<<
>>

2.1.3. Непревентивність самооборони.

Відповідно до “Визначення агресії” (ст.2, частина 1 ст.3), названі в його ст.3 дії є протиправними, якщо вони являють собою “застосування сили державою першою”. Сукупне тлумачення cт.51 Статуту ООН та ст.ст.

2 і 3 "Визначення агресії" дає ще одну вимогу до правомірності самооборони: непревентивність. Право вдатися до самооборони виникає у держави після початку збройного нападу на неї і не раніше.

У цьому відношенні Рада Безпеки ООН володіє більш широкими повноваженнями, ніж держава-суб'єкт права на самооборону: відповідно до ст.ст. 39-42 розділу VII Статуту ООН Рада може ухвалити застосування заходів примусу, в тому числі й військового характеру, не лише щодо порушника миру або агресора, але й щодо держави/ групи держав, які, на погляд членів Ради, створюють загрозу мирові.

Безспірність критерію непревентивності, однак, була піддана деяким сумнівам у зв’язку розвитком техніки озброєнь, особливо – з появою ядерної зброї. З моменту, коли проти території держави стартували ядерні ракети, величезні людські жертви та руйнування стають невідворотними. 12 липня 1946 року Сполученими Штатами опубліковано меморандум № 3, в якому з приводу ст. 51 зроблено наступну заяву: "Збройний напад" в наш час – дещо зовсім відмінне, ніж було до відкриття атомної зброї. Відтак за сучасних умов здається важливим і належним, щоб визначення "збройного нападу" у договорі (Статуті ООН – В.Р.) враховувало ядерну зброю і включало не тільки власне падіння атомної бомби, але певні попередні кроки до цього самі по собі" [98]. Наприкінці 1957 року в США опубліковано “доповідь Гейтера”, підготовлену таємним урядовим комітетом на чолі з колишнім головою фонда Форда Гейтером. Висновок цієї доповіді – Сполучені Штати можуть бути змушені відмовитися від точки зору, що війну не слід розпочинати першими, оскільки “перший напад у сучасній атомній війні буде настільки сильним, що країна, яка його нанесе, ймовірно, переможе” [99].

В ніч з 29 на 30 жовтня 1956 р. Ізраїль напав на єгипетську територію Сінаю. Офіційною мотивацією ізраїльського уряду було створення Єгиптом у Сінаї загрозливої обстановки, а саме – зосередження там запасів зброї радянського виробництва [30; с.542-543]. Ці дії Ізраїлю з великим обуренням коментуються у радянських джерелах як приклад превентивної самооборони, яка суперечить сучасному міжнародному праву [46; с.306]. Можливість використання ядерних озброєнь в цьому конфлікті не фігурувала.

Як відомо, у 1962 році Сполучені Штати, з метою перешкодити підвезенню на Кубу радянських ядерних ракет, вдалися до морської блокади її узбережжя. Відповідно до міжнародних звичаїв, пізніше зафіксованих у "Визначенні агресії", блокада узбережжя становить акт агресії. Проте в американській доктрині міжнародного права та в офіційних урядових заявах дії відносно Куби називалися не блокадою, а "захисним карантином" [100], оскільки були викликані необхідністю, а не спрямовані проти територіальної цілісності чи політичної незалежності Куби. Якби було віддано наказ про застосування проти Сполучених Штатів ядерних ракет, розташованих на відстані 90 миль від американського узбережжя, Сполучені Штати зовсім не мали б часу на реагування. В історичному телевізійному зверненні 22 жовтня 1962 р. президент Дж.Ф. Кеннеді виголосив: “Ми більше не живемо в світі, де тільки власне запалення зброї являє собою значний виклик безпеці держави і складає найвищий ступінь небезпеки. Ядерна зброя володіє такою руйнівною силою, а балістичні ракети настільки швидкі, що будь-яке значне зростання можливості їх використання або будь-яка раптова зміна в їх розміщенні може розглядатися як визначена загроза мирові” [101]. Наступного дня Рада Організації Американських Держав рекомендувала державам-членам “вжити всіх заходів, індивідуально чи колективно, включаючи застосування збройної сили, які вони можуть вважати необхідними для гарантії припинення одержання урядом Куби від Китаю та Радянського Союзу військових матеріалів ...

які можуть становити загрозу для миру та безпеки на континенті ...” [102]. Спираючись на цю резолюцію, в день її прийняття, 23 жовтня 1962 року Кеннеді видав прокламацію “Заборона постачання наступальних озброєнь на Кубу”, на підставі якої розпочалася блокада. Більшість держав не засудили дії США як акт агресії, внаслідок чого американська доктрина міжнародного права стверджує, що відтоді склався міжнародний звичай anticipatory self-defense – завчасної, або запобіжної самооборони не від безпосереднього збройного нападу на територію держави, а від загрози нападу, якщо є вагомі підстави вважати, що нападником буде застосовано ядерну зброю. Важливо зауважити, що ця доктринальна позиція оформилася пізніше, ніж відбулися події Карибської кризи, частково – використовуючи вдалий маневр адміністрації Кеннеді як ілюстрацію, частково – з метою підвести під нього юридичне обгрунтування. Безпосередньо в момент кризи, як це видно з цитованої вище промови Кеннеді, Сполучені Штати уникнули посилань на ст. 51 Статуту ООН і самооборону, спираючись на зрозуміліший для широкої аудиторії доказ своєї правоти: острах перед наближеністю чужої ядерної зброї. Відсутність юридичних підстав для блокади Куби компенсувалася в той час шляхом посилання на колективне рішення Організації Американських Держав відповідно до Міжамериканського договору про взаємодопомогу [92]. Але визнання величезної небезпеки “першого ядерного удару” змусило замислитися вчених і оцінити запобіжну самооборону з точки зору її відповідності міжнародному праву.

