Сімейне життя як об’єкт юридично значущої «поваги».

Право на повагу до сімейного життя належить до невідчужуваних прав людини, зумовлених її біосоціальною природою. У такому формулюванні («the right to respect for family life») воно безпосередньо закріплене у ст.

Конструкція «право на повагу до сімейного життя» вміщена, зокрема, в конституціях низки європейських держав, у т. ч. в основних законах Угорщини (ст. 5), Македонії (ст. 25), Бельгії (ст. 22), Ісландії (ст. 71), Кіпру (ст. 15), Мальти (ст. 32), Монако (ст. 22) та Швейцарії (ст. 13). При цьому в Конституції Кіпру використано конструкцію «право користуватись повагою [курсив наш - М. С.] до свого приватного й сімейного життя». Згідно з конституціями Македонії (ст. 25),

Боснії і Герцеговини (ст. 2) «гарантується повага й недоторканність [курсив наш - М. С.] приватного та сімейного життя».

Поза тим, у конституціях деяких зарубіжних держав містяться й інші текстуальні формулювання. Наприклад, в конституції Естонії (ст. 26) зафіксоване «право на недоторканність сімейного життя».

Без сумнівну, реальний зміст усіх згаданих вище норм встановлюється в юридичній практиці їхнього тлумачення й застосування. Однак вже навіть саме порівняння наведених конституційних формул дозволяє стверджувати, що формула «право на повагу до сімейного життя» потенційно ширша за обсягом від інших формулювань невід’ємних прав людини у сфері сімейного життя, оскільки поняття «поваги» охоплює найрізноманітніші дії та утримання від дій, пов’язані із забезпеченням «сімейних» інтересів і цінностей людини, зокрема й процесуальні й матеріальні можливості захисту її сімейного життя.

Формальне юридичне закріплення розглядуваного права (як національне, так і міжнародно-правове) є формою офіційного визнання значущості тих соціальних цінностей та інтересів, які опосередковуються за допомогою легітимних можливостей поведінки людини у сфері сімейного життя. У цьому зв’язку саме сім’я та сімейне життя виступають базовими об’єктами правової охорони, окреслення змісту й смислових меж яких має визначальне значення для розкриття особливостей інтерпретації права людини, передбаченого у ст. 8 ЄКПЛ й у практиці Суду із застосування її приписів.

Оскільки одним із важливих питань, що неодмінно виникають при застосуванні Судом положень згаданої норми Конвенції, є питання про юридичну кваліфікацію обставин справи як таких, що утворюють «сімейне життя» заявників, аналізу правових позицій ЄСПЛ щодо права на повагу до сімейного життя має передувати з’ясування взаємозв’язку «поваги до сімейного життя» із «сімейним життям». Видається також прикметним, що у практиці Суду, в якій не міститься чіткого дефініювання поняття сімейного життя, зустрічаються дві термінологічні конструкції: «право на сімейне життя» (Hamalainen v Finland (§ 34) [211]) та «право на повагу до сімейного життя» (X v.

У сучасній юриспруденції відсутнє загальноприйняте розуміння поняття «сім’я». Для розробок українських правознавців характерне, радше, приділення уваги окремим сутнісним характеристикам означеного поняття, виходячи, головно, із дослідницьких цілей його застосування. Наприклад, представниками науки сімейного права нерідко фіксувались розбіжності між значеннями, які вкладають у поняття «сім’я» ті чи інші галузі законодавства (цивільне, житлове, трудове право і т. д.) та юридичної науки [88, с. 9-10; 334, с. 7-8; 347, с. 58-59].

В той же час слід зважити на те, що згаданий термін поки не набув усталеного значення також і в суспільних науках та законодавстві зарубіжних держав [104, с. 18; 87, с. 7; 27, с. 50]. Дискусії, що точаться навколо питання сутності сім’ї, значною мірою зумовлені пануванням плюралізму цінностей та розмаїттям форм суспільної моральності (О. В. Беляєва), яка об’єктивується в релігії, звичаях, традиціях соціумів різного типу. Цінності й інтереси сімейного життя при цьому одержують специфічний соціокультурний зміст. На цьому тлі, як видається, потребують подальшої теоретико-методологічної розробки питання, пов’язані з віднайденням уніфікованих підходів до розуміння розглядуваної категорії, - передусім з огляду на різнорідність сучасних моральних норм, цінностей, потреб та інтересів, що склались у сфері сімейних відносин у суспільствах в окремих державах.

В осмислення запропонованої проблематики вагомий внесок здійснили такі знані філософи минулого, як Аристотель, Платон, Августин Аврелій, Фома Аквінський, І. Кант, Г. Геґель, Дж. Лок, Т. Гоббс та ін. [71; 416]. Дослідженням історії зародження й еволюції сімейно-подружніх типів відносин займались, зокрема, Л.

