2.3. Поняття суб’єктивних прав на об’єкти інтелектуальної власності

На основі аналізу статусу суб’єктів права інтелектуальної власності можна проаналізувати суб’єктивні права, які належать цим суб’єктам.

Вчення про суб’єктивні права давнє, воно знаходиться у постійному розвитку так, як, між іншим, право в цілому [16, c.65].

Суб’єктивні права на об’єкти інтелектуальної власності, як уже зазначалося, виникають не на кожний результат творчої діяльності. Суб’єктивними правами на об’єкт інтелектуальної власності визнаються лише ті суб’єктивні права, що виникають на результати творчої діяльності, які у встановленому порядку визнані об’єктами правової охорони. Отже, якщо той чи інший результат творчої діяльності таким об’єктом не визнано, він не підпадає під охорону права інтелектуальної власності [203, c.140].

Постає резонне питання: результати творчої діяльності, які в установленому порядку не визнані об’єктами інтелектуальної власності, взагалі залишаються поза межами правової охорони. Вважаємо, такий категоричний висновок був би безпідставним. Будь-який результат творчої діяльності, який, хоча й не визнано об’єктом інтелектуальної власності, все ж охороняється загальними цивільно-правовими засобами [98]. Отже, охорона суб’єктивних прав інтелектуальної власності відповідно до чинного законодавства України здійснюється двома способами - спеціальними засобами чинного законодавства України про інтелектуальну власність і загальними засобами цивільного права.

Нашому аналізу будуть піддані лише ті суб’єктивні права на об’єкти права інтелектуальної власності, які охороняються законодавством про інтелектуальну власність.

Суб’єктивні права на твори науки, літератури і мистецтва та на об’єкти суміжних прав виникають з моменту надання твору об’єктивної форми [370, c.180]. (Об’єкти суміжних прав також твори: якби вони не визнавалися такими, то не мали б і правової охорони). Суб’єктивним правом визнається закріплена законом і забезпечена державним захистом міра можливої поведінки суб’єктів права. Суб’єктивне право реалізується у правовідносинах [179, c.20]. Його зміст полягає у можливості суб’єкта права здійснювати не заборонені законом позитивні дії (володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном тощо), у можливості вимагати від зобов’язаних осіб певної поведінки, а також у можливості вимагати від держави забезпечення можливості здійснення своєї поведінки і поведінки зобов’язаних осіб. Таке загальновизнане визначення суб’єктивного права [248, c.56].

Вважаємо, наведене визначення охоплює і поняття суб’єктивного права на об’єкти інтелектуальної власності. Це означає, що суб’єкт права інтелектуальної власності має право на визначену законом і забезпечену законом міру можливої поведінки щодо об’єктів інтелектуальної власності. Це означає також право вимагати від інших осіб відповідної поведінки щодо свого суб’єктивного права інтелектуальної власності. Суб’єкти права інтелектуальної власності, безперечно, мають право на захист своїх прав державою.

Міра дозволеної законом поведінки суб’єкта права інтелектуальної власності визначається за принципом - «дозволено все, що прямо не заборонено законом».

Інколи у спеціальній літературі висловлюються думки, що володіти результатом творчої діяльності не можна, оскільки останній нематеріальний [321, c.11]. На це можна відповісти таким запитанням: хто володіє твором, який склався у свідомості поета, композитора, скульптора, але не набув об’єктивної форми. Ні у кого не виникає сумніву, що таким твором володіє сам його творець. Хто володіє таким об’єктом правової охорони як „ноу-хау”. Результат інтелектуальної, творчої діяльності має таку властивість як можливість його тиражування. Один і той же творчий результат може бути багато раз відтворений і при цьому не втрачає своїх якісних (споживчих) характеристик [150, c.22]. Чого не має матеріальний об’єкт власності. Це призводить до того, що одним і тим же результатом може одночасно володіти невизначене число суб’єктів (наприклад, книгою О.Гончара «Прапороносці» одночасно володіють сотні тисяч власників). Але жоден з них не скаже, що він володіє змістом книги від свого імені. Кожен з них чітко усвідомлює, що зміст книги (будь-якої) належить творцю останнього. Отже, творчим результатом все ж таки володіє сам його творець.

