Охоронювані правом інтереси та цінності у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Дослідження правових позицій ЄСПЛ щодо права на повагу до сімейного життя неможливе без розгляду питань, пов’язаних з проблематикою інтересів та цінностей у праві. Охорона й захист основних прав людини у практиці ЄСПЛ зумовлюється роллю і ступенем значущості різних потреб, цінностей та інтересів, до захисту яких прагнуть учасники судових справ.

У науці радянського періоду в межах марксистсько-ленінської парадигми ґрунтовні теоретичні дослідження проблем потреб та інтересів у праві здійснювали представники правознавства (В. О. Василенко, П. М. Рабінович), філософії (С. Ф. Анісімов, А. А. Гусейнов, О. Г. Дробницький, О. А. Івін, О. В. Золотухіна, М. С. Каган, М. С. Розов, В. П. Тугаринов), психології (Б. С. Братусь, С. Л. Рубінштейн) й історії (С. Л. Утченко) [54; 123; 370].

На сучасному етапі розвитку юридичної думки в Україні ціннісні аспекти права розробляються переважно у контексті загальної теорії держави і права та філософії права О. О. Бандурою, К. В. Горобцем, О. В. Грищук, Є. В. Івашевим, Ю. П. Лободою, С. І. Максимовим, Ю. М. Оборотовим, П. М. Рабіновичем, С. П. Рабіновичем, Ю. С. Размєтаєвою, А. О. Ручкою, А. О. Фальковським та ін. [7; 37; 127; 141; 387]; «потребові» аспекти розглядаються П. М. Рабіновичем, В. Ф. Сіренком [123; 348-1]; про цінності й інтереси йдеться у працях соціолого- правового спрямування (С. Савчук, Є. Бурлай, С. Бобровник) [12-1; 14-1; 335-1].

Як відзначав свого часу Г. Ф. Шершеневич, «інтерес припускає, що людина усвідомлює здатність блага задовольнити її потребу» [100, с. 18]. Інакше кажучи, інтерес виникає тоді, коли за певних обставин явище дійсності набуває позитивної значущості для суб’єкта [100, с. 14]. При цьому інтереси викликають відповідні установки, тобто вольові моменти, що визначають «упереджене» ставлення до фактів дійсності на основі певних ціннісних переконань [84, с.

Формуванню інтересу передує потреба як об’єктивна необхідність в будь- якій цінності (блазі). Як стверджує Г. В. Мальцев, «потреба дає змістовний матеріал для інтересу» [96, с. 281]. Якщо об’єктом інтересу виступає конкретна цінність, спроможна задовольнити потреби окремого суб’єкта, то об’єктом потреби є абстрактна, типізована цінність, під яку можна підвести значну кількість індивідуалізованих благ.

Юридичним (правовим) інтересом вважається охоронюваний правом соціальний інтерес особи (суб’єкта права). У цьому контексті теоретично значущим є рішення Конституційного суду України у справі за поданням п’ятдесяти народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільно-процесуального кодексу України. Відповідно до згаданого рішення «законний інтерес відображає легітимне прагнення свого носія [...] до користування в межах сфери правового регулювання якимсь конкретним благом» [330]. Перебуваючи «у логічно-смисловому зв’язку із суб’єктивними правами, законний інтерес прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх» і є, таким чином, самостійним об’єктом правової охорони і захисту [330].

В основі здійснюваної ЄСПЛ правової аргументації лежить оцінка та співставлення відносної значущості інтересів окремої людини чи соціальної групи та загальносуспільних інтересів, виразником яких є держава. В методологічному аспекті видається особливо важливим, що інтереси та потреби виступають своєрідними похідними цінностей, позаяк дослідження і зіставлення ЄСПЛ інтересів учасників справ є, по суті, балансуванням («зважуванням») відповідних цінностей (благ).

Спираючись на наведене, звернемося до аналізу застосування Судом терміно-понять «цінність» та «інтерес».

Формулюючи правові позиції щодо права на повагу до сімейного життя, Суд послуговується словом «цінність». Проведений контент-аналіз 189 рішень ЄСПЛ по застосуванню положень ст. 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного і сімейного життя засвідчив, що цей термін вживається у мотивувальних частинах 47,71 % таких актів. При цьому він використаний Судом для характеристики:

1) значення (або вартості) матеріальних об’єктів (явищ), як-от: земля, майно, актив, пенсійні внески, будинок, картина, документ, подарунок, матеріали, докази, спортивні споруди, а також система пенсійного забезпечення, пенсійний фонд;

2) соціально-сутнісних аспектів нематеріальних об’єктів, які належать до: а) суспільних або публічних («культурне розмаїття», «повага до культурного, етнічного та релігійного плюралізму», «мова», «вказівки і орієнтири, що містяться в національному праві»); б) індивідуальних або приватних («право на повагу до життя», «приватне життя», «здоров’я і благополуччя матері»). Іноді такі об’єкти можуть виступати легітимною метою обмеження деяких прав людини (напр., життя визнається первинною (primary) цінністю, захист якої може передбачати обмеження інших прав, таких як свобода слова);

3) значущості певних адміністративних актів (напр., реєстрація шлюбних союзів).

Крім того, Суд вдається до таких словосполучень, як «цінності, що лежать в основі Конвенції», «засадничі цінності демократичних суспільств», «етичні і моральні цінності суспільства», «цінності спільноти, що глибоко вкоренилися у суспільстві» та ін.