Прийнявши до уваги наведені обставини, звернення до соціолого-правових та аксіолого-правових аспектів означеної проблематики становить як теоретичний, так і практичний інтерес. Відтак метою цього підрозділу є спроба узагальнити існуючі концепції сім'ї, аби уточнити смислове значення згаданого поняття у практиці Суду у зв’язку із засадничими соціальними інтересами й цінностями, які є панівними в суспільствах країн-членів Ради Європи.

Звернімось до з’ясування особливостей поняття «сім’я» з точки зору соціологічного, формально-юридичного та аксіолого-деонтологічного підходів. Головним критерієм, покладеним в основу їхнього розмежування, виступають домінуючі пізнавальні стратегії й способи інтерпретації смислу тих відносин, які вважаються сімейними: опис існуючої соціальної реальності у соціологічному підході, юридико-нормативних ознак сім’ї - у формально-юридичному та моделювання бажаних (з етичного чи релігійного погляду) ознак сім’ї в етико- деонтологічному підході.

Видається необхідним розпочати із визначення сутності цієї категорії в рамках соціологічного підходу. Передусім здійснимо короткий огляд історії розвитку уявлень про «сім’ю» із соціологічних позицій.

Витоки соціологічних підходів до аналізу сім’ї у спільнотах, де домінували традиційні способи мислення, сягають доби античності. У Давній Греції шлюбно- сімейні відносини «суворо контролювались державою, фактично життя людей не ділилося на приватне і публічне, а було [...] усуспільненим», що є властивим для соціумів традиційного типу [405, с.

Прикметною віхою у формуванні нового трактування сутності сім’ї стала культурно-історична епоха Середніх віків. Хоча сім’я у цей період залишається патріархальною [32, с. 162], а кровноспоріднені відносини - визначальними [32, с. 10], поступово зростає питома вага внутрішньо-сімейних зв’язків. Так, згідно з поглядами Фоми Аквінського, характерними ознаками сім’ї є любов та дружба між чоловіком й жінкою, побудована на засадах рівноправності, а також спільність їхнього життя, пов’язаність шлюбними узами та їхня нерозривність [416, с. 62-69]. Особливістю доктринальних підходів цього періоду був їхній тісний зв’язок з християнською релігією: значущість сім’ї усвідомлювалась, головно, з позицій духовно-моральних цінностей та релігійних уявлень, постульованих іудейсько-християнською доктриною.

Наступним етапом, який позначає секуляризоване і десакралізоване розуміння сутності шлюбно-сімейних відносин, є епоха Нового часу. Тут слід згадати Т. Гоббса, котрий розглядав усі існуючі соціальні конструкції, зокрема і сім’ю, крізь призму суспільно-договірної теорії, що детермінувалось особливостями культурно-історичної динаміки новочасного періоду.

В умовах індустріалізації і розвитку промислового виробництва «коло функцій сім’ї поступово звужується, змінюється їхнє співвідношення»; «на передній план виходить накопичення власності, споживання, організація спільного побуту», а окремі функції почасти або ж повністю переходять до інших, спеціалізованих інститутів (навчальних закладів, сфери обслуговування) [344, с. 8-9]. У той час виникає концепція, що доводить взаємозалежність сім’ї та власності. Вона була започаткована одним з основоположників марксистської теорії Ф. Енґельсом. Серед визначальних ознак моногамної сім’ї Ф. Енґельс виділяє, зокрема, її історично-змінний характер, панування чоловіка над іншими родичами, міцність шлюбних зв’язків, а також народження дітей, які згодом мають вступити у володіння батьківським майном [407, с.

Завершимо цю частину викладу позицією видатного представника соціології Е. Дюркгейма. Він вважав, що сім’ю, як і будь-який інший соціальний інститут, належить розглядати науково, оперуючи певною системою термінів, що розкривається через перелік істотних ознак таких інститутів. «Всередині суспільств існують окремі невеликі спільноти [...], утворені з осіб, які пов’язані між собою юридичними узами і [...] кровною спорідненістю» [59, с. 28].

Як засвідчує наведене, в історії під впливом соціальних та економічних трансформацій відбувається своєрідна модернізація уявлень про сім’ю і відповідних морально-релігійних норм. Кожна історична епоха продукувала власне смислове навантаження цього терміну, об’єктивно зумовлене специфічним набором потреб, інтересів та аксіологічних орієнтацій людей у конкретних соціокультурних умовах.

Звернемося до особливостей розуміння явища сім’ї й трактування цього поняття сучасними дослідниками.

Інтерпретації сім’ї в соціологічному аспекті можна відшукати, зокрема, у працях окремих представників юридичної науки. Так, сім’я розглядається як «союз осіб, які спільно проживають, пов’язані шлюбними, родинними або іншими зв’язками, мають взаємні інтереси, піклуються один про одного» [334, с. 6]; спільне життя членів сім’ї характеризується взаємною моральною та матеріальною підтримкою й спільним вихованням одне одного, а насамперед підростаючого покоління [107, с. 12; 27, с. 50-51].

