Взаємозв’язок потреб, інтересів і цінностей «сімейного життя» та «приватного життя» у правових позиціях Європейського суду з прав людини.

Загальна тенденція до автономізації та індивідуалізації людської життєдіяльності, яка простежується впродовж останніх кількох десятиліть у суспільствах Європи, зумовлює помітне підвищення значущості приватної та сімейної сфер життя людини.

У цьому сенсі посилення впливу науково-технічного прогресу, запровадження інформаційних технологій, що спричинили появу потенційних загроз втручання у приватне та сімейне життя людини (напр., створення персональних ідентифікаторів; національних баз персональних, зокрема генетичних, даних; доступність технічних засобів, що здатні визначати місцезнаходження людини [340, с. 319, 345]), значною мірою зумовили зростаючу вимогу моральнісної поваги до множини потреб, інтересів і цінностей, які існують в межах означуваних сфер. Найбільш ефективним механізмом забезпечення такої поваги на регіональному рівні в рамках Ради Європи є правова охорона особистих та сімейних відносин, декларована нормою ст. 8 Конвенції. У зв’язку із тим, що положення означеної статті не дають вичерпного уявлення про зміст прав на повагу до приватного і до сімейного життя, інтерпретацію й переінтерпретацію останніх у світлі панівної суспільної моралі, яка постійно змінюється, «уточнюючи, доповнюючи чи відмежовуючи їх від суміжних прав та визначаючи межі сфер їхнього застосування», здійснює Суд [138, с. 206].

Упродовж останніх років можна відзначити зростаючий інтерес до наукового осмислення проблем, безпосередньо дотичних до окреслених вище. Серед значного масиву праць варті особливої уваги публікації таких українських і зарубіжних вчених-юристів, як: Н. Г. Бєляєвої, М. С. Малеїна, І. В. Михайленко, І. Л. Петрухіна, В. О. Серьогіна, В. С. Сивухіна [10; 92; 103; 112; 340; 341; 342], в яких ґрунтовно розроблені окремі теоретичні аспекти права на недоторканність приватного та сімейного життя людини. Проте, незважаючи на доволі помітний обсяг публікацій на цю тему, у дотеперішніх дослідженнях проблема теоретико - орієнтованого порівняння, зіставлення приватної та сімейної сфер як двох невід’ємних царин людського буття фактично оминалась увагою.

У рамках цього фрагменту дисертації намагатимемось показати, яким чином цінності приватного життя співвідносяться і взаємодіють із цінностями сімейного життя та стають тими благами, яким надається «конвенційна» правова охорона у світлі правотлумачної та правоінтерпретаційної практики ЄСПЛ.

Спробуємо з’ясувати смисл названих понять, спираючись передусім на науковий доробок, напрацьований правознавцями України і близького зарубіжжя.

Розробник концепції прайвесі в сучасній українській юриспруденції В. О. Серьогін під приватним життям розуміє «сферу життєдіяльності людини, що становить сукупність явищ, які характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов’язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості» [341, с. 374]. Інший автор - І. В. Михайленко у своєму дисертаційному дослідженні визначає приватне життя «як фізичну й духовну царину, яка формується й контролюється самою людиною і є вільною від зовнішнього втручання» [103, с. 15]. За словами російської дослідниці Н. Г. Беляєвої, приватне життя охоплює «ту область індивідуальної автономії, в якій люди прагнуть досягти самореалізації завдяки діям, що не стикаються зі свободою інших» [10].

Відомий український теоретик права П. М. Рабінович, порушуючи проблему «вплетення» ознак публічності у, як видається, суто індивідуальні потреби людини, пропонує своє розуміння приватних інтересів. Останні, на думку вченого, «задовольняються передусім власними інтелектуальними (нефізичними) діями, операціями, [...] не проявляються назовні [...] (наприклад, виключно внутрішнє, духовне, необ’єктивовуване сповідування певної віри)», або ж забезпечуються «фізичними діями їх суб’єкта, але теж не є оприлюднюваними (скажімо, ведення інтимного щоденника, написання художнього твору лише для задоволення особистих потреб [...])». Такі дії не набувають суспільного характеру, а відтак не можуть піддаватись державно-юридичному регулюванню й «контролю соціальними засобами» [131, с.