Використання слова «цінність» неодноразово простежується в окремих думках суддів щодо рішень ЄСПЛ. З проаналізованих у роботі 109 рішень Суду по застосуванню положень ст. 8 Конвенції, щодо яких були висловлені окремі думки, згадку про «цінність» містять 26 із них (тобто 23,85 %). Можливо виокремити такі основні випадки його вживання:

1) коли йдеться про матеріальні блага (картина, нагорода);

2) для позначення духовно-моральних благ, що належать до: а) публічної («європейський консенсус», «культурна різноманітність», зазначається, що «загальні інтереси і більш високі цінності повинні переважати над індивідуальними інтересами») та б) приватної («материнський зв’язок», «людське життя», «сімейне життя», «людська гідність», а також «право на життя ненародженої дитини», «права ембріона», «права живої особи», «право на повагу до приватного життя») сфери.

Суддями-авторами окремих думок при аргументації власної правової позиції вживаються також наступні словосполучення: «національні та моральні цінності», «релігійні та історичні цінності», «соціальні цінності», «потреби і цінності меншості та усього співтовариства», «цінності, які суспільство прагне зберегти», «цінності правової системи» та ін.

Текстуальний аналіз рішень ЄСПЛ по застосуванню положень ст. 8 Конвенції виявив, що у 97,88 % з них можна зустріти посилання на той чи інший «інтерес». Суд звертається до цього терміно-поняття 1779 разів. При цьому йдеться про такі види інтересів:

1) залежно від юридичного статусу суб’єкта інтересу - про інтереси дитини, жінки, матері, батька, прийомних батьків, сина, доньки, неповнолітніх, школярів, циган, вкладників, подружжя, партнера, клієнта, пацієнта, заявника, позивачів, журналістів, обвинуваченого, сім’ї, тюремної влади, держави та ін.;

2) залежно від кількісного складу суб’єктів, чиї інтереси здійснюються, - про а) приватні (напр., «законний особистий інтерес», «приватно-життєвий інтерес», «інтереси індивідуума») та б) публічні інтереси (англ. «general interest», «public interest»; франц. «interet general») - це, зокрема, «інтереси меншин», «інтереси більшості заявників», «інтереси спільноти», «інтереси співтовариства», «інтереси демократичного суспільства», «інтереси суспільства в цілому». До останніх видається доцільним віднести також «інтереси правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом», «інтерес щодо справедливого судового розгляду», «інтерес щодо належного здійснення правосуддя», «інтерес щодо ефективності судового розгляду», «інтереси суспільної моралі, громадського порядку або національної безпеки», «інтерес щодо збереження цілісної системи сімейного права» та ін.;

3) залежно від змісту інтересів - про «легітимний», «предметний», «майновий», «економічний», «комерційний», «культурний», «моральний», «історичний», «художній», «політичний» інтереси;

4) за часом дії інтересів - про середньо- і довгострокові інтереси.

Нерідко Суд використовує термін «інтерес» у таких словосполученнях як,

наприклад: «справедливий баланс між конкуруючими громадськими та приватними інтересами», «баланс непримиренних інтересів фізичних осіб», «справедливий баланс між вимогами захисту загальних інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини», «справедливий баланс, який повинен бути віднайдений між конкуруючими інтересами особистості і суспільства в цілому».

Що ж до правових позицій суддів, висловлених в окремих думках до проаналізованих рішень ЄСПЛ, слово «інтерес» у них можна зустріти 441 раз - у 91,74 % таких актів. Означена категорія використовується суддями для відображення інтересів таких видів:

1) з огляду на юридичний статус суб’єкта здійснення інтересу - інтересів суб’єкта права, дитини (зокрема, народженої дитини чи немовляти), батька, матері, сина, братів і усиновителів, дорослого, агентств і фахівців-практиків, держави-відповідача;

2) залежно від кількісного складу суб’єктів, чиї інтереси реалізуються, - особистих («інтереси індивідуума», «приватні інтереси») та публічних (напр., «інтереси меншин», «інтереси більшості заявників», «інтереси суспільства в цілому», «інтереси інших людей») інтересів. До останніх можна віднести також «інтерес щодо забезпечення відкритого судового розгляду», «інтерес щодо запобігання корупції і збереження моральної етики суспільства», «інтереси щодо охорони здоров’я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб». Нерідко судді прагнуть віднайти баланс між означеними категоріями інтересів (напр., «баланс між інтересами захисту екологічної цінності середовища та інтересами сім’ї, яка проживає у ньому, буде більше схилятись в бік першого»);

3) залежно від змісту інтересів - легітимного, академічного, поліцейського, екологічного інтересу.

В цьому контексті слід звернути увагу на основні варіанти співвідношення понять «інтерес» та «цінність» у практиці Суду. Згідно з першим підходом, означені терміни вживаються ЄСПЛ як такі, що мають відмінне значення, без вказівки на характер їхнього зв’язку (напр., «інтереси та цінності правової системи»).

Видається необхідним також уточнити зміст категорії «цінність», без з’ясування сутності якої навряд чи можливий розгляд проблематики дисертації.

Попри неоднозначність окремих наукових поглядів, висловлених щодо поняття цінності [402, с. 305; 54, с. 343], є підстави погодитися із позицією, що була висунута свого часу відомим теоретиком права П. М. Рабіновичем. Згідно зі згаданою позицією цінністю вважатимемо «благо, яке в силу своєї позитивної значущості здатне задовольняти потреби й інтереси суб’єкта та зберігає властивість об’єктивно сприяти реалізації його можливостей» [123, с. 10]. Наведене визначення акцентує суб’єктивно-об’єктивний та інструментальний аспект категорії цінності. Спираючись, головно, на сучасні здобутки загальнотеоретичного правознавства, окреслимо сутність та значення цінностей у праві.