Поряд із поняттям «сім’я» науковцями іноді вживається й поняття «родина». Обидва поняття не слід ототожнювати. Сім’я слугує базисом для виникнення родинних відносин, заснованих як на кровному спорідненні (напр., між батьками і дітьми), так і на свояцтві (між подружжям). Так, до родичів можна відносити осіб, які пов’язані кровними зв’язками, однак не є членами однієї сім’ї. Тут може йтися, наприклад, про дітей, що перебувають у кровному спорідненні зі своїми батьками, але при цьому утворили власні сім’ї, проживають окремо від батьків та ведуть окреме власне господарство. Загалом під родиною слід розуміти спільноту людей, об’єднаних на основі кровних та подружніх зв’язків. Така спільнота може складатись із чоловіка, дружини та дітей, які ведуть спільне життя, а також батьків, інших кровних родичів, які спільно не проживають [334, с. 10]. Саме ознака спільного проживання і ведення спільного господарства відрізняє зміст поняття «сім’я» від поняття «родина».

Загалом різні дефініції поняття «сім’я» в основному містять вказівку на сукупність специфічних ознак, які слугують основою для позначення традиційних, а також низки сучасних нетрадиційних моделей сімейних відносин, таких як конкубінат, одностатеві сім’ї, свідомо бездітні сімейні союзи тощо. До переліку згаданих ознак належать: наявність шлюбних взаємин або кровного споріднення, спільне проживання, спільна господарсько-побутова діяльність, спільний бюджет, взаємні інтереси й потреби, моральна відповідальність членів сім’ї, морально-психологічна взаємодія, народження дітей та забезпечення їхнього духовного та фізичного розвитку [88, с. 6; 87, с. 50-51].

Мабуть доречним буде погодитись із думкою відомого американського соціолога Р. Інґлегарта, який вважає, що зміни усталених поглядів на сім’ю зумовлені, зокрема, «зрушенням від традиційних до світсько-раціоналістичних цінностей і цінностей самовираження» (свободи, самоактуалізації, особистої незалежності) [70, с. 39, 53]. «В рамках традиційних культур засуджується будь- яка поведінка, що сприймається як загроза відтворенню та вихованню дітей у сім’ї» (а особливо гомосексуальність, розлучення, аборт) [70, с. 20]; «робиться наголос на релігії, абсолютних стандартах, традиційних сімейних цінностях [...], соціальному підпорядкуванні». Тим часом прибічники ліберальної ідеології і так звані «секуляристи» надають перевагу відмінним типам соціальних цінностей [70, с. 53].

Й справді, сьогодні стан моральної релятивізації ціннісної свідомості поступово приводить до послаблення дихотомізації чоловічих й жіночих ролей та змін у структурі гендерних відносин у бік від ієрархічності до егалітарності, а також до збільшення толерантності до різних форм поведінки у сфері статевої моралі [80, с. 34]. В останні кілька десятиліть, наприклад, спостерігається формування так званого «подружнього» (С. І. Голод) типу сім’ї, у межах якого «створюються умови для самореалізації кожного індивіда» [33, с. 179]; базовими сімейними цінностями стають інтимність, а також подружня (морально-емоційна) автономія. Остання «відкриває широкі можливості реалізувати як психологічні, так і евдемонічні потреби чоловіків і жінок через різноманіття сімейних моделей, ба навіть не лише моногамних» [33, с. 181-182].

Як видається, актуалізація згаданих вище та низки інших особистісних і соціальних благ, що знаходять своє втілення у відповідних соціально- поведінкових зразках, викликала появу різного роду напрямів розвитку форм сучасної сім’ї, які, природно, глибоко трансформували її структуру та продовжують змінювати її значення. В основі цих змін лежить загальна тенденція щодо зміщення ціннісних орієнтирів, осердям яких стає не сім’я, а індивід. Це спонукає, мабуть, погодитися з тим, що сьогочасне розуміння сім’ї, зважаючи на зростання питомої ваги індивідуально-психологічних цінностей, потреб та відповідних інтересів (у самореалізації, індивідуальній автономії), не може обійтись без врахування новітніх орієнтацій у розвитку сімейних відносин.

З огляду на мету пропонованого дослідження особливий інтерес становить розгляд використання соціологічного підходу до розуміння сутності сім’ї у правових позиціях ЄСПЛ. Застосування названого підходу Судом при з’ясуванні змістовно-смислового наповнення згаданого явища виразно простежується в низці його прецедентних рішень. Осмислення положень цих рішень дозволяє стверджувати, що під час вивчення обставин тієї чи іншої справи ЄСПЛ звертає особливу увагу на зміни у розвитку соціокультурних моделей подружньо - сімейного життя у відповідних державах. Як наслідок, поняття «сім’я» у практиці

Суду наповнюється відносно визначеним смислом, хоча при цьому й не піддається вичерпному дефініюванню.

Передусім важливо звернути увагу на те, що Суд здебільшого послуговується терміном «сімейне життя», який безпосередньо пов’язаний з поняттям «сім’я».

Для сім’ї як суспільного явища й соціального інституту, у розумінні ЄСПЛ, є характерними кілька особливостей, які можуть бути представлені сукупністю наступних ознак.

