Концепція «поваги до сімейного життя» у практиці Європейського суду з прав людини та форми її еволюції

Правові позиції Суду щодо змісту й обсягу права на повагу до сімейного життя є складовими концепції «поваги до сімейного життя», виробленої у практиці ЄСПЛ. В методологічному аспекті вельми важливо, що зміст і обсяг розглядуваного права (як, зрештою, й будь-якого іншого основоположного права людини) визначаються насамперед потребами (інтересами) людини, справедливо збалансованими з потребами (інтересами) суспільства [133].

Смисловим осердям цієї концепції є категорія «поваги», яка, як уже відзначалось, дозволяє відмежувати суб’єктивне юридичне право, закріплене у ст. 8 ЄКПЛ, від права, об’єктом якого виступає сімейне життя (пункт 2.1.2).

Але як саме слід розуміти поняття «поваги» і в якому значенні воно слугує підвалиною концепції «поваги до сімейного життя» у практиці ЄСПЛ? Досліджуване поняття знайшло відображення у статутних документах Європейського Союзу, у ХОПЄС та, звісно, у Конвенції і правозастосовній практиці Суду [17, с. 110]. Це зумовлено тим, що «в основу самого інституту природних прав людини покладено ідею про людину як морального суб’єкта, повага до гідності якого має бути юридично забезпечена» [139, с. 83]. Концепція «поваги до сімейного життя» вибудувана саме на врахуванні того, що кожна людина з огляду на свою особисту гідність має бути неупереджено визнана як автономна й рівна з іншими у поводженні особа.

У негативному сенсі повагу характеризують як «таку модель поведінки людини, згідно з якою з людьми не можна поводитися, як з неживими істотами чи з комахами, вбивати задля харчування, полювати на них, знущатися, вселяти відчуття меншовартості».

«Історично принцип поваги був засобом демонстрації того, як суто людські характеристики, спільні для всіх народів, можуть долати межі кровних, місцевих, звичаєвих і релігійних особливостей» [66, с. 45]. Ідея рівної поваги до автономії кожної особи була сформульована ще І. Кантом [71, с. 283-286; 40, с. 151]. Власне з вимог рівної поваги можна вивести правило рівного ставлення: «всі люди попри відмінності між ними мають зустрічати рівне до себе ставлення, навіть якщо певні типи відмінностей є релевантними і можуть виправдати з посиланням на загальноприйнятні підстави нерівне ставлення або нерівний розподіл» [40, с. 151].

У цьому контексті обов’язок шанувати права людини здатен сприяти, так би мовити, «визвольним рухам». Адже найрізноманітніші активісти, домігшись того, що їхні вимоги стануть визнані як права, «можуть намагатися змінити усталені звичаї, традиції, політичні, юридичні норми» та цінності, піддавши сумніву їхню моральну слушність [8, с. 1003]. Тут доречно навести позицію, яку висловлює Г. В. Мальцев. Він вважає, що повагу, про яку ідеться, необхідно, можна сказати, заслужити, проявивши високі моральні духовні риси (це стосується, наприклад, поваги до сімейного життя одностатевих пар). Тож «безумовне право на повагу чи будь-які претензії на повагу по праву» науковець називає «результатом безпристрасного юридичного формалізму» [95, с. 373].

«Право на повагу до сімейного життя охороняє особу насамперед від зовнішнього втручання у сімейні справи, від розголошення інформації про приватний бік її життя» [333, с. 25]. Видається, що своєрідною підставою для здобуття права на повагу до певних моделей сімейних відносин може слугувати утвердження їхньої моральної значущості, соціальної цінності на рівні суспільної свідомості.

Позаяк правова охорона і захист сімейних інтересів за ст.

Повага до сімейного життя є морально-етичною категорією, тому поняття «поваги» у рішеннях цього судового органу не є чітко визначене. Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що це така сфера, в якій держави користуються широкою свободою розсуду, визначаючи, яких заходів слід вжити для забезпечення додержання Конвенції, з належним урахуванням інтересів суспільства та інтересів окремих осіб (Christine Goodwin v. United Kingdom [176]) [52, с. 270]. Зважаючи на різну суспільну практику і різні обставини суспільної дійсності, характерні для європейських країн, вимоги щодо цього поняття у кожній справі будуть значною мірою відрізнятися (Rees v. United Kingdom [287]). Еволюція прецедентного права ЄСПЛ доводить, «що гнучкість, притаманна терміну «повага», дозволяє захисту розвиватися і, незважаючи ні на що, реагувати на зміни», що відбуваються в соціумі [367].

«Гарантуючи право на повагу до сімейного життя, стаття 8 передбачає наявність сім’ї» (Marckx v. Belgium, § 31 [249]). При цьому «повага» до сімейного життя означає прийняття до уваги як біологічних, так і соціальних реалій з метою уникнення сліпого автоматичного застосування правових положень до вельми особливих ситуацій заявників, що не передбачені законом (Emonet and Others v. Switzerland [192]).

Як може видатися на перший погляд, «повага» у практиці Суду трактується лише як неприпустимість довільного втручання в сімейне життя [34, с. 87]. Але насправді ЄСПЛ інтерпретує концепцію «поваги до сімейного життя» дещо ширше: він виводить із цієї конструкції не тільки негативні, але також матеріальні і процедурні позитивні обов’язки держави.

Особливу роль при з’ясуванні питання про наявність чи відсутність посягання на повагу до права, що є предметом розгляду, відіграє дотримання процедурних вимог, хоча стаття 8 не висуває яких-небудь конкретних умов процесуального характеру. Наприклад, якщо мало місце втручання з боку держави, то необхідно, аби процес прийняття рішення, що призвів до здійснення заходів державного втручання у сімейне життя, був справедливим і таким, що забезпечуватиме належну повагу до інтересів, які охороняє ст.

Як зазначає С. П. Рабінович, існують певні соціальні цінності, що заслуговують на безумовну повагу, офіційне визнання та юридичне забезпечення. «У конструкції «право на повагу», котра, як і загалом інститут невід’ємних прав людини, є прикладом взаємопроникнення й «взаємонакладення» вимог моралі і права, відображено офіційне юридичне визнання саме таких цінностей. Об’єкт будь-якого суб’єктивного права становить водночас і цінність у рамках існуючої суспільної моралі і, відповідно, об’єкт «поваги». Безперечно, при цьому йдеться про повагу не в її суб’єктивно-моральнісному аспекті (почуття поваги), а в зовнішньоповедінковому, соціально-етичному й юридичному плані (вияв поваги)» [138, с. 206].

З урахуванням викладеного в попередніх підрозділах спробуємо окреслити ті інтереси та цінності, які можуть виступати об’єктами права на повагу до сімейного життя у практиці ЄСПЛ.

Звісно, цінності сімейного життя як такі «не є правовими у своїй основі», одначе вони являють собою значущі явища для людини і суспільства [37, с. 102, 104]. Водночас, лише за умови правової захищеності та охорони цих благ відкриваються можливості для їхнього ефективного здійснення. У цьому сенсі саме «нормативний рівень закріплення забезпечує цінностям ефективний захист та реалізацію, завдяки чому вони стають цінностями права», отримуючи статус охоронюваних правом благ [37, с. 196].

Аналіз правових позицій ЄСПЛ дозволяє виокремити низку об’єктів, які прямо чи опосередковано одержують охорону за ст. 8 ЄКПЛ: спільне проживання чоловіка і жінки, яке визнається «фактично існуючим сімейним життям» незалежно від реєстрації шлюбу (Johnston and others v.

В усіх перелічених випадках йдеться про конкретні можливості, здійснення яких визнається інтересом, охоронюваним за статтею 8 Конвенції, і, відтак, охоплюється правом на повагу до сімейного життя. Реалізація цих можливостей відбувається в рамках відносин, які ЄСПЛ визнає сімейними. Останні виступають об’єктами правової «поваги», а отже - охорони та захисту у практиці Суду.

Це, наприклад, фактичні шлюбно-сімейні відносини (Kroon v. Netherlands [234], Elsholz v. Germany [191], Zaunegger v. Germany [326]), відносини, які виникли на підставі релігійного шлюбу (§erife Yigit v Turkey [301]) чи шлюбу, укладеного за ритуальними звичаями і традиціями певної громади (Munoz Dfaz v. Spain [258]), відносини, що складаються в результаті здійснення піклування, опіки, усиновлення (Wagner і J.M.W.L v. Luxembourg [321], Emonet and Others v.

Узагальнення правових позицій Суду, які виступали предметом дослідження у попередніх розділах дисертації, дозволяє визначити

системоутворюючі елементи концепції «поваги до сімейного життя». Основою цієї концепції виступають вироблені в практиці ЄСПЛ загальні принципи тлумачення і застосування Конвенції (принцип забезпечення свободи розсуду держав, принцип рівності та недискримінації, принцип пропорційності, принцип динамічного тлумачення, принцип забезпечення ефективного захисту права на повагу до сімейного життя). До основних елементів концепції «поваги до сімейного життя» можна віднести правові позиції Суду, вироблені при тлумаченні і застосуванні ст. 8 ЄКПЛ. Сюди належать процесуально-правові позиції ЄСПЛ, а також його матеріально-правові позиції, які: а) встановлюють мету нормативних приписів ст. 8 Конвенції; б) визначають сферу їхнього застосування шляхом конкретизації змісту поняття сімейного життя; в) конкретизують зміст і обсяг права на повагу до сімейного життя, зокрема через формулювання обов’язків держави щодо забезпечення реалізації людиною її інтересів і цінностей у сфері спільної життєдіяльності членів сім’ї^[4].

Сучасний розвиток провідних сфер суспільного буття (особливо інформаційно-комунікаційної та біомедичної), пов’язаний із якісними змінами панівних соціальних інтересів та потреб, стає своєрідною спонукою до урізноманітнення переліку тих цінностей, які виступають об’єктами прав людини. При цьому, як зазначає М. С. Бондар, як на законодавчому, так і на міжнародно - правовому рівнях такі цінності переважно «не мають прямого текстуального конституційного оформлення», не є «експліцитними», що, відповідно, «потребує їхнього герменевтичного виявлення і позитивної формалізації в процесі конституційно-контрольної діяльності судових органів» [13, с. 15-16]. Можна сказати, що продукування цінностей права - це передовсім результат оцінкової діяльності судових органів [13, с. 16].

Як припускають деякі дослідники, означені зміни детерміновані переходом до «нової соціально-культурної парадигми, яка тягне за собою створення етики нового праворозуміння, а також більш глибокі уявлення про саму людину та її права» [5, с. 5]. Актуалізація нових цінностей допускає певну динамічність законодавства та уможливлює реагування законотворців на означені перетворення, насамперед шляхом збільшення каталогу прав людини, а також конкретизації й диференціації основних особистісних прав і свобод. На це, по суті, націлені чимало з прав «третього», «четвертого» і наступних поколінь [18, с. 16]. Характерним прикладом є так зване «право людини на гомосексуальні контакти», яке має суто особистісний характер і належить до соматичних прав людини або, іншими словами, до прав «четвертого покоління» [6, с. 5].

У практиці ЄСПЛ по застосуванню Конвенції юридизація нових інтересів і цінностей, що набули соціальної значимості, часто відбувається через їхнє фактичне «перенесення», включення у тексти рішень Суду. Констатований напрям розвитку практики згаданої правозахисної інституції П. М. Рабінович позначає як «розширення номенклатури змісту і об’єму прав людини» [137].

Окреслену тенденцію чи не найяскравіше ілюструють рішення ЄСПЛ у справах, що стосуються сімейного життя людини. Адже необхідність «в міру зміни суспільних потреб осучаснювати зміст Конвенції» має наслідком модифікацію ЄСПЛ власних попередніх правових позицій [36, с. 79]. У судовій практиці нерідко «трапляються випадки переінтерпретації рішення стосовно однієї й тієї ж правової системи, зокрема з огляду на зміну конкретно-історичних умов її функціонування» [56, с. 191]. У зв’язку з цим важливо розрізняти:

- вироблення правової позиції Суду шляхом конкретизації нормативних приписів ЄКПЛ;

- конкретизацію попередньої правової позиції ЄСПЛ, яка є органічним змістовим розвитком його попередньої правової позиції. Наприклад, у рішенні по справі Feldman v. Ukraine (no 2) Суд, посилаючись на попередню практику (Ploski v. Poland, § 37), зазначив, що відмова у задоволенні клопотання особи, яка тримається під вартою, на прийняття участі у похороні батьків, повинна бути достатнім чином обґрунтована. Уточнюючи наведену правову позицію, ЄСПЛ додає, що «не обмежена будь-якими умовами відмова заявникові у тимчасовому звільненні за сімейними обставинами та відсутність будь-якого іншого рішення, яке б надало йому змогу відвідати похорон його батька, не відповідає обов’язку держави оцінити кожне окреме клопотання по суті та довести, що обмеження права особи на відвідання похорону родича було «необхідним у демократичному суспільстві»...» (Feldman v. Ukraine) [197]. Іноді при конкретизації правової позиції ЄСПЛ використовуються аргументи, відмінні від попередніх (як-от, аргументи психологічного типу). Так, наприклад, в рішенні у справі Vintman v. Ukraine Суд нагадав, що він вже доходив висновку, що поміщення заявників до віддаленої колонії (розташованої за кілька тисяч кілометрів від міста, де проживають їхні сім’ї) становило втручання в право на повагу до сімейного життя (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia, § 838). Розвиваючи цитовану правову позицію, ЄСПЛ постановив, що «відмова у переведенні заявника органами влади до колонії, розташованої ближче до його дому, була еквівалентна позбавленню його зв’язку з матір’ю» (Vintman v. Ukraine §§ 81-82 [317]) (див.: додаток В, прав. позиція № 8);

- перегляд правової позиції, що визначає якісні зміни в змісті та/або обсязі права на повагу до сімейного життя. Огляд рішень Суду під таким кутом зору засвідчив, що перегляд позицій може потягти за собою зміну типу аргументації, якою послуговується ЄСПЛ. При модифікації правової позиції Суд може використовувати соціологічні й політичні аргументи. Наприклад, у справі Schalk and Kopf v. Austria зазначено таке: «з 2001 року, коли було постановлено ухвалу у справі Mata Estevez v. Spain (в якій ЄСПЛ визнав емоційні та статеві відносини одностатевої пари такими, що становлять «приватне життя», і не становлять «сімейне життя» [371]), у багатьох державах-членах Ради Європи відбулася швидка еволюція соціальних поглядів щодо одностатевих пар. Відтоді значна частина держав-членів дозволили юридичне визнання відносин одностатевих пар [...]. З огляду на цю еволюцію Суд вважає, що було би штучним відстоювати позицію, що, на відміну від різностатевої пари, одностатева пара не може здійснювати «сімейне життя» у розумінні ст. 8 Конвенції» (§§ 92-94) [297].

Сказане свідчить про такі основні засоби формування і розвитку правових позицій Суду щодо права на повагу до сімейного життя, як: 1) конкретизація нормативних приписів ст. 8 ЄКПЛ, здійснювана в тих чи інших аспектах у зв’язку із обставинами конкретної справи; 2) конкретизація попередніх правових позицій Суду, яка здійснюється в загальних змістових межах попередньої практики ЄСПЛ; 3) змістова трансформація, яка виражається у перегляді попередньої правової позиції, що має наслідком якісні зміни змісту та/або обсягу права на повагу до сімейного життя.

Як свідчить аналіз правових позицій ЄСПЛ, останній іноді «дозволяє собі відверто відмовлятись від своїх попередніх прецедентно-значущих правових позицій, закріплених у його рішеннях, і формулювати нові», причому навіть протилежні за змістом [35, с. 175]. Тому з плином часу відбувається їхня очевидна еволюція як в аспекті змісту права на повагу до сімейного життя, так і в аспекті його обсягу.

Так, зміст означеного права за час діяльності Суду розширювався і далі продовжує збагачуватися. Можна виокремити дві групи причин розвитку правових позицій ЄСПЛ щодо права на повагу до сімейного життя:

а) поступове збільшення кількості справ, розглянутих Судом. Цей чинник створює передумови для постійної ситуативної конкретизації положень ст. 8 ЄКПЛ і правоположень, сформульованих самим Судом при її застосуванні. Наслідком таких змін є збагачення змісту реальних правових можливостей людини у сфері сімейного життя;

б) технологічний і соціальний розвиток, який приводить до виникнення нових потреб людини у сфері поваги до її сімейного життя або ж трансформації вже існуючих. Зауважимо, що в більшості випадків ЄСПЛ визнає зміни в суспільному контексті значущими для тлумачення Конвенції, якщо їх поділяє більшість держав у рамках РЄ [180]. В цьому сенсі мова може вестись, наприклад, про легітимацію Судом нових інтересів та цінностей, прямо не передбачених положеннями ЄКПЛ, що лежать в основі особистісних соматичних можливостей людини (до таких належить, зокрема, право скористатись методом штучного запліднення (S. H. and Others v. Austria [294], Dickson v. United Kingdom [182]); можливість вимагати від держави визнати статеву приналежність трансгендера (X., Y. and Z. v. United Kingdom [324]); можливість виникнення сімейного життя між трансгендером-чоловіком і його дитиною, що народилася у результаті штучного запліднення від донора (X., Y. and Z. v. United Kingdom [324]); можливість здійснення прав та виконання обов’язків щодо опіки, піклування або утримання дитини, які виникають з батьківського статусу, після зміни статі батьком (Hamalainen v. Finland [211])).

Розширення меж (обсягу) права на повагу до сімейного життя визначається, зокрема, збільшенням «кількісно вимірюваних показників його використання», тобто збільшенням розміру або кількості тих чи інших цінностей, які відображено відповідним правом [125, с. 17]. Характерним прикладом розширення обсягу розглядуваного права є нещодавнє визнання Судом права на вступ в одностатеве партнерство (Oliari and Others v. Italy [270]).

Таким чином, з аналізу рішень у наведених вище справах можна зробити висновок, що упродовж часу дії Конвенції концепція «поваги до сімейного життя», виражена у правових позиціях Суду, зазнавала змін, пов’язаних із кількісним збільшенням практики ЄСПЛ по ст. 8 Конвенції, а також еволюціонувала змістовно.

Аналіз практики Суду дозволяє виокремити два періоди розвитку концепції «поваги до сімейного життя»: 1) становлення й формування концепції, яке відбувалось від прийняття Судом у 1979 р. першого рішення щодо права на повагу до сімейного життя у справі Marckx v. Belgium і до кінця 90-х років ХХ ст.;

2) еволюційні («динамічні») зміни у змісті концепції (з 1997 року - по теперішній час). У свою чергу, в рамках другого періоду виокремлюються кілька етапів, що позначають якісно нові віхи розвитку концепції «поваги до сімейного життя» та змін у змісті й обсязі відповідного права людини.

У період з 1979 р. і до 1997 р. ЄСПЛ зазначав, що норма ст. 8 Конвенції передовсім «захищає біологічну сім’ю, створену законним шляхом згідно з національним законодавством» (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. United Kingdom (1985) [147], Berrehab v. Netherlands (1988) [159]) [108, с. 362]. Поряд із цим було встановлено, що сімейне життя не обмежується лише шлюбом, а включає в себе й фактичні союзи чоловіка і жінки, в тому числі й офіційно не зареєстровані, коли особи живуть разом, і навіть тоді, коли вони не ведуть спільного життя (Keegan v. Ireland, § 44 (1994) [227], Kroon v. Netherlands, § 30 (1994) [234]).

Прийняття ЄСПЛ у 1997 р. рішення у справі X., Y. and Z. v. United Kingdom [324] започаткувало новий період у розвитку концепції поваги до сімейного життя, позначений її змістовою трансформацією й розширенням змісту та обсягу відповідного права. У вказаному рішенні Суд висловлив думку про те, що відносини між трансгендером-чоловіком, його партнеркою і дитиною, що народилася внаслідок штучного запліднення від анонімного донора, становлять сімейне життя (§ 37). Хоча при цьому Суд не вбачав доцільним формально визнати батьком дитини особу, яка не є її біологічним батьком. У зв’язку із цим в рішенні було зазначено, що в Європі нема інституту надання батьківських прав трансгендерам, і в держави існують широкі межі розсуду в цій сфері (§ 44) [45, с. 130].

Окремим етапом в рамках другого, «еволюційного» періоду розвитку концепції, що розглядається, стала зміна ставлення ЄСПЛ до використання сучасних репродуктивних технологій, зокрема штучного запліднення. Питання, пов’язані із реалізацією відповідних можливостей людини, мають не лише юридичне, а й релігійне, морально-етичне, соціально-економічне «забарвлення» [339, с. 299].

Судова практика свідчить про те, що згадана можливість первинно розглядалась ЄСПЛ виключно як елемент права на повагу до приватного життя.

Показовою у цьому зв’язку є справа Evans v. United Kingdom (2007), за результатами розгляду якої Суд ухвалив, що приватне життя у світлі гарантій ст. 8 Конвенції охоплює право на повагу до рішення мати або не мати дитину, у тому числі й наміри батьків звертатись до допоміжних репродуктивних технологій [195].

Згодом ЄСПЛ дещо змінює попередню правову позицію. У справі Dickson v. United Kingdom (2007) Суд заявив, що відмова у забезпеченні умов для здійснення штучного запліднення стосувалась як приватного, так і сімейного життя позивачів [182]. А згодом у 2011 році в рішенні у справі S. H. and Others v. Austria [294], в якій заявники Ш дві подружні пари Ш бажали скористатись методом штучного запліднення in vitro (за законодавством Австрії така процедура була заборонена), що дозволило б їм мати дитину, для якої один із подружжя міг стати генетичним батьком або матір’ю, Суд визнав, що право подружніх пар на зачаття дитини і на застосування медичних практик з цією метою знаходиться під охороною ст. 8, оскільки «подібний вибір є формою вираження сімейного і приватного життя» (§ 82) [294]. Однак, із міркувань моральності та з огляду на брак консенсусу серед європейських країн стосовно запліднення in vitro (що, вочевидь, було наслідком плюралізму суспільних цінностей), ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність за даних обставин порушення ст. 8. При цьому Суд зауважив, що дана сфера досі перебуває на стадії розвитку і зазнає невпинних та суттєвих «наукових і юридичних впливів» (§ 103) [294].

У цьому зв’язку варто звернути увагу на додані до рішення окремі думки суддів. Так, за словами судді де Гаетано, підґрунтям заборони законодавством Австрії технік штучного запліднення було верховенство гідності людини, - «яка лежить в основі уявлень про цінність людського життя та є базисом самої Конвенції». Протилежною в цьому смислі є позиція інших чотирьох суддів, які стверджували, що така заборона, очевидно, порушує право на повагу до сімейного життя заявників. Серед іншого, вони звертають увагу на інтенсивний розвиток соціальних норм, а також на особливу значимість досягнень науки й медицини у цій галузі, які, на їхній погляд, суттєво збагатились з моменту подачі скарги та до її розгляду у Суді.

Наведене свідчить про те, що значний прогрес в галузі біомедицини створює неабиякий вплив на зміни меж (обсягу) права на повагу до сімейного життя у практиці ЄСПЛ. Беручи до уваги ці тенденції, можна з доволі високою вірогідністю припустити, що можливість людини вдаватись до застосування штучних методів зачаття уже невдовзі може бути витлумачена Судом в аспекті сімейного життя.

Наступний етап розвитку концепції «поваги до сімейного життя» характеризується зміною правових позицій Суду щодо відмінного поводження з людьми за ознакою їхньої сексуальної орієнтації у справах, які стосувались усиновлення дітей гомосексуалами. Розглянемо їх.

Так, згідно з рішенням ЄСПЛ від 2002 р. відмова одинокому гомосексуалові у дозволі на усиновлення, на думку Суду, не була дискримінаційною з огляду на широку можливість розсуду держави у цьому питанні та не становила порушення права на повагу до приватного та сімейного життя, зважаючи на інтереси дітей, яких може торкнутися ця процедура (Frette v. France). Суд, зокрема, встановив, що «спосіб життя» заявника (маючи на увазі його гомосексуальну орієнтацію) свідчить про те, що він не зможе забезпечити належних гарантій для всиновлюваної дитини [198]. Шістьма роками пізніше в майже аналогічній справі Е. В. v. France ЄСПЛ (2008) вже визнав порушення права на повагу до приватного та сімейного життя заявниці, яка перебувала у стосунках з іншою жінкою, оскільки відмова в усиновленні, на думку Суду, ґрунтувалась якщо не прямо, то, принаймні, опосередковано на упередженому ставленні щодо її сексуальної орієнтації, а це становило дискримінацію порівняно з іншими незаміжніми особами, які за національним законодавством мають право на усиновлення [188]. Таким чином, ЄСПЛ вирішив, що «сексуальна орієнтація» входить до переліку ознак, що захищаються ст. 14. Водночас Суд підкреслив, що скарга на дискримінацію у даній справі розглядалась в межах сфери дії ст. 8 Конвенції.

Між тим треба зазначити, що обставини цих справ у деяких аспектах все ж відрізнялися. Так, у справі Frette v. France національними органами було встановлено, що заявник «не цілком уявляє собі серйозність наслідків, які випливатимуть із факту усиновлення дитини», в той час як у справі E. B. v. France адміністративні органи держави, навпаки, погоджувалися з позитивними якостями заявниці, її здібностями у вихованні дітей [69, с. 14].

Зрештою останній етап змістової еволюції концепції «поваги до сімейного життя» у практиці ЄСПЛ позначений прийняттям ним у 2010 р. рішення у справі Schalk and Kopf v. Austria. У цьому рішенні, з урахуванням стрімкої лібералізації панівної суспільної моралі стосовно одностатевих відносин, що відбулася у той час у країнах Європи, Суд не зміг заперечити, що відносини одностатевих пар становлять «сімейне життя». (Правові позиції Суду з цього питання розглядатимуться в підрозділі 3.2).

Усе наведене в цьому підрозділі свідчить, що в діяльності ЄСПЛ розглядувана концепція зазнавала змістових змін, спричинених значною мірою поширенням в західноєвропейських державах так званих «нестандартних» форм сім’ї, зумовлених соціокультурним розвитком та зміною суспільних потреб та інтересів у європейських правових системах. Не можна не погодитися з тим, що в цілому правові позиції ЄСПЛ з цього питання дозволяють взяти до уваги усю різноманітність нетрадиційних сімейних відносин, внаслідок чого дедалі ширше їх коло Суд визнає «сімейним життям» [74, с. 24].

3.2