У літературі поширеним є поділ усіх цінностей у праві на дві основні групи: цінності права, стосовно яких право - це інструмент, засіб реалізації, та правові цінності, тобто цінності, наділені власне правовою якістю (С. С. Алексєєв, А. М. Бабенко, П. М. Рабінович). Становить певний інтерес позиція сучасного українського дослідника К. В. Горобця, який характеризує правові цінності як «власне правові феномени, що розкривають зміст, мету і сутність права, які лежать в його основі і виступають засобами осягнення та пояснення правової реальності» [37, с. 94]. Водночас пропонований підхід є в певному сенсі вразливим: вчений по суті виводить природу правових цінностей, частково дублюючи визначальні поняття («правові феномени», «сутність права», «правова реальність»), і створює тим самим своєрідне «логічне коло» у формулюванні їхнього визначення.

Що ж до цінностей права, то їх позначають як «природні й суспільні блага, захищені і забезпечувані позитивним правом в силу їхньої значущості та корисності для людини і суспільства» (П. М. Рабінович, К. В. Горобець) [37, с. 104; 123, с. 10]. Наведена дефініція розкриває сутність значимості об’єктів і явищ природної і соціальної сфер, які здатні слугувати засобами задоволення тих чи інших потреб суб’єктів і виявляють своє формальне вираження у позитивному праві. Таке розуміння поняття цінностей права видається придатним і для виокремлення тих цінностей, що об’єктивуються у правових позиціях ЄСПЛ [352, с. 369].

У практиці ЄСПЛ, як відомо, знаходять втілення публічно визнані цінності суспільств європейських країн, які безпосередньо закріплені нормами ЄКПЛ. Через різну значущість цінності права перебувають на різних щаблях правової ієрархії цінностей. Адже, як зазначає П. М. Рабінович, під час встановлення справедливої збалансованості інтересів особи з інтересами суспільства ЄСПЛ зважуються відповідні їм нерівнозначні цінності, формулюються певні принципи їхньої ієрархізації, а також «рекомендації стосовно інтелектуально-пізнавального процесу визначення» такого «зрівноважування» [124, с. 46]. Додамо, що загальний підхід до ціннісного ранжування фактично пропонує вже сама Конвенція, проголошуючи низку невід’ємних прав та основних свобод людини, об’єктами яких виступають відповідні цінності, з одного боку, та легітимні цілі й підстави обмежень цих прав, з іншого [352, с. 370].

Існує значна кількість класифікацій цінностей (зокрема, власне цінностей права). Далі окреслимо основні підходи до їхнього структурування та спробуємо проілюструвати можливість практичного втілення цих підходів у рішеннях Суду при застосуванні положень статті 8 Конвенції.

Одна із перших класифікацій цінностей була розроблена ще античними філософами. Останні розрізняли цінності когнітивної діяльності (істина), естетичного задоволення (краса), соціальної адаптації та моралі (добро, справедливість). Вона стала підґрунтям багатьох наступних класифікацій цінностей. Так, Г. Ріккерт у своєму есеї «Про систему цінностей», беручи за основу дану типологію, поділяє цінності на пізнавальні, естетичні, містичні, релігійні, моральні й особисті [142, с. 386]. В. Віндельбанд, у свою чергу, виокремлює логічні, естетичні, етичні та релігійні цінності, тлумачачи їх як висхідні щаблі аксіологічної ієрархії. Р. Б. Перрі пропонує систематизувати цінності як «інституційні форми» на пізнавальні, моральні, економічні, політичні, естетичні та релігійні [414, с. 693]. О. Г. Дробницький розділяє цінності на економічні, моральні, естетичні, правові, ідеологічні, політичні і пізнавальні, керуючись при цьому такими сферами соціального життя, як виробництво, споживання, політика, право, мистецтво, мораль, релігія [54, с. 43]. Подані класифікації містять загалом подібний спектр цінностей, хоча й існують деякі незначні відмінності між їхніми переліками.

Запропоновані дослідниками системи класифікацій цінностей загалом можуть знайти практичне застосування у ході аналізу рішень Суду. Деякі із означених видів цінностей, як можна помітити, вже самі по собі виступають об’єктами відповідних груп «конвенційних» прав. Це, зокрема, релігійні (свобода релігії (ст. 9)), моральні (наприклад, моральна сторона життя індивіда (ст. 8)), економічні (право власності (ст. 1 Протоколу № 1)), політичні (свобода мирних зібрань та об’єднань (ст. 11) й вільне волевиявлення під час виборів (ст. 3 Протоколу № 1)), пізнавальні (право на освіту (ст. 2 Протоколу № 1)) цінності [81; 350, с. 25].

Попри чималу кількість наукових підходів до систематизації цінностей для більшості з них є усталеним критерій потреб та інтересів, з якими пов’язані відповідні цінності. За вказаним критерієм найбільш загальним є поділ цінностей на матеріальні, які становлять зміст матеріальних потреб людини, і духовні, які виражають сутність її духовних потреб. Серед духовних можуть бути виокремлені релігійні, моральні, правові, політичні, естетичні цінності [54, с. 43].

Згідно з позицією П. М. Рабіновича, у практиці ЄСПЛ безпосередньо йдеться про узгодження правомірних інтересів особи з інтересами суспільства та способи їх балансування. При цьому «усвідомлені інтереси», на думку науковця, «є, так чи інакше, відображенням певних потреб людини» [134, с. 94]. Відтак, «оскільки ієрархія потреб визначає ієрархію цінностей, то наукова класифікація потреб має важливе методологічне значення в інструментально-ціннісному пізнанні права» [123, с. 28] та, як видається, здатна знаходити відповідне втілення при дослідженні практики Суду. На підтвердження цього міркування можна навести таке. Оцінюючи значущість майнового інтересу, Суд вважає, що «власність» стосується матеріальних речей та деяких інших прав й інтересів, що утворюють майно (Beyeler v. Italy, § 100 [160]). Поняття «майна», у свою чергу, «може стосуватися «існуючого майна» та активів, включаючи майнові зобов’язання, щодо яких заявник може стверджувати, що в нього існують, принаймні, «законні сподівання» на отримання реальної можливості користуватися правом власності» (J.A. Pye (Oxford) Ltd and J.A. Pye (Oxford) Land Ltd v. United Kingdom, § 61 [220]; Kopecky v. Slovakia, § 35 [231]).