Поруч із терміном «приватне життя» деякі теоретики послуговуються терміном «особисте життя». При цьому обидва поняття здебільшого розглядаються як практично синонімічні [39, с. 22; 92, с. 153]. Поділяючи цю точки зору, у подальшому вказані поняття вживатимемо як такі, що мають однакове змістовно-смислове навантаження.

Зважаючи на наведене, ми схиляємось до того, аби вбачати у приватному житті насамперед прихований від суспільства, до певної міри «втаємничений» бік людського буття, сферу усамітнення, яка існує поза межами відкритої і доступної іншим особам соціальної царини. Значимість цієї сфери полягає в тому, що саме у її межах відбувається піднесення цінностей індивідуальної свободи, гідності, моральної автономії, особистої суверенності, персонального духовного й інтелектуального розвитку, вільного вибору людини до їхнього найвищого рівня, до рангу смислозначущих, буттєвих цілей. Разом із тим, тільки за умови правової захищеності названих цінностей відкриваються можливості для ефективної реалізації останніх. Ця обставина зумовлює значення приватного життя як особливого об’єкта правової охорони і захисту [355, с. 77].

Утвердження тих цінностей, що існують у межах приватного сегмента дійсності, законодавчо забезпечується передусім суб’єктивним юридичним правом кожної людини на особисте життя. Останнє трактується російським юристом І. Л. Петрухіним як певна сукупність гарантованих таким правом таємниць [112, с. 14]. У юридичній літературі таємницею, зазвичай, вважають сферу об’єктивної реальності, що прихована від нашого сприйняття [388, с. 5; 3, с. 209, 257]. Таємницю особистого життя при цьому слід розуміти як «відомості конфіденційного характеру про різноманітні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких завдає або може завдати їй шкоду» [369, с. 11].

Слушне застереження з цього приводу висловлює В. О. Серьогін, який вважає, що «зведення недоторканності приватного життя до певного набору таємниць призводить до необгрунтованого звуження змісту даного права» виключно до інформаційної приватності.

Сказане вище, вважаємо, дозволяє стверджувати, що право на повагу до приватного життя є не лише одним із суб’єктивних прав, закріплених «конвенційними» нормами. Це, радше, певна моральнісна грань взаємин особи і суспільства, важливий елемент індивідуальної свободи людини [353, с. 51].

Принагідно додамо, що, виражаючи і забезпечуючи потребу людини у приватному житті, право, проте, лише у найбільш загальних рисах впливає на характер особистих взаємовідносин. Тим часом відносини між людьми у приватній сфері визначаються в основному нормами моралі [112, с. 9]. Здавалося б, тут ідеться лише про панівну суспільну мораль як нормативно-регулятивну систему соціуму. Однак прикметним є те, що у приватній сфері людина формує також власну індивідуальну мораль (свідомо приймаючи певну частину існуючих у суспільстві переконань, тих чи інших поведінкових стандартів).

Від приватного життя слід відрізняти сімейне життя. Останнє, на переконання російського теоретика права М. А. Воронкової, становить «тривалі, відносно стійкі, просторово зумовлені взаємовідносини між членами сім’ї на основі атракції і різних форм адикції, що здійснюють вплив на суспільне життя та основні елементи приватного життя, врегульовані правом», релігією й іншими соціальними нормами [28].

Інакше тлумачить поняття сімейного життя В. С. Сивухін. На його думку, воно становить «частину особистого життя, яка включає відносини між членами специфічної соціальної групи, що складається з осіб, які, як правило, проживають разом, пов’язані спільним побутом, перебувають у психологічній або фінансовій залежності одне від одного, мають взаємні особисті немайнові і майнові права та обов’язки, що виникли на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства» [342, с.

