу пропорційності щодо самооборони. Принцип пропорційності не був закріплений ані в статті 51 Статуту ООН, ані в статті 34 "Самооборона" Проекту статей про відповідальність держав. Проект містить лише відсильну до Статуту ООН норму, вказуючи, що самооборона вважається правомірною, якщо додержані передбачені Статутом ООН вимоги. Принцип пропорційності залишається, отже, в царині звичаєвого міжнародного права, і це може згодом породити складнощі у застосуванні Статей про відповідальність держав Міжнародним Судом.

Комісія міжнародного права свідомо ухилилася від вирішення проблеми пропорційності самооборони, вона лише заявила: "На ці питання на практиці мусить відповісти сама логіка, і їх слід вирішувати в контексті кожної окремої справи" [43; para. 22]. Водночас Комісія застерігає проти бездумного застосування за аналогією щодо самооборони того тлумачення принципу пропорційності, яке вироблене практикою щодо контрзаходів/ репресалій: "Умови, що регулюють різні, дозволені міжнародним правом, форми реагування на неправомірні акти, необов'язково одні й ті самі для всіх випадків" [115; para.22]. Тому, на жаль, залишається констатувати, що під час роботи над "Проектом статей щодо відповідальності держав", Комісія міжнародного права ООН не запропонувала авторитетного тлумачення змісту принципу пропорційності відносно здійснення державами права на самооборону.

Складності з практичним визначенням "меж пропорційності" самооборони подекуди спричинилися до заперечень цього принципу. Під час розробки "Визначення агресії" у Спеціальному Комітеті ООН лунали голоси за заміну пропорційності на принцип цільової спрямованості самооборони. Представник Радянського Союзу, наприклад, заявив, що принцип пропорційності не лише не є загальновизнаним у міжнародному праві, але й може поставити у вигідне становище винуватця агресії. З точки зору представника Італії, "справжнє обмеження законної оборони полягає не в тому, щоб заходи, що їх вживає держава-жертва, були б пропорційні до вчиненої проти неї агресії, а в тому, щоб вони відповідали головній меті законної оборони-захисту держави" [116; c.229]. Дійсно, в момент нападу, доки він триває в часі і просторі, оцінити його повні масштаби та обсяг жертв і збитків проблематично. Держава, що стала жертвою нападу, оборонятиметься всіма досяжними для неї засобами аж доки не усуне його. Пам’ятаймо, що агресія сама по собі не ущухне, що під час військових дій кількість людських жертв та матеріальних збитків безперервно зростає і потрібна перевага однієї з сторін або в обсязі задіяних ресурсів або/ та у інтенсивності їх застосування, щоб досягти перемоги.

Навпаки, цільова спрямованість самооборони запобігає "добиванню агресора" та "розправі переможця над переможеним": після відновлення свого порушеного права держава, яка захистила себе, не домагається вже ніяких переваг собі за рахунок нападника. Можна сказати, що принцип цільової спрямованості самооборони, який не набув остаточного схвалення світовим співтовариством як самостійна звичаєва норма міжнародного права, є складовою принципу пропорційності самооборони. Принаймні, він відповідає другому з двох варіантів формулювання принципу пропорційності, наведених Ф. Кірджісом: "Сила захисту – навіть інтенсивніша за силу нападника – повинна спрямовуватися ні на що інше, як на захист від розумно визначеної загрози" [109; с.2].

Принцип пропорційності самооборони важливий як додатковий крок на шляху до роззброєння, обмеження засобів і методів ведення війни, зокрема – як запорука незастосування ядерної зброї. З вимоги міжнародного права про пропорційність дій в самообороні іноді виводять заборону застосування ядерної зброї проти неядерної держави, якщо неядерна держава виступає як агресор [117; с.489]. За звичаєвим міжнародним правом вважається, що в самообороні держава, яка обороняється, може використовувати будь-які види зброї, не заборонені міжнародним правом, але не виходячи за межі принципу пропорційності. Спроби обгрунтувати заборону ядерної зброї непрямим шляхом досить часто містять посилання на невідворотне порушення принципу пропорційності внаслідок її застосування. 8 липня 1996 р. Міжнародний Суд ООН прийняв консультативну ухвалу за запитом Генеральної Асамблеї: “Чи є загроза застосування або застосування ядерної зброї в якомусь випадку дозволеною сучасним міжнародним правом ?” Розглядаючи в цьому зв’язку ст. 51 Статуту ООН, Суд ухвалив, що незалежно від виду застосовуваної зброї здійснення права на самооборону повинне підкорятися принципам необхідності та пропорційності, а також повинне дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права, враховуючи при цьому всі фактори, асоційовані з самою природою ядерної зброї: руйнівну силу, яка не піддається ані просторовим, ані часовим обмеженням, здатність спричиняти незліченні людські страждання, шкоду прийдешнім поколінням та зруйнувати цивілізацію і всю екосистему планети.