Суб’єкт права інтелектуальної власності має право користуватися своїм творінням на свій розсуд у межах чинного закону. Він має право вилучати зі свого творіння усі можливі корисні якості, які тільки з нього можна вилучити [353, c.284].

Чинні закони України про інтелектуальну власність містять розгорнуті визначення поняття «використання», які стисло можна сформулювати так: суб’єкт права інтелектуальної власності має виключне право на використання свого творіння у будь-якій формі і будь-яким способом, що не суперечать закону.

Суб’єкт права інтелектуальної власності має право розпоряджатися своїм об’єктом на свій розсуд. Право розпорядження зумовлюється проголошенням будь-якого результату інтелектуальної, творчої діяльності товаром. Знову ж таки обмеження розпорядження об’єктом інтелектуальної власності може мати місце лише на підставі чинного законодавства (наприклад, результати, що містять інформацію, яка складає державну таємницю) [102].

Наведене визначає межі поведінки суб’єкта права інтелектуальної власності. Проте зазначений суб’єкт має право не тільки на свою власну поведінку. За загальними правилами теорії цивільного права, будь-якому праву завжди кореспондує відповідний обов’язок іншої сторони у цивільному правовідношенні [94, c.60; 342, c.144]. Відносини, що складаються між суб’єктом права інтелектуальної власності та іншими особами, за своєю юридичною природою є абсолютними, тобто, стосовно прав суб’єкта зобов’язаними особами є всі, хто його оточує [86, c.66]. Отже, суб’єкт права інтелектуальної власності має право вимагати певної поведінки від усіх зобов’язаних осіб. Основними обов’язками зазначених осіб є: не порушувати права суб’єкта, чітко їх дотримуватися і поважати.

Нарешті, суб’єкт права інтелектуальної власності має право вимагати від держави відповідного забезпечення можливості здійснення своєї поведінки, поведінки зобов’язаних осіб і у разі порушення встановлених меж поведінки з боку третіх осіб вдаватися до державного примусу.

Таким чином, суб’єктивне право інтелектуальної власності характеризується наступними ознаками:

а) суб’єктивні права інтелектуальної власності виникають лише з моменту визнання результату інтелектуальної, творчої діяльності об’єктом правової охорони. Права, що виникають у автора майбутнього твору чи у заявника до видачі на об’єкт промислової власності правоохоронного документа, суб’єктивними правами інтелектуальної власності не можуть визнаватися. Адже до надання твору об’єктивної форми (матеріалізації) чи до видачі правоохоронного документа на об’єкт промислової власності інтелектуальної власності як такої ще не існує.

б) суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути особи, визначені чинним законодавством. Власником матеріальної речі може бути у принципі будь-яка правоздатна особа. Оскільки правоздатною особою є будь-яка фізична чи юридична особа, то первинним суб’єктом права інтелектуальної власності може бути лише творець результату інтелектуальної, творчої діяльності. Вторинним суб’єктом (похідним) може бути будь-яка фізична чи юридична особа;

в) межі суб’єктивних прав інтелектуальної власності визначаються не загальним цивільним законодавством, а спеціальним законодавством України про інтелектуальну власність;

г) є істотні відмінності у засобах захисту права власності і засобами захисту права інтелектуальної власності. Віндикаційні та негаторні позови не застосовуються для захисту права інтелектуальної власності.

На основі наведеного можна сформулювати визначення поняття суб’єктивного права інтелектуальної власності [321, c.19].

Суб’єктивне право інтелектуальної власності є видом і мірою можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта цього права, яка забезпечується виконанням зобов’язаннями іншими особами і можливістю застосування до них державного примусу в разі недотримання своїх зобов’язань.

