Співвідношення права на повагу до сімейного життя і права на сімейне життя.
Центральним, стрижневим елементом змісту права людини є її можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля задоволення власних потреб та інтересів [53-1, с. 121].
З огляду на визнані в українській загальнотеоретичній доктрині положення зміст права на повагу до сімейного життя можна визначити як якісні ознаки, змістовні «характеристики тих можливостей людини», які «необхідні для задоволення потреб її існування й розвитку» [125, с. 17] у сімейній сфері.У свою чергу, поняттям обсягу права людини відображаються його кількісні показники. Відтак, обсяг права на повагу до сімейного життя розкривається «за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість можливих варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та ін.)». При цьому «характер таких одиниць виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображено відповідним правом, а також особливостями носіїв (суб’єктів) цього права та специфікою його об’єктів (тобто тих чи інших цінностей)» [53-1, с. 121].
Згідно з усталеним у загальнотеоретичному правознавстві розумінням змісту суб’єктивного юридичного права такі можливості передбачають: а) власну поведінку особи у згаданих сферах (зокрема, право проживати в сім’ї батьків; право на вихід з неї; право створити власну сім’ю; право обирати форму організації сімейного життя відповідно до особистих потреб та інтересів); б) право вимагати від інших суб’єктів, зокрема від держави, невтручання в означені сфери, тобто дотримання «негативних обов’язків» (право на недоторканність сімейного життя); в) право вимагати від держави дій із забезпечення безперешкодної реалізації вказаних можливостей, створення умов для їхнього здійснення, їхньої охорони, а також захисту у разі створення перешкод у реалізації з боку суб’єктів приватного чи публічного права [126, с. 79].
Конвенційне право на повагу до сімейного життя реалізується у відносинах із третіми особами й органами публічної влади.
Це право передбачає визнання державою цінності конкретних сімейних відносин та дієве забезпечення «поваги» до них шляхом: а) активної поведінки (дії) публічної влади, спрямованої на забезпечення та захист сімейного життя особи; б) пасивної поведінки (невтручання) публічної влади в означені відносини. Отже, змістом права людини на повагу до сімейного життя є її можливості вимагати від органів державної влади поведінки, спрямованої на забезпечення її права на сімейне життя.Змістом права людини на сімейне життя є певні можливості поведінки людини у всіх сферах сімейного життя - репродуктивній, економічній, духовно- емоційній, які реалізуються як її власними силами, так і за допомогою інших суб’єктів. Відмінність же між правом людини на сімейне життя та її правом на повагу до сімейного життя полягає також в об’єктах зазначених прав. Якщо об’єктом конвенційного права на сімейне життя виступає власне сімейне життя як таке, то, натомість, об’єктом права на повагу до сімейного життя виступає вже згадана «повага» у формі активної й пасивної поведінки органів і посадових осіб державної влади із забезпечення права людини на сімейне життя.
При цьому конвенційне право людини на повагу до сімейного життя тісно пов’язано із закріпленим національним законодавством правом на сімейне життя, слугуючи міжнародно-правовим засобом, гарантією забезпечення останнього.
Звернемо увагу, що в літературі «право на повагу до сімейного життя» зазвичай розглядається як таке, що разом із «правом на повагу до приватного життя» утворює єдине конвенційне право людини (В. О. Серьогін). Однак узагальнення правових позицій Суду за ст. 8 ЄКПЛ засвідчує зворотнє: «право на повагу до сімейного життя» в цілій низці випадків може набувати відносної самостійності. Підтвердження вказаному знаходимо, зокрема, у рішеннях Nazarenko v. Russia [260], Gorgulu v. Germany [203], Haase v. Germany [209], Ignaccolo-Zenide v. Romania [219], де Суд, відокремлюючи означені права, констатує порушення виключно права на повагу до сімейного життя людини.
