3.1. Юридична природа права інтелектуальної власності

Однією з найгостріших є проблема юридичної природи права інтелектуальної власності. Дискусія з цього приводу давня, її актуальність з часом не спадає. Суть дискусії зводиться до питання: що є правом інтелектуальної власності, які межі такого права, хто ним має користуватись, кого воно обслуговує?

На нашу думку, право інтелектуальної власності є правом на результати інтелектуальної, творчої діяльності, які в установленому законом порядку визнані об’єктами правової охорони саме правом інтелектуальної власності.

З цього приводу у спеціальній літературі висловлено багато різноманітних думок, визначень, положень, суперечливих за своїм змістом. Одні дослідники стверджують, що право інтелектуальної власності - це виключне право на використання об’єкта названої власності [167, cт.138]. Інші доводять: це - право власності на зазначений об’єкт. Треті вважають, що результат інтелектуальної, творчої діяльності взагалі не може бути об’єктом права, це є умовною назвою [186, c.26].

Немає потреби наводити і аналізувати зазначені вище теоретичні погляди. Вони досить ґрунтовно уже проаналізовані у спеціальній літературі [370, c.26; 321, c.9-19; 203, c.6-27].

У дослідженні ми виходимо з того, що право інтелектуальної власності за своїм змістом є правом власності. Ст. 41 Конституції України проголошує: „Що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. На думку Гегеля, „Знання, наука, талант, правда притаманні незалежному духу і представляють собою його внутрішні якості, а не дещо зовнішнє, однак він може також шляхом озовнішнення надати їм зовнішнього існування і відчужувати їх, внаслідок чого вони підводяться під визначення речей” [58, c.102].

Папа Римський Іван Павло ІІ також вважає, що існує і друга форма власності, яка у наш час набуває не меншого значення, ніж власність на землю. Це - власність на знання, техніку і вміння. Багатство індустріальних країн ґрунтується більше на даному типі форми власності, ніж на природних засобах [89].

Законодавство про інтелектуальну власність майже половини держав світу, в тому числі і країн з розвинутою ринковою економікою, визнають право власності на результати інтелектуальної, творчої діяльності [233; 232]. Все більше дослідники України, країн СНД [209, c.42; 42, c.29; 35, c.33] та світу дотримуються цієї ж позиції. Цієї ж позиції дотримуються суди України. За позовом Кіровоградського ДП по виробництву і маркетингу „Артеміда” до Державного департаменту інтелектуальної власності про встановлення власника патентів на винаходи рішенням суду від 06.08.02 р. позовні вимоги задоволені. Судом встановлено право власності на патенти за позивачем у зв’язку з тим, що при реєстрації патенту на ім’я третьої особи допущено порушення чинного законодавства.

Вона більше приваблює практичних працівників і законодавців країн з прагматичним напрямом. Слід підкреслити, що держави, законодавство яких чітко й однозначно визнає результати інтелектуальної діяльності об’єктами права власності, ніскільки від цього не потерпають (США, Франція, Велика Британія).

Видається новий Цивільний кодекс України поклав край цій дискусії, визнавши на результати інтелектуальної, творчої діяльності право інтелектуальної власності (книга четверта ЦК).

Безперечно, право власності на речі і право інтелектуальної власності мають багато спільного і не менше відмінностей. Спільним є те, що правомочності суб’єктів цих прав збігаються: право володіти, користуватися і розпоряджатися. Проте деякі дослідники вважають, що результатом інтелектуальної, творчої діяльності володіти не можна [173, c.494]. З таким твердженням погодитися не можна. Адже поет, який склав вірша, але ще його не записав, композитор, що склав музику, але ще не поклав її на ноти, винахідник, який уже розв’язав технічну проблему, але ще не виклав цього рішення на папері: хто володіє уже створеними, але ще не матеріалізованими результатами інтелектуальної власності? Безперечно, їх творець.

Правом на користування і розпорядження суб’єкт інтелектуальної власності також наділений, як і власник права власності на річ. За своїм змістом зазначені правомочності також досить близькі. Але ж і право користування шкарпетками і земельною ділянкою також різниться. Тому принципових відмінностей у правомочностях зазначених власників також не помітно.

Спільним між правом інтелектуальної власності і правом власності на речі є також й те, що право користування і право розпорядження здійснюються у більшості випадків в однакових договірних формах: договори найму, прокату, купівлі-продажу, міни тощо. Об’єкти названих прав можуть успадковуватися і передаватися у порядку спадкування. При цьому можуть бути вилучені з цивільного обігу як матеріальні речі, так і результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Спільним є також й те, що і речі, і результати інтелектуальної, творчої діяльності є товаром і, отже, об’єктами цивільного обороту. До цього слід лише додати, що об’єкти інтелектуальної власності є ціннішим товаром, ніж речі.

Важливою спільною ознакою речей і результатів інтелектуальної, творчої діяльності є їх однакова здатність приносити людям певну користь. Ті й інші об’єкти права власності здатні накопичувати капітал, збільшувати його.

Об’єкти права власності на речі і об’єкти права інтелектуальної власності однаково є об’єктами правової охорони і захисту.

Багато спільного є щодо інших ознак. Так, відомий російський дослідник А.Б. Венгеров пише: у багатьох випадках знання, ідея, формула може існувати тільки у об’єктивному виді і може реалізуватися лише у матеріалізованій формі. У такому разі об’єкти інтелектуальної власності можуть виступати об’єктами речової власності [42, c.29].

Водночас між даними формами власності існують відмінності. При цьому, принагідно, зазначити й таке: - багато відмінностей є і між об’єктами права власності на речі. Зміст права власності на рухоме майно і нерухоме - різний, їх правовий режим істотно відрізняється. Істотні відмінності існують і у правовому режимі таких об’єктів права власності на речі як зброя, дорогоцінні метали і каміння тощо. Можуть бути різні способи набуття чи придбання речей, припинення права власності на них тощо.

Такі ж відмінності існують між окремими видами об’єктів інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності на одні об’єкти виникає без здійснення будь-яких формальностей, на інші - тільки після виконання встановлених законом формальних вимог.

Основні відмінності між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності полягають у наступному.

Об’єктами права власності на речі є матеріальні об’єкти. Весь матеріальний світ, що оточує нас, складається з окремих матеріальних речей, які можуть майже без винятку бути об’єктами права власності. За невеликими винятками, будь-яка матеріальна річ може бути об’єктом права власності [78, c.173].

Об’єктами права інтелектуальної власності можуть бути лише нематеріалізовані результати інтелектуальної, творчої діяльності, які знаходяться у певній об’єктивній формі, придатні для сприйняття і відтворення. Об’єктами права інтелектуальної власності є в узагальненому вигляді знання [372]. Адже будь-які результати інтелектуальної, творчої діяльності, є передусім, новими здобутими знаннями.

Деякі дослідники стверджують, що результати творчої діяльності взагалі не можуть бути об’єктами права власності [209, c.42]. Вони, мовляв, є надбанням всього суспільства і тому не можуть бути об’єктом будь-якого виключного права. Наведена теза спростовується фактичним життям, - будь-який результат творчої діяльності є товаром і, отже, об’єктом права власності.

Істотною відмінністю між об’єктами права власності на речі і об’єктами права інтелектуальної власності є здатність останніх до тиражування.

Право власності на речі не обмежено будь-яким строком, право інтелектуальної власності обмежене певним встановленим законом строком. Це зумовлено тим, що матеріальна річ приходить до неможливості її використання через фізичну старість. Об’єкт інтелектуальної власності старіє морально, він не знає фізичного старіння.

Відмінність між зазначеними об’єктами може проявлятися також і у тому, що суб’єктом права власності на річ може бути одна особа або декілька співвласників. Суб’єктами права власності на матеріальний носій інтелектуальної власності може бути безліч фізичних чи юридичних осіб.

Можна було б відшукати й інші відмінності між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності. Проте наведені відмінності свідчать, що істотної різниці між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності немає. Названі відмінності не можуть бути принциповими засадами для невизнання результатів інтелектуальної діяльності об’єктами права власності. Цим самим ще раз підтверджується один з основних висновків нашого дослідження – результати інтелектуальної, творчої діяльності є об’єктами права власності. Право інтелектуальної власності є правом власності у його загальному цивільно-правовому значенні. На користь цього висновку наведемо додаткові аргументи.

Вище уже підкреслювалося, що країни з розвинутою ринковою економікою, законодавство про інтелектуальну власність яких визнає результати творчої діяльності об’єктами права власності, ніскільки від цього не потерпають. Це і є свідченням того, що між правом власності на речі та правом інтелектуальної власності принципової різниці немає. Але визнання за творцем права власності на його витвір значно краще стимулювало б його творчість.

Теорія, яка розглядає інтелектуальну власність як право власності на речі, почала називатися пропрієтарною (від латинського слова: proprietas – власність).

Прихильники протилежної теорії розглядають інтелектуальну власність як власність свого роду (sui generis), яка потребує спеціального регулювання через те, що вона нематеріального характеру, об’єктами права власності володільців патентів, суб’єктів авторського права і товарних знаків є таке, що не відчувається дотиком, безтілесне [306, c.42]. Теорія особливих інтелектуальних прав, багато прихильників якої взагалі виступають проти використання терміна „інтелектуальна власність”, у наш час є найбільш поширеною [321, c.13].

Про те, що між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності є істотні відмінності, йшлося вище. Але ж наведені теорії дуже вразливі. Передусім, результати творчої діяльності справді є нематеріальними, безтілесними. Це відомо ще з римського приватного права. Але ж право Стародавнього Риму визнавало ці безтілесні речі об’єктами права власності [246, c.154]. Зазначена норма пізнішими правовими системами сприйнята і не спростована. Тепер же у нас викликає сумнів те, чи може бути безтілесна річ об’єктом права власності. Чи може ми вже почали визнавати тілесними, тобто матеріальними речами, електроенергію, газ та інші подібні речі. Адже вони також фактично не мають матеріальної субстанції і є безтілесними речами. Проте ніхто не сумнівається у тому, що вони є речами у цивільно-правовому значенні.

Прихильники теорії виключних прав стверджують, що право інтелектуальної власності є лише виключним правом на використання її об’єкта. Але ж відповідно до теорії цивільного права виключним є і право власності на будь-яке майно [94, c.245]. Виключність права є його якісною характеристикою, яка стосується не тільки прав інтелектуальної власності, а й будь-якого іншого виключного права. Тому спиратися на виключний характер права інтелектуальної власності немає правових підстав, оскільки це властивість не тільки останнього.

Відповідно до цієї теорії суб’єкт права інтелектуальної власності має лише суб’єктивне виключне право на використання творчого результату (давати дозвіл на використання іншим особам). Права розпоряджатися об’єктом інтелектуальної власності прихильники зазначеної теорії за суб’єктом даного права не визнають. Але ж це суперечить уже усталеним поглядам у науковій літературі і нормам чинного законодавства. Адже об’єкти інтелектуальної власності законодавством України визнані товаром і можуть відчужуватися будь-яким цивільно-правовим способом у межах закону. Отже, суб’єкт права інтелектуальної власності чинним законодавством України (і не тільки України) наділений і такою правомочністю як право розпоряджатися. Адже патентовласник чи автор будь-якого твору можуть належні їм об’єкти продати, обміняти, здати в найм, подарувати, передати в безоплатне користування, заповісти тощо. Але ж ця правомочність належить тільки власнику того чи іншого об’єкта, адже розпоряджатися може лише власник або за його дорученням повірений. Нарешті, Конституція України проголошує: кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Наведена сукупність правомочностей суб’єкта інтелектуальної власності дає підставу стверджувати, що перед нами право власності в специфічному значенні – право інтелектуальної власності.