По-перше, поняття «сім’я» у практиці Суду «не зводиться лише до відносин між подружжям» і може охоплювати й інші зв’язки, що існують між особами de facto. Зрозуміло, в очах авторів Конвенції 1950 року вказаним поняттям охоплювалось головно (якщо не виключно) життя одружених пар [108, с. 362]. Така позиція підкріплювалась і тодішньою практикою ЄСПЛ (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. United Kingdom (1985) [147], Berrehab v. Netherlands (1988) [159]). Попри це, Суд неодноразово підтверджував підхід, згідно із яким поняття «сімейне життя» не обмежується виключно відносинами, заснованими на шлюбі, і може включати також інші «фактичні сімейні зв’язки, коли сторони спільно живуть поза шлюбом» (Johnston and others v. Ireland, § 56 (1986) [222], Keegan v. Ireland, § 44 (1994) [227], Kroon v. Netherlands, § 30 (1994) [234], Elsholz v. Germany, § 43 (2000) [191], Zaunegger v. Germany, § 37 (2009) [326]).

По-друге, іноді Суд визнає відносини сімейними, зважаючи на певні обставини, як-от: чи живе пара разом і упродовж якого часу, чи ці особи продемонстрували свою відданість один одному тим, що мають спільних дітей (X., Y. and Z. v. United Kingdom [324]). Як свідчить практика ЄСПЛ, спільне проживання, зазвичай, є важливою умовою для визнання існування між особами сімейного життя. Втім, у деяких випадках для підтвердження наявності сімейних зв’язків ця обставина виявляється не обов’язковою, оскільки інші чинники також можуть вказувати, що відносини мають достатню постійність, аби створити de facto «сімейні зв’язки» (Boughanemi v. France (1996) [163], Uner v. Netherlands (2006) [314]).

У справі Berrehab v. Netherlands Суд зазначає, що сімейне життя не завжди припиняється в разі завершення відносин між подружжям, зважаючи на те, що батьки повинні мати можливість і надалі підтримувати відносини зі своїми дітьми [159]. Адже «зв’язок, який виникає вже з моменту народження і в силу самого факту народження між дитиною та її батьками, становить сімейне життя» (Ahmut v. Netherlands, § 60 [148], Gul v. Switzerland, § 32 [207]). При цьому подальші події розірвати його не можуть. Відтак, сімейне життя між біологічними батьками й дитиною не припиняється і тоді, коли дитина передається на виховання (Johansen v. Norway, § 52 [221]) або якщо батьки розлучаються (Mustafa and Armagan Akm v. Turkey, § 19 [259]).

Подібна лінія аргументації використовується у вже згаданій справі X., Y. and Z. v. United Kingdom (1997) [324]. Тут Суд висловлює думку про те, що відносини між трансгендером-чоловіком і його дитиною, що народилася у результаті штучного запліднення від донора, становили сімейне життя (§ 37). Вочевидь за подібних обставин наявність або відсутність «сім’ї» по суті є питанням факту, в основі якого лежать «існуючі на практиці тісні особисті відносини» (K. and T. v. Finland, § 150 (2000) [223]).

Особливу увагу ЄСПЛ звертає на тривалість сімейних відносин. Як приклад наведемо справу Zaunegger v. Germany (2009), у якій п. Х. Цаунеггер - батько позашлюбної дитини, - оскаржував відмову національних судів задовольнити вимогу про спільну опіку над донькою без згоди її матері. Визнаючи відносини батька й дочки сімейними, Суд взяв до уваги вагоме значення, яке відігравав заявник у вихованні дитини, зокрема той факт, що він проживав із донькою більше п’яти років. А згодом, навіть після того, як відносини пари припинились, активно спілкувався із дитиною та продовжував забезпечувати її щоденні потреби [326].

Крім того, Суд може визнавати існування «сімейного життя» між сім’єю, що прийняла на виховання дитину, та прийомною дитиною, - «з урахуванням часу, проведеного разом, характеру їхніх відносин та ролі, яку виконують прийомні батьки стосовно такої дитини» (Moretti and Benedetti v. Italy, §§ 48-52 [256]). Так, відносини між прийомними батьками та дитиною, які проживали разом упродовж багатьох місяців, становили сімейне життя у розумінні ст. 8, попри відсутність біологічних відносин між ними. За цих обставин Суд брав до уваги той факт, що між означеними особами виникав тісний емоційний зв’язок, подібний до того, що існує між біологічними батьками та дітьми, а також те, що прийомні батьки поводилися в усіх відношеннях як батьки дитини (Nazarenko v. Russia [260]).

Сімейне життя охоплює також широке коло батьківських прав і обов’язків у сфері догляду за неповнолітніми дітьми, оскільки «здійснення батьківських прав є основним елементом сімейного життя» (Nielsen v. Denmark, § 61 [263]).

Особливості динаміки соціологічного правопізнавального підходу демонструє зміна ставлення ЄСПЛ до такого виду партнерських відносин, як одностатева сім’я (Schalk and Kopf v. Austria [297], Gas and Dubois v. France [200], Х. v. Austria [322])^[1].