Якщо вітчизняні представники науки міжнародного права завжди одноголосно висловлювалися проти правомірності запобіжної самооборони, на Заході науковці подекуди підтримують її, визнаючи слушність “аргументу безпеки”, на якому грунтувалася промова Кеннеді і необхідність відображення у міжнародному праві нових загроз, поставлених “холодною війною”. При юридичній кваліфікації запобіжної самооборони вирішальну роль відіграє ставлення до юридичної природи права на самооборону в цілому.

Прибічники концепції “самооборони за загальним міжнародним правом” вважають, що запобіжна самооборона правомірна, бо не порушує звичаєвого критерію “крайньої необхідності”, встановленого у справі “Кароліни”. Так, М. Мак-Дугал закликаючи на допомогу закони формальної логіки, доводить, що розглядати статтю 51 Статуту ООН як таку, що встановлює єдину підставу для реалізації права на самооборону і заперечує можливість самооборони від загрози, означає йти всупереч загальноприйнятим принципам тлумачення міжнародних угод. Статут, за його твердженням, повинен був гарантувати природне право на самооборону, а не обмежити його. Врешті, логічна схема “якщо є А, то є В” не тотожна схемі “якщо, і тільки якщо є А, то є й В” [103]. У. Фрідман згадує, що згідно “справи “Кароліни” “за деяких обставин держава може реалізувати своє право на самооборону через зруйнування інструменту неминучої загрози” [104]. Він вважає, що рамки права на самооборону доведеться розширити за відсутності ефективної міжнародної організації, здатної реалізовувати механізм санкцій проти порушника миру, проте це не знімає ані необхідності посилити ООН, ані – і це важливе визнання У. Фрідмана – необхідності застерегти від небезпеки, поєднаної з таким тлумаченням ст. 51 Статуту. На його думку, ця проблема полягає передусім у високій ймовірності помилки чи дезінформації і вирішується за допомогою гарної взаємної поінформованості ядерних держав (зокрема, встановлення “гарячої лінії” зв’язку між столицями СРСР та США). Кардинально іншого погляду на відношення норм Статуту до звичаєвого права дотримується Л. Хенкін: “Ніщо в історії його написання (travaux preparatoires) не спонукає вважати, що автори Статуту мали на увазі щось більше, ніж використане формулювання ... Ані невдача Ради Безпеки, ані народження багатьох нових держав, ані розвиток жахливих озброєнь не означає, що тепер Статут слід тлумачити як такий, що вповноважує одностороннє застосування збройної сили навіть за відсутності збройного нападу” [105].
Піддаючись вагомості аргументу про особливо небезпечні наслідки застосування ядерної зброї, Л. Хенкін визнає можливість запобіжної самооборони проти нападу із застосуванням ядерної зброї, проте як “малий і особливий виняток для особливого випадку раптового ядерного нападу ... він не повинен дозволяти чи заохочувати запобіжну самооборону в інших, більш ймовірних, ситуаціях, які виникають загалом між державами”. Проте Карибську кризу Л. Хенкін не вважає прецедентом, який являв би собою ідеальний приклад достатніх підстав для запобіжної самооборони проти застосування ядерної зброї. Він підкреслює політичні причини Карибської кризи. Неможна із певністю вважати, що Радянський Союз колись застосував би розташовану на Кубі зброю – він будував свої бази у Західній півкулі тільки для відновлення балансу сил, втраченого, через розташування військ НАТО в Європі.

Неможливо з певністю визначити, які "попередні кроки" збуджують достатню підозру, щоб бути прирівняними до збройного нападу і створити достатні підстави для самооборони. "Любі співвітчизники, я радий повідомити вам, що підписав акт, який оголошує Радянський Союз поза законом. За п’ять хвилин починаємо бомбити". Так президент США Р. Рейган 11 серпня 1984 р. перевірив перед записом виступу, як працює апаратура. Трапилося, що жарт потрапив у радянські газети – зрозуміло, в супроводі яких коментарів. Але чи мав право Радянський Союз не обмежитися самим обуренням, а вдатися до самооборони – і це згідно міжнародного права як його розуміють та застосовують Сполучені Штати Америки ? Е. Хіменес де Аречага пропонував вирішення цієї проблеми шляхом угоди ядерних держав inter se або досягнення мовчазного взаєморозуміння відносно того, щоб “вважати певні кроки, які передують запуску подібної зброї – наприклад, незаконне або таємне її розгортання – такими, що дорівнюють початку збройного нападу і дозволяють здійснити деякі обмежені дії, що порушують, наприклад, свободу навігації у відкритому морі” [106; с.151-152].

Досягнення такої домовленості між усіма ядерними державами було б бажаним, воно зняло б невизначеність навколо можливого розширення рамок звичаєвого поняття “збройний напад” у ядерну еру. Однак навряд чи така домовленість практично можлива – вона не відповідає інтересам кожної окремої ядерної держави, яка прагне відносної свободи маневру, якщо її урядові спаде на думку шантажувати своїм арсеналом решту світу. Врешті, якщо держава планує здійснити акт агресії, вона не зупиниться перед очевидними обмеженнями, накладеними міжнародним правом на однобічне застосування сили, і надавати будь-якій державі можливість розширеного тлумачення цих обмежень або додаткові підстави для їх порушення вочевидь не відповідає цілям міжнародного правопорядку.

Найгіршим для міжнародного права наслідком поширення концепції "запобіжної самооборони" став її поступовий відрив від обставин, якими було зумовлене її виникнення, тобто від Карибської кризи і небезпеки застосування нападником ядерної зброї. У 80-ті та 90-ті роки Сполучені Штати розглядають запобіжну самооборону вже як міжнародний звичай, що дозволяє військове реагування не тільки на розпочатий збройний напад, але й на "загрозу неминучого нападу" (imminent threat of an attack), причому джерело загрози не конкретизується і не зводиться більше до високої вірогідності застосування супротивником ядерної зброї першим. Взагалі "запобіжна самооборона" із ядерною зброєю більше не пов’язується. Сполучені Штати здійснюють її головним чином як засіб боротьби із міжнародним тероризмом (бомбові удари в 1986 р. по терористичному таборові поблизу Тріполі, в 1998 р. по Афганістану та Судану). Радянський Союз також до деякої міри мотивував введення своїх військ в Афганістан запобіжною самообороною, хоча і не називаючи прямо цей термін: радянська влада нібито не могла дозволити перетворити сусідню країну з великим спільним кордоном на розташування американських військових баз, що мало б компенсувати Сполученим Штатам "втрату Ірану" [107].

Найновітніші обгрунтування припустимості і правомірності (за загальним міжнародним правом) запобіжної самооборони пов'язуються зі сценаріями інформаційних війн (information warfare). К. Джойнер та І. Лотріонт, спираючись на справу "Кароліни" і розглядаючи інформаційні війни у звуженому розумінні – як взаємодію держав (оборонних відомств) у кіберпросторі з використанням електронних комунікаційних мереж – вважають, що держава може використовувати запобіжні інформаційні операції, щоб захистити себе від неминучого збройного нападу, або від такого вторгнення у підконтрольний їй кіберпростір, яке за своїми наслідками та інтенсивністю може дорівнювати збройному нападові (наприклад, втручання в систему управління хімічного заводу, яке може спричинити викид отруйної речовини). Інформаційна зброя діє непомітно, але за формою дії кібератаку можна порівняти з бактеріологічною зброєю, а тому "якщо уряд вважає, що замах іншої держави на його інформаційні системи слугує прелюдією до нападу звичайних збройних сил, цей уряд може розглядати "незбройний" замах як першу стадію війни". К. Джойнер та І. Лотріонт пропонують всім юристам міжнародникам розробити критерії правомірності застосування сили у кіберпросторі як спеціальний правовий режим, побудований на принципах сучасного міжнародного права і нормах Статуту ООН. У власний набір критеріїв, за якими вторгнення в електронні інформаційні системи держави може бути прирівняне до непрямої агресії вони включають інтенсивність кібератаки, її цілі, швидкість, тривалість у часі. Як головний критерій виступають можливі наслідки втручання для громадян, економіки, державного управління [108]. Зробимо акцент на тому, що в даному контексті під запобіжною самообороною маються на увазі виключно зустрічні дії в інформаційному просторі держави, втручання в її електронні інформаційні мережі, але ні в якому випадку не застосування звичайних озброєнь.

Подальше поширення концепції запобіжної самооборони всупереч нормам Статуту ООН та міжнародно-правовим звичаям щодо розуміння агресії руйнує засади не тільки інституту самооборони, але і самого основного принципу незастосування сили або загрози силою. Так само і будь-яке розширення розуміння самооборони, навіть якщо воно здається виправданим обставинами, є не свідченням досконалості міжнародного правопорядку, а тільки поступкою новим, більш "вишуканим" загрозам для нього. Адже розширення права на самооборону – це передусім розширення владних повноважень держави.

<< | >>
Источник: РЖЕВСЬКА Валентина Сергіївна. ПРАВО ДЕРЖАВИ НА САМООБОРОНУ В СВІТЛІ РОЗВИТКУ ЮРИДИЧНИХ ГАРАНТІЙ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. КИЇВ –2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1.3. Непревентивність самооборони.:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -