Моделі реалізації права людини на повагу до сімейного життя в європейських правових системах та їхня сучасна динаміка

В умовах сучасного суспільного розвитку (зокрема, технологізації й інформатизації процесів виробництва, секуляризації суспільної свідомості, глобалізації) дедалі очевидніше викристалізовується тенденція до змістового розширення інтересів і потреб людей (наприклад, сьогодні важливого значення набувають мобільність, висока інформованість й технологічна грамотність, індивідуальне становлення і самореалізація, самовдосконалення й саморозвиток через підвищення освітнього, культурного рівня) [349, с.

У цьому, ймовірно, слід вбачати головні причини зміни ціннісних орієнтацій та виникнення нових аксіологічних уявлень і установок, зокрема й у царині сімейних відносин, позаяк, як відзначає П. М. Рабінович, «переміни у потребах, вочевидь, є об’єктивною основою для зміни цінностей» [123, с. 9]. Однак модернізація аксіологічних орієнтацій зовсім не означає цілковиту відмову від традиційних сімейних цінностей чи втрату їхньої значущості, - останні радше переглядаються й адаптуються з метою задоволення нових інтересів індивідів (наприклад, «плюралізація форм сімейного життя» дає змогу обрати таку його модель, яка була б «найкраще пристосована до їхніх особистих інтересів») [344, с. 10-11].

Прикметно й те, що чи не кожна спроба інкорпорації у практику ЄСПЛ прямо не відображених у тексті ЄКПЛ цінностей права одразу наштовхується на ту обставину, що європейські суспільства не є однорідними, принаймні, у своєму ставленні до процесів трансформації сучасних морально-ціннісних уявлень, зокрема у сімейній сфері. У цьому зв’язку постають питання: як Суд інтерпретує мінливі прояви соціальної реальності, особливо якщо рішення, яке приймається, стосуватиметься суспільства, моральні установки якого ще не змінилися, а можливо, навряд чи й найближчим часом відповідатимуть тому, що сьогодні є усталеною практикою в інших країнах Європи? Або чи необхідно ЄСПЛ визнавати цінність, «матеріалізовану» у постійній практиці соціальної меншості» (міноритарної соціальної групи), «за умови, що більшість виявляє щодо неї толерантність або просто не виражає занепокоєння у зв’язку з відсутністю інтересу»? Чи може «неприязнь більшості без яскраво вираженого осуду слугувати підґрунтям для відмови судді від визнання цінності?» [399, с.

В означеному питанні вельми важливе значення має й урахування конкретно-історичних особливостей суспільства тієї чи іншої держави. Наприклад, спроби узаконення нетрадиційних сімейних відносин (зокрема, гомосексуальних зв’язків) у традиційному типі соціальної організації сприймаються, здебільшого, негативно та зазнають інституційного неприйняття (як-от, в азіатських, африканських державах). Натомість, завдяки поглибленню лібералізації правової свідомості в суспільствах європейських країн, сьогодні представники так званої «ЛГБТ-спільноти» (термін, який використовується для позначення сексуальних меншин) успішно виступають за розширення власних прав, апелюючи до цінностей людської гідності, рівності, толерантності, вільного самовираження тощо (як свідчать соціологічні дослідження, найбільш толерантними до одностатевих пар є мешканці Західної та Південної Європи, а також скандинавських країн. Саме в цих країнах запроваджується державна політика стосовно забезпечення прав ЛГБТ-спільноти [97, с. 40]).

Звідси постають відмінності у правовій політиці різних держав щодо одностатевих союзів. Одні держави, зокрема Румунія, Молдова, Литва, Україна, Білорусь, Росія повністю заперечують існування «права на одностатевий союз». Більше того, подекуди такі міжособистісні відносини дотепер вважаються злочином, який карається тюремним ув’язненням або навіть смертною карою (Іран, Судан, Ємен, Нігерія, Мавританія, Саудівська Аравія, Сомалі, Алжир і ін.). Окремі держави (Угорщина, Італія, Естонія, Словенія, Швейцарія) є прихильниками запровадження певних правових можливостей або так званих особливих прав для учасників таких союзів (право на вступ у цивільне партнерство). При цьому перелік правових можливостей, якими користуються члени подібних союзів, як правило, відрізняється. Третя група держав прагне юридично забезпечити досягнення цілковитої юридичної рівності в правах одностатевих сімей із різностатевими (Бельгія, Франція, Португалія, Данія та ін.) [392, с. 114].

Слід визнати, що для значної частини членів суспільства процес сприйняття гомосексуальних відносин як норми ускладнюється стереотипами, упередженнями і негативними асоціаціями, культивованими соціумом упродовж багатьох поколінь [9, с.

Приписами ЄКПЛ та правовими позиціями ЄСПЛ, виробленими при застосуванні її ст. 12, почасти підтверджується традиційний підхід до розгляду шлюбу як різностатевого союзу (Lebedev v. Ukraine [386]). У низці рішень Суд визнавав, що «... стаття 12 Конвенції є спеціальним законом для права на одруження. Вона забезпечує фундаментальне право чоловіка та жінки одружуватися і засновувати сім’ю... Вона втілює традиційну концепцію шлюбу як союзу між чоловіком і жінкою» [курсив наш - М. С.] (Rees v. United Kingdom, § 49 (1986) [287], Sheffield and Horsham v. United Kingdom, § 67 (1998) [303], Chernetskiy v. Ukraine, § 28 (2016) [175]). Ця норма ЄКПЛ захищає право усіх різностатевих [курсив наш - М. С.] осіб вступати у такий союз, оскільки шлюб є «фундаментальним інститутом суспільства, на якому будується сім’я» (Cossey v. UK, Dissenting opinion of judge Martens, § 4.3.2, 42 (1990) [180]). Водночас станом на сьогодні у практиці Суду вироблені правові позиції, згідно з якими визнано правомірність укладення шлюбу між трансгендерами (Christine Goodwin v. the United Kingdom) і між особами однієї статі (Vallianatos v. Creece (2013) [315], Oliari and others v. Italy (2015) [270]).

Наведене вище зумовлює необхідність узагальнення правових позицій ЄСПЛ щодо легалізації нетрадиційних форм реалізації права на повагу до сімейного життя у європейських державах. Для досягнення означеної мети необхідно звернутись до правової моделі рівноправного сімейного союзу як форми реалізації права людини на сімейне життя, на основі чого стає можливим загальнотеоретичний аналіз правової аргументації рішень ЄСПЛ з питань легалізації нетрадиційних сімейних союзів.

У європейських спільнотах сьогодні відбуваються поступове послаблення дихотомізації чоловічих й жіночих ролей та зміни у ієрархічній структурі гендерних відносин у бік егалітарності, а також зростання рівня суспільної толерантності у сфері статевої моралі [80, с.

У низці країн Європи спостерігаються тенденції до легітимації й легалізації у формі надання права на укладення шлюбу чи вступу в цивільне партнерство, наприклад учасникам нетрадиційних сімей, які, як правило, є «гендерно- нейтральними» [392, с. 146]. Йдеться про так звані «квір-сім’ї» [див.: 86, с. 5] або, інакше кажучи, незвичні з погляду гетеросексуальної нормативності, головно одностатеві, сімейні союзи, які, як свідчить досвід багатьох європейських держав, вже сьогодні отримують офіційне правове визнання. Підтвердженням цього слугують так звана модель «повного визнання» нетрадиційних сімейних відносин шляхом легалізації одностатевих шлюбів (Франція, Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Канада, Швеція, Люксембург та ін.) та модель «розширеного визнання», тобто реєстрація цивільних партнерств (Данія, Чехія, Австрія, Швейцарія, Ліхтенштейн, Хорватія та ін.) [392, с. 114]. В останньому випадку ідеться про специфічний соціальний та правовий інститут, в якому можуть бути узаконені відносини людей, котрі не перебувають у шлюбі. У зарубіжних державах існують різні форми таких партнерств, які передбачають для їхніх учасників набір певних прав, обов’язків та пільг (наприклад, гарантують спадкові права, право власності, однакові права при оподаткуванні та отриманні пенсій тощо).

Означені загальносоціальні й законодавчі зміни дозволяють ставити у теоретичній площині питання про вироблення поняттєвої конструкції

рівноправного сімейного союзу.

З таких позицій визнаними в сучасних зарубіжних правопорядках видами рівноправних сімейних союзів виступають: а) зареєстровані (ідеться про такі спеціальні правові режими, як шлюб і цивільне партнерство) та б) незареєстровані (наприклад, т. зв. «конкубінат»); прикметно те, що коли виникає правовий спір, такі союзи можуть розглядатись як такі, що породжують в його учасників певні юридичні права й обов’язки.

Водночас слід відзначити, що серед зареєстрованих рівноправних сімейних союзів найпоширенішою моделлю реалізації права людини на повагу до сімейного життя надалі залишається саме шлюб. Згідно із традиційною позицією українського законодавця, шлюб вважається суспільно визнаною і санкціонованою державою формою відносин виключно між чоловіком і жінкою. Відтак, з огляду на значний суспільний резонанс, якого в сучасних умовах набуває питання про офіційне визнання одностатевих відносин в Україні, нижче ми докладніше зупинимось на трансформації уявлень про сутність шлюбу у сучасних європейських правових системах, на еволюції концепції «поваги до сімейного життя» у правових позиціях ЄСПЛ з цього питання, а також на проблемах їхнього урахування в правовій системі України.

Слід нагадати, що в суспільних, зокрема й у юридичних науках, існує кілька концепцій шлюбу, основними з яких є розгляд його як договору, союзу або ж таїнства. Так, у договірній концепції шлюбу суттєвим є звернення до цінностей правової рівності, свободи, особистої суверенності й автономії учасників сімейного союзу [71, с. 192-193; 363]. Підхід до шлюбу як до договору можна простежити, зокрема, в АЦУ 1811 р. [29], викладені в якому приписи мали певний вплив на розвиток приватного права України [64, с.

Договірний підхід до розуміння шлюбу відображений і у нормах законодавства деяких зарубіжних держав: НЦУ [43, с. 335-338] та ЦКФ [41, с. 8889, 99]. Додамо, що до відносно недавнього часу «різностатевість» була традиційною умовою вступу до шлюбу у Франції. Але із 2013 року почав діяти спеціальний закон, згідно з яким законодавець прирівняв одностатеві шлюби до різностатевих і надав гомосексуальним особам право на усиновлення дітей [413]. На відміну від Франції, у Німеччині діє окремий закон про цивільні партнерства. Він регламентує відносини людей, які не перебувають у шлюбі, у тому числі й одностатевих пар [411]. Подібний соціально-правовий інститут, в якому можуть бути узаконені відносини гомосексуальних осіб, діє також в Австрії [412].

Визнання договірної природи шлюбу підтверджується і правозастосовною практикою України. Зокрема, в рішенні Лисичанського міського суду Луганської області від 9 листопада 2016 року, задовольняючи позов про розірвання шлюбу, суд виходив з того, що «добровільність шлюбу є однією з основних його засад». Суд наголосив, що «шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім’ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер». Суд зазначив також, що «збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу» [328] [курсив наш - М. С.].

Заперечення проти договірної концепції шлюбу можуть слугувати аргументами проти допустимості поширення інституту шлюбу на одностатеві пари. В цьому зв’язку зауважимо, що інтерпретація шлюбу як договору нерідко піддається критиці правознавцями [345, с. 52; див. також: 27, с. 74; 107, с. 51]. Ключовим смисловим елементом поняття, яке розглядається, такі автори вбачають ознаку «союз», що підкреслює неможливість звести шлюб до договору як угоди. Однак юридична наука дорадянського періоду та низка сучасних вчених (С. Я. Фурса, З. В. Ромовська) визначають шлюб як «союз чоловіка й жінки з метою співжиття, заснований на взаємній згоді та укладений у встановленій формі», не відкидаючи при цьому також і договірної природи таких правовідносин [42, с. 317]. У коментарі З. В. Ромовської до СКУ вказується, що термін «союз» підкреслює законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер [333, с. 45].

Розуміння шлюбу як союзу почасти наповнюється формально-юридичним смислом й потрапляє у сферу правового регулювання. Про це свідчить, зокрема, необхідність офіційного визнання шлюбу, себто його обов’язкова державна реєстрація. Утім, всупереч договірному тлумаченню, визначального значення тут набуває вже воля держави, а не осіб, які бажають укласти такий союз і встановлена державою форма його укладення. Актами сімейного законодавства України, Німеччини та Франції встановлена єдина юридична форма легалізації шлюбних відносин - реєстрація шлюбного союзу відповідними органами публічної влади. Прикметно, що за зарубіжним законодавством інститут державної реєстрації стосується також і цивільних партнерств.

У контексті ст. 8 Конвенції може набувати правового значення офіційне визнання шлюбу у формі його державної реєстрації. Так, у справі Dadouch v. Malta (§ 48) [181] Суд ухвалив, що «визнання державою шлюбного статусу пар неминуче становить основу особистої і соціальної тотожності особи, а реєстрація шлюбу в якості форми визнання такого статусу обов’язково зачіпає право особи на повагу до приватного і сімейного життя». Згідно із позицією ЄСПЛ, шлюб є спеціальним правовим статусом, а тому держави мають деяку свободу розсуду і можуть по-різному ставитися до пар, які зареєстрували шлюб, і пар, які не зареєстрували шлюб, зокрема в питаннях оподаткування, соціального забезпечення і соціальної політики (Petrov v. Видала [279]). Для прикладу, у справі Munoz Dfaz v. Spain (2009) [258], де заявниця та її наречений уклали шлюб за ритуальними звичаями і традиціями ромської громади, проте без дотримання при цьому формальних вимог законодавства, ЄСПЛ встановив, що відмова у визнанні дійсності шлюбу заявниці не становить порушення статей 12 та 14 ЄКПЛ. Згідно з правовою позицією Суду, ст. 8 ЄСПЛ не може розглядатися як така, що покладає на держави обов’язок визнавати релігійний шлюб чи зобов’язує їх встановити спеціальний режим для окремих категорій партнерів, що не зареєстрували шлюб (§erife Yigit v. Turkey (2010) [301]). На думку Суду, виражену в рішеннях у справах Abdulaziz, Cabales et Balkandali v. UK, § 62 (1985) [147], Berrehab v. Netherlands, § 21 (1988) [159], захист ст. 8 поширюється на відносини, засновані на «законному і дійсному шлюбі». При цьому у наведеній позиції Суду акцентується не обов’язок державної реєстрації шлюбного союзу, а, натомість, йдеться про відповідність Конвенції відмінних правових наслідків у разі здійснення державної реєстрації шлюбу та її нездійснення.

Водночас, за відсутності чітких правових дефініцій поняття «шлюб», слід відзначити в цілому «ліберальний» підхід законодавців у згаданих вище державах Західної Європи до врегулювання відносин подружжя. Так, зокрема, поширення норм німецького, австрійського та французького законодавства про шлюб на категорію одностатевих пар пояснюється тим, що сімейне право покликане регулювати реальні, фактичні суспільні відносини, а тому законодавці виходять, головно, із такого розуміння шлюбу, яке на даний момент склалось і домінує у суспільній свідомості. При цьому як нормотворчі, так і правозастосовні органи повинні оцінювати існуючу у тих чи інших суспільних групах практику, виокремлювати саме певні соціально-поведінкові зразки, які відповідають публічно значущим цінностям і виступають характерними формами вираження норм суспільної моралі [9, с. 40; 362, с. 56].

Водночас, як зауважує О. В. Беляєва, взірці соціальної поведінки, які співвідносяться з публічно-значущими цінностями і вимогами, піддаються такій же історичній динаміці, як і увесь суспільний розвиток [9, с. 9]. У міру того, як розвивається соціум, трансформуються функції соціальних інститутів - «вони тісно корелюють з умовами життєдіяльності суспільства в цілому, тому їхній характер, ієрархія, пріоритетність, змістовне наповнення змінюються залежно від стану суспільства, розвитку його окремих сфер, потреб та вимог певного періоду» [344, с. 8]. Цю особливість у літературі позначають як транзитивність регулятивних функцій інституту (Г. В. Мальцев), в результаті чого змінюється або доповнюється його нормативна база, переробляються організаційні структури чи розвиваються способи поведінки людей тощо. При цьому, однак, сам інститут, його концепція та цілі у багатьох випадках зберігаються [96, с. 441, 467].

Таким чином, головно у зв’язку із розвитком суспільної дійсності, а зокрема, завдяки ослабленню низки моральних і правових обмежень, перегляду традиційних ставлень щодо дошлюбних і позашлюбних відносин, соціальній легітимації нових зразків сімейної поведінки, відбувається трансформація самого інституту шлюбу. Зараз для суспільств практично усіх європейських країн доволі поширеною формою подружніх відносин стають так звані дистанційні («гостьові») шлюби, «пробні» союзи тощо.

Окресленим концепціям шлюбу певною мірою протистоїть його розуміння як таїнства, що вказує на освячення подружнього зв’язку Богом та на його нерозривність [19, с. 53]. У християнській культурі ідея шлюбу як вищої, сакральної цінності формується в Середньовіччі, коли шлюб почав трактуватись, головно, як священний союз, в основі якого лежить божественне начало. Так, Тома Аквінський стверджував, що шлюб має бути непорушним упродовж усього життя з метою збереження людського роду [416, с. 62]. У Хартії прав сім’ї Католицької Церкви підкреслюється, що шлюб - це «природна інституція, якій винятково належить місія продовжування життя» [19, с. 105, 123]. У межах означеного підходу постулюються цінності, властиві здебільшого традиційній суспільній моральності. Зокрема, виявляється особливе поціновування шлюбу як нерозривного різностатевого союзу, встановленого Богом, а також материнства й батьківства, які можуть бути реалізовані саме в такому союзі.

Зауважимо також, що представники окремих релігійних напрямів (зокрема, лютерани, «п’ятидесятники», баптисти) сьогодні в основному несхвально ставляться до розлучення, втім часто не перешкоджають йому. Відтак, значення шлюбу у релігійних переконаннях окремих християнських громад до певної міри охоплюється формально-юридичним смислом. Прикметно, що серед деяких протестантських церков навіть одностатеві союзи віднедавна не розглядаються як «гріх» [338].

Зіставляючи усі наведені вище підходи до інтерпретації поняття шлюбу, можна відзначити, що увага у них акцентується на різних сутнісних ознаках шлюбу як союзу осіб: соціологічних (сімейному характері), ціннісно-змістових (моногамності, різностатевості, нерозривності), формальних публічно-правових ознаках (акті державної реєстрації) або ж формальному приватно-правовому характері (договірній природі). І хоча практично всі з наведених ознак зумовлені культурно-історично, окремі з них (а саме - різностатевість) у європейських суспільствах зазнають особливо суттєвих змін, викликаних уже згаданими чинниками. Такі зміни не можуть не знаходити відображення у національному законодавстві і міжнародній судовій практиці. Проте «випередження» соціального визнання нетрадиційних сімейних відносин з боку ЄСПЛ у кожному випадку є доволі неоднозначним і контраверсійним.

Окрім викладеного, охарактеризувати засоби досягнення справедливого балансу цінностей при реалізації права людини на повагу до сімейного життя дозволяє розгляд аргументів щодо легітимізації й легалізації нетрадиційних відносин, які виникають за участю представників ЛГБТ-спільноти. Усю сукупність таких аргументів можна розділити на: правові (філософсько-правові й формально-юридичні), соціологічні, психологічні, економічні та ціннісно- світоглядні (моральні й релігійні), визнаючи при цьому певну умовність такого розрізнення. Відзначимо, що у правових позиціях ЄСПЛ економічна та суто моральна й релігійна аргументація в їх «чистому», тобто не в соціологізованому, вигляді, практично не використовується. Натомість, звернення до моральної аргументації іноді може мати місце в окремих думках суддів ЄСПЛ.

Позаяк особливістю сучасного етапу суспільного розвитку є поява нових типів подружнього партнерства, в останні роки Суд нерідко допускає як можливість укладення шлюбу чи цивільного партнерства між особами однієї статі (Vallianatos v. Creece (2013) [315], Oliari and others v. Italy (2015) [270]), так і можливість вступу у шлюб транссексуалів (Christine Goodwin v. United Kingdom). Використовувані в практиці ЄСПЛ аргументи з питань права на повагу до сімейного життя учасників нетрадиційних сімейних союзів виступають правозастосувальними інструментами, за допомогою яких обґрунтовуються правові позиції Суду з означеного питання. Розглянемо їх.

Як відомо, впродовж тривалого часу у законодавстві європейських держав одностатеві відносини не визнавались такими, що становлять соціальну цінність, і навіть були кримінально заборонені. Ще у 1955 році у справі X v. Germany Комісія встановила, що законодавство, яке передбачало кримінальну відповідальність за згадані відносини з метою захисту здоров’я чи моралі, не суперечить принципам Конвенції [45, с. 126]. Такий підхід, однак, не набув подальшого розвитку у практиці Суду, і пізніше, у 1981 році, почала окреслюватись певна тенденція до зростання значущості таких відносин. Тоді ЄСПЛ вперше визнав, що закони, які встановлювали криміналізацію гомосексуальних актів, порушують право на повагу до приватного життя одностатевих пар (див. вже згадувану справу Dudgeon v. United Kingdom [186]).

У подальшому, а саме до 2010 року ЄСПЛ у цілому виявляв доволі стримане ставлення до згаданого виду відносин, вважаючи, що гомосексуальні відносини між двома чоловіками мають розглядатись тільки в межах поняття приватного життя. Правова позиція, згідно із якою сталі одностатеві відносини між партнерами, їхні емоційні і статеві зв’язки становлять приватне життя, неодноразово знаходила відображення у практиці Суду (W. J. and D. P. v. United Kingdom [319], Norris v. Ireland [265], Modinos v. Cyprus [255], Smith and Grady v. United Kingdom [305], Lustig-Prean and Beckett v. United Kingdom [245], A.D.T. v. United Kingdom [144], Perkins and R. v. United Kingdom [277], Beck, Copp and Bazeley v. United Kingdom [156]). Разом із тим наголошувалось, що ці відносини не входять до обсягу поняття «сімейне життя» (Roosli v. Germany [291], Mata Estevez v. Spain [371]).

Але вже у 2010 році у справі Schalk and Kopf v. Austria, з урахуванням стрімкої лібералізації панівної суспільної моралі стосовно одностатевих відносин, що відбулася у Європі, ЄСПЛ не зміг заперечити, що відносини таких пар по суті становлять «сімейне життя». Наведемо соціологічні аргументи, які лежать в основі правових позицій ЄСПЛ у згадуваній справі. Вона стосувалась ненадання державою дозволу на укладення шлюбу заявникам однієї статі, які перебували у довготривалих фактичних відносинах. У скарзі заявники стверджували, що за сучасних умов відсутність юридичної можливості укладення між ними шлюбу становила порушення їхнього права на повагу до приватного та сімейного життя, а також принципу недискримінації. Окрім цього, вони заявляли про порушення їхнього права на мирне володіння майном. Зокрема, доводили, що у випадку, коли один партнер помирає, то інший зазнає дискримінації в силу того, що він буде поставлений у менш сприятливе становище згідно з податковим правом, аніж такий партнер з одруженої пари. Національні суди своє негативне рішення умотивовували тим, що відповідно до законодавства Австрії у шлюбі можуть перебувати лише особи різної статі. При цьому суди посилались на принцип рівності, що міститься у Федеральній Конституції Австрії, та на Конвенцію (у ст. 12 якої зазначається «чоловік та жінка»), вказуючи що згадані акти не вимагають, щоб поняття «шлюб», який пов’язаний з основоположною можливістю батьківства, було розширене до іншого виду відносин.

Стосовно зв’язку між правом на шлюб та правом на створення сім’ї Суд повторив попередньо висловлену правову позицію, згідно із якою «неможливість пари зачати або усиновити дитину не може сама по собі розглядатися як така, що виключає право на шлюб» (Christine Goodwin v. United Kingdom, § 98 [176]).

Водночас, аби дійти певного висновку щодо одностатевого шлюбу, Суд вдався до соціологічної та політичної аргументації. Зокрема він наголосив, що з огляду на стрімку еволюцію у частині юридичного визнання одностатевих пар в значній кількості держав-учасниць «було б нещиро дотримуватись позиції про те, що на відміну від різностатевої пари одностатева пара не могла мати «сімейного життя» у світлі статті 8» (§ 94) [297]. У цьому зв’язку ЄСПЛ, повернувшись до витоків Конвенції, нагадав, що хоча у 1950-х роках шлюб розглядався виключно у традиційному сенсі як союз між чоловіком і жінкою, з часу прийняття ЄКПЛ відбулися значні соціальні зрушення у цьому інституті (Christine Goodwin v. United Kingdom [176]). Станом на сьогодні в багатьох державах Західної та Північної Європи одностатеві союзи отримали офіційне правове визнання (щоправда із заувагою ЄСПЛ, що така точка зору законодавців «відображала власне бачення ролі шлюбу у суспільствах цих держав і не випливала з тлумачення основоположних прав, закладеного Договірними Державами у Конвенції у 1950 році» (§ 53) [176]). Зрештою, беручи до уваги положення, зокрема ст. 9 ХОПЄС, Суд допускає можливість укладення шлюбу між особами гомосексуальної статевої орієнтації.

У даній справі ЄСПЛ також звернув увагу на національно-культурні особливості інституту шлюбу. Суд, зокрема, констатував, що інститут шлюбу є «глибоко вкоріненим у соціальний та культурний контекст, що може значно відрізнятися в різних суспільствах». З огляду на це органи держави порівняно з міжнародними суддями мають змогу «краще оцінити» потреби суспільства та задовольнити їх (§ 62) [176].

Тут знов-таки йдеться про віднайдення Судом справедливого балансу поміж конкуруючими цінностями та інтересами.

Так, у процесі розгляду справи заявники, апелюючи до права на повагу до приватного та сімейного життя, фактично прагнули одержати підтвердження (визнання) права на укладення шлюбу між особами однієї статі чи можливості отримати юридичне визнання їхніх відносин у інший спосіб; юридичної можливості заручитися; захистити інтерес щодо недискримінації за ознакою статевої орієнтації; можливості легалізувати сімейні відносини в державних органах; можливості отримати майнову компенсацію у разі смерті партнера та одержати інші матеріальні блага, які надаються різностатевим одруженим партнерам та дітям одного з них, які проживають у спільному з ними житлі.

Натомість держава обстоювала цінність традиційного шлюбного союзу й таке розуміння права на шлюб, що за своєю природою обмежене різностатевими парами; поняття «шлюб», що пов’язане з основоположною можливістю батьківства. При цьому уряд покликався на приватний (а не сімейний) характер відносин між особами однієї статі.

У результаті розгляду цієї справи Суд дійшов висновку, що відносини заявників, Ш одностатевої пари, які характеризуються такими ознаками, як спільне проживання та стійкість емоційних уз, - за аналогією з такими ж відносинами в різностатевій парі підпадають під поняття «сімейного життя» та підлягають охороні за ст. 8 Конвенції (§§ 92-94) [297]. Водночас ЄСПЛ сформулював правову позицію, згідно з якою «право на шлюб, закріплене у ст. 12 Конвенції, не повинно за будь-яких умов бути обмежене шлюбом між особами різної статі» (§ 61). Відтак, хоча захист традиційної сім’ї був вагомою та законною підставою, у розглядуваній справі ЄСПЛ підтримав позицію заявників, надавши захист їхнім інтересам не лише як приватному, а й як сімейному життю, відобразивши, у такий спосіб, сучасні тенденції до змін у сприйнятті сімейного життя, що набувають дедалі більшого поширення в європейських суспільствах.

Подібний підхід Суд демонстрував також і в наступних справах Gas and Dubois v. France (2012) [200] та Х. v. Austria (2013) [322]. Перша справа стосувалась відмови заявниці п. В. Газ у праві на т. зв. внутрішньо-сімейне усиновлення дитини своєї партнерки, після того, як матір дитини Н. Дюбуа надала на це свою згоду. Йдеться про дитину, яка була зачата за допомогою штучного запліднення за участю анонімного донора. У іншій справі національні суди відмовили одній із жінок у внутрішньо-сімейному усиновленні позашлюбного сина її партнерки. В обох випадках ЄСПЛ ухвалив, що відносини між двома жінками, які мешкають спільно упродовж багатьох років і, до того ж, офіційно уклали між собою цивільний союз (як в ситуації із В. Газ та Н. Дюбуа) та утворюють стабільну одностатеву пару, а також дитиною, яка проживає разом із ними та виховується ними спільно, становлять «сімейне життя» у сенсі ст. 8 ЄКПЛ. Свою правову позицію Суд підкріплював наступною соціологічною аргументацією: «при захисті традиційної сім’ї держава повинна зважати на розвиток суспільства, зокрема на переміни у сприйнятті соціальних проблем чи певних міжособистісних відносин, у тому числі й на той факт, що не існує єдиного способу здійснення права на приватне та сімейне життя» (Х. v. Austria, § 139) [322].

Схожа лінія аргументації простежується і у справах P. B. і J. S. v. Austria [273], Vallianatos and Others v. Greece [315], Hamalainen v. Finland [211]. При цьому ЄСПЛ акцентував увагу на тому, що ст. 8 ЄКПЛ не може тлумачитись як така, що встановлює «зобов’язання стосовно надання одностатевим парам доступу до шлюбу» (Hamalainen v. Finland) [211].

Незабаром відбулася конкретизація правової позиції Суду із означеного питання в аспекті обсягу права на повагу до сімейного життя. Особливий інтерес у зв’язку з цим викликає відносно нещодавнє рішення із справ цієї категорії, ухвалене стосовно Італії - держави, в суспільному житті якої, як відомо, досить вагому роль відіграє католицизм (Oliari and Others v. Italy) [270]. За її обставинами кілька одностатевих пар, які юридично оформили свої відносини за кордоном, оскаржували відмову національних органів визнавати їхні відносини офіційно. Така відмова пов’язувалась з тим, що законодавством передбачалась можливість укладення шлюбу лише між особами різної статі.

Вкотре визнавши гомосексуальні взаємини такими, що підпадають під поняття «сімейне життя», Суд констатував відсутність достатніх законодавчих гарантій для задоволення особливих потреб заявників (це, зокрема, потреба у взаємній матеріальній підтримці, аліментні зобов’язання, право спадкування, право бути законним представником тощо). Зважуючи задіяні у справі особисті та публічні інтереси, Суд дійшов висновку про відсутність у цій ситуації превалюючих інтересів італійського суспільства. На думку ЄСПЛ, намагаючись захистити гетеросексуальну концепцію сім’ї та традиційну моральність, уряд залишив поза увагою важливі позиції вищих судових органів Італії (зокрема, Конституційний Суд цієї країни неодноразово обґрунтовував потребу юридичного визнання відповідних прав і обов’язків за учасниками таких союзів) й утвердження толерантності до одностатевих відносин у суспільстві цієї країни. Керуючись наведеними міркуваннями, Суд постановив, що влада порушила свій позитивний обов’язок відносно забезпечення заявникам доступних правових гарантій для визнання і захисту їхнього союзу.

Додамо, що винесене рішення, очевидно, стало своєрідним поштовхом до схвалення італійським парламентом змін до сімейного законодавства, які передбачають легалізацію цивільних союзів одностатевих пар (зокрема, закріплюють право на розподіл майна і право спадкування) [15].

Виявлені істотні зміни правових позицій ЄСПЛ, які визначають обсяг права на повагу до сімейного життя, відбувались у контексті загальних змін аксіологічних орієнтирів у царині особистих і сімейних відносин, які в європейських суспільствах упродовж останніх десятиліть зазнали суттєвих перетворень. Так, поступове висунення у центр сімейної сфери цінності індивідуальної свободи, як підґрунтя для самореалізації та самовизначення кожного із членів сім’ї, можливості вибору тієї чи іншої моделі організації власного сімейного життя залежно від особистих потреб, зумовило розширення уявлення про сімейне життя у практиці Суду. Як наслідок, його теперішнє розуміння «акумулює» в собі ті ознаки (наприклад, сталі відносини осіб однієї статі, їхні емоційні відносини), які раніше трактувались як складові приватного життя [355, с. 80].

Окремо слід відзначити, що соціологічна аргументація ЄСПЛ базується на поступовому відході від цінностей традиційного суспільства до тлумачення шлюбу у контексті зростання значущості т. зв. постматеріалістичних ціннісних орієнтацій та цінностей самореалізації (Р. Інґлегарт). І хоча розмаїття соціокультурних норм і традицій, що позначені, у тому числі, й суттєвим впливом релігії, зумовлює неоднорідність у ставленні європейських суспільств до визнання подружніми тих чи інших моделей відносин, варто мати на увазі, що, зокрема, одностатеві партнерства вже сьогодні набули соціальної легітимації у більшості західноєвропейських держав.

Розкриваючи зміст правових позицій ЄСПЛ, зокрема щодо запровадження конвенційної охорони одностатевих союзів, необхідно звернути увагу також і на аргументацію психологічного ґатунку, якою послуговується Суд. До аргументів такого типу можна віднести твердження ЄСПЛ про те, що одностатеві пари, так само як і різностатеві, можуть вступати у стійкі партнерські відносини. Про це свідчить той факт, що «емоційні та статеві відносини між співмешканцями в одностатевій парі, які перебувають у де-факто існуючих постійних стосунках - так само як і відносини в різностатевій парі в такій самій ситуації - підпадають під визначення сімейного життя» (Schalk and Kopf v. Austria [297], § 94, Vallianatos and others v. Creece, § 73 [315]). Водночас в плані взаємної підтримки та допомоги спільно проживаючі одностатеві пари мають ті самі потреби, що і партнери різної статі (Vallianatos and others v. Creece) [315]. З огляду на зазначене ЄСПЛ констатував, що «цивільні партнерства як офіційно визнана альтернатива шлюбу мають істотну цінність для осіб, які перебувають в становищі заявників, незалежно від правових наслідків, які вони могли б спричинити та якими б вузькими чи широкими вони не були» (Oliari and others v. Italy [270], §174).

Зрештою, зупинимось докладніше на використовуваних ЄСПЛ доводах філософсько-правового і формально-юридичного типу. Правова аргументація позицій Суду щодо одностатевих партнерств значною мірою ґрунтується на апелюванні до принципів юридичної рівності та недискримінації.

Специфіка справ про дискримінацію, яка відрізняє їх від переважної більшості інших категорій справ, полягає в тому, що аргументація в них будується на порівнянні. Важливим при побудові аргументації є ідентифікація неоднакового ставлення, яка відбувається, зокрема, через пошук або вибір так званого «компаратора» - особи або групи осіб, з якими буде здійснюватися порівняння. Наступний крок: визначення ознаки, за якою осіб відносять до тієї чи іншої групи - своєрідної «підстави класифікації». Це має бути характеристика, за якою відбувається протиставлення потенційної жертви дискримінації та компаратора і через яку «жертву» позбавлено тих прав або привілеїв, які належать іншим [119, с.7-8].

Згідно зі ст. 14 Конвенції «забороняються ті відмінності у поводженні, які ґрунтуються на чітко визначених, об’єктивних або особистісних ознаках, чи ознаках, за якими особи або групи осіб відрізняються одна від одної» (Carson and

Others v. United Kingdom (§§ 61, 70) [171], Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark (§ 56) [230]). Це, зокрема, ознаки статі, раси та власності (Kiyutin v. Russia (§ 56) [229]). Водночас, використовуване Судом формулювання «за будь- якою ознакою» (англ. - «any ground such as»; франц. - «notamment» (особливо)) та використання словосполучення «за іншою ознакою» (англ. - «any other status»; франц. - «toute autre situation» (у будь-якій іншій ситуації)) дозволяє ЄСПЛ розширювати перелік захищених ознак у ЄКПЛ (Engel and Others v. Netherlands (§ 72) [193], Carson and Others v. United Kingdom (§ 70) [171], Kiyutin v. Russia (§ 56) [229]). Тлумачення останніх, з погляду ЄСПЛ, «не обмежене

характеристиками, які є особистими у тому сенсі, що вони вроджені або внутрішні» (Clift v. United Kingdom (§§ 56-58) [178], Kiyutin v. Russia (§ 56) [229]).

Останній, третій крок - оцінка становища, у якому опинилася «жертва»: чи є воно гіршим за становище компаратора. Зазвичай саме це і слугує приводом, який породжує відчуття несправедливості [119, с. 11]. У цьому зв’язку необхідно акцентувати, що «не кожна відмінність у ставленні становитиме порушення ст. 14 Конвенції - має бути встановлено, що інші особи в аналогічних чи відносно подібних ситуаціях зазнають привілейованого ставлення». Різниця у ставленні вважатиметься дискримінаційною тоді, коли не буде об’єктивного, обґрунтованого і розумного виправдання; інакше кажучи, «якщо не переслідується легітимна мета чи якщо нема достатнього зв’язку між пропорційністю заходів, використаних для досягнення мети, або якщо мета потребує зусиль для реалізації» [390, с. 179].

З огляду на зазначене держава-відповідач, у свою чергу, повинна довести, що відмінність у поводженні могла бути виправдана. При оцінці того, «чи відмінності у подібних ситуаціях виправдовують відмінність у поводженні, і у якій мірі, держави користуються певною свободою розсуду» (Marckx v. Belgium (§ 31) [249]). Межі цієї свободи «змінюються залежно від обставин, предмету та загальної ситуації» (Burden v. United Kingdom (§ 60) [168], Carson and Others v. United Kingdom (§ 61) [171], Clift v. United Kingdom (§ 43) [178]). З погляду ЄСПЛ, «якщо обмеження основоположних прав застосовується до особливо вразливої групи суспільства, яка вже зазнавала значної дискримінації в минулому, то свобода розсуду держави є значно вужчою і для введення таких обмежень повинні бути наведені дуже вагомі підстави» (Kiyutin v. Russia (§ 63) [229]). Причиною такого підходу, який «сам по собі ставить під сумнів певні класифікації», Суд називає те, що групи, про які ідеться, історично піддавалися упередженому ставленню з тривалими наслідками, що викликало їхню соціальну ізоляцію. Відповідно, таке «упереджене ставлення могло призвести до закріплення законодавчих стереотипів, за якими заборонялася індивідуальна оцінка можливостей та потреб цих груп» (Kiyutin v. Russia (§ 63) [229]).

У своїй практиці Суд виокремив низку соціальних груп, які зазнавали відмінностей у поводженні з огляду на такі ознаки, як: стать (Burghartz v. Switzerland, § 27 [169]), сексуальна орієнтація (Smith and Grady v. United Kingdom, § 90 [305]), раса чи етнічне походження (Timishev v. Russia, § 56 [310]), розумові здібності (Shtukaturov v. Russia, § 95 [304]) чи інвалідність (Glor v. Switzerland, § 84 [202]).

Таким чином, хоча ст. 14 ЄКПЛ прямо не згадує «сексуальну орієнтацію» серед числа захищених ознак, Суд, тим не менш, неодноразово зазначав, що остання входить до переліку «інших» ознак, які захищаються за цією статтею Конвенції (Е. В. v. France (2008) [188], Smith and Grady v. United Kingdom (1999) [305]) [117, с. 104-105]. Так, у справі S. L. v. Austria [293] заявник скаржився на те, що відповідно до національного законодавства сексуальні відносини між чоловіками, якщо одна зі сторін не досягла вісімнадцяти років, становлять кримінально каране діяння. Натомість, жінки (одностатевої і гетеросексуальної орієнтації) могли вступати у статеві відносини з чотирнадцяти років. ЄСПЛ виявив у цій ситуації дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації.

Так само і ст. 8 ЄКПЛ забезпечує захист від посягання органів влади у сферу сексуальної орієнтації як такої. Це зумовлено тим, що ЄСПЛ намагається забезпечити максимальний захист осіб у ситуації, коли держава втручається у сфери, що зачіпають ключові елементи людської гідності, якими є, у тому числі, сексуальне чи сімейне життя [117, с. 106]. Зокрема, у справі Karner v. Austria

ЄСПЛ зазначив, що хоча захист традиційної сім’ї може вважатися законною метою, «межі свободи розсуду держави [...] є вузькими [...] коли відмінність у поводженні залежить від статі чи сексуальної орієнтації особи» (§ 41) [225].

За тривалий період своєї діяльності Суд виробив низку правових позицій з питань неприпустимості дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації (див. додаток Б). Ось головні з них:

- Суд вказав, що «не бачить жодних підстав для проведення відмінностей між тими заявниками (йдеться про одностатеві пари), які спільно проживали, і тими з них, які з професійних чи соціальних причин не проживали спільно, оскільки факт відсутності спільного проживання не позбавляє відповідні пари ознак стійкості, що доправляє їх до сфери сімейного життя у розумінні статті 8» (Vallianatos and others v. Creece, § 73) [315];

- «забезпечення балансу між інтересами захисту сім’ї в її традиційному розумінні та захисту передбачених Конвенцією прав сексуальних меншин за своїм характером є важким і делікатним завданням, що може вимагати від держави примирення суперечливих поглядів та інтересів, які сприймаються зацікавленими сторонами як принципово антагоністичні» (Kozak v. Poland, § 99 [233], Х. v. Austria [322], § 151);

- «відмінності за ознакою сексуальної орієнтації - так само як і відмінності за ознакою статті - мають обґрунтовуватися досить серйозними підставами або, як констатується у деяких випадках, досить переконливими і вагомими підставами» (Е. В. v. France §§ 91, 93 [188], Karner v. Austria, §§ 37, 41 [225], L. and V. v. Austria, § 38 [237]);

- «відмінності, що обґрунтовуються виключно посиланнями на сексуальну орієнтацію, недопустимі за Конвенцією» (Х. v. Austria, § 99 [322], Salgueiro da Silva Mouta v. Portugal, § 36 [295]);

- «коли відмінність у поводженні ґрунтується на ознаці статі чи сексуальної орієнтації, свобода розсуду держави є вузькою» (Karner v. Austria, § 41 [225], Kozak v. Poland § 92 [233]);

- «у випадках, коли межі розсуду держави є вузькими - як це має місце у разі, якщо відмінність у ставленні ґрунтується на ознаці статі або сексуальної орієнтації - принцип пропорційності вимагає не лише того, щоб засіб, обраний для досягнення поставленої мети, був загалом придатним для цього. Має бути продемонстровано, що для досягнення цієї мети необхідно було виключити певні категорії людей (у даному випадку - осіб, які перебувають в одностатевих стосунках) зі сфери застосування відповідних положень» (Kozak v. Poland, § 99 [233], Vallianatos and others v. Creece, § 85 [315]);

- «одностатеві пари, так само як і різностатеві пари, можуть вступати у стійкі шлюбні відносини. Відповідно, вони перебувають у відносно подібній ситуації з різностатевою парою щодо потреби у юридичному визнанні і захисті їхніх відносин» (Schalk and Kopf v. Austria, § 99 [297], Oliari and others v. Italy, § 165 [270]);

- «одностатеві пари особливо зацікавлені в отриманні можливості вступу у цивільний шлюб, оскільки це надавало б їм, на відміну від пар різної статі, єдино можливу підставу у законодавстві для юридичного визнання їхніх відносин» (Vallianatos and others v. Creece, § 78 [315]);

- «не має значення, з точки зору захисту, що надається сімейному життю, чи засновані відносини заявниці з сім’єю на шлюбі або ж на зареєстрованому партнерстві» (Hamalainen v. Finland, § 85 [211]);

- «хоча стаття 8 не гарантує права на усиновлення, Суд визнавав - у справі, в якій йшлося про усиновлення дитини гомосексуальною особою, яка не перебуває у шлюбі - що держава, яка створює право, що виходить за рамки її зобов’язань за статтею 8 Конвенції, не може застосовувати таке право у спосіб, який є дискримінаційним у значенні статті 14» (Х. v. Austria, § 135 [322], Е.В. v. France, § 49 [188]).

Підсумовуючи наведене, видається підставним погодитись із тезою Н. М. Оніщенко про те, що «принцип рівності набуває конкретизованої форми лише при визначених соціокультурних умовах», за наявності яких він отримує своє «ціннісне культурно-духовне обґрунтування, а отже, повноцінне соціальне сприйняття як необхідний елемент загального статусу людської особистості». Це означає, що для соціальної легітимації в українському суспільстві «цей принцип має бути розтлумачено не лише з погляду юридичної (правової) сутності, що фактично абсолютизує право, а й отримати культурно-духовне або морально- релігійне виправдання» [120, с. 240-241].

Відзначимо, що проблема доцільності запровадження правової охорони нетрадиційних сімей у сучасних культурно-плюралістичних суспільствах полягає в тому, аби віднайти належну рівновагу між універсальністю таких прав, які повинен мати кожен представник ЛГБТ-спільноти вже унаслідок своєї належності до людського роду, і визнанням варіативності культурних контекстів, які визначають його зміст та обсяг на основі цінностей, що існують в межах конкретного суспільного буття [349, с. 174]. Так, незважаючи на досить широке (24 із 47 держав-членів РЄ) юридичне запровадження тієї чи іншої форми одностатевих союзів у країнах Західної та Північної Європи, ставлення до такого роду відносин в українському суспільстві вельми неоднозначне.

Оскільки ЄКПЛ є невід’ємною частиною законодавства України, забезпечення своєчасного та ефективного захисту прав людини у всіх сферах, зокрема у сфері її сімейного життя, має здійснюватися з урахуванням правових позицій, вироблених ЄСПЛ при тлумаченні й застосуванні ст. 8 Конвенції. У цьому зв’язку не можна не вказати на низку неврегульованих або ж недостатньо врегульованих українським законодавцем питань у сфері права людини на сімейне життя й на повагу до нього. До таких питань сьогодні належить проблема офіційного визнання і захисту таких сімейних відносин, які, з огляду на домінуючі в суспільстві моральнісні уявлення, слушно вважаються нетрадиційними.

Зважаючи на значну роль цінностей традиційної моральності в Україні (що підтверджують існуючі консерватизм, патріархальність, відносно високий рівень релігійності (згідно з даними опитування, проведеного у лютому 2015 року групою соціологічних компаній - РЕЙТИНГ, SOCIS, Центр Разумкова та КМІС, більшість українців (74%) вважають себе православними, 8% - греко-католиками, 1% - римо-католиками й вірними протестантських церков. Позаконфесійними християнами себе вважають майже 9% опитаних, не відносять себе до жодного з релігійних віросповідань 6%, а ще 1% респондентів було важко відповісти [368])), наприклад, наміри закріпити на законодавчому рівні право на гомосексуальне партнерство, а також прагнення надати ЛГБТ-парам дозвіл на всиновлення дітей сьогодні видаються доволі передчасними. Як відзначає І. В. Галицький, «в основі певного національного ізоляціонізму, який домінує у масовій свідомості населення України, закладені архаїчно-традиціоналістські ціннісні орієнтації. Вони значною мірою визначають формування, розвиток і консолідацію системи соціальних відносин на цьому етапі розвитку українського суспільства» [31, с. 83]. З огляду на це вважаємо за можливе погодитись із позицією, згідно з якою найближчим часом український законодавець не повинен, так би мовити, «відкривати» інститут шлюбу для представників однієї статі.

Тим не менш, вважаємо, що з метою запобігання дискримінації деяких представників ЛГБТ-спільноти у суспільстві слід, принаймні, визначити межі допустимого здійснення їхніх прав у цій сфері, які повинні бути узгоджені із правами та законними інтересами інших осіб. Адже, наприклад, в Україні зміна імена, прізвища й по-батькові, а також відмітки про стать у паспорті та інших документах для трансгендерної особи доступні тільки після проходження нею низки складних хірургічних втручань. Через це значна частина трансгендерів опиняється в ситуації, коли їхня зовнішність, яка вже змінилася під впливом гормонотерапії, не відповідає даним у документах, що посвідчують особу. Це, у свою чергу, створює складнощі під час будь-яких соціальних взаємодій, які вимагають пред’явлення документів: відкриття рахунку у банку, отримання соціальної та медичної допомоги, працевлаштування та вступу до навчальних закладів, оренди житла тощо. Водночас проходження процедури зміни статі заборонено для тих осіб, які мають неповнолітніх дітей, перебувають у шлюбі, не мають постійної роботи чи місця проживання та ін. [366, с. 4-5]. У зв’язку із цим видається доцільним внести зміни в Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» № 5207-VI від 6 вересня 2012 року [121], а зокрема доповнити його нормою, якою б передбачалась «заборона дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та тендерної ідентичності, а також порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав людини залежно від тендерної ідентичності та сексуальної орієнтації».

Як свідчить розпорядження Кабінету Міністрів України № 1393 від 23 листопада 2015 року, український уряд вже невдовзі планує розробити подібний законопроект. Зазначеним документом було затверджено «План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року». Згідно з його текстом, у розділі «Створення ефективної системи запобігання та протидії дискримінації» передбачається подання в другому півріччі 2017 року «на розгляд Кабінету міністрів законопроекту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар з урахуванням майнових і немайнових прав, зокрема володіння та спадкування майна, утримання одного партнера іншим в разі непрацездатності, конституційного права несвідчення проти свого партнера» [113]. Мета цього законопроекту полягає в забезпеченні формального механізму визнання одностатевих пар та надання юридичної сили відносинам таких партнерів, з урахуванням, зокрема, відповідних тенденцій в інших європейських країнах.

Зауважимо, що, на наш погляд, оскільки можливість запровадження державної реєстрації відносин одностатевих пар в Україні прямо залежить від стану суспільної моральності, такі суттєві новації потребували б проведення упродовж тривалого часу спеціальних соціологічних досліджень з метою вивчення громадської думки з означеного питання або й, можливо, також всеукраїнського консультативного референдуму. На завершення додамо, що в сучасних умовах державою повинні здійснюватися освітні й виховні заходи та ініціативи, спрямовані на збереження традиційної моделі сім’ї та популяризацію традиційних сімейних цінностей.