Попередньо узагальнюючи ознаки поняття «сім’я» у правових позиціях ЄСПЛ, резюмуємо наступне.

У використовуваному Судом соціологічному підході до поняття «сім’я» зміст останнього визначається в безпосередній залежності від соціокультурного контексту. Адже ЄСПЛ, надаючи юридичного значення тим чи іншим видам сім’ї (біологічній - утворена на підставі шлюбу, кровного споріднення, що має в основі біологічний зв’язок між членами сім’ї; позашлюбній - створюється на ґрунті кровного споріднення, усиновлення, члени такої сім’ї не перебувають у шлюбних відносинах; прийомній - створюється на підставі добровільного рішення сім’ї чи окремої особи взяти на виховання дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування; одностатевій - утворена на основі шлюбу (або цивільного партнерства) чи фактичних відносин двох осіб однієї статі, усиновлення ними дітей), бере до уваги реальні соціальні відносини, враховує історичні, релігійні, культурні та інші чинники. Визначаючи ознаки сім’ї, Суд зважає на специфіку соціальних потреб в державі-учасниці Конвенції, які упродовж недавнього часу під впливом різного роду перетворень (індивідуалізації праці, розвитку галузі біотехнологій тощо) істотно змінилися. Так, у багатьох державах Європи відбулася еволюція соціальних і встановлених державою норм (зокрема, щодо офіційного визнання сімейними відносин осіб однієї статі), поширення й укорінення у масовій суспільній свідомості ліберальних ціннісних орієнтацій (особистої свободи, примату індивідуальних прав людини, загальної рівності, ціннісного плюралізму), що знаходять вираження у фактично практикованих взірцях шлюбно-сімейної поведінки. Відтак при визначенні наявності «сімейних» зв’язків Суд враховує головно культурно зумовлені соціально-змістовні та психологічно-емоційні аспекти міжособистісних відносин [354, с. 198].

Звернемося до інтерпретацій поняття «сім’я» з позицій формально- юридичного підходу. У національному законодавстві сім’я здебільшого тлумачиться як спільнота, члени якої взаємно пов’язані правами та обов’язками, що випливають із соціальних фактів шлюбу, кровного споріднення, усиновлення або іншої форми прийняття дітей на виховання [334, с. 6; 345, с. 36; 107, с. 13; 89, с. 8; 122; 348]. Звичайно виникнення правовідносин у сфері сімейного життя законодавство певним чином пов’язує із укладенням шлюбу. При цьому юридичного значення набуває виключно шлюб, зареєстрований органами державної влади. Загалом шлюб розглядається як правоутворюючий юридичний факт, як найбільш типова (хоча й не єдина і не виключна) підстава виникнення сім’ї і сімейних відносин, що породжує у суб’єктів, які його укладають, взаємні права та обов’язки.

Згідно із ст. 51 Конституції України та ст. 5 Сімейного Кодексу України (далі - СКУ) «держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, забезпечує охорону прав матері та батька, створює умови для зміцнення сім’ї» [348]. Цими законодавчими положеннями констатується, зокрема, те, що «сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини».

Чи не вперше спробу сформулювати дефініцію поняття «сім’я» було здійснено у Законі України «Про охорону дитинства» № 2402-III від 26 квітня 2001 року. Відповідно до цього Закону сім’ю охарактеризовано як «природне середовище для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення, що несе відповідальність за створення належних умов для цього» (ст. 11) [122].

Серед норм законодавства України, які стосуються охорони сімейного життя, чільне місце посідає ст. 3 СКУ [348]. Тут, подібно до Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР, сім’я визнається первинним та основним осередком суспільства. Втім, у нормі цієї статті Кодексу нема традиційно сформульованої дефініції на зразок «сім’я - це ...». Натомість, сутність останньої розкрита через три її ознаки, котрі випливають із розуміння сім’ї як союзу двох чи більше осіб: спільне проживання; спільний побут; взаємні права та обов’язки [334, с. 8-9]. Згідно зі ст. 3 СКУ юридичними фактами, які зумовлюють виникнення сім’ї, можуть слугувати й «інші підстави», якщо тільки вони не суперечать вимогам закону і моральним засадам суспільства. З точки зору права людини на повагу до сімейного життя можна зауважити, що за певних умов під модель «інших» підстав може підпадати, зокрема, спільне життя осіб без офіційного укладення шлюбу.

Нерідко визначення розглядуваного поняття законодавець пов’язує із окресленням певного кола осіб, що належать до членів сім’ї. Однак, як звертає увагу З. В. Ромовська, у подібних випадках змішуються два нетотожних правових явища: поняття «сім’я» та перелік осіб, які за відповідними законами мають права члена сім’ї, - що, на погляд дослідниці, є хибним [334, с. 7].

В різних галузях права України, а нерідко і в окремих нормативних актах в межах однієї галузі, коло членів сім’ї визначається по-різному. З огляду на це, наприклад, у рішенні Конституційного суду України від 3 червня 1999 року № 5 - рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї») зазначено, що «поняття «член сім’ї» застосовується щодо осіб, які пов’язані кровними зв’язками або шлюбними відносинами. Діти є членами сім’ї незалежно від того, чи це діти будь-кого з подружжя, чи вони спільні або усиновлені, народжені у шлюбі або поза ним». Крім того, членами сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу державної пожежної охорони, згідно зі згаданим рішенням, «можуть бути визнані й інші особи за умов постійного проживання разом і ведення ними спільного господарства (брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші)» [331].

У контексті зазначеного показовою видається справа, в якій рішенням Личаківського районного суду м. Львова встановлюється коло членів багатодітної сім’ї. Позивачка, що мала на утриманні трьох неповнолітніх дітей (один від попереднього шлюбу і двоє від теперішнього), звернулася до суду, оскільки їй було відмовлено у видачі посвідчень батьків та дітей з багатодітної сім’ї. Підставою такої відмови стало роз’яснення Міністерства юстиції України від 5 травня 2010 року, згідно з яким сім’я не вважається багатодітною, якщо у ній виховуються діти від різних шлюбів [329]. В рішенні у справі суд, керуючись інтересами дитини, прирівняв правовий статус дітей, які виховуються в межах однієї сім’ї, хоча й були народжені у різних шлюбах. Зважаючи на це видається, що означений підхід до визначення кола осіб, які належать до багатодітної сім’ї, щодо відносин, які стосуються здійснення соціально-економічних прав людини, може бути поширено й на відносини чоловіка і жінки, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі та проживають спільно разом зі своїми дітьми.

Як вбачається з наведеного, сім’я виступає основною формою реалізації права людини на сімейне життя й, послуговуючись термінологією ст. 8 ЄКПЛ, права на повагу до сімейного життя. При цьому поведінка суб’єкта у сфері сімейного життя, що спрямована на задоволення особистих інтересів, повинна узгоджуватись із інтересами та потребами більшості суспільства. Тобто юридичні підстави організації сімейного життя, закріплені в ст. 3 СКУ та санкціоновані державою (такі, як шлюб, кровне споріднення, усиновлення), відкривають простір для охорони цінностей і втілення інтересів окремих членів сім’ї. Водночас вказівка на «інші підстави, не заборонені законом і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства» призводить до певної правової невизначеності, оскільки вимагає додаткового доведення належності тих чи інших видів відносин до інституту сім’ї, яке зазвичай «відбувається шляхом встановлення сімейного статусу таких відносин компетентним органом (переважно судом)» [116, с. 27-28].

Однак, на наш погляд, таку невизначеність не слід розцінювати негативно, позаяк наведене формулювання дозволяє врахувати зміни соціокультурного контексту й забезпечити необхідну гнучкість правового регулювання.

Оскільки функціонування сім’ї та відносини між її членами «у цивілізованому суспільстві законодавчо фіксуються та регулюються статтями закону» [415, с. 253], спробуємо осмислити її сутність з позицій деяких міжнародних актів, а також з точки зору національного законодавства окремих європейських країн.

Перші спроби закріпити значення інституту сім’ї у міжнародному праві були здійснені у ЗДПЛ, де в ст. 16 сім’ю названо «природним та основним осередком суспільства» [63]. Аналогічне положення міститься й у ст. 23 МІ 11 1 111 та у ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [105; 106]. У Лреамбулі до Конвенції ООН про права дитини сім’ю визнано «основним осередком суспільства й природним середовищем для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей» [82]. Зауважимо, що окрім поняття «сім’я» у міжнародному праві існують ще два суміжних поняття - «сімейне оточення» та «сімейне життя» [16, с. 94]. Останнє закріплено, зокрема, у ст. 8 Конвенції (як об’єкт «поваги», право на яку визнається за кожним), а термін «сімейне оточення» зустрічається в Конвенції ООН про права дитини. У Лреамбулі цього документу йдеться про те, що «дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні». У ст. 20 зафіксовано, що «дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою», а в ст. 22 зазначено, що «в тих випадках, коли батьки або інші члени сім’ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий самий захист, як і будь - якій іншій дитині, через якісь причини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточення...» [82].

Позаяк норми міжнародного права не надають чіткої дефініції поняття «сім’я», зупинимо свою увагу на деяких положеннях сімейного законодавства зарубіжних країн.

Варто наголосити, що німецький законодавець залишив відкритим питання про те, що саме слід розуміти під сім’єю. Німецьке цивільне уложення (далі - НЦУ) досить детально регламентує майнові аспекти сімейних відносин, а саме: майнові права та обов’язки подружжя, майнові відносини по договору тощо (ст.ст. 1363-1563). В той же час німецьке законодавство також звертає особливу увагу на принципи батьківської турботи (розділ 5 НЦУ), яка включає піклування про дитину та про її власність (ст. 1626) [43, с. 418].