Разом з тим трапляються випадки, коли ЄСПЛ визнає втручання лише у право на повагу до приватного життя (A, B and C v. Ireland [143], A. D. T. v. United Kingdom [144], Copland v. United Kingdom [179]). Відтак, наведене дає підстави розмежовувати два порівняно незалежні, хоча й тісно взаємопов’язані права, що можуть виступати самостійними об’єктами охорони за ст. 8 ЄКПЛ: право на повагу до приватного життя й право на повагу до сімейного життя.У зв’язку із застосуванням принципу домірності, на якому ґрунтується передбачене ст. 8 «право на повагу», ЄСПЛ вказав, що важливим аспектом цього принципу є позитивний обов’язок держави забезпечувати особі усі необхідні умови для ефективної реалізації її прав (Garnaga v. Ukraine [199]) [61, с. 88]. Значимість «позитивного аспекту» обов’язків особливо підкреслюється Судом у контексті гарантій згаданої статті, де часто може доходити до порушення, зокрема, інтересів та цінностей сімейної сфери іншими приватними суб’єктами «і де, у зв’язку з цим, держава має особливий обов’язок протидіяти такому стану речей» [76, с. 102].
Показовим у цьому контексті видається рішення у справі Johnston and Others v. Ireland, в якому Суд встановив, що хоча головною метою ст. 8 є захист окремої особи від вторгнення з боку державних органів, реальна повага до сімейного життя може також передбачати й виконання позитивних обов’язків (див. також Yarushkevych v. Ukraine [378]) [222]. Тож важливим у цьому плані вбачається осмислення низки правових позицій Суду щодо позитивних обов’язків, які виникають у органів публічної влади при забезпеченні здійснення людиною права на повагу до сімейного життя.
Як вказує Г. О. Христова, у найбільш загальному сенсі позитивні обов’язки розглядаються як такі, що мають своїм об’єктом «активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини», тоді як негативні обов’язки, що «імпліцитно закладені в самому тексті Конвенції», скеровані, перш за все, на утримання від порушення цих прав [394, с.
200, 203]. Перші, по суті, вимагають від національних органів запроваджувати та застосовувати необхідні заходи для гарантування прав людини, а точніше, вживати розумних та належних дій для їхнього захисту [394, с. 201]. Ідеться, зокрема, про запровадження державою «адекватних механізмів» відновлення порушених прав, інструментів компенсації збитків та шкоди, що можуть бути завдані особам у випадках їхніх обмежень тощо. Із цієї точки зору введені законодавцем засоби правового впливу мають забезпечувати справедливий баланс конкуруючих цінностей [61, с. 164].У свою чергу, розуміння позитивного обов’язку у практиці Суду залежить від різноманіття ситуацій, які виникають у державах-учасницях ЄКПЛ. При цьому ЄСПЛ наголошує, що «позитивні обов’язки не повинні бути інтерпретовані таким чином, щоб нав’язати органам влади нестерпний та обтяжуючий тягар» (Novoseletskiy v. Ukraine, § 70 [266]).
Позаяк ст. 8 ЄКПЛ прямо не закріплює конкретного переліку позитивних обов’язків держави, впровадження яких саме у сфері сімейного життя є необхідним, спробуємо окреслити окремі із них з огляду на практику ЄСПЛ. Остання передбачає два основні типи обов’язків, що виникають в межах розглядуваної царини. Це, по-перше, обов’язок юридичного визнання сімейних зв’язків (Marckx v. Belgium [249], Kroon and others v. Netherlands [234]), а, подруге, - вимога діяти в інтересах збереження сім’ї (Christine Goodwin v. United Kingdom [176], Gaskin v. United Kingdom [201]) [359, с. 128].
До концепції позитивних обов’язків в аспекті ст. 8 ЄСПЛ вперше звернувся у справі Marckx v. Belgium (1979) [249]. Судом було встановлено, що декларована у згаданій статті Конвенції необхідність поваги до сімейного життя передбачає, зокрема, встановлення між матір’ю і позашлюбною дитиною правового зв’язку, що виникає з біологічного (тобто юридичне підтвердження кровної спорідненості, що існує між ними). Згодом, у справі Kroon and others v. Netherlands Суд дійшов до висновку про те, що у разі «виявлення між біологічним батьком та дитиною відносин, які належать до сімейного життя, компетентні органи повинні якомога швидше сприяти створенню законних сімейних зв’язків» (англ. «legal family ties») між цими особами (§ 36) [234].