Із попередніх міркувань також можна вивести твердження, згідно з яким сімейне життя людини по суті зводиться до сукупності особистих та інших взаємовідносин майнового чи немайнового характеру. Звісно, якщо такий підхід видається слушним стосовно сімейної царини, то за цієї точки зору зі сфери приватного життя будуть безпідставно вилучені такі важливі прояви приватності, як, наприклад, можливість усамітнення, ведення особистих щоденників, листування тощо. Крім того сімейні відносини, як і будь-які інші, вочевидь передбачають наявність не менш як двох суб’єктів, тим часом приватне життя цього зовсім не передбачає [341, с. 310].

Розмежовуючи, чим відрізняються приватне життя і сімейне життя, В. С. Сивухін твердить, що перше «безпосередньо стосується інтересів окремого індивіда», а друге - «інтересів кількох осіб, які утворюють сім’ю» [342, с. 5]. Таке міркування, однак, не може бути сприйняте в контексті практики ЄСПЛ. Згідно з думкою Суду, приватне життя, так само як і життя сімейне, може торкатись інтересів кількох індивідів (як-от приватне життя, яке існує між двома особами однієї статі (Modinos v. Cyprus [255], Mata Estevez v. Spain [371])) чи навіть соціальної групи (сюди може бути віднесений особливий спосіб життя, потреби

національних меншин (Chapman v. United Kingdom [173]), включати відчуття особою приналежності до певної групи, «самооцінку» її членів (Aksu v.

Загалом же відмінності між значеннями категорій, які розглядаються, нівелювати не можна. Сутність цих відмінностей криється в тому, що сімейне життя охоплює цілу низку потреб, інтересів і цінностей права, смисловий зміст яких відрізняється від потреб, інтересів та цінностей власне приватної сфери. Ідеться, наприклад, про шлюбні чи кровноспоріднені відносини між членами сім’ї, побудовані на взаємній моральній відповідальності, спрямовані на взаємну підтримку, допомогу, народження й виховання дітей тощо. Інакше кажучи, тут неодмінно виникає момент активної соціальної (мікросоціальної) взаємодії.

Поміж тим, попередньо викладене свідчить про соціально зумовлений смисловий зв’язок обох понять. Достатньо звернути увагу на те, що завдяки сім’ї відбувається особистісне становлення людини, формуються стереотипи її приватної поведінки, спосіб мислення, закладаються основні засади світогляду, а також здійснюється фізичне і, що найголовніше, духовне становлення, «відтворення» людини як особистості [120, с. 258]. Поряд із цим у сучасній сім’ї на передній план висуваються цінності індивідуалізму, незалежності, свободи особистісного вибору, особистих досягнень, самоактуалізації, самореалізації. Подружні відносини дедалі частіше постають «вищими» за батьківські, а в самому подружжі інтереси пари «підкорюються» інтересам індивіда. За таких обставин сімейне життя, насправді припускаючи певний ступінь приватності, виступає, з одного боку, важливим джерелом набуття людиною власної ідентичності, особистісного самоствердження кожного з членів у сім’ї, а з іншого, - слугує своєрідним укриттям, що за посередництвом цінностей приватного життя забезпечує захищеність особистих інтересів учасників сімейних відносин.

Уточнивши певне вихідне розуміння засадничих понять, видається слушним звернутись до їхньої інтерпретації у рішеннях Суду.

Насамперед слід наголосити, що гарантії поваги до приватного та сімейного життя поширюються на всіх людських індивідів. «Існування прав людини у сфері приватного та сімейного життя, здебільшого, не залежить від об’єктивації цих прав у позитивному праві [...]. Ці права - властиві людині, насамперед, в силу її природи як людської істоти, якій від народження притаманний певний рівень антропної гідності». Проте, збагачення змісту реальних можливостей у сфері приватного та сімейного життя відбувається власне завдяки формально - юридичній позитивізації певних людських потреб та інтересів [62, с. 26-27].

Приватне життя та сімейне життя, як відомо, підлягають правовій охороні за нормою ст. 8 Конвенції, однак «за умови, що відповідні відносини становлять соціальну цінність саме як «приватні» або «сімейні», й відтак можуть обґрунтовано претендувати на юридичне визнання такими» [138, с. 206].