Отже, суб’єктивне право інтелектуальної власності - це визначені чинним законодавством про інтелектуальну власність України межі можливої поведінки. Ще простіше: суб’єктивне право інтелектуальної власності - це право на результат інтелектуальної, творчої діяльності, який належить конкретному його суб’єкту. Конкретним суб’єктом цього права може бути у принципі будь-яка особа. Обмеження стосується тільки первинних суб’єктів права інтелектуальної власності, якими можуть бути лише творці.

Зміст суб’єктивного права інтелектуальної власності, як уже зазначалося, зумовлюється видом інтелектуальної діяльності та її результатом. У зв’язку з цим суб’єктивні права інтелектуальної власності прийнято поділяти на права авторів творів науки, літератури і мистецтва, а також на об’єкти суміжних прав та суб’єктивні права на об’єкти промислової власності.

У такому порядку спробуємо їх розглянути.

Суб’єктивні права на твори науки, літератури і мистецтва. В результаті створення твору науки, літератури і мистецтва, а також об’єктів суміжних прав у автора виникають суб’єктивні права як особистого немайнового характеру, так і майнового. Уже давно у спеціальній [310, c.18-25], навчальній [154] літературі і у законодавстві [354] усталився поділ цих прав на особисті немайнові і майнові права. Їх об’єднує те, що обидві ці групи мають виключний характер. Теорія виключності авторських прав розроблена ще у дореволюційній Росії [367, c.74]. Дискусія з приводу виключності авторських прав триває й нині, що знайшло відображення у чинному законодавстві України про інтелектуальну власність.

Виключність авторського права деякі вчені вбачають у невідчужуваності, у невідривності цих прав від особистості автора протягом його життя, в неприпустимості перенесення прав автора на іншу особу. При цьому одні вчені вважали, що виключний характер мають лише окремі особисті немайнові права [190, c.168], зокрема право на опублікування або право авторства. Інші вважали, що виключність авторського права властива йому в цілому [16, c.59]. Деякі сучасні фахівці також вважають, що виключність авторського права полягає у тому, що ці права взагалі не можуть переходити до інших осіб [311, c.70]. Виключність авторського права у сучасній інтерпретації полягає у тому, що тільки сам володілець авторського права може вирішувати питання про здійснення своїх авторських правомочностей, особливо пов’язаних з використанням твору [321, c.192].

При цьому Закон досить чітко визначає виключний характер авторського права. Виключне право - це майнове право особи, яка має щодо творів, виконання, постановки, передачі організацій мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об’єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу тільки цією особою дозволу чи заборони їх використання іншими особами у межах строків, встановлених цим Законом (ст. 1).

Чинний Закон України «Про авторське право і суміжні права» наділяє авторів творів науки, літератури і мистецтва широкими правомочностями, які, до речі, у Законі визначаються неоднозначно. В одному випадку мова йде про авторське право, у другому - про авторські права, у третьому як про окрему правомочність автора. Іншими словами, термін «авторське право» вживається у законодавстві у різних значеннях. Це треба враховувати при застосуванні його норм [243, c.6-11].

Таким чином, визначення поняття виключності авторського права за Законом України «Про авторське право і суміжні права» не відповідає науковій інтерпретації.

У зв’язку з цим у спеціальній літературі давно триває дискусія з приводу конструкції авторського права. Деякі фахівці вважають авторське право у своїй сукупності єдиним і не подільним [223, c.62; 57, c.133]. На думку інших, автору належить низка конкретних суб’єктивних прав [74, c.125]. Видається більш сприйнятною друга точка зору, за якою авторське право все ж складається з окремих правомочностей. Про більшу ґрунтовність цієї точки зору свідчить те, що чинний Закон про авторське право містить норму, за якою автор чи інший суб’єкт авторського права може передати іншій особі свої майнові права повністю або частково (п. 1 ст. 31). У цій же статті далі йдеться, що майнові права, які передаються, мають бути у договорі чітко визначені. Майнові права, не зазначені у авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.

Наведена норма свідчить, що авторське право не можна розглядати як єдине і неподільне.