Визначення поняття «сім’я» відсутнє й у Цивільному кодексі Франції (далі - ЦКФ). Натомість, його нормами задекларовано, що подружжя спільно забезпечують духовний і матеріальний розвиток власної сім’ї; вживають заходів щодо виховання дітей і піклуються про їхнє майбутнє (ст. 213). Батьківські права, згідно з цим кодексом, є сукупністю управнень і обов’язків, які мають кінцеву мету - захист інтересів дитини. Вони надаються батьку та матері до повноліття чи визнання дитини повністю дієздатною для захисту її безпеки, здоров’я, моральності, для забезпечення її виховання і розвитку в умовах належної поваги до її особистості (ст. 371-1) [41, с. 176]. Дитина, зі свого боку, незалежно від віку, зобов’язана шанувати й поважати своїх батьків (ст. 371).

В Австрійському цивільному уложенні (далі - АЦУ) під сім’єю розуміються «батьки з усіма нащадками» (ст. 40) [29, с. 7; 64, с. 1031].

Викладене підтверджує, що правові норми регламентують лише окремі, сформульовані в законі аспекти відносин, які виникають в сімейному середовищі (напр., питання її створення, існування, а також права та обов’язків членів сім’ї) [346, с. 31].

У центрі уваги юридичного підходу опиняються законодавчо формалізовані ознаки розглядуваного явища, до яких належать: пов’язаність членів сім’ї кровними зв’язками або шлюбними відносинами; взаємні права та обов’язки;

наявність спільних або усиновлених дітей, народжених у шлюбі або поза ним; спільне проживання; спільний побут; ведення спільного господарства.

Відтак, сім’єю у рамках підходу, що розглядається, можна вважати те явище, поняття (чи, радше, ознаки) якого законодавець закріпив у юридичних нормах. Додамо, що здійснене законодавцем офіційне визнання тієї чи іншої форми міжособистісних відносин сім’єю слугує формою забезпечення державою права людини на повагу до сімейного життя. При цьому коло обставин, які визнаються підставами для виникнення сім’ї, визначає зміст і межі зазначеного права людини.

Врешті слід розглянути підхід, який може бути позначено як аксіолого- деонтологічний.

У рамках цього підходу поняття сім’ї пов’язується насамперед із певними уявленнями про належне або, інакше кажучи, постулюється деякий ідеальний варіант морально-релігійних практик, іноді нехтуючи при цьому фактичною соціально-економічною та культурно-історичною дійсністю [354, с. 197]. У такій площині сім’я розглядається як особлива спільнота людей, основою якої слугують духовні - моральні та/або релігійні - цінності. Зокрема, людина у сімейному середовищі усвідомлює власну гідність, формує особисті моральні переконання, отримує розуміння того, що таке добро, справедливість, набуває таких чеснот, як любов до ближнього, уважність, терпимість, відповідальність, толерантність, повага тощо [46-1, с. 113-116].

Аксіологічний підхід до поняття «сім’я» закріплений, зокрема, в офіційних документах різних християнських конфесій та у працях сучасних богословів [19, с. 105; 78, с. 430; 73, с. 91]. Найбільш характерні в межах аксіолого- деонтологічного підходу інтерпретації поняття «сім’я» містяться в християнських доктринах, зокрема у католицькій та православній [19, с. 105, 260; 73, с. 91-92; 78, с. 430]. З позиції цих доктрин сім’я розглядається як боговстановлена та освячена церквою форма співжиття (така, що випливає зі шлюбу) батьків з їхніми дітьми [78, с. 430].

Оскільки сім’я - це спільнота, зумовлена біосоціальним способом буття людини, видається слушним виділити таку її ознаку, як природність. Природність сім’ї означає, що її виникнення коріниться у біологічній сутності людської істоти та зумовлюється її природно-біологічною потребою у продовженні роду [354, с. 197]. Одначе ця, здавалося б, суто природнича ознака водночас виступає як певний соціально-економічний фактор, адже «відтворення життя є необхідним для існування як самої людини, так і усього суспільства» [42, с. 252].

Біологічні потреби людини, які реалізуються в сім’ї, набувають значення цінностей права і стають об’єктом правової охорони ЄКПЛ.

Біологічними у правознавстві пропонується визнавати ті відносини, які виникають із кровного споріднення, тобто - родинності [107, с. 13]. Остання розглядається як «зв’язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура» [347, с. 32].

Зауважимо, що окремі прецедентні рішення ЄСПЛ зачіпають питання визначення біологічного батьківства. Наприклад, в рішенні Kalacheva v. Russia заявниця оскаржувала відмову національних судів виявити факт походження її позашлюбної дитини від біологічного батька на підставі експертизи ДНК [224]. Дослідивши обставини справи, ЄСПЛ встановив, що на сьогодні аналіз ДНК вважається єдиним науковим методом точного встановлення батьківства конкретної дитини; відтак його доказова цінність істотно перевищує інші докази, пред’явлені сторонами для підтвердження або спростування близьких відносин між ними. Водночас, як зазначає суддя ЄСПЛ від України Г. Юдківська, «свого часу Суд відповів Паулі Маркс (справа Marckx v. Belgium), що для жінки визнання генетичного батька її дитини, крім фінансових і емоційних цілей, також може бути важливим з точки зору соціального образу жінки, її сімейної медичної історії хвороби та мережі переплетених прав біологічних матері, батька і дитини» [409].