До речі, деякі прихильники теорії інтелектуальної власності згодні вважати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності – це власність, інтелектуальна власність, але не право власності. Вони загнали себе у глухий кут – власність є, а права на неї немає. Але ж це абсурд. Не може бути власності без права на неї. Така власність втрачає своє соціальне призначення.

Відповідно до теорії інтелектуальної власності суб’єкт має лише виключне право на використання результату творчої діяльності. Права власності він не має. Є нематеріальна річ (безтілесна річ), є товар, є, нарешті, найцінніший капітал, а власника вказаний найцінніший капітал не має. Але ж це нонсенс, безглуздя.

Із суто утилітарної точки зору, творець повинен чітко усвідомлювати: те, що він створив, належить йому на праві власності. Це його виключне право, яке ніхто не може порушити - на сторожі стоїть Закон.

Виключне право на використання об’єкта інтелектуальної власності не дає його суб’єкту права на відчуження. Але ж, що вже підкреслювалося, об’єкти інтелектуальної власності в усьому світі визнані товаром і можуть відчужуватися будь-яким цивільно-правовим способом у межах закону.

Прихильники теорії інтелектуальної власності стверджують, що між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності є істотні відмінності. Цієї тези ніхто не заперечує. Дані відмінності, дійсно, істотні. Але ж є суттєві відмінності між правом власності на олівець і правом власності на будівлю, транспортний засіб тощо. Є істотні відмінності між правом власності на рухомі речі і правом власності на нерухомі (наприклад, між правом власності на склянку і правом власності на земельну ділянку тощо).

З теоретичної і практичної точок зору, виключне право на використання об’єкта інтелектуальної власності і право власності на цей же об’єкт суттєво відрізняються, але не настільки, щоб вони виключали одне одного. У основі цих двох прав лежить їх майновий характер, що більше важить, ніж особисті немайнові права творців, які ніби то не дають можливості врівноважити виключні права і право власності.

Право власності набагато ширше і повніше від виключного права на використання. Ця перевага права власності є найбільш вагомим аргументом на користь визнання права власності на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності на об’єкти інтелектуальної діяльності забезпечує надійнішу і ефективнішу їх охорону. Виключне право на використання не здатне надати таку охорону суб’єктам інтелектуальної власності, його можливості обмежені.

Між тим творець творчого результату повинен бути впевнений у своєму праві на нього. Таку впевненість йому може дати зрозуміле і доступне право власності. Що таке право власності – знає кожний. А що таке оте химерне, незрозуміле, не чітке виключне право на використання - знають тільки фахівці. Широкому загалу воно невідоме. Суб’єкта права інтелектуальної власності цікавить зміст належного йому суб’єктивного майнового права – право володіти, користуватися і розпоряджатися. Теоретичні дискусії з приводу того, чи є право на результат творчої діяльності правом власності або виключним правом на його використання, суб’єкт цікавлять менш за все. Він повинен чітко знати, які права на свій творчий результат має. Для суб’єкта найбільш сприйнятним є право власності на цей результат. Він вважає справедливим те, що закон визнає за ним право власності на творчий результат саме тому, що останній ним створений. Суб’єкт інтелектуальної власності, безперечно, може це право передати будь-якій третій особі на свій розсуд.

Тому вважається більш доцільним спрямовувати свою творчу енергію не на пошуки аргументів на користь виключного права на використання чи права власності на об’єкт творчого пошуку. Видається раціональнішим пошук більш ефективних правових засобів охорони інтелектуальної власності. Це спільна мета як прихильників пропрієтарної теорії, так і теорії інтелектуальної власності без права на неї.

Інтелектуальний капітал повинен мати надійну і ефективну правову охорону. Система правової охорони інтелектуальної власності за чинним законодавством України не повною мірою відповідає цій меті [278, 288]. Належну охорону права інтелектуальної власності може забезпечити визнання результатів інтелектуальної, творчої діяльності об’єктами права власності. У дослідженні ми виходимо з того, що право інтелектуальної власності є правом власності на результати інтелектуальної, творчої діяльності.