Загальнотеоретичні аспекти дослідження правових позицій суб’єктів інтерпретації та застосування норм права.
У наш час вже визнано аксіоматичним, що положення Конвенції «необхідно розглядати лише у контексті прецедентного права», яке упродовж понад півстоліття створювалось контрольним органом «європейської регіональної системи захисту прав людини» - ЄСПЛ [364, с.
229]. Характеризуючи роль Суду Л. Вільдгабер (у минулому голова ЄСПЛ) визнає його «нервовим центром» усієї системи захисту прав людини, через прецеденти судової практики якого Конвенція «глибоко укорінилася у правовому і духовному підґрунті країн-членів Ради Європи ...» [20, с. 56]. Слушність цієї думки не викликає сумнівів, позаяк саме ЄСПЛ обґрунтовано вважається найбільш авторитетною міжнародною судовою інституцією у рамках правових систем держав-учасниць ЄКПЛ. В його правотлумачній практиці знаходять безпосереднє практичне втілення визначальні фізичні, особистісні, політичні та інші гуманістичні цінності, задекларовані Конвенцією як основоположні права людини та як об’єкти цих прав [353, с. 44].Положення ЄКПЛ, претендуючи на певний ступінь універсальності та об’єктивності, є здебільшого досить загальними й абстрактними, внаслідок чого судді ЄСПЛ у ході тлумачення та застосування конвенційних приписів (тлумачення ЄКПЛ можна визначити як процес з’ясування і роз’яснення змісту її норм, зокрема встановлення вимог, які Конвенція висуває до держави-відповідача в обставинах конкретної справи, здійснюваний на основі формулювань ЄКПЛ; застосування Конвенції означає процес зіставлення дій або бездіяльності держави з вимогами, які Конвенція висуває до поведінки державних органів, з метою встановити порушення положень останньої в розглянутій Судом справі [335, с. 20]) нерідко, як відзначає професор П. М. Рабінович, «приречені вдаватись» до використання не тільки формально-юридичних, а й, зокрема, ціннісних, соціологічних та психологічних аргументів [134, с. 94]. Доводи такого ґатунку обґрунтовують правові позиції Суду у справі із врахуванням, в тому числі, морально-ціннісних уявлень, що превалюють у масовій свідомості сучасних європейських суспільств.
Істотно, що трансформації соціокультурних умов у зв’язку із появою нових потреб, інтересів та, відповідно, цінностей, детермінують зміни правової аргументації рішень Суду та перегляд його попередніх правових позицій.Практика Суду привертає до себе неабияку увагу науковців. З огляду на зазначене слід зважити на здобутки у цій галузі українських вчених-правників, зокрема теоретиків права. Серед досліджень, присвячених означеній тематиці, помітно вирізняються публікації В. В. Гончарова, Д. А. Гудими, С. П. Добрянського, Т. І. Дудаш, О. М. Луціва, В. П. Паліюка, О. З. Панкевича, Т. І. Пашука, А. А. Пухтецької, П. М. Рабіновича, С. П. Рабіновича, Н. М. Раданович, І. Я. Сенюти, О. В. Соловйова, С. Є. Федика, С. Б. Цебенко, Г. О. Христової, С. В. Шевчука, Г. Ю. Юдківської [35; 45; 53; 57; 58; 111; 124; 127; 133; 134; 135; 136; 394; 395; 400].
Втім, незважаючи на посилений інтерес до діяльності ЄСПЛ в українському (а, як вбачається з огляду на доступні джерела (напр., праці К. Ю. Авер’янова, В. З. Абдрашитової, П. В. Волосюка, Л. О. Воскресенської, І. О. Владімірової, М. Р. Воскобітової, М. Є. Глазкової, Д. І. Дедова, А. І. Ковлера, М. О. Рожкової, О. М. Русова, А. С. Сімагіна, В. О. Туманова, Л. В. Туманової, І. А. Чернишова, О. О. Чефранової та ін. [1; 2; 4; 25; 26; 74; 77; 79; 102; 335; 343; 367; 396; 397; 398]), - також і загалом у пострадянському) правознавстві, видається показовим, що питання про загальнотеоретичний аналіз аргументації рішень Суду щодо права на повагу до сімейного життя досі не ставилося.
На тлі підвищення уваги до правоінтерпретаційної діяльності ЄСПЛ в українському суспільстві, яке активно декларує свої євроінтеграційні прагнення, а також із урахуванням того, що практика ЄСПЛ офіційно визнана одним із джерел
права у правовій системі України, необхідність осмислення мотивування рішень цього органу в теоретико-правовому плані, головно в аспекті виокремлення використовуваних Судом аргументів, та й, зрештою, практична імплементація правових позицій ЄСПЛ у національне законодавство і правозастосовну практику видаються вельми актуальними.
Терміно-поняття «правова позиція» в різних його варіантах (як-от «правова позиція вченого», «правова позиція судді» «правова позиція Верховного суду України», «правова позиція Конституційного суду України») відоме юридичному лексикону давно та нерідко використовується для позначення формулювання думки, точки зору стосовно будь-якої юридичної ситуації. Попри чималий теоретичний інтерес і практичну актуальність означеної тематики в українському правознавстві бракує загальнотеоретичних праць, присвячених цьому феномену. Так, проблеми сутності й юридичної природи правових позицій певною мірою вивчалися М. В. Мазуром, Б. В. Малишевим, В. Я. Тацієм, С. В. Шевчуком, Д. Ю. Хорошковською, Г. О. Христовою та ін. Серед зарубіжних учених, які розробляли дану проблему, можна назвати К. Ю. Авер’янова, В. З. Абдрашитову, Б. Я. Бляхмана, М. В. Вітрука, М. О. Власенка, Н. С. Волкова, П. В. Волосюка, Г. А. Гаджієва, А. В. Гриньову, А. Б. Дідікіна, М. М. Марченка, І. С. Мєтлову, С. Г. Пепеляєва, В. Г. Степанкова, Б. О. Страшуна, Т. Я. Хабрієву, І. В. Шульгу та ін. [1; 2; 4; 11; 12; 21; 22; 23; 25; 30; 50; 51; 99; 102; 360; 404].