Зважаючи на те, що загалом інтереси та цінності розглядуваних сфер не мають експліцитно вираженого оформлення в ЄКПЛ, а є, так би мовити, «затіненими» у нормах згаданої статті, видається важливим їх виокремлення із загального контексту тих соціальних обставин, що виявляються достатньо вагомими для визнання Судом тих чи інших відносин приватним або сімейним життям.

Виявляючи специфіку аспектів інтерпретації поняття «сімейне життя» в прецедентному праві Суду, спробуємо запропонувати деякі критерії виокремлення ключових груп інтересів й цінностей, що належать до його змісту. Зобразимо їх у вигляді вже згадуваних трьох суміжних сфер сімейного буття людини - репродуктивної, матеріально-економічної та царини духовно- емоційного спілкування.

При захисті потреб та інтересів такого ґатунку Суд надає значної ваги категорії цінностей, які були позначені як репродуктивні. Згідно з розумінням Суду, під поняття «сімейне життя» підпадає, зокрема, природний зв’язок, що виникає між батьками та дитиною з моменту її народження (Berrehab v. Netherlands [159]).

До змісту права на повагу до сімейного життя ЄСПЛ з 2007 року відносить право сімейної пари на повагу до вибору: ставати чи не ставати батьками в генетичному розумінні (Dickson v. United Kingdom [182]), а з 2011 року - право подружніх пар на зачаття дитини і на застосування медичних практик з цією метою, оскільки «подібний вибір є формою вираження сімейного і приватного життя» (S.H and Others v. Austria). Зауважимо, що у попередній практиці обидві можливості Суд визнавав виключно складовими змісту права на повагу до приватного життя (Evans v. United Kingdom [195])^[2].

Не менш помітного значення у рішеннях ЄСПЛ здобувають потреби, інтереси й цінності матеріально-економічної сфери. Сюди можуть бути зараховані відносини матеріального характеру, які виникають між дітьми і батьками, між внуками і дідусями та бабусями з приводу успадкування майна (Marckx v. Belgium [249]). Крім того Суд постановляв, що надання матеріальної допомоги сім’ї дозволяє, зокрема, державі виявити повагу до сімейного життя (Fawsie v. Grece [196]).

У розглядуваному аспекті особливого значення набуває правова охорона тих потреб, інтересів, цінностей, які належать до царини духовно-емоційного спілкування. Це, наприклад, «взаємне почуття втіхи батьків і дитини від того, що вони перебувають у товаристві одне одного, що становить фундаментальний елемент сімейного життя» (Eriksson v. Sweden, § 58 [194], Miroshnichenko v. Ukraine, § 1 [379], Akopyan v. Ukraine, § 108 [150], Manic v. Lithuania, § 99 [248]), їхнє право бути разом, що є основним чинником сімейного життя (Olsson v. Sweden [271]). Суд, як правило, вирішує питання про наявність сім’ї, оцінюючи близькість особистих відносин (зокрема, між біологічним батьком та його дитиною (K. and T. v. Finland [223])), інтимних та психоемоційних зв’язків між особами (напр., в одностатевому союзі (Х. v. Austria [322])), а також час, проведений разом, й характер таких відносин, їхню відповідність суспільним уявленням про соціальні ролі «матері», «батька» (напр., урахування ролі дорослого стосовно прийомної дитини (Moretti and Benedetti v. Italy [256])) тощо.

До об’єктів правової охорони сфери духовно-емоційного спілкування належать й відносини між дитиною і близькими родичами, які можуть відігравати значну роль у сімейному житті (Price v. United Kingdom [285], Bronda v. Italy [165]). Слід зауважити, що Суд загалом розглядає поняття «сімейного життя» в широкому розумінні (в розрізі його практики мають значення відносини між біологічними батьками та дітьми (законними чи позашлюбними), батьками батьків та онуками (Scozzari and Giunta v. Italy [299])). Водночас при цьому істотно, що, згідно з правовими позиціями ЄСПЛ, відносини, наприклад, між двома дорослими сестрами або між тіткою (дядьком) та її (його) племінником не підпадають під поняття «сімейне життя» за змістом ст. 8 Конвенції. І навіть якщо підпадали б, характер відносин між двома сестрами, які проживають спільно, на думку Суду, є якісно відмінним від характеру відносин між партнерами у парі, у тому числі в одностатевій (Burden v. United Kingdom [168]). Така диференціація правового значення відносин між різними категоріями родичів дозволяє суттєво уточнити розуміння меж права на сімейне життя у практиці ЄСПЛ.

«Очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя» (Vintman v. Ukraine (§ 77) [317]). Однак будь-яке обмеження права на повагу до сімейного життя має бути обґрунтовано в кожному конкретному випадку (Guk v. Ukraine) [206]. Тому до інтересів та цінностей, які належать до духовно-емоційної царини, віднесемо «можливість для ув’язненого спілкуватись усно рідною мовою шляхом телефонних переговорів, що є, без сумніву, особливою частиною його права на повагу до кореспонденції, але перш за все - його права на повагу до сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції» (Nusret Kaya and oth. v. Turkey (§ 49) [267]).

Важливу правову позицію Суд підтвердив у справі Rodzevillo v. Ukraine, констатувавши, що, незважаючи «на широкі дискреційні повноваження органів влади щодо питань, які стосуються виконання покарань, [...] інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв’язків повинні братись до уваги» (§ 83) [290].

Викладене свідчить, що загалом ЄСПЛ не прагне дати вичерпне тлумачення поняттю «сімейне життя» або навіть окреслити певні межі сімейної сфери. Це можна пояснити тим, що поняття «сімейне життя» охоплює широке коло тих інтересів та цінностей суб’єктів права, які постійно поповнюються й розширюються відповідно до змін суспільних аксіологічних орієнтацій і установок.

За визначенням Суду, зміст категорії «приватне життя» охоплює різні аспекти буття людини і як такий не є вичерпним. У літературі, як правило, розрізняють, принаймні, чотири основні сфери людської життєдіяльності, які входять до обсягу цього поняття, а саме: інформаційну (охоплює, зокрема, контроль за збиранням й обігом відомостей про приватне життя людини), комунікаційну (може полягати, наприклад, у встановленні й підтриманні легітимних конфіденційних зв’язків між особами), фізичну (стосується охорони тілесної недоторканості людини), моральнісну (заборона будь-якого втручання, що принижує людську гідність) та просторову, чи територіальну (встановлює правові рамки для охорони особистого вільного простору, захисту від проникнення до житла чи іншого володіння особи тощо) [39, с. 28; 118, с. 15].

Така структуризація дозволяє виокремити ті «приватні» інтереси й цінності, що, згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, містяться переважно в інформаційній сфері людського буття в її розумінні, окресленому вище. Ідеться, зокрема, про ідентичність людини, яку умовно можна поділити на:

- особисту або персональну - реалізується, у тому числі, через: право на доступ до інформації про походження власної особи чи особи батьків (Mikulic v. Croatia [254], Odievre v. France [269]); право на доступ до інформації про «здоров’я людини, що є важливою складовою приватного життя» (Z. v. Finland, § 71 [307]); захист особистих (зокрема, медичних) даних, що має фундаментальне значення для реалізації людиною її права на повагу до приватного й сімейного життя. Істотний вплив на приватне життя має зберігання органами влади відбитків пальців, профілів ДНК та клітинних зразків, з огляду на ту «приватну інформацію, яку вони містять, оскільки вони стосуються осіб, що ідентифіковані або можуть бути ідентифіковані» (S. and Marper v. United Kingdom, § 85-86 [292]). «Безпосереднє значення для ідентифікації особи має постійний запис її голосу, зроблений для наступного аналізу, якщо він використовується у поєднанні з іншими персональними даними». Таке записування голосу заявників становить втручання у право на повагу до приватного життя (P.G. and J.H. v. United Kingdom, § 60 [274]);

- соціальну - втілюється, зокрема, за посередництвом свободи вибору імені, прізвища й по батькові (Bulgakov v. Ukraine [167], Garnaga v. Ukraine [199]). Так, Суд ухвалив, що «оскільки ім’я становить засіб ідентифікації особи із сім’єю, воно торкається її приватного і сімейного життя» (Burghartz v. Switzerland [169], Stjerna v. Finland, Guillot v. France §§ 21-22 [205]). Це ж стосується й по батькові особи, яке «як частина особистого імені традиційно походить від імені батька відповідної особи» (Garnaga v. Ukraine, § 40) [199] (див.: додаток В, прав. позиція № 9).