Перелік суб’єктивних авторських прав, які наводяться у Законі про авторське право, не є вичерпним, про що прямо йдеться у його ст. 15. Крім того, що законодавець наділяє авторів особистими немайновими правами і майновими правами, авторам належить право доступу і право слідування. Особливістю одного з цих прав є те, що воно належить тільки автору, не його правонаступникам. Мова йде про право доступу.

Окремо слід проаналізувати право композитора на твір, використаний у аудіовізуальному творі. Так, Закон України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції від 23 грудня 1993 р.) містив норму, за якою автори, котрі зробили певний внесок у створення аудіовізуального твору і передали свої майнові права його виробнику, не мають права заперечувати проти використання останнього, крім права на публічне сповіщення музичних творів, включених до аудіовізуального твору (підкреслено автором — М.О.). Це особливе право автора музичного твору. Якщо так тлумачити п. 2 ст. 21 Закону про авторське право від 23 грудня 1993 р., то випливає наступне. Автор музичного твору, включеного до аудіовізуального твору, має право забороняти будь-яке відтворення, розповсюдження, публічне сповіщення і виконання, передачу в ефір і по проводах для загального відому або проти будь-якого іншого публічного виконання твору, а також субтитрування і дублювання його тексту. З наведеного випливає, що мова йде про аудіовізуальний твір в цілому. То невже автору музичного твору, включеного у цей аудіовізуальний твір, належить дане право. Такий висновок дуже сумнівний. Це норма тлумачилася як право автора музичного твору на винагороду за кожне публічне сповіщення. Тоді постає інше запитання: чому тільки автор музичного твору має право на винагороду, а не всі учасники створення аудіовізуального твору.

Чіткіше дана норма викладена у Типовому законі ВОІВ про авторське право і суміжні права [340], але мотив її не дуже зрозумілий. Пункт 3 ст. 12 цього Типового закону проголошує: „Автор музичного твору з текстом чи без тексту, створеного спеціально для аудіовізуального твору як виняток із загального правила, зберігає право на одержання винагороди за використання цього музичного твору при кожному публічному виконанні аудіовізуального твору, його публічному сповіщенні, а також здачі у найм примірників аудіовізуального твору”.

Приблизно така ж редакція даної норми у Законі Російської Федерації: «При публичном исполнении аудиовизуального произведения автор музыкального произведения (с текстом или без текста) сохраняет право на вознаграждение за публичное исполнение его музыкального произведения» (п. 3 ст. 13) [95]. Не може йтися, що цей текст відзначається належною чіткістю. Але головне у тому, що Закон РФ «Об авторском праве и смежных правах» не пояснює, чому автор музичного твору, включеного в аудіовізуальний твір, має право на винагороду, а інші учасники створення даного твору такого права не мають.

Принципово по - новому розв’язує дану проблему Закон України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції від 11 липня 2001 р.) Для повного розуміння цього питання наведемо повністю текст п. 2 ст. 17: «Якщо інше не передбачено в договорі про створення аудіовізуального твору, автори, які зробили внесок або зобов’язалися зробити внесок у створення аудіовізуального твору і передали майнові права організації, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, чи продюсеру аудіовізуального твору, не мають права заперечувати проти виконання цього твору, його відтворення, розповсюдження, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення, а також субтитрування і дублювання його тексту, крім права на окреме публічне виконання музичних творів, включених до аудіовізуального твору» (підкреслено автором - О.М.). З наведеного чітко випливає, що автор музичного твору, включеного до аудіовізуального твору, в будь-якому разі має право використовувати цей твір на свій розсуд без згоди чи дозволу виробника аудіовізуального твору або продюсера.

Але цей же Закон має ще одну норму-новелу, яка міститься у вказаній статті: «За оприлюднення і кожне публічне виконання, показ, демонстрацію чи сповіщення аудіовізуального твору, його здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат його примірників за всіма авторами аудіовізуального твору зберігається право на справедливу винагороду, що розподіляється і виплачується організаціями колективного управління або іншим способом» (п. 2 ст. 17 Закону).

З наведеного можна зробити такі висновки.

1. Автор музичного твору, включеного до аудіовізуального твору, має право його використовувати на свій розсуд без згоди чи дозволу виробника аудіовізуального твору або його продюсера.

2. Використання музичного твору поза межами аудіовізуального твору дає його автору право на винагороду.

3. Всі учасники аудіовізуального твору мають право на винагороду за використання цього твору в цілому.

Вважаємо, що таке розв’язання даної проблеми законодавцем України є найбільш сприйнятним, але й воно не дає відповіді на запитання: на чому ґрунтується перевага авторів музичних творів.

Найпоширенішою класифікацією є поділ авторських прав на особисті немайнові і майнові права. Вона усталилася у науковій, навчальній літературі і у законодавстві. Водночас дана класифікація й до тепер викликає суперечки. Одні автори вважають, що немає ніякої необхідності в такому поділі [322, c. 99]. Інші вважають його умовним [62, c.77-78]. Є й міркування про відносність такої класифікації [311, c.71-72]. Проте вона усталилася і у законодавстві [96].

Все ж доводиться визнати, що інколи буває непросто визначити, до якої групи слід віднести ту чи іншу авторську правомочність, пов’язана вона з майновими правами чи не пов’язана. Так було, наприклад, з правом на обнародування твору. Обнародуванням твору вважається дія, що робить твір доступним для публіки, якими засобами це не досягалося б. Законом України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції від 23 грудня 1993 р.) право на обнародування належало до групи особистих немайнових авторських прав. Цей же Закон (у редакції від 11 липня 2001 р.) відмовився від даного терміна і з переліку особистих немайнових прав виключив право на обнародування.

Таким чином, в групу особистих немайнових прав автора входять:

1) право вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі та його примірниках за будь-якого публічного використання твору, якщо практично це можливо;

2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом;

3) обирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках під час будь-якого його публічного використання;

4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (ст. 14 Закону).

Всі інші права автора складають групу майнових прав.

У спеціальній літературі висловлювалися сумніви щодо такого поділу, не зважаючи на його усталеність [318, c.199]. Дійсно, буває складно відділити особисте немайнове право від майнового (наприклад, скорочення обсягу твору без згоди автора). Таке скорочення можна розглядати як порушення цілісності твору, тобто порушення особистого немайнового права автора. Разом з тим порушення цього права може істотно вплинути і на обсяг авторської винагороди.

Все ж дана класифікація має важливе практичне значення. Особисті немайнові права невідчужувані від автора, вони невіддільні від його особистості, не можуть передаватися іншим особам. У той же час майнові права автора чи іншого суб’єкта авторського права можуть переходити до інших осіб на підставі авторських договорів.

Особисті немайнові права не обмежені будь-яким строком. Майнові права чинні протягом встановленого законом строку.

Особисті немайнові права на об’єкти промислової власності

Чи існують особисті немайнові права на об’єкти промислової власності? Чи стосується поділ суб’єктивних прав на твори науки, літератури і мистецтва об’єктів промислової власності? На ці запитання слід відповісти ствердно. Що до майнових прав, то сумніву ні у кого не виникає, що такі права на об’єкти промислової власності існують.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (у редакції від 21 грудня 2000 р.) передбачає певні особисті немайнові права винахідників на свої винаходи чи корисні моделі. Так, відповідно до п. 5 ст. 8 цього Закону винахіднику належить право авторства, яке є невід’ємним особистим правом і охороняється безстроково. Винахідник має право на присвоєння свого імені створеному ним винаходу чи корисній моделі. До особистих немайнових прав на винахід слід віднести право на пріоритет, право на подання, зміну, відкликання заявки та ін.

Певні особисті немайнові права належать також й іншим суб’єктам права на об’єкти промислової власності. Закон України «Про охорону прав на сорт рослин» наділяє селекціонера правом авторства і правом на назву сорту. Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» передбачає право на пріоритет, право на відмову від патенту. Аналогічні норми містять й інші закони про промислову власність.