Виходячи з цих особливостей дії ядерної зброї Суд визнав, що її застосування слід визнати таким, що суперечить нормам міжнародного гуманітарного права. Але, застосовуючи норми міжнародного права, які регулюють питання застосування сили або загрози силою, поведінку сторін в конкретних умовах збройного конфлікту та норми договорів, що спеціально стосуються ядерної зброї, Суд дійшов висновку про відсутність достатніх підстав для однозначної відповіді, правомірним чи неправомірним є застосування ядерної зброї в екстремальній ситуації самооборони, коли існування держави знаходиться під загрозою [118]. Посилаючись на цю консультативну ухвалу, можна робити суперечливі висновки. Можна вивести з неї заборону застосування ядерної зброї навіть у самообороні, оскільки дії в самообороні не повинні порушувати норм міжнародного гуманітарного права, а застосування ядерної зброї ним очевидно суперечить. Але можна й підписатися під другою частиною висновку Суду і стверджувати, що міжнародним правом не заборонене застосування ядерної зброї в цілях самооборони із додержанням принципу пропорційності як “найбільш крайній засіб відсічі агресорові”, коли решту засобів захисту вичерпано і власне існування держави перебуває під загрозою. Остання інтерпретація даної консультативної ухвали відображена, зокрема в Концепції національної безпеки Російської Федерації 2001 року, де передбачається “застосування всіх наявних у розпорядженні сил та засобів, включаючи ядерну зброю, у випадку відсічі збройної агресії, якщо решта засобів вирішення кризової ситуації вичерпані або виявилися неефективними” [56]. Таким чином, формулювання Концепції означає, що Російська Федерація має намір застосовувати ядерну зброю як засіб самооборони від агресії відповідно до підстави, визначеної для самооборони у ст. 51 Статуту ООН. Причому уточнення, зроблене щодо вичерпання решти засобів вирішення кризової ситуації, може тлумачитися як намір російського уряду справити враження про додержання вимоги щодо пропорційності самооборони. З урахуванням інтересів політики роззброєння було б доцільно говорити про пропорційність відсічі нападові та цільову спрямованість дій, вжитих в порядку самооборони як про два окремі принципи в рамках інституту самооборони.

Відсутність в діючому міжнародному праві прямої і ясної заборони застосування ядерної зброї, що є для низки держав засобом самоствердження на світовій арені, залишається однією з найбільш значних і кричущих прогалин в системі правових гарантій міжнародної безпеки.