У цьому контексті на сьогодні доречно згадати і про позитивний обов’язок держави щодо вжиття заходів, спрямованих на встановлення наявності «сімейного життя» між особами однієї статі. Так, у справі Oliari and others v. Italy Суд констатував, що влада повинна забезпечити сім’ям, члени яких є особами однієї статі, доступне правове підґрунтя для визнання і захисту їхнього союзу. Названі гарантії належать до першої категорії позитивних обов’язків [270].Друга група обов’язків держави найперше ґрунтується на вимозі, зверненій до держави, сприяти розвиткові й зміцненню сімейних відносин (Gaskin v. United Kingdom [201]). У справі Marckx v. Belgium Судом було встановлено, зокрема, наступне: «якщо держава у межах своєї внутрішньої правової системи визначає режим деяких сімейних відносин, наприклад між незаміжньою матір’ю і її дитиною, то вона має діяти таким чином, аби зацікавлені особи могли вести нормальне сімейне життя» (§ 31) [249]. У згаданому рішенні ЄСПЛ вперше було визначено також те, що ст. 8 не робить різниці між сім’ями із «законними» і «незаконними» дітьми. Подібне розмежування не відповідало б слову «кожен», і це підтверджується забороною, за ст. 14, на дискримінацію за ознакою народження при використанні прав і свобод, передбачених Конвенцією. Відтак, зазначає Суд, прагнучи підтримати традиційну сім’ю, «не слід вдаватися до застосування засобів, результатом яких, як у даному випадку, є завдання шкоди сім’ям з «незаконними» дітьми. Члени таких сімей також володіють гарантіями, передбаченими ст. 8, в тому ж обсязі, що й члени традиційних сімей» (§ 40) [249].
Крім того, необхідність поваги до сімейного життя, декларована ст. 8, передбачає наявність законодавчих гарантій, які б дозволили новонародженій дитині влитися у сім’ю (Marckx v. Belgium [249], Kroon and Others v. Netherlands [234], Wagner and J.M.W.L. v. Luxembourg [321]). Суд встановлював, що «позитивний обов’язок держави за ст. 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз’єднатися з їхніми дітьми, та обов’язок національних органів використовувати такі засоби».
Проте «будь-який обов’язок застосовувати примус у цій сфері має обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси, права і свободи усіх причетних осіб» (Chabrowski v. Ukraine, § 105 [172]). При цьому важливо діяти в найкращих інтересах дитини: «якщо контакти з одним із батьків можуть виявитися такими, що загрожують цим інтересам або порушують ці права, саме національні органи забезпечують справедливий баланс між ними» (Chabrowski v. Ukraine, § 105 [172]).На значущості позитивних обов’язків держави Суд наголошував у рішенні по справі Petrovic v. Austria, зазначивши, що хоча ст. 8 не зобов’язує органи влади надавати допомогу у формі оплачуваної відпустки по догляду за дитиною, все ж сплата такої допомоги сприяє сімейному життю, «дозволяє державі виявити свою повагу до сімейного життя» (§ 29) [280; 337, с. 752].
Окрім того, у справі Mustafa and Armagan Akin v. Turkey вказується, що «підтримання сімейних відносин між дітьми є надто важливою метою, щоб її можна було залишити на розсуд батьків» (§ 24) [259].
У сфері опіки та піклування право на повагу до сімейного життя передбачає обов’язок публічної влади вжити необхідних та достатніх заходів для возз’єднання біологічного батька і дитини (Gorgulu v. Germany [203]). Проте така вимога не є абсолютною, і при її реалізації держава повинна зважати на інтереси усіх зацікавлених осіб, а особливо на інтереси дітей (Ignaccolo-Zenide v. Romania [219]). Зокрема, держава має обов’язок до застосування опіки провести оцінку впливу запропонованої опіки на заявників і на їхніх дітей, так само як і визначити можливу альтернативу переданню дітей під державну опіку (K. and T. v. Finland [223]).
Що ж до негативних обов’язків, на думку Суду, хоча у держави існує «позитивний обов’язок забезпечувати ефективний захист дітей», вона, тим не менш, «не може заходити настільки далеко, щоб не надавати батькам можливості зачати дитину, якщо вони цього прагнуть» (Dickson v. United Kingdom, § 79 [182]).