З-поміж потреб, пов’язаних із духовними цінностями, ЄСПЛ виокремлює, наприклад, потреби людини в особистій (Mikulic v. Croatia [254]), статевій (Gaskin v. United Kingdom [201]) та соціальній (Burghartz v. Switzerland [169]) ідентичності. Так, згідно з обставинами справи Mikulic v. Croatia [254] заявниця, що була народжена поза шлюбом, через неефективність національних правових засобів безрезультатно намагалася встановити - хто є її батьком. А у справі

Odievre v. France [269] йшлося про ситуацію, в якій заявниця, усиновлена в дитинстві, безуспішно намагалася отримати конфіденційні дані про своїх біологічних батьків. В обох випадках кінцевою метою своєї правозахисної діяльності ЄСПЛ вбачав можливість встановлення людиною особистої ідентичності.

Важливою підставою для виокремлення різновидів правових позицій ЄСПЛ може слугувати класифікація аргументів за суб’єктами або носіями цінностей на публічні (суспільні) та приватні, або індивідуальні (М. Шелер, Г. Радбрух, А. Маслоу, М. С. Каган). Такий підхід зумовлюється тим, що специфічне зважування, зіставлення особистісних інтересів з інтересами спільноти відображає одну із методик розгляду справ Судом [351, с. 410].

П. М. Рабінович, без сумніву, має рацію, коли зазначає, що більшість суто індивідуалістичних інтересів людини є водночас і соціальними, та й «сам процес реалізації (і, до речі, захисту) приватних інтересів зачіпає, так чи інакше, інтереси, потреби інших учасників суспільного життя, а отже, є зазвичай процесом соціальним - публічним» [131, с. 8]. До того ж в усіляких індивідуальних інтересах ступінь публічності, на думку П. М. Рабіновича, є неоднаковим. Залежно від цього ступеня, із деякою умовністю, інтереси поділяють на суто приватні (задовольняються власними інтелектуальними і фізичними діями), приватно-публічні (задовольняються фізичними діями інших суб’єктів), публічні (усвідомлені інтереси усього суспільства) і публічно-приватні (йдеться про інтереси суспільства, задоволення яких за допомогою державних заходів зумовлює й задоволення індивідуальних інтересів окремих його членів) [131, с. 9]. Подібний розподіл законних інтересів знаходимо у російського теоретика права М. С. Матейковича [100, с. 126]. У приватних інтересах вчений простежує «правову дозволеність суб’єкту зреалізувати своє прагнення в задоволенні потреби у блазі». Публічний законний інтерес, у свою чергу, пов’язаний з реалізацією «юридичних прагнень «сукупного суб’єкта» (народу, нації, держави та ін.)». Зрештою, приватно-публічний інтерес, на думку науковця, виникає тоді, коли реалізація публічного інтересу здійснюється через приватний інтерес або коли приватний і публічний інтереси збігаються [100, с. 126].

З огляду на пропонований критерій можливе групування правових позицій ЄСПЛ на підставі розрізнення аргументів, спрямованих на охорону й захист суспільних благ (напр., «плюралізму й толерантності, які сприяють повноцінному розвитку демократичного суспільства» (Handyside v. United Kingdom, § 49 [212]) або гідності людини («стаття 3, як відзначав Суд у багатьох випадках, закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичних спільнот» (Aksoy v. Turkey, § 62 [151])), і тих, що охороняють приватні цінності (напр., охорона прагнення матері до зміни імені мертвонародженої дитини для встановлення її біологічного походження (Znamenskaya v. Russia [327]) чи забезпечення особам поля, вільного від небажаної публічності (X and Y v. Netherlands [325])).

У літературі неоднозначно розв’язується питання про позитивні та негативні цінності («антицінності»). Частина українських та зарубіжних авторів (В. О. Василенко, О. Г. Дробницький, О. А. Івін, О. К. Ричков, Л. Н. Столович, Б. Л. Яшин) дотримуються думки про те, що цінність - це позитивна або негативна значущість будь-якого предмета чи явища навколишнього світу для життєдіяльності людини. Тому, на погляд цих науковців, видавалась необхідною класифікація цінностей на негативні та позитивні. Інші ж вчені (С. Ф. Анісімов, А. М. Коршунов, В. П. Тугаринов) навпаки вважають, що цінності виражають лише одну, а саме позитивну форму значущості. У разі, якщо проводиться відмінність між позитивними і «антицінностями», перші є предметом домагання, інтересу, а другі - негативного ціннісного ставлення.

Подібний розподіл цінностей здатен знаходити своє втілення при аналізі практики ЄСПЛ. Він дозволяє визначити роль «позитивних» цінностей, на охорону яких спрямована аргументація цього органу, а також цінностей, що виступають предметом негативної оцінки у рішеннях Суду. Таке їхнє співвідношення створює мережу взаємозв’язків, крізь призму осмислення яких виникає уявлення про позитивне або негативне значення наслідків, які має реалізація тих чи інших цінностей для різних сторін у судових справах [350, с. 26- 27]. Для прикладу, в контексті права на повагу до приватного життя людини ЄСПЛ висловлює негативне ставлення щодо різного роду втручань у здійснення означеного права, серед яких одним із найбільш серйозних є прослуховування телефонних розмов індивіда (Ludi v. Switzerland [244], A. v. France [145], Malone v. United Kingdom [246]). Це ж стосується, наприклад, відстеження користування мережею Інтернет (Copland v. United Kingdom [179]) чи стеження за особою за допомогою прихованого підслуховуючого пристрою (Khan v. United Kingdom [228]) [57, с. 232-233].

Ієрархічну класифікацію цінностей запропонував радянський історик- антикознавець С. Л. Утченко. Дослідник виділяє дві шкали цінностей - парадигматичну й синтагматичну. Якщо парадигматичний тип базується на взаємовиключних протиставленнях (наприклад, позитивного і негативного), то синтагматична пара має однакову, як правило, позитивну природу, а члени такої опозиції часто належать до різних буттєвих рівнів (наприклад, суспільство- індивід) [370, с. 19, 26].

Власне опозиція «суспільство-індивід» зазвичай присутня в рішеннях ЄСПЛ, головне завдання якого полягає у співставленні інтересів особи з потребами більшості у соціумі. В практиці Суду непоодинокими є випадки, коли перевага надається громадському інтересу над персональним. Так, збалансовуючи суспільну зацікавленість щодо поінформованості про колишню стать транссексуала та право людини на конфіденційність таких даних, ЄСПЛ надає пріоритетне значення інтересам громади [57, с. 238]. Приватні ж прагнення превалюють головно у справах, де Суд захищає особисту сферу людини від усіляких вторгнень ззовні (Bruggemann et Scheutten v. Germany [166], Pretty v. United Kingdom [284], І. v. United Kingdom [218]). Приклади парадигматичного протиставлення цінностей уже наводились вище у зв’язку із питанням про «антицінності».

Отже, існування правових колізій між різними інтересами учасників судових справ є ілюстрацією конфлікту цінностей права у практиці ЄСПЛ. Для розв’язання подібних суперечностей Суд зважує інтереси учасників справи та інші задіяні в справі соціальні інтереси, максимально враховуючи ціннісно релевантні факти, ситуативно визначаючи цінності, які мають займати пріоритетне становище. Даний аспект зумовлює ієрархізацію конкуруючих інтересів та цінностей у рішеннях ЄСПЛ, що визначає потребу подальшого осмислення питань правових цінностей і цінностей права в означеному аспекті [350, с. 28-29].

Конвенція обґрунтовано вважається найбільш ефективним нормативним механізмом серед існуючих регіональних систем у сфері захисту прав людини [396, с. 7]. Закріплюючи фундаментальні права та основні свободи людини, цей міжнародно-правовий договір прямо або опосередковано відображає також і низку охоронюваних правом соціальних цінностей. Зважаючи на це, у контексті теоретико-правового осмислення правових позицій Суду спробуємо здійснити виявлення закріплених у тексті ЄКПЛ цінностей права і правових цінностей та класифікувати їх.

Ґрунтуючись на традиційній для вітчизняного загальнотеоретичного правознавства класифікації прав людини за характером людських потреб, що цими правами забезпечуються [136, с. 10-11], розглянемо групи «конвенційних» прав з точки зору тих цінностей, які виступають їхніми об’єктами.

Аналіз положень Конвенції дозволяє стверджувати, що об’єктами зафіксованих у ній фізичних прав людини є цінності людської гідності (ст. 3), життя людини (ст. 2), свободи та особистої недоторканності (ст. 5), свободи пересування (ст. 2 Протоколу 4) [81].

Об’єктами особистісних прав виступають приватне та сімейне життя людини, житло і таємниця листування (ст. 8), шлюб (ст. 12), свобода віровизнання й віросповідання (ст. 9), свобода вираження поглядів і переконань (ст. 10).

До об’єктів закріплених у Конвенції політичних прав людини належать цінності вільного вираження думки народу у виборі законодавчого органу (ст. 3 Протоколу 1), свобода мирних зібрань та об’єднань з іншими особами з метою захисту особистих інтересів.

Об’єктом економічних прав людини є «мирне» володіння належним особі майном (ст. 1 Протоколу 1).

До об’єктів культурних прав людини можуть бути віднесені цінності освіти і навчання, що відповідають релігійним і світоглядним переконанням осіб (ст. 2 Протоколу 1).

Мир, справедливість, політична демократія, верховенство права (Преамбула), рівність всіх осіб перед законом та рівний захист усіх за законом (Протокол 12) можуть бути зараховані до цінностей, які лежать в основі конвенційної концепції прав людини.

Наведеним вище переліком, безперечно, не вичерпується видове різноманіття цінностей права, закріплених у ЄКПЛ. Однак, як видається, він дає змогу позначити основні види та підвиди цінностей, які імплікуються у тексті Конвенції та можуть виступати основою для аналізу правових позицій ЄСПЛ.

В українському загальнотеоретичному правознавстві неодноразово відзначалось, що права людини набувають реального соціального значення, лише будучи визначеними за змістом і обсягом (П. М. Рабінович). У зв’язку з цим розвиток прав людини пов’язаний зі змінами їхніх меж.

У тексті ЄКПЛ закріплено лише кілька прав людини, що не можуть піддаватись жодному обмеженню (це, наприклад, право на життя або заборона катування). Стосовно ж усіх інших можливостей Суд за певних обставин, а зокрема тоді, коли цього вимагає інший захищений Конвенцією інтерес, може установлювати певні межі їхнього здійснення. Так, норми ст.ст. 8-11, ст. 1 Протоколу 1, ст. 2 Протоколу 4 та ст. 1 Протоколу 7 Конвенції встановлюють, що для досягнення однієї з цілей, які перераховані у цих «конвенційних» статтях, обмеження права може бути здійснено «згідно із законом» та «в інтересах національної або громадської безпеки, економічного добробуту, територіальної цілісності, для запобігання безладам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» [81]. На думку І. В. Шкіля, ці приписи «виконують дві взаємопов’язані функції: по-перше, в них окреслюються підстави, на які може посилатися держава для обмеження здійснення особою відповідного права; по-друге, в силу такого переліку обмежень, вони сприяють захисту особи» від необґрунтованого звуження змісту й обсягу її прав державою [403]. Завдяки цьому забезпечується справедливий баланс та рівновага конкуруючих прав, а також тих цінностей, що виступають об’єктами їхнього захисту.

В теорії права під «звуженням змісту прав і свобод» розуміють «зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами». А під «звуженням обсягу прав і свобод людини» слід розуміти «зменшення сфери суспільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (тобто, зменшення кола суб’єктів, території, часу, використання прав і свобод)» [128, с. 23-24]. Відтак, «чим більшим є обсяг обмежень, тим меншим є обсяг прав людини» [125, с. 19], можливостей реалізації соціальних інтересів, здобуття й охорони цінностей, значущих для носіїв відповідного права.

Межами (обмеженнями) прав людини називають «сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини» [125, с. 42]. П. М. Рабінович та І. М. Панкевич пропонують розподіляти межі прав людини за такими критеріями: 1) залежно від онтологічної суті явища, яке обмежує права людини: природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно- ідеологічні); 2) за характером зв’язку з волею суб’єкта: абсолютно об’єктивні (явища природи), відносно об’єктивні (законодавчі обмеження), суб’єктивно об’єктивні (фізичні потреби людини), суб’єктивні; 3) за обсягом прав людини, стосовно яких встановлено обмеження: загальні (які стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав), виключні (поширюються тільки на одне право); 4) залежно від ступеня соціальної обґрунтованості: цілком підставні, в основному підставні, недостатньо підставні, безпідставні; 5) залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб’єкта: державні, міжнародні - всесвітні, регіональні, міждержавні; внутрішньо-державні і недержавні (тобто громадські) та ін. [125, с. 45-47].

Звернемось до цінностей та інтересів, охорона яких виступає підставою обмеження прав людини з мотивів суспільної необхідності. Попередній аналіз легітимних підстав обмежування здійснення прав людини підтверджує те, що чи не найвагоміше місце серед них займає мораль, яка домінує у відповідному соціумі. Але чи можуть держави-учасниці ЄКПЛ використовувати закон для зміцнення моральних засад у власних суспільствах? Або чи вправі держава визначати, які цінності слід вважати морально допустимими? Адже якщо більшість людей у певному суспільстві засуджують ту чи іншу поведінку, це саме по собі не може слугувати приводом для втручання закону у права людини (С. В. Мойсєєв). Зрештою, на підставі якого критерію Суд доходить висновку, що одна соціальна цінність може бути реалізована завдяки обмеженню здійснення іншої? Пошуку відповіді на означені питання буде присвячено подальший виклад.

Г. В. Мальцев вважає, що мораль існує як «нормативно-регулятивна система, у якій на індивідуальному, колективному і суспільному рівнях представлені найрізноманітніші елементи - нормативні, факторні, фактичні, інституціональні, ціннісні, телеологічні та інші» [95, с. 12]. Спрощено кажучи «мораль - це певні принципи та норми поведінки людей», в той час як «моральність населення - це практика відносин між людьми» [125, с. 80]. В сучасній українській теорії права «під мораллю, з точки зору якої повинно здійснюватися правозастосовне моральне оцінювання», пропонується розуміти «соціонормативні вимоги, які спрямовані на охорону суспільно-значущих благ (суспільна мораль) та при цьому також втілюються у поведінкових зразках і в звичаєвих формах суспільної поведінки (суспільна моральність)» [362, с. 59]. Варто додати, що зміст досліджуваних понять «мораль» і «моральність» може змінюватися з плином часу, і є відмінним у різних культурах, тому держава володіє певною свободою при застосуванні обмежень з метою захисту моральності. Це, однак, не применшує необхідності доводити, що прийняте обмеження є винятково важливим для підтримки поваги до фундаментальних цінностей певного суспільства.

З цього огляду слушною видається позиція С. П. Добрянського, який зазначає: «ведучи мову про права людини як соціальні можливості, слід виокремлювати такий момент, як їхня обґрунтованість з позицій моралі» [53, с. 37]. Адже саме стан моральних засад у суспільстві та переконаність у необхідності їхнього дотримання й виконання є чинником, який визначає також існуючі правові установки. Суспільну моральність, правову культуру і правову свідомість громадян законодавець повинен брати до уваги як середовище, в якому буде реалізований правовий припис. Досягнення у юридичній нормі узгодженості між її приписами та суспільною свідомістю - запорука дієвості такої норми. Відтак, П. М. Рабінович та І. М. Панкевич доходять висновку, що «опора на моральні цінності суспільства виступає дієвим важелем дотримання» закону [125, с. 83].

Наведемо перелік основних моральних обмежень, що зафіксовані нормами ЄКПЛ:

1. За ступенем визначеності:

а) обмеження, які стосуються окремих моральних благ. До таких може бути зарахована недопустимість поводження або покарання, що принижують людську гідність, зафіксована ст. 3 Конвенції. Водночас сюди належить звуження здійснення права на свободу вираження поглядів задля охорони моралі та захисту репутації інших осіб, задеклароване ст. 10 Конвенції;

б) обмеження, що стосуються моралі загалом. До них належать «звичайні громадянські обов’язки» (ст. 4 Конвенції) та інтереси збереження моралі (ст.ст. 6, 8, 9, 10, 11 Конвенції). Для охорони суспільної моралі ЄКПЛ, наприклад, дозволила певне звуження права людини на свободу вираження поглядів. Нормативне передбачення останнього видається важливим і доцільним, оскільки реалізація цього права, вочевидь, здатна істотно посягнути на моральні цінності суспільства. Можливість обмеження прав для захисту моралі передбачено і у Протоколі № 4 до ЄКПЛ щодо права вільно пересуватися і вільно обирати місце проживання в межах території держави, на якій особа законно перебуває, а також стосовно права вільно залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною (ч. 3 ст. 2 цього Протоколу);

в) обмеження, що стосуються моралі цивілізованих суспільств. Це, передусім, «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями», що допускають моральне звуження права людини не бути покараною без закону (ч. 2 ст. 7 Конвенції).

2. За співвідношенням із правами людини:

а) моральні обмеження прав людини. Так, цінність збереження моралі виступає обмеженням свободи сповідувати релігію (ст. 9 Конвенції) або переконання та свободи мирних зібрань і об’єднання з іншими (ст. 11 Конвенції);

б) моральні обмеження, які водночас самі є межами інших прав людини. Сюди належить право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції), що виступає своєрідним моральним обмеженням, позаяк встановлює межі втручання третіх осіб до приватної і сімейної сфери людського життя. До цієї категорії, мабуть, може бути віднесена і недопустимість поводження або покарання, що принижують людську гідність. Ця норма формулює моральне обмеження, оскільки мораль та гідність нерозривно пов’язані у силу того, що в їхній основі лежить єдиний критерій - моральність.

3. Принципи-заборони морального характеру. Таке звуження закріплено, зокрема, нормою ст. 17 Конвенції. Нею передбачено загальну заборону зловживання правами, що є загальним моральним обмеженням. Вживання прав, так би мовити, «задля зла», себто з неморальною метою, забороняється, і тому визнається моральним обмеженням прав людини.

Далі пропонуємо детальніше розглянути правові позиції ЄСПЛ, де цінність моральних засад суспільства виступає головною умовою правомірного встановлення меж здійснення прав людини, передбачених ст. 8.

Правові позиції Суду з приводу суспільної моральності є досить своєрідними. Будь-яке суспільство, звісно, має власну систему фундаментальних моральних цінностей. У посібнику «Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: стандарти застосування при здійсненні правосуддя»

зазначено, що «в європейських країнах відсутнє єдине визначення поняття мораль» [359, с. 11]. Тому ЄСПЛ «не прагне узаконити, абсолютизувати моральну норму певного змісту» і утримується від встановлення її загальноприйнятого або загальноєвропейського розуміння [134, с. 96]. Суд вважає, що мораль має радше суто національні риси (Handyside v. United Kingdom [212]). У справі Norris v. Ireland, наприклад, ЄСПЛ твердить, що «в широкому розумінні моральне волокно (англ. «moral fibre») демократичної нації є предметом уваги її власних інститутів» (§ 43) [265]. В іншому рішенні - Muller v. Switzerland [257] Суд зважує «як на неспростовуваний факт - на домінування... (в певній державі) певних моральних уявлень, поглядів, і він, як правило, не ставить собі за мету їх схвалювати, стимулювати або ж навпаки - піддавати критиці, заперечувати» [133]. П. М. Рабінович наголошує, що «цей орган виходить із того, що найбільш поширені, пануючі у різних країнах моральні приписи не завжди збігаються, а тому визнати за єдино прийнятний, загальнообов’язковий для держав-членів Ради Європи лише один із них» не видається можливим [124, с. 47-48].

Незважаючи на розбіжності у поглядах щодо моральності серед держав через культурні та інші відмінності, як стверджує І. Роанья, окремі правові позиції ЄСПЛ ілюструють, що загалом моральність може означати як «етичні стандарти суспільства в цілому», так і ціннісні орієнтації конкретних вразливих соціальних категорій громадян (напр., школярів чи одностатевих пар) [332, с. 82]. «Свою роль у таких випадках ЄСПЛ вбачає насамперед у тому, аби встановити, чи посилання на такі погляди не призводить до невиправданого, за його оцінкою, обмеження або порушення прав людини» [133]. Характерним прикладом такого спору є справа Dudgeon v. United Kingdom [186], у якій Суд розглядав правомірність кримінального переслідування за статеві відносини (приватні і за взаємною згодою), до яких були залучені дорослі чоловіки. У результаті розгляду обставин цієї справи ЄСПЛ дійшов висновку, що необхідність підтримки певних моральних стандартів суспільства «є менш вагомою, аніж ті негативні наслідки, які можуть бути спричинені самим існуванням даних законодавчих положень для життя такої, як заявник, людини з гомосексуальною орієнтацією» [133; 186].

З метою не допустити втручання суспільства у царину приватного життя людини, ЄСПЛ, як відомо, послуговується методом «зважування інтересів людини та інтересів суспільства (а точніше, мабуть, інтересів більшості в суспільстві), зацікавленого в непослабленні дії, «неушкодженні» моральних імперативів певного змісту» [133]. У випадку, якщо Суд визнав, що відхилення від традиційної моралі не повинні переслідуватись національним законом, то цілком можливо, що суспільна мораль у такому соціумі змінилась, стала менш «строгою». В такому разі мають місце зміни моралі усього суспільства, як відзначає С. В. Мойсєєв.

Кілька інших справ рельєфно відображають зміст правових позицій ЄСПЛ стосовно суті повноважень держави при встановленні меж здійснення прав людини у сфері захисту моралі. Суд зазначає, що «державні органи, які безпосередньо і періодично стикаються із реаліями життя у своїх країнах, перебувають у вигіднішому становищі, ніж міжнародний суддя, не лише при висловленні позиції щодо конкретного змісту вимог моралі у своїй країні, а й при оцінці необхідності призначення обмежень для задоволення цих вимог» (Handyside v. United Kingdom, § 48 [212], S.H. v. Austria, § 94 [294]). Останнє зумовлює певну свободу розсуду в держав, які підписали Конвенцію, щодо запровадження - за посередництвом національного законодавства - обмежень окремих прав людини в інтересах захисту моральності.

Водночас, як зазначає Суд «повноваження держави у цій сфері не є необмеженими і такими, що не можуть бути переглянутими» (Open Door and Dublin Well Woman v. Ireland [272]). За свободою розсуду повинен здійснюватися постійний контроль з боку наднаціональних органів. Для перевірки не достатньо лише того факту, що органи національної влади керуються своїм розсудом «розумно, обережно і добросовісно». Кожне обмеження, що запроваджується, на думку Суду, обов’язково «повинно бути переконливим чином обґрунтоване» (Handyside v. United Kingdom [212]). Як слушно зауважив із цього приводу Д. А. Гудима, «для захисту моралі неприпустимо накладати загальні та постійно діючі обмеження на права людини [...]. Те, що ображає, шокує чи турбує, теж може мати цінність у демократичному суспільстві» [46, с. 32-33].

При визначенні широти свободи розсуду необхідно брати до уваги низку факторів. Посилаючись на свободу розсуду держави, ЄСПЛ насамперед ураховує а) вагомість інтересів, які та намагається захистити, і б) характер права заявника, що зазнає втручання [119, с. 12]. Так, обсяг свободи розсуду держави, який санкціонується ЄСПЛ, передусім залежить від мети обмеження, що встановлюється. Водночас, позаяк межі свободи розсуду будуть різними залежно від обставин справи, предмету обмеження та його підстав, одним з таких факторів може бути наявність або відсутність спільної позиції у законодавстві держав - учасниць (Petrovic v. Austria) [280]. Іншими словами, нерідко при визначенні широти свободи розсуду перевіряється наявність так званого європейського (міжнародного) консенсусу. Наприклад, у справі Evans v. United Kingdom (2007) [195] було констатовано відсутність загальноєвропейського консенсусу щодо згоди на використання ембріонів, тому, відповідно, свободу розсуду держави ЄСПЛ визнав широкою. А у справі S and Marper v. United Kingdom (2008) [292] Сполучене Королівство було назване єдиною державою в Європі, яка зберігала зразки ДНК особи після їхнього відібрання у неї в рамках порушеної кримінальної справи, і через це свобода розсуду є вузькою.

Загалом же, якщо йдеться про захист певних моральних цінностей суспільства, межі свободи розсуду національного інтерпретатора є ширшими, оскільки національним органам влади легше, ніж Суду, оцінити ступінь порушення суспільної моральності та необхідність запровадження певного обмеження. Так, Суд неодноразово зазначав, що коли справа порушує делікатні морально-етичні питання (які стосуються, наприклад, сурогатного материнства чи екстракорпорального зачаття, домашніх пологів, транссексуальності, одностатевих партнерств або того, визнавати чи ні зв’язок спорідненості між дітьми, законно народженими за кордоном від сурогатного зачаття, та їхніми юридичними батьками) - можливість розсуду законодавця при вирішенні таких питань є широкою (S. H. v. Austria [294], A, B and C v. Ireland [143], Х. v. Austria [322], Mennesson v. France [251], Christine Goodwin v. United Kingdom [176]). Крім того, державна влада має в своєму розпорядженні широку свободу розсуду при визначенні питання про необхідність передачі дитини під опіку (Johansen v. Norway [221]), коли йдеться про вжиття загальних заходів економічної чи соціальної стратегії (Schalk and Kopf v. Austria [297]) тощо.

Узагальнена практика ЄСПЛ свідчить про те, що свобода розсуду держави ширша у тих випадках, коли:

- йдеться про особливо важливу суспільну мету (зокрема у справах, що стосуються захисту від втручання, що загрожує існуванню нації);

- відсутній загальноєвропейський консенсус щодо врегулювання відносин у певній сфері;

- йдеться про конвенційні права, які не є абсолютними й допускають втручання;

- держава покликана забезпечити баланс між конкуруючими приватними і суспільними інтересами або правами за Конвенцією [119, с. 12-13].

З аналізу викладених рішень ЄСПЛ вбачається, що межі державного втручання звужуються, наприклад, у питаннях дискримінації за ознаками статі або сексуальної орієнтації (Karner v. Austria [225]), коли йдеться про особливо важливий аспект існування людини і її особистості (в таких питаннях, як прийняття рішення про те, чи ставати генетичними батьками (S. H. v. Austria [294], A, B and C v. Ireland [143]), коли йдеться про спорідненість, що зачіпає наріжний аспект ідентичності особи (Mennesson v. France [251]), при забезпеченні авторитету та неупередженості правосуддя чи національної безпеки (Leander v. Sweden [240]).

Отже, свобода розсуду держави визнається більш вузькою, якщо:

- існує європейський консенсус щодо юридичного врегулювання відносин у певній сфері;

- розрізнення ґрунтується на так званих «захищених» ознаках («захищена ознака - це індивідуальна характеристика, що не повинна братися до уваги для цілей відмінного ставлення чи користування конкретним благом») [390, с. 179];

- втручання здійснюється у право осіб, що є представниками груп, які, згідно з існуючими протиправними практиками, традиційно стають жертвами дискримінації (одностатевих пар чи транссексуальних осіб, дітей тощо) [119, с. 12-13].

1.2.2.