При цьому, на думку ЄСПЛ, «сімейний стан людини є водночас невід’ємною частиною її особистої та соціальної ідентичності» (Dadouch v. Malta, § 48 [181]);

- статеву - здійснюється шляхом вибору сексуальної орієнтації (Dudgeon v. United Kingdom [186]), через право на «статеве самовизначення» (Laskey, Jaggard and Brown v. United Kingdom, § 36 [239], A. D. T. v. United Kingdom, §§ 21 -26 [144]), право на юридичне визнання транссексуалів (Christine Goodwin v. United Kingdom [176]);

- тендерну - за позицією ЄСПЛ, гендерна ідентифікація є складовою особистого життя людини (I. v. United Kingdom [218], B. v. France [155]); а гендерну рівність визнано однією із засад, покладених в основу Конвенції, а також метою, до реалізації якої мають прагнути усі держави-учасниці Ради Європи (Leyla Sahin v. Turkey [242]);

- етнічну - сюди належить інформація стосовно етнічної ідентичності (S. and Marper v. United Kingdom [292]), право членів національних меншин зберігати свою ідентичність та дотримуватись власних традицій у приватному і сімейному житті (Chapman v. United Kingdom [173]).

Інформаційна сторона приватності нерозривно пов’язана із комунікаційною сферою [39, с. 28]. На наш погляд, серед «комунікаційних» інтересів і цінностей, на охорону яких Суд спрямовує свою аргументацію, можна виділити безпеку та недоторканність поштової кореспонденції, телефонних розмов чи інших видів контактування особистого характеру (Dragojevic v. Croatia [184], A. v. France [145], Leander v. Sweden [240]), право на зображення та фотографії особи (Sciacca v. Italy [298]), право встановлювати і розвивати відносини із зовнішнім світом, професійну чи комерційну діяльність (Niemietz v. Germany [264]), зону взаємодії між особою та іншими людьми, яка хоча й існує у публічному контексті, проте підпадає під сферу приватного життя (P.G. і J.H. v. United Kingdom [274]), соціальні зв’язки між іммігрантами та громадою, в якій вони живуть (Uner v. Netherlands [314]) тощо.

Що ж до фізичної сторони життя людини, сюди потрібно віднести передовсім цінність особистої суверенності та недоторканності, своєрідними гарантіями охорони якої у практиці ЄСПЛ виступає право людини на автономію і недоторканність (Von Hannover v. Germany [318]), психічне здоров’я (Bensaid v. United Kingdom [158]), фізична недоторканність вагітних жінок стосовно аборту (Tysi^c v. Poland [313]), фізична та психологічна недоторканність (Botta v. Italy [161]), у тому числі потерпілих від насильства у сім’ї (Hajduova v. Slovakia [210]) та ін.

До моральнісної сфери, вочевидь, потрапляє право уникнути того, що, на думку людини, становило б негідний і болісний кінець життя (Pretty v. United Kingdom [284]), право самостійно визначати власне особисте життя (Peck v. United Kingdom [276]), право людини вирішувати, яким способом і в який момент має завершитися її життя (Haas v. Switzerland [208]), право сімейної пари щодо вибору обставин, за яких ставати батьками (Ternovszky v. Hungary [309]). Цікавою у цьому аспекті є правова позиція Суду у справі Parrillo v. Italy, в якій було розглянуто питання про те, чи може «право на повагу до приватного життя» включати право використовувати ембріони, отримані внаслідок запліднення in vitro, у цілях передачі їх для наукових досліджень [275]. Суд, врахувавши зв’язок, який існує між особою, що пройшла через процедуру запліднення, і ембріонами, отриманими таким чином (цей зв’язок пояснюється тим, що ембріони містять генетичний матеріал відповідної особи і тому становлять складову частину генетичного матеріалу цієї людини і її біологічної ідентичності), дійшов висновку, що здатність заявниці приймати свідоме та обдумане рішення щодо долі її ембріонів стосується інтимного аспекту її особистого життя та її права на самовизначення [275]. У кількох інших випадках до моральнісного життя Суд відносить цінність репутації (Chauvy and others v. France [174], Petrina v. Romania [278]) і честі людини (A. v. Norway [146]), її індивідуальність та особистісний розвиток (Niemietz v. Germany [264]).

Зрештою остання, - просторова, або ж територіальна царина - у розумінні ЄСПЛ включає право на приватний простір, право на усамітнення (І. v. United Kingdom [218]) та право на безпечне довкілля (Lopez Ostra v. Spain [243], Hatton and others v. United Kingdom [214], Grimkovskaya v. Ukraine [204], Dubetska and Other v. Ukraine [185], Dzemyuk v. Ukraine [187]).

Суд розглядав низку справ, що стосувались впливу державних екологічних заходів на забезпечення поваги до сімейного життя, поряд із повагою до приватного життя. Так, в рішенні у справі Dubetska and Others v. Ukraine було констатовано, що «основне питання Суду полягає в тому, чи вдалось державі дотримати справедливого балансу між конкуруючими інтересами осіб, що зазнали впливу, та суспільства в цілому. При здійсненні такої оцінки у контексті конкретної справи повинні аналізуватися всі фактори, в тому числі національні правові питання» (§ 141) [185]. Пізніше в рішенні у справі Dzemyuk v. Ukraine ЄСПЛ додав, що при здійсненні оцінки, про яку ідеться, «мають аналізуватися всі чинники, включно з дотриманням національних екологічних норм ...» (§ 88 [187]).

Окрім того, в рішенні у справі Dubetska and Others v. Ukraine Суд встановив, що «забруднення води є одним з чинників, які впливають на стан здоров’я заявників, а отже - на їхню можливість користуватися своїм житлом, вести приватне та сімейне життя». Вже опісля, у справі Dzemyuk v. Ukraine ЄСПЛ конкретизував свою позицію, зазначивши, що «забруднення довкілля може вплинути на добробут осіб та такою мірою перешкоджати їм користуватися своїм житлом, що негативно вплине на їхнє приватне та сімейне життя, при цьому серйозно не загрожуючи їхньому здоров’ю» [187].

Згідно з правовою позицією ЄСПЛ у справі Fadeyeva v. Russia було констатовано, що несприятливий вплив навколишнього середовища «має досягти деякого мінімального рівня», аби підпадати під застосування ст. 8 Конвенції. «Оцінка зазначеного мінімального рівня відносна і залежить від усіх обставин справи, наприклад, від інтенсивності і тривалості правопорушення, його матеріальних або психічних результатів [...]» (§ 69). Невдовзі, розглядаючи аналогічні питання, Суд роз’яснив, що «може мати місце небезпідставна скарга за ст. 8 там, де екологічна небезпека досягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїм житлом, вести приватне чи сімейне життя [...]» (Dubetska and Other v. Ukraine, § 105) [185] (див.: додаток В, прав. позиції № 3, 4, 5).

Узагальнюючи, зазначимо, що хоча наведений перелік інтересів й цінностей приватного життя, які отримали формально-юридичне закріплення у рішеннях Суду, не є вичерпним, проте він наочно демонструє, по-перше, широту спектру тих благ та інтересів, які підпадають під сферу охорони й захисту відповідного конвенційного права людини, а по-друге, їхню єдність та ієрархічну взаємопов’язаність, адже одні цінності й інтереси нерідко визначаються та конкретизуються крізь призму інших.

Так, наприклад, правова позиція ЄСПЛ у справі Фон Ганновер проти Німеччини (Von Hannover v. Germany) [318] свідчить про існування певної сфери приватних відносин, так би мовити, поза внутрішнім осередком людини, - сфери, яка, тим не менш, підпадає під правову охорону ст. 8 ЄКПЛ. Такий підхід Суду розширює обсяг права, гарантованого цією статтею, в міру того, як сфера приватного життя розширюється за рахунок життя суспільного. Адже потреба індивіда у приватності не є абсолютною, участь у житті соціуму вимагає комунікації [340, с. 171]. Отже, «приватна сфера людського існування нерозривно пов’язана з іншими соціальними сферами», а приватне буття як благо утворюється публічними засобами і набуває свій сенс у зв’язку з соціальними інститутами [340, с. 172-173].

Забезпечуючи справедливе зважування конкуруючих інтересів учасників справи, Суд побіжно балансує між собою й доволі широке коло цінностей (іноді діаметрально протилежних), що зумовлює потребу в оцінці їхньої значущості та в ситуативній ієрархізації. В цьому контексті видається важливим а) виокремлення «об’єктивно» індивідуальних (приватних) та суспільних (публічних) різновидів інтересів й цінностей, а також б) градація, яка відображатиме їхню «суб’єктивну» ієрархію в уявленнях учасників справи, а також суддів, що залишились у меншості [351, с. 412-413].

Поміж названими категоріями цінностей й інтересів існують взаємні зв’язки, котрі дозволяють розглядати їх як цілісну систему. Задіяні в справі блага перебувають у постійній, здебільшого конфліктній, взаємодії між собою (у справі, яка розглядається, право на контроль над використанням власного зображення конкурує із свободою преси), позаяк приватні та публічні цінності становлять собою протилежності [351, с. 413]. Внаслідок взаємодії цих «полярних», але, в той самий час, взаємодоповнюваних цінностей та інтересів приватність постає протилежністю соціальній системі як сукупність особистих якостей, що приховуються кожною особою, оскільки при їхній «публізації» може принижуватись гідність людини. Суспільні цінності й інтереси, у свою чергу, не заперечують, а припускають наявність індивідуальних: приватне буття як благо постає джерелом суспільних відносин і свій сенс набуває тільки у сфері соціальних інститутів [340, с. 173].

Як видається, з точки зору ЄСПЛ, критеріями визначення справедливої рівноваги конкуруючих індивідуальних та суспільних цінностей повинні виступати можливості задоволення останніми потреб та інтересів учасників справи. За такого підходу Суд визнав цінність приватного життя заявниці та повагу до нього такими, що підлягають переважній охороні. Ретельне дослідження і співставлення відносної значущості інтересів учасників справи дало змогу Суду встановити справедливий баланс охоронюваних ЄКПЛ цінностей. Наведений аналіз засвідчує, що в основі здійснюваної Судом правової аргументації лежить оцінка індивідуальних і колективних інтересів, задіяних у справі.

Зауважимо, що хоча інтереси й цінності сімейного життя відрізняються від інтересів і цінностей приватної сфери, методика розгляду справ Судом при захисті права на повагу до приватного життя та права на повагу до сімейного життя є однаковою.

Досі ми зосереджували увагу на значеннях кожного із понять, розглядуваних до певної міри незалежно одне від одного, проте важливим є питання про співвідношення потреб, інтересів і цінностей приватного життя та сімейного життя у практиці Суду. Звернення до рішень ЄСПЛ доводить, що з плином часу у його практиці відбувається поступове розмивання граней між досліджуваними сферами, деякі цінності приватного життя здатні частково, а подекуди й цілком «перетікати» у цінності «сімейні». Ілюстрацією означеного процесу можуть слугувати, зокрема, справи, у яких ЄСПЛ розглядаються питання використання допоміжних репродуктивних технологій (Dickson v. United Kingdom [182], Evans v. United Kingdom [195]) та крізь призму приписів ст. 8 ЄКПЛ дається юридична кваліфікація відносин між особами однієї статі (Schalk and Kopf v. Austria [297], Gas and Dubois v. France [200], Х. v. Austria [322])^[3].