Огляд наукового доробку вітчизняних вчених засвідчує, що одними із малодосліджених в українській загальнотеоретичній юриспруденції залишаються окремі проблемні сторони практики ЄСПЛ. До них належать, зокрема, зміст правових позицій Суду щодо права на повагу до сімейного життя та теоретико- правові особливості аргументації рішень ЄСПЛ у цій категорії справ. У зв’язку із цим у ході подальшого викладу спершу торкнемося питання з’ясування характерних ознак, які властиві правовим позиціям суб’єктів інтерпретації та застосування права, та спробуємо виявити представлені в літературі підходи до їхньої класифікації. Потім розглянемо можливості використання цих класифікацій з точки зору виявлення різновидів правових аргументів, якими послуговується Суд, що і становитиме мету першого підрозділу дисертації.
Російський теоретик права І. В. Шульга вказує, що правова позиція - це «феномен правосвідомості, що виступає результатом суб’єктивно-оціночної розумової діяльності» [404, с.
14]. Змістом правової позиції вчений вважає такі три елементи: «знання про правову дійсність», індивідуальну оцінку цієї дійсності «у вигляді зовні вираженої, об’єднаної загальною ідеєю системи мотивованих суджень» та «переконаність у правильності власних висновків» [404, с. 14].На думку іншого представника зарубіжного теоретичного правознавства Б. Я. Бляхмана, «правова позиція - це результат оцінки фактів, станів з боку суб’єктів правовідносин на основі їхнього внутрішнього переконання». Учений зазначає, що «переконанням суб’єкта є його внутрішній психічний стан, який виражається у мотивуючому ставленні до правильності, істинності прийнятого рішення в процесі оцінки об’єкта (ситуації, дії, акту)» [12, с. 75-76].
М. О. Власенко визначає правові позиції як «правові ідеї, засновані на правових мотивах юридичного вирішення фактичної ситуації (не обов’язково лише правозастосовної)». Головною ознакою правових позицій, їхнім стрижнем, на думку науковця, «є структурованість вмісту на основі об’єднуючої правової ідеї» [22, с. 83].
Як вважає А. В. Гриньова, «під правовою позицією загалом слід розуміти оцінку правової реальності, систему правових аргументів, що лежать в основі законотворчої, судової та іншої правозастосовної діяльності». Відповідно, правова позиція - це «логіко-мовна конструкція, що виражає ставлення суб’єкта до правових явищ і процесів» [44, с. 14-15].
У понятті «правова позиція» В. Г. Степанков виділяє ознаки останньої як загальнотеоретичної категорії: а) її об’єктом виступає право; б) її мета - довести іншим суб’єктам достовірність й об’єктивність висновків; в) вона вважається важливою умовою саморозвитку права та його самоорганізації; г) вона є джерелом правотворчої та правозастосовної діяльності [360, с. 38-45].
Пропонований підхід у цілому видається слушним, оскільки він дозволяє значною мірою охарактеризувати юридичний зміст означеної категорії.
Зіставивши загальнотеоретичні підходи з точки зору їхньої подібності, можна виділити наступні суттєві елементи поняття «правова позиція»: а) це підсумок розумової діяльності суб’єкта правотворчості, правозастосовця та/або правоінтерпретатора; б) відображає оцінку правовідносин і уявлення про їхнє належне регулювання; в) виникає у вигляді системи зовні виражених суджень, об’єднаних загальним принципом (ідеєю).
Отже, правова позиція - це загальний принцип (ідея), який слугує підставою для правового рішення, є результатом мисленнєвої (інтелектуально-оцінювальної) діяльності суб’єкта правотворчості, правозастосовця та/або правоінтерпретатора та виражається в аргументації (системі аргументів) правового рішення.
Класифікуючи правові позиції, А. В. Гриньова розрізняє такі їхні види:
- нормотворчі;
- правозастосовні;
- доктринальні [44, с. 12-13].
Про нормотворчі позиції слід говорити «у зв’язку з формуванням права безпосередньо в процесі правотворчості». На думку Б. Я. Бляхмана, під формуванням права потрібно розуміти процес, після завершення якого «в діючу юридичну систему вводяться нові (а також змінюються або скасовуються вже існуючі) юридичні норми». Довершує цей процес власне правотворчість, тобто «цілеспрямована діяльність з підготовки та прийняття нормативно-правових актів». При цьому «правові позиції мають різні форми вираження та особливості як на стадії формування права, так і на стадії його результату», себто правотворчості [12, с. 75].
Видається можливим погодитися з міркуванням М. О. Власенка про те, що правова позиція у правотворчій діяльності стає принципом в роботі законодавця [22, с. 77]. При цьому йдеться про колективну правову позицію, яка продукується шляхом складних парламентських процедур (робота в комітетах, обговорення, голосування і т. д.). В той же час «при зміні політичної ситуації на різних рівнях законодавчої влади може змінитися як принцип регулювання суспільних відносин, так і колективна правова позиція тих, хто буде приймати рішення» [12, с. 75].
1.1.2.