В іншому рішенні Суд звертає увагу на те, що хоча позитивний обов’язок сприяти існуванню сім’ї між батьками і дітьми зберігається у разі розлучення перших, в уряду існує й негативний обов’язок утримуватися від вжиття заходів, що викликають припинення сімейних відносин (Ciliz v. Netherlands [177]).
У контексті «як негативних, так і позитивних обов’язків держава повинна піклуватися про забезпечення справедливої рівноваги при вирішенні конфлікту інтересів особи і суспільства загалом, і в обох контекстах за державою визнається право застосування певного критерію оцінки» (Nuutinen v. Finland [268], Gul v. Switzerland [207], Ciliz v. Netherlands [177], Hokkanen v. Finland [216], Kearns v. France [226]).
Визнання Судом відповідних позитивних обов’язків та розширення їхнього переліку безпосередньо впливає на зміст права людини на сімейне життя, з огляду на кореспондуючий характер зв’язку між обов’язками і правами у розглядуваних правовідносинах.
Для більш чіткого з’ясування змісту права на повагу до сімейного життя людини необхідно визначити перелік тих можливостей, які можуть забезпечуватись цим правом. Їх можна згрупувати у кілька груп за характером зобов’язань, що виникають у держави, згідно з виокремленими вище сегментами сфери сімейного життя (див.: підрозділ 2.2):
а) у репродуктивній сфері:
- право вимагати від держави визнати сімейний зв’язок між біологічною матір’ю та її позашлюбною дитиною (Marckx v. Belgium [249]);
- право вимагати від держави визнати сімейний зв’язок між матір’ю та всиновленою дитиною, який був юридично створений між ними на підставі рішення суду іноземної держави (Wagner і J.M.W.L v. Luxembourg [321], Negrepontis-Giannisis v. Greece [261]);
- можливість оскаржити раніше встановлене батьківство (Phinikaridou v. Cyprus [281]);
- право домагатися судового перегляду підстав надання батьківських прав (Olsson v. Sweden [271], Zaunegger v. Germany [326]);
б) в економічній сфері:
- можливість отримання матеріальної допомоги сім’ї (Fawsie v. Grece [196]);
в) у сфері духовно-емоційного спілкування:
- можливість дитини влитися в сім’ю від моменту народження (Marckx v. Belgium [249]);
- возз’єднання біологічного батька чи матері з дитиною
(Gorgulu v. Germany [203]);
- підтримання контакту з особою, яка піклувалася про дитину достатньо тривалий період часу, незалежно від наявності біологічного зв’язку між ними (Nazarenko v. Russia [260]);
- підтримання сімейних відносин між дітьми (Mustafa and Armagan Akin v. Turkey [259]);
- можливість вести нормальне сімейне життя (Marckx v. Belgium [249]);
- можливість припинення окремих аспектів сімейних відносин, якщо це необхідно для захисту інших членів сім’ї (Airey v. Ireland [149]);
- існування сімейного життя між батьками і дітьми після розлучення перших (Ciliz v. Netherlands [177]);
- право вимагати від держави юридичного визнання одностатевих союзів (Oliari and others v. Italy [270]);
- право засудженого вимагати від пенітенціарної адміністрації дозволу підтримувати відносини з близькими родичами (Messina v. Italy [253], Aliev v. Ukraine [153], Trosin v. Ukraine [312]). При цьому слід погодитись з тим, що певні забезпечувані державою заходи, спрямовані на контролювання контактів засудженого із зовнішнім світом, можуть бути необхідними і як такі не бути несумісними з Конвенцією (Aliev v. Ukraine [153]).
Отже, означені соціальні цінності й інтереси, згідно з правовими позиціями Суду, для свого існування й збереження потребують активних забезпечувальних дій з боку держави. Такі дії, у свою чергу, теж становлять цінності, які є об’єктом прагнення заявників і які мають похідний характер від охоронюваних Конвенцією цінностей сімейного життя.
Загалом же перелік тих можливостей, які можуть забезпечуватись правом на повагу до сімейного життя, не є сталим. Виявляючись у практиці ЄСПЛ, цей перелік постає продуктом постійної практичної оцінювальної діяльності Суду.
2.2.