У цьому контексті становить інтерес рішення ЄСПЛ у справі Kroon v. Netherlands (1994) [234]. Згідно з її обставинами заявники перебували у фактичних шлюбних відносинах, але не проживали разом. У результаті розгляду справи Суд постановив, що принцип «поваги сімейного життя» вимагає «превалювання біологічної та суспільної дійсності перед юридичною презумпцією» (§ 40) [234]. Ця важлива правова позиція була використана також у справі Znamenskaya v. Russia (§ 31) [327].

Однак у справі Kroon v. Netherlands серед суддів ЄСПЛ мав місце конфлікт інтерпретацій поняття «сім’я». В окремій думці щодо справи суддя Морінелла акцентував увагу на тому, що в питаннях, таких як: шлюб, розлучення, філіація або усиновлення, важливого значення набувають існуючі релігійні, ідеологічні або традиційні уявлення про сім’ю в кожній соціальній спільноті. У даній справі більшість суддів встановила існування права у біологічного батька оскаржити презумпцію батьківства чоловіка матері дитини (тобто законно презюмованого батька), таким чином, віддаючи перевагу біологічним зв’язкам, а не гармонії у відносинах між подружжям і дитиною одного з них та єдності сім’ї або пріоритету інтересів дитини. Подібний висновок накладає на державу позитивні зобов’язання та, як вважає суддя Морінелла, є небезпечним узагальненням особливих обставин цієї справи. В багатьох державах визнається особлива цінність сім’ї, а також існує, наприклад, соціальне неприйняття адюльтеру і загальне уявлення про те, що єдність сімейного життя сприяє здоровому розвитку дитини. Тож у даному разі цей суддя визнає пріоритетним об’єктом правового захисту не приватні інтереси заявників, а суспільну мораль [234].

Проаналізувавши правові позиції ЄСПЛ, зауважуємо, що означений підхід, однак, не отримав послідовного розвитку у його практиці. Так, у 2004 році Суд висловив думку про те, що просте біологічне споріднення, не підкріплене якими- небудь правовими або фактичними аргументами, що вказують на існування тісних особистих відносин між батьком і дитиною, не може вважатися достатнім для того, щоб на нього поширювалася дія гарантій ст. 8 щодо захисту права на повагу до сімейного життя (Lebbink v. Netherlands) [241]. Водночас Суд вказував, що «природні сімейні відносини не припиняються з огляду на те, що дитину взято під державне піклування» (Olsson v. Sweden, § 59 [271]).

Як видається, розглянуті приклади підтверджують, що аргументація деяких правових позицій ЄСПЛ щодо права на повагу до сімейного життя сформована на основі етико-деонтологічного розуміння.

Узагальнюючи, слід констатувати, що розглянуті в цьому підрозділі підходи становлять свого роду граничні позиції при визначенні поняття «сім’я».

З позицій формально-юридичного підходу увага приділяється зафіксованим у національному законодавстві та міжнародному праві офіційно визнаним ознакам поняття «сім’я». Відповідно до юридичного підходу законодавець здійснює владний вплив на потреби та інтереси членів сім’ї і на пов’язані з сімейними відносинами цінності, відкриваючи простір для реалізації одних із них і обмежуючи можливості здійснення інших. Юридико-нормативне закріплення загальних засад регулювання сімейних відносин відображає публічну, загальносоціальну значущість тих видів сімейних відносин, які підлягають правовій регламентації.

Соціологічний підхід описує сім’ю як соціальний інститут та явище, що змінюється, зазнаючи впливів соціальних норм, цінностей, традицій та звичаїв. Культурна специфіка та суспільні погляди на сім’ю є визначальним фактором у формуванні відповідних потреб та інтересів окремих її членів. При цьому смисл поняття «сім’я» може трансформуватись зі зміною суспільних відносин і поглядів у конкретному соціокультурному середовищі.

У свою чергу, етико-деонтологічний підхід осмислює сім’ю з погляду релігійно та етично фундованих цінностей та ідеалів, які іноді можуть відрізнятись або ж навіть перебувати у конфлікті з поширеними соціальними практиками та існуючими законодавчими положеннями. Це зумовлює принципові обмеження для використання етико-деонтологічного підходу в прагматично- орієнтованих правових позиціях ЄСПЛ, залишаючи місце для нього передовсім в окремих думках суддів, які перебувають у меншості. Водночас, існування таких підходів пояснюється культурно-ціннісним плюралізмом, а також тим, що саме у сім’ї створюються умови для реалізації, зокрема, інтересів духовно-морального ґатунку, що часто не підлягають юридико-нормативному регулюванню.

При цьому Суд у зв’язку зі специфікою своєї діяльності (судова практика покликана регулювати передусім фактичні, реально існуючі, типові сімейні відносини) спирається переважно на соціологічні підходи до тлумачення цього поняття [354, с. 198-199].

2.1.2.