У 90-ті роки ХХ століття, як засвідчує практика органів ООН при розгляді ними збройних конфліктів, почало викристалізовуватися спеціальне значення принципу пропорційності щодо самооборони держав. Воно полягає у додержанні норм гуманітарного права, передусім – захисті цивільного населення від лиха війни, якнайбільш повному застосуванні положень Женевських конвенцій. До формування сучасного розуміння принципу пропорційності великою мірою спричинився такий фактор матеріального життя, як разюча зміна в принципах військової стратегії та техніці ведення бойових дій. Багато відомих, навіть героїчних полководців заслуговують на справедливу критику за немилосердне ставлення до солдатів. Наприкінці ХХ століття поширилася інша неприпустима крайність. Йдеться про т. зв. проблему collateral damage, "побічної шкоди", яку можуть перетерпіти цивільні особи в зоні конфлікту від невірного влучення зброї. "До сьогодні, – пише американський юрист М. Райсман, – міжнародно-правові критерії пропорційності та необхідності мали на увазі, що нападник обирає для майбутньої військової операції зброю найбільш вибіркової дії", щоб з найбільшою можливою певністю запобігти помилковому влученню в цивільні об'єкти і заподіяння шкоди некомбатантам [119; c.126]. У переважній більшості випадків застосування збройної сили в 90-ті рр. ХХ століття провідними демократіями світу політичне та військове керівництво вважало для себе за першорядний обов'язок створити у своїх співгромадян-виборців схвальне ставлення до даної військової операції. Цього неможливо досягти, якщо втрати серед своїх великі. Як наслідок, техніка та засоби ведення кампанії обиралися з розрахунку на найнижчий ступінь уразливості для власних комбатантів, але з недостатнім урахуванням розмірів можливої шкоди для цивільних об’єктів та жертв серед цивільного населення. Прикро, але неможна не помітити, що останню тенденцію покликало до життя в тому числі й використання права на самооборону як приводу для переслідування та зміцнення державних інтересів. М. Райсман дає означення проблеми collateral damage на прикладі "багдадського рейду" 1993 року: крилатими ракетами, запущеними з американських військових кораблів у Перській затоці та Червоному морі було зруйновано штаб-квартиру іракської розвідки як акт відплати за спробу замаху на життя колишнього президента Дж. Буша під час його візиту в Кувейт в квітні того ж року. Три "томагавки" влучили поза ціллю, зруйнували житловий район, де знаходилась будівля; за даними М. Райсмана загинуло щонайменше вісім і було поранено щонайменше дванадцять городян, ніяк до діяльності розвідки не причетних [119; c.120]. Відтоді обговорення питання про те, чи додержують сторони збройних конфліктів принципу "пропорційності" в розумінні гарантій прав цивільного населення, стає дедалі частішим в головних органах ООН – Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки. Наприклад, 16 вересня 1999 р. Рада Безпеки провела відкрите засідання, присвячене суцільно захисту цивільних осіб у збройних конфліктах. Генеральний Секретар К. Аннан зробив рекомендації щодо можливих засобів полегшення долі цивільного населення в ситуаціях, коли запобігти спалахові збройного насильства не вдалося. У переліку чинників, на які Раді Безпеки слід зважати при розгляді таких ситуацій, Генеральний Секретар вказав, зокрема, "обмежене та пропорційне застосування сили з урахуванням наслідків, які воно має для цивільного населення та довкілля". Високий Комісар ООН з прав людини М. Робінсон підкреслила окремо, що не творення нового права, але повна імплементація чинного міжнародного права є першочерговою потребою сьогодення [120]. Найчастіше питання пропорційності самооборони піднімалося в Раді Безпеки у зв'язку з визначенням ставлення до спровокованих терористами збройних дій Ізраїлю, вживаних щодо Палестини та Лівану. В резолюції 1269 (1999) Рада Безпеки одноголосно і беззастережно засудила всі акти, методи та практику тероризму як злочинні й невиправдані, незалежно від мотивації [121]. Під час попередніх дискусій представники держав-членів Ради активно оперували принципом пропорційності самооборони як аргументом на захист власної позиції, висловлюючи дуже різноманітне ставлення до дій Ізраїлю. Арабські країни, Російська Федерація, Чилі критикували Ізраїль за недодержання цього принципу і вимагали виводу його військ з Лівану; прихильнішими до позиції Ізраїлю були Словенія, Нідерланди та ФРН. Проте всі учасники засідань дійшли згоди стосовно того, що, по-перше, додержання принципу пропорційності є неодмінною умовою при реалізації права на самооборону, а, по-друге, в сучасному міжнародному праві зміст цього принципу з необхідністю включає створення максимальних гарантій для прав цивільних осіб і найбільш повного здійснення відповідних положень міжнародного гуманітарного права [122], [123]. Надалі Рада Безпеки намагалися продовжувати цю лінію і знову у відношенні до арабо-ізраїльського протистояння. Після того, як акти вандалізму, вчинені 28 вересня 2000 р. в районі Харама аш-Шаріфа та Єрусалима, спричинили хвилю насильства на всіх окупованих Ізраїлем з 1967 р. територіях, Радою було ухвалено резолюцію 1322 (2000), де засуджувалися водночас Ізраїль за "надмірне застосування сили проти палестинців, внаслідок чого є поранені і вбиті" і ті події, які призвели до застосування Ізраїлем збройної сили (в тексті резолюції їх названо провокацією) [124]. Відтак резолюція 1322 від 7 жовтня 2000 року становить приклад засудження держави Радою Безпеки за порушення принципу пропорційності самооборони. Звернемо увагу, що для Ради така постановка проблеми є навіть зручною. Оскільки вимога про пропорційність є спільною для самооборони та для репресалій, то, засуджуючи державу за "надмірне застосування збройної сили" (excessive use of force), Рада уникає чіткої відповіді на питання, чи є дії цієї держави правомірною самообороною внаслідок збройного нападу, чи, можливо, протиправними збройними репресаліями.

