2.1.2. Звернення потерпілої держави – підстава реалізації права на колективну оборону.
Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі "Нікарагуа проти США" ухвалив: "У звичаєвому міжнародному праві відсутня норма, яка б дозволяла іншій державі використати право на колективну самооборону, керуючись власною оцінкою ситуації.
Коли має місце заклик до колективного самозахисту, слід очікувати, що держава, на користь якої реалізується це право, оголосила, що стала жертвою збройного нападу" [38; para.195]. Звідси випливає, що підставою надання державі військової допомоги тими державами, проти яких збройний напад безпосередньо не спрямований, правостворюючим юридичним фактом для "третіх" держав є явно виражена заява держави-жертви агресії. Щодо конкретних обставин даної справи, Суд відкинув посилання США на право на самооборону через те, що свою "військову та напіввійськову діяльність" в Нікарагуа вони розпочали задовго до того, як Сальвадор формально звернувся до них по допомогу.Упорядники словника-довідника "Міжнародне право" пишуть про дві форми реалізації права на колективну самооборону: позадоговірну (спільні військові дії держав, між якими нема попереднього договору) та договірну (коли договір про взаємодопомогу на майбутнє укладений) [41; с.290]. Оскільки Міжнародний Суд з процесуальних міркувань не розглядав умови надання військової допомоги, передбачені Міжамериканським договором про взаємну допомогу ("Договором Ріо") 1947 року, а дав найзагальніше тлумачення міжнародного права, можна зробити висновок: вимоги про звернення потерпілої держави слід додержуватись незалежно від наявності попереднього договору про взаємодопомогу.
Проте найтиповіша ситуація – коли військова допомога надається з посиланням на відповідний договір. Пояснюється вона тим, що договори про колективну самооборону використовуються і будуть використовуватися договірними сторонами для оформлення військово-політичних блоків.
Як правило, договори про колективну самооборону/ оборону містять презумпцію неподільності безпеки договірних сторін: збройний напад на одну з них прирівнюється до одночасного збройного нападу на решту (приклад – стаття 5 Північноатлантичного Пакту про утворення НАТО [90]). Таким чином сплачується данина історично найстарішій концепції колективної самооборони, створеній Дж. Стоуном [61; c.243-278] та Д. Боуеттом [50; с.193] – держави обороняються так, неначе вони всі в одну мить стали жертвами збройного нападу. Найвідоміший приклад презумпції неподільності безпеки договірних сторін.Відповідно до тексту Статуту ООН слід розрізняти два види міжнародних організацій, які можуть застосовувати військову силу: організації колективної самооборони та регіональні організації колективної безпеки. Організації колективної самооборони – це ті, установчий договір яких містить безпосереднє посилання на ст. 51 Статуту ООН. Їх чільна мета – надання допомоги будь-якій з держав-членів у випадку збройного нападу на неї, якщо вона на основі чинних норм міжнародного права констатує факт збройного нападу і оголосить по це у встановленому порядку. При цьому має бути додержаний обов'язок повідомити до Ради Безпеки ООН про заходи, вжиті в порядку реалізації права на колективну самооборону. Регіональні організації колективної безпеки утворюються на підставі ст.ст.52 і 53 розділу VIII Статуту ООН заради вирішення таких питань підтримки міжнародного миру та безпеки, які придатні для регіональних дій, за умови сумісності діяльності таких організацій з Цілями й Принципами ООН. Головне призначення таких організацій – у мирному вирішенні міжнародних спорів. У статті 53 Статуту ООН зазначено, що регіональні організації безпеки можуть використовуватися Радою Безпеки ООН для примусових дій під її керівництвом, проте – і в цьому за Статутом ООН полягає відмінність між ними і організаціями колективної самооборони – регіональні організації безпеки не мають права на примусові дії за власною ухвалою. Повноваження на вчинення примусу вони одержують у кожному окремому випадку від Ради Безпеки.
Таким є розрізнення в теорії. В житті, однак, утворюються міжнародні організації, установчі документи яких підтверджують зобов'язання сторін за Статутом ООН вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами, встановлюють механізм для консультацій, але водночас включають посилання на ст.51 Статуту ООН [63; cт.4] [91; cт.28]. У "Договорі Ріо" (1947) для колективної самооборони американських держав передбачено процедуру, дуже схожу на повноваження Ради Безпеки ООН відповідно до глави VII Статуту ООН, а саме: якщо станеться збройний напад в регіоні Америки або на території однієї з американських держав, повинен без затримки зібратися Консультаційний Орган Міжамериканської системи. Він визначає необхідні заходи колективного характеру, які слід вжити, а також оцінює заходи, вже вжиті в індивідуальному порядку американськими державами [92]. Статути Ліги Арабських Держав (1945 р.) та Організації Африканської Єдності (1963 р., влітку 2002 р. реформована в Африканський Союз) також передбачають як відповідні органи та процедури для мирного вирішення спорів між державами-членами, так і можливість застосування спільних заходів на спротив агресії і постійне співробітництво держав-членів з військових питань. Заради цього створені відповідні органи: для ЛАД – Постійна об'єднана рада оборони та Постійна військова комісія, для ОАЄ – Комісія з оборони. Як зауважує Р. Хіггінс, функція мирного розв'язання спорів у певному досить розпливчато окресленому географічному "регіоні" майже скрізь і завжди не вдається місцевим організаціям безпеки. Вважається, що вони найкраще обізнані з місцевими проблемами, але так само вони перебувають у полоні застарілих інтриг, упередженості, врешті – тих самих конфронтацій, які покликані усунути. "Марно очікувати від Арабської Ліги вирішення арабо-ізраїльського конфлікту" [93; c.460]. Найміцніший стимул для об'єднання держав в організації безпеки – це завжди визначена зовнішня загроза.
Бачачи, що засади регіональної безпеки, передбачені Статутом ООН, були викривлені практичною міжнародною політикою, вчені намагалися запропонувати різні варіанти тлумачення відповідних положень Статуту.
Г. Кельзен був згодний ототожнювати регіональні організації безпеки з організаціями колективної самооборони, погоджуючись, що члени регіональних організацій можуть оборонятися від нападу з боку держави, яка не входить до цього регіону [65; c.918]. Думку про тотожність регіональних організацій безпеки з організаціями колективної самооборони в радянській науці розвивав В.А. Василенко [48; c.120]. Натомість Дж. Стоун [61; c.247] та Е.І. Скакунов [22; c.35] обстоювали відмінність між цими двома видами міжнародних організацій. Дж. Стоун вбачав прообраз статуту регіональної організації безпеки у Локарнських угодах 1925 р. і писав: "Використання таких угод проти загрози ззовні – в житті можливе, але суперечитиме цілям і принципам такої організації. Передбачається, що вони розв'язуватимуть "місцеві" спори всередині регіону" [61; c.248]. Нарешті, В. Бекетт вважав, що регіональні міжнародні організації безпеки мають дві функції – колективну оборону у випадку збройного нападу на державу-члена і примусові заходи за уповноваженням від Ради Безпеки ООН в усіх інших випадках [94; c.18]. Останній підхід найближчий до реальності сучасних міжнародних відносин.Характер реалізації державами союзницьких зобов'язань завжди залежить передусім від власних можливостей та інтересів. За приклад може правити поведінка НАТО в зв'язку з операцією США та Великої Британії в Афганістані "Справедливість без меж" (2001-2002 рр.), спровокованій найбільшими в історії терактами (США, 11 вересня 2001 р.). Вже 12 вересня Північноатлантична Рада задекларувала, що "країни НАТО готові надати США будь-яку допомогу, яку країна може потребувати в зв'язку з наслідками цих варварських актів" [95]. В інформаційній довідці. підготовленій для громадськості, йдеться про статтю 5 Вашингтонського договору як про "основу принципу колективної оборони, на якому грунтується Організація Північноатлантичного договору". Однак у тій самій довідці сказано, що "кожна країна-член зобов'язана допомогти США індивідуально або спільно з іншими країнами-членами", але "має право індивідуально визначати, які саме дії вона вважає необхідними за конкретних обставин" [96].
Було підтверджено, що без ухвали Північноатлантичної Ради НАТО не розпочинатиме жодної колективної операції від свого імені. Лише дві учасниці Альянсу (США та Велика Британія) розпочали 8 жовтня 2001 р. військову операцію, решта пообіцяла "здійснювати пряму військову підтримку при її подальшому розгортанні" і надала в розпорядження США 5 військових літаків з командами. На той день спільні дії Альянсу зводилися до висловлення моральної підтримки США та до імплементації 8 заходів – санкцій проти Афганістану, запропонованих американським урядом і ухвалених Північноатлантичною Радою 4 жовтня 2001 р. [97].За сучасним міжнародним правом реалізація права на колективну оборону поставлена в пряму залежність від волевиявлення держави, яка в конкретному випадку виступає суб'єктом права на індивідуальну самооборону. Однак характер і обсяг допомоги, яку він надасть, кожен із союзників має право визначити самостійно, і це останнє право використовується державами залежно від військової могутності та власних стратегічних інтересів.