Слід також зауважити окремо, що військові дії Російської Федерації в Чечні неодноразово піддавалися критиці саме за недодержання норм міжнародного гуманітарного права (практика "зачисток" тощо), причому ця критика походить не лише від Ради Європи, а й від Комісії ООН з прав людини. Згідно з висновками, які зробила М. Робінсон протягом свого п'ятиденного візиту до Чечні, Комісія 1 травня 2000 року закликала всі сторони конфлікту шукати шляхів його політичного вирішення [125]. Проте, оскільки чеченський конфлікт розглядається, як правило, як внутрішньоросійський, до нього ніколи не застосовувався безпосередньо принцип пропорційності, що є складовою інституту права на самооборону. Хоча завдяки Другому додатковому протоколу від 8 червня 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. дія норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту некомбатантів поширюється на конфлікти неміжнародного характеру, сферою реалізації права на самооборону традиційно вважаються лише міждержавні відносини.

З усіх норм, що регулюють здійснення державами права на самооборону, найбільш цинічна – принцип пропорційності. Його застосування в конфліктах, де однією зі сторін є недержавні воєнізовані угруповання, ускладнюється ще й тим, що як його додержання (обмеження засобів ведення військових дій) так і його порушення (зачистки, жертви серед цивільного населення) в кінцевому рахунку можуть бути використані такими угрупованнями на свою користь. Тим можна, до певної міри, пояснити несприйняття Ізраїлем та Російською Федерацією критики щодо їхніх методів ведення військових дій. У принципі пропорційності, скільки б не надавати йому значень, відобразилося уявлення про цінність людського життя як про відносну – "гарматне м'ясо".

Зворотній бік проблеми "collateral damage" – розробка т. зв. "несмертельної зброї", метою якої є досягти контролю над супротивником, але не вбити (засліплюючі лазерні гвинтівки, які дезорієнтують, липкі та клейкі речовини, які паралізують). Вперше ці види зброї були застосовані американськими військами в Гаїті в 1994 р., при відновленні у влади президента Ж.Б. Арістіда. Ефективність такої зброї вважається відносною, при своєму використанні вона спирається на силу смертельної зброї, бо принципом її застосування залишається – не піддати небезпеці життя озброєного нею солдата. Інший вид "несмертельної зброї" – інформаційні впливи, зокрема кібератаки або логічні бомби, які руйнують електронні комунікаційні системи. Подальше вдосконалення технологій інформаційних війн матиме, за прогнозами К. Джойнера та І. Лотріонт, принаймні такі наслідки для міжнародного права: 1) подальшу еволюцію і "розмивання" поняття територіального суверенітету – "взаємодії і їх наслідки, а не просто фізична територія, повинні вважатися основою нової правової системи"; 2) зникнення різниці між військовими та цивільними об'єктами, бо вони, як правило, користуються одними й тими ж самими електронними мережами; 3) "по мірі того, як неурядові організації, групи і навіть індивіди будуть одержувати все більше визнання політичного і правового статусу в міжнародній системі, вони потребуватимуть окремої уваги в правовому дослідженні інформаційних війн", тому що переважна більшість загроз в сфері автоматизованих систем походить від індивідів [108]. На думку автора даної дисертації, розвиток видів "несмертельної зброї" відповідає зобов'язанням держав згідно з принципом пропорційності, але не означає меншої жорстокості ведення військових дій, і навіть навпаки, моральне підпорядкування і руйнування особистості у певних ситуаціях може вважатися не менш жорстоким засобом ведення війни, ніж фізичне знищення.

Звичаєвий принцип пропорційності передбачає, що характер дій в самообороні підлягає зовнішній оцінці. З одного боку, обов'язковим є самоконтроль держав, що здійснюють право на самооборону, але з іншого, як додаткова гарантія, виникає потреба в існуванні міжнародного органу, повноважного надавати оцінку дій цих держав від імені всього світового співтовариства. Діяльність такого органу тим більш важлива, що принцип пропорційності не закріплений у договірній формі і його зміст може бути конкретизований лише через серію послідовних рішень. В системі ООН як такий орган виступає передусім Рада Безпеки, до повноважень якої стаття 51 Статуту ООН містить безпосереднє відсилання.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2.1. Пропорційність/цільоваспрямованість дій в самообороні.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -