2.2. Поняття суб’єкта права інтелектуальної власності

Правові відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності, за своєю юридичною природою у своїй основі є цивільно-правовими. Тому на ці відносини поширюються норми цивільного права [368, c.254].

Суб’єктами цивільного права і, отже, суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути, передусім, фізичні особи, поняття яких охоплює громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства [136, c.121]. Це можуть бути численні юридичні особи, у тому числі і роботодавці. Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути і держава Україна. Безперечно, суб’єктами цивільно-правових відносин чи просто цивільного права, оскільки відносини це - і є права й обов’язки сторін [32, c.189], можуть бути фізичні особи, тобто просто люди. Кожна людина незалежно від її національності, віросповідання, кольору шкіри, державної приналежності, віку, фізичного чи психічного стану та інших якісних характеристик є суб’єктом цивільних правовідносин і, отже, відносин, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності. Суб’єктом цивільного права є Людина, яка - головний суб’єкт права інтелектуальної власності [1, c.6].

При цьому слід підкреслити, що суб’єктом цивільного права і права інтелектуальної власності може бути будь-яка фізична особа незалежно від її віку, фізичного чи психічного стану. Іншими словами, суб’єктом цивільного права, отже, і права інтелектуальної власності, може бути будь-яка особа, у тому числі і недієздатна.

Проте специфічною особливістю правосуб’єктності у сфері інтелектуальної діяльності є те, що суб’єктом інтелектуальної, творчої діяльності також може бути недієздатна особа. Неповнолітні і, навіть малолітні діти, можуть бути авторами художніх і мистецьких, інколи - наукових творів. Вони можуть бути винахідниками та іншими творцями об’єктів промислової власності^*.

Безперечно, виникнення цивільної правоздатності, у тому числі здатності бути суб’єктом права інтелектуальної власності, не збігається з настанням творчої дієздатності. Як рано у малолітнього не проявилась би здатність до творчості, вона все ж не виникає від дня народження.

Здатність до творчості може проявитися і у психічно хворих, хоча вони недієздатні. У спеціальній літературі існує думка, що здатність до творчості є у кожної людини, її просто треба розвивати [153, c.20]. Проте слід визнати: люди наділені природною здатністю до творчості не однаково.

Для нас важливо лише підкреслити, що суб’єктами творчості можуть бути і недієздатні суб’єкти, але в усіх випадках це може бути тільки людина. Творчість властива не лише кожній людині, вона властива також будь-якій її діяльності: художній, мистецькій, технічній, літературній, науковій, виробничій тощо. Види творчості назвати неможливо, як неможливо перерахувати види діяльності людини. Творчість останньої у будь-якій сфері діяльності полегшує життя людини. Тому розвиток творчості потребує всілякого сприяння з боку суспільства, держави та її інституцій.

Конституція України (ст. 54) гарантує свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора чи його правонаступників.

Держава сприяє розвитку науки, встановленню наукових зв’язків зі світовим товариством (ст. 54 Конституції).

Деякі формулювання цієї статті потребують уточнення. Так, у ній йдеться лише про громадян України. Адже терміни «громадянин», «громадянство» визначають правовий зв’язок між індивідом і державою, що полягає в існуванні їхніх взаємних прав і обов’язків [341, c.109]. Але ж чинне законодавство про інтелектуальну власність України проголошує принцип, за яким іноземні громадяни та особи без громадянства в межах України користуються такими ж правами, як і громадяни України [96].

Отже, за Конституцією України держава гарантує свободу будь-якої творчості. На нашу думку, свободу творчості в даному разі слід розуміти як свободу будь-якого виду інтелектуальної, творчої діяльності і свободу змісту останньої. Так, Закон України «Про авторське право і суміжні права» у п. 2 ст. 8 передбачає: охороні підлягають всі твори, зазначені у цьому Законі, як оприлюднені, так і неоприлюднені, як завершені, так і незавершені, незалежно від призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда) [96].

Чи може свобода творчості, яка гарантується Конституцією, бути безмежною. Свобода творчості, як і будь-яка інша свобода, не може бути необмеженою. Вона обмежується в інтересах суспільства, інших людей. Що стосується свободи інтелектуальної, творчої діяльності, то чинне законодавство України про інтелектуальну власність містить неоднакові підходи до цієї проблеми. Так, Закон України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції від 23 грудня 1993 р.) [96] проголошував охорону творів незалежно від їх призначення, жанру, достоїнства (п. 2 ст. 7) (підкреслено автором - О.М.). Проте, він же (у редакції від 11 липня 2001 р.) дещо уточнив зазначену норму. Пункт 2 ст. 8 цього Закону не містить ознаки «достоїнство».

Законодавець випустив ознаку «достоїнство» із тексту Закону, безперечно, не випадково.

Свобода літературної і художньої творчості потребує обмеження, при тому істотного. За порушення законодавства у цій частині повинна бути встановлена достатньо сувора відповідальність. Суспільство потребує захисту від такої необмеженої «свободи» творчості. Достоїнство твору має бути перепусткою для його цивільного обороту. Твори, які пропагують вбивство, насильство, погрози, розбещують молодь, підривають моральні засади спілкування й існування у суспільстві, повинні бути внесені до об’єктів, на котрі правова охорона не поширюється.

Викликає приємний подив й те, що патентні закони України, які, здавалось би, не впливають на формування морального стану людини, містять певні обмеження науково-технічної творчості морально-етичного характеру. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [112] в п. 1 ст. 6 проголошує: правова охорона надається винаходам і корисним моделям, які не суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі.

Суди розглядають справи подібної категорії. Так, наприклад, ПП „Зелений щит” звернулося з позовом до Головної державної інспекції з карантину рослин про заборону використання запатентованого способу фімульгації хімічної обробки зерна запатентованим способом, оскільки останній шкідливий для навколишнього середовища.

Шкода, але таких обмежень літературної і художньої творчості чинне законодавство про авторське право не містить. Саме та форма інтелектуальної, творчої діяльності, яка стосується гуманітарної сфери, формує внутрішній світогляд людини, її моральні засади і не тільки її, а суспільства в цілому, залишилася поза увагою суспільства, віддана на відкуп «ділкам», які розбещують слухача, глядача і читача шляхом нав’язування, демонстрування, рекламування, поширення вчинків, дій, негідних почуттів людини. Така свобода до добра не призведе.

У зв’язку з проблемою обмеженням свободи творчості у літературній і художній діяльності постає таке ж питання і у сфері науково-технічної творчості більш широкого масштабу. Це обмеження певною мірою охоплюється тією нормою, яка наводилася вище. Але, видається, було б доцільно у патентних законах України конкретно зазначати межі науково-технічної творчості. Наприклад, мають бути чітко визначені межі творчості у сфері живої природи. Вважаємо, назріває необхідність визначення меж свободи науково-технічної творчості у створенні кібернетичних, електронно-обчислювальних та комп’ютерних систем. Якщо стало можливим розгадати код до сейфів банку і викрасти кілька мільйонів доларів, то хіба не може цей же «пустун» добратися до ядерної валізи. Видається не такою вже далекою від реальності фантазія С. Лема «Війна світів», „Кіберіада”.

Потребує обмеження творчість у галузі хімії, біології, особливо такий її напрям як створення нових видів озброєння: біологічна та хімічна зброя.

Але найскладнішою є проблема обмеження створення нових видів зброї масового знищення людей. Не можна назвати мудрим розвиток людської цивілізації, коли на винайдення та створення таких видів зброї витрачається стільки коштів, яких вистачило б для того, щоб нагодувати всіх голодних на Землі. Потребує істотного обмеження винахідництво, результати якого заподіюють хоча найменшу шкоду навколишньому середовищу.

Досягнення науково-технічної творчості у будь-якій галузі діяльності людини інколи виявляються не досягненнями, а, навпаки, їх використання заподіює людині більшу шкоду, ніж користь.

Звідси напрошується висновок, що творчу діяльність слід спрямовувати на досягнення тих цілей, які на сьогодні є найбільш актуальними для людей, суспільства, держави [23, c.13-16]. Для визначення вказаних напрямів творчої діяльності необхідне науково-технічне прогнозування розвитку науки, техніки, культури. При цьому таке прогнозування має базуватися на тенденціях розвитку світової інтелектуальної, творчої діяльності [79, c.86].

Прогнозування необхідне у будь-якому виді інтелектуальної діяльності, в тому числі у конкретній сфері творчості. Іншими словами, прогнози необхідні у сфері розвитку техніки взагалі і у конкретних її видах - автомобілебудуванні, літакобудуванні тощо. Адже без такого прогнозування бажаний розвиток неможливий [378, c.89] - на це звертав увагу Президент України [279, c.84].

Основним суб’єктом права інтелектуальної власності є автори. Все ж здійснюють будь-яку творчість люди. Найпоширенішими і найбільш важливими суб’єктами права інтелектуальної власності є її творці - автори. Як уже зазначалося, авторами можуть бути тільки люди незалежно від їх правового, соціального, політичного тощо статусу. Автором прийнято вважати того, хто створив той чи інший об’єкт інтелектуальної власності [16, c.65]. Для виникнення авторського права на той чи інший об’єкт інтелектуальної власності достатньо факту створення даного об’єкта. Цього достатньо при створенні творів науки, літератури і мистецтва. Авторство на об’єкти промислової власності виникає також з факту створення даного об’єкта. Навіть, якщо заявлена пропозиція не буде визнана з тих чи інших причин об’єктом правової охорони, авторство на останню залишається за її творцем.

Для визнання творцем того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності чинним законодавством не вимагається наявність його дієздатності. Автором можуть бути не тільки неповнолітні, а й малолітні діти, а також недієздатні з інших підстав.

За радянським законодавством неповнолітні віком від 15 до 18 років мали право самостійно здійснювати своє право інтелектуальної власності [16, c.65]. Вони визнавалися авторами творів чи об’єктів промислової власності. Їм належали права інтелектуальної власності, і вони могли ними розпоряджатися самостійно. Така правова позиція ні у кого не викликала сумніву. Прийнято вважати, що право бути творцем-автором будь-якого результату творчої діяльності є елементом правоздатності, яка не залежить від віку чи стану здоров’я. Для виникнення авторства достатньо факту створення того чи іншого творчого результату, який з’являється не на підставі правочину, а лише в результаті фактичних дій, які можуть здійснюватися як неповнолітніми, малолітніми і недієздатними [321, c.169].

Проте, якщо неповнолітні віком від 15 і до 18 років могли свої права інтелектуальної власності здійснювати самостійно, то діти віком до 15 років такої можливості не мали. Їм належало авторство та всі інші права на об’єкт інтелектуальної власності, але розпоряджатися ними вони не могли. За таких осіб права здійснювали їх законні представники - батьки, опікуни чи піклувальники. Зокрема, батьки чи опікуни від їх імені укладали договори, виступали на захист прав у разі їх порушення [68, c.46]. Проте батьки чи опікуни не брали на себе обов’язків за цими договорами і не несли відповідальності за їх виконання. Стороною у договорі все ж виступав сам неповнолітній, а батьки чи опікуни лише виступали від їх імені.

За новим Цивільним кодексом України частковою дієздатністю наділяються малолітні віком до 14 років. А неповна дієздатність неповнолітніх осіб настає з 14 років. Вони можуть самостійно здійснювати свої права автора на твори науки, літератури і мистецтва, об’єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 32 ЦК України) [354].

Співавторство. Суб’єктами авторського права, безперечно, є співавтори будь-якого твору. Якщо той чи інший твір літератури, науки чи мистецтва створено двома або більше авторами, то всі творці даного твору є носіями єдиного авторського права. Останніх прийнято називати співавторами [16, c.66; 51, c.14]. При співавторстві передбачається спільна праця двох або більше осіб, спрямована на створення єдиного твору.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» співавторами визнає осіб, спільною працею яких створено твір (ст. 13). Наведена норма привертає увагу нечіткістю, адже під поняттям «особи» прийнято вважати як фізичних, так і юридичних осіб. Між тим юридичні особи співавторами бути не можуть, оскільки творцем може бути тільки людина [55, c.118 і наступні].

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить всім співавторам незалежно від того: чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається з частин, кожна з яких має самостійне значення. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними. Право на опублікування та інше використання твору в цілому належить кожному співавтору. Результатом співавторства може стати твір, який складає єдине нерозривне ціле. В такому разі жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору [96].

З наведеного випливає, що право на твір, створений як єдине ціле, належить всім співавторам разом, тобто публікувати чи іншим способом використовувати твір співавтори можуть лише за взаємною згодою між собою.

Нова редакція Закону України «Про авторське право і суміжні права» істотно уточнила статтю про співавторство, врахувавши її серйозну критику [249, c.75]. Якщо твір, створений у співавторстві, складається з частин, кожна з яких має самостійне значення, то кожен із співавторів має право використовувати свою частину на власний розсуд, якщо інше не передбачено угодою між ними. Співавторством визнається також авторське право на інтерв’ю. Співавторами інтерв’ю є особа, яка дала інтерв’ю, і та, яка його взяла. Опублікування запису інтерв’ю може мати місце лише за згодою особи, яка дала інтерв’ю [354].

Проект Цивільного кодексу України передбачав охорону права на колективні твори, якими визнавалися енциклопедії, енциклопедичні словники, періодичні збірники і збірники, що продовжуються, наукові праці, газети, журнали, та інші періодичні видання. Право на використання зазначених об’єктів авторського права належить їх видавцям. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено договором на створення такого твору[355].

Цивільний кодекс України не визнав названі видання окремим об’єктом правової охорони. З цим слід погодитися, адже на зазначені твори поширюються правила про співавторство і виділяти їх в окремий об’єкт правової охорони немає потреби. Проте О.П. Сергеєв чітко визнає такі твори колективними [321, c.179]. І у цьому з ним варто погодитися, оскільки Закон Російської Федерації «Об авторском праве и смежных правах» [95] визнає колективні твори окремим об’єктом правової охорони (п. 2 ст. 11).

З аналізу наведених норм про співавторство випливає, що воно виникає за однієї неодмінної умови — наявна спільна творчість співавторів. Якщо такої не буде, то не буде і співавторства. Тому не визнаються співавторами письменник і художник при ілюстрації книги. Не будуть співавторами творці аудіовізуальних творів, у яких бере участь велике число творців [39, c.631]. Не визнаються співавторами автори окремих частин в колективних творах (збірники, енциклопедії, журнали тощо). Не буде співавторства і у випадку використання чужого опублікованого твору для створення нового, самостійного (наприклад, автор роману і автор сценарію, створеного на його основі) [62, c.50].

Безперечно, суб’єктами права інтелектуальної власності є правонаступники творців результатів творчої діяльності [137, c.53]. До них належать, насамперед, ті особи, яким автор передав свої суб’єктивні майнові права на той чи інший об’єкт на підставі договору чи закону [179, c.457].

Правонаступництво у сфері інтелектуальної власності також слід розрізняти - добровільне і примусове. Добровільне має місце тоді, коли автор передає свої майнові права іншій особі добровільно (наприклад, на підставі договору чи заповіту). Але чинне законодавство України про інтелектуальну власність передбачає припинення суб’єктивних майнових прав проти волі їх носіїв (наприклад, перехід творів у суспільне надбання після спливу строку їх охорони). Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» встановлює примусове відчуження прав на винахід і корисну модель (ст. 30). Подібні правила містять й інші закони України про промислову власність.

Правонаступниками в авторському праві є користувачі, яким автор на підставі договору чи закону уступає свої майнові права. На підставі того ж договору чи закону суб’єкти права промислової власності можуть передати свої майнові права. Правонаступниками у таких випадках можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. При цьому слід мати на увазі, що майнові права авторів можуть бути передані іншим особам повністю або лише у певній частині.

Правонаступниками є також спадкоємці. Майнові права на об’єкти інтелектуальної власності можуть переходити в спадщину як за законом, так і за заповітом. У теорії права інтелектуальної власності спадкоємці розглядаються як суб’єкти похідного права названої власності. Їх авторські права виникають не з факту створення об’єкта інтелектуальної власності, а в силу інших юридичних фактів - відкриття спадщини, закликання до неї, прийняття спадщини [96].

Закон України «Про авторське право і суміжні права» проголошує: майнові права автора та інших осіб, які мають авторське право, переходять в спадщину. Не переходять у спадщину особисті, немайнові права. Проте спадкоємці наділяються правом на захист авторства на твір, правом протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якій іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора (ст. 29 цього Закону).

Відповідної норми про перехід майнових прав у спадщину інші закони про промислову власність не містять. Але це не означає, що майнові права на об’єкти промислової власності не переходять у спадщину. Вони також можуть успадковуватися. Це випливає з тлумачення інших норм . Шкода, але чіткої норми про можливість спадкування майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності не міститься й у Цивільному кодексі України. Таке право також можна вивести лише шляхом тлумачення інших норм.

Правонаступники-спадкоємці можуть бути суб’єктами права інтелектуальної власності незалежно від віку та психічного стану, наявності дієздатності. Тому викликала певне нерозуміння ст. 3 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин» (у редакції від 21 квітня 1993 р.) [116]. Вона передбачала, що суб’єктом права на сорт може бути тільки особа, яка має цивільну правоздатність чи дієздатність відповідно до законів України. Викликає подив й те, що автори проекту даного Закону категорично відкидають критичні зауваження з цього приводу і наполягають на необхідності саме такого формулювання [303, c.12].

До правонаступників слід віднести також тих осіб, до яких суб’єктивні майнові права переходять проти волі їх колишніх суб’єктів. Так, за спливом строку правової охорони об’єктів інтелектуальної власності ними можуть користуватися будь-хто без будь-якого дозволу і без виплати винагороди за користування. Щодо об’єктів авторського права, то після спливу строку правової охорони цей об’єкт стає суспільним надбанням і ним може користуватися будь-яка особа і без виплати винагороди. Користувачі при цьому зобов’язані дотримуватися особистих немайнових прав автора, передбачених Законом [96]. Кабінет Міністрів України може встановлювати спеціальні відрахування до фондів творчих спілок України за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням [150, c.350-353].

Вважаємо, що ця остання норма не може задовольнити суспільство. Кабінет Міністрів України може встановлювати такі відрахування, а може і не встановлювати — це його право, а не обов’язок. Між тим зазначені твори є надбанням всього суспільства, і користь від їх використання повинні мати не тільки користувачі, а суспільство в цілому. Тому, видається, доцільним передбачити певний розмір винагороди за будь-яке використання творів на території України, які стали надбанням суспільства, що має сплачуватися до Державного бюджету. Сплата такої винагороди має бути встановлена законом і тоді, коли твір, строк правової охорони якого сплив, насправді стане надбанням суспільства.

Наведене стосується і об’єктів промислової власності, які також за спливом строку правової охорони можуть використовуватися будь-якою особою і без виплати винагороди. При цьому слід мати на увазі, що строк правової охорони об’єктів промислової власності значно коротший. Правова охорона об’єктів промислової власності може припинитися і шляхом відмови від підтримання чинності правоохоронного документа. В даному разі зазначений об’єкт також може бути використаний будь-якою особою без виплати винагороди за його використання. Таке положення не є доцільним.

Що стосується об’єктів промислової власності, на які правоохоронний документ в установленому порядку визнано недійсним, то суб’єктивні майнові права вважаються такими, що не набули чинності від дати публікації відомостей про його видачу (ст. 33 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»). Проте Закон не містить відповіді на запитання: на кого припадають збитки, заподіяні визнанням патенту недійсним.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить багато винятків із загального правила: твір може бути використаний іншою особою лише на підставі договору з автором чи особою, яка має авторське право. Цим виняткам присвячені п’ять статей Закону. Вони передбачають випадки, так званого, вільного використання твору - використання твору без дозволу автора чи іншої особи, що має авторське право, і без виплати винагороди за використання, але з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення [29, c.15-19]. Стаття 21 Закону містить 10 таких винятків.

У ст. 22 Закону йдеться про вільне відтворення бібліотеками та архівами примірника твору репрографічним способом. У ній також два винятки. Стаття 23 Закону містить правила вільного відтворення твору для навчання, що також передбачає два винятки. У ст. 24 Закону є правила вільного копіювання, модифікації і декомпіляції комп’ютерних програм. Дана стаття також передбачає чотири винятки із загального правила про недопустимість використання твору без згоди автора.

Нарешті, ст. 25 передбачає можливість вільного відтворення творів у особистих цілях у чотирьох випадках. Врешті, Закон „Про авторське право і суміжні права” встановлює 22 випадки використання твору без згоди автора і без виплати йому винагороди за використання. Це - досить солідний перелік, який в сучасних умовах не завжди можна визнати виправданим і доцільним [112]. Проте наведеними обмеженнями збільшується можливість ознайомлення з творами більшого числа споживачів.

Законодавство України про промислову власність також передбачає випадки використання зазначених об’єктів, яке відповідно до цих законів не є порушенням патентних прав. Такі дії можна умовно поділити на дві групи: 1) використання не запатентованого об’єкта промислової власності; 2) використання запатентованого об’єкта промислової власності.

До першої групи належить використання об’єкта промислової власності, який створено до дати подання заявки до Установи або, якщо заявлено пріоритет до дати заявлення пріоритету іншою особою - право попереднього користування. Якщо певна особа добросовісно використала в Україні технологічне (технічне) вирішення, тотожнє заявленому об’єкту промислової власності, чи здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, дана особа зберігає право на безплатне продовження цього використання.

Отже, суб’єкт права попереднього користування є суб’єктом права на об’єкт промислової власності.

Закони про промислову власність передбачають й інші випадки користування зазначеним об’єктом без згоди патентовласника і без виплати йому винагороди за використання. Так, відповідно до п. 2 ст. 31 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не визнається порушенням прав, що випливають з патенту, використання запатентованого винаходу чи корисної моделі:

у конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що винахід чи корисна модель використовується виключно для потреб зазначеного засобу;

без комерційної мети;

з науковою метою або у порядку експерименту;

за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо); для разового виготовлення ліків у аптеках за рецептом лікаря.

Зазначені особи мають право на обмежене використання об’єкта промислової власності [75, c.36-39].

Нічого істотно нового не вніс і новий Цивільний кодекс України. Він не містить загальної норми про вільне використання об’єкта права інтелектуальної власності, яка стосувалася б усіх об’єктів. Така норма потрібна, оскільки вільне використання об’єктів права інтелектуальної власності допускається патентними законами України.

Стаття 444 ЦК України передбачає випадки правомірного використання твору без згоди автора. Дана стаття допускає правомірне використання твору без згоди автора лише у двох випадках. Інші випадки такого використання ЦК відсилає до закону. Тобто, ті численні випадки вільного використання твору, передбачені Законом України „Про авторське право і суміжні права”, залишаються у силі.

Одним з найвагоміших суб’єктів права інтелектуальної власності є роботодавці. У сучасних умовах переважна більшість об’єктів права інтелектуальної власності створюється у порядку виконання службових обов’язків [77]. Тому визначення правового режиму службових об’єктів права інтелектуальної власності є чи не найважливішим. Адже саме цей режим визначає конкретних суб’єктів права і його обсяг. Водночас правовий режим службових об’єктів інтелектуальної власності в чинному законодавстві України про інтелектуальну власність визначений по-різному і досить не чітко [104, c.70].

Закон України „Про авторське право і суміжні права” у ст. 16 «Авторське право на службові твори» проголошує: авторське особисте немайнове право на службовий твір належить його автору. Виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. За створення і використання службового твору автору належить авторська винагорода, розмір та порядок виплати якої встановлюється трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. Службовим визнається твір, створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем [112].

За Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі (ст. 9) право на одержання патенту на службовий винахід чи корисну модель належить роботодавцю винахідника. Зазначений Закон містить досить розгорнуте визначення службового винаходу: „Службовим винаходом чи корисною моделлю визнаються створені в порядку виконання службових обов’язків чи доручення роботодавця за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше. Службовим визнається також винахід (корисна модель), якщо він створений з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця” (ст. 1).

Закон визначає поняття службових обов’язків. Це - зафіксовані у трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях функціональні обов’язки працівника, що передбачають виконання робіт, які можуть призвести до створення винаходу (корисної моделі). Достоїнством Закону є те, що він містить також визначення поняття „доручення роботодавця”. Ним визнається видане працівникові у письмовій формі завдання, яке має безпосереднє відношення до специфіки діяльності підприємства або діяльності роботодавця і може призвести до створення винаходу (корисної моделі) - ст. 1 Закону.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» і Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» не визнають службових знаків та зазначень в силу специфіки цих об’єктів.

Проект Цивільного кодексу України авторське право визнавав за творцем твору. Стаття 446 Проекту проголошувала: авторське право на твір, створений за договором найму, належить його авторові. Виключне право на використання твору, створеного за договором найму, належить особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцю), якщо у договорі найму не передбачено інше.

Проте законодавець розв’язав дану проблему по-своєму. Частина 1 ст. 429 ЦК містить такий припис: „Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або в якої працює працівник”. У даній нормі новим є те, що окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати і не творцеві. Це щось нове у теорії цивільного права. До нині вважалося, що особисті немайнові права невідчужувані.

Частина 2 стаття 429 ЦК "Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору" встановлює припис, за яким майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, котрий створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не передбачено договором.

ЦК не передбачає особливостей здійснення майнових прав інте­лектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору. Зазначені особливості можуть бути встановлені законом.

Наведені норми цієї статті викликають низку запитань, які, очевидно, мають знайти розв'язання у Законі. Наша принципова думку зво­диться до того, що право інтелектуальної власності на будь-який об'­єкт незалежно від того, де і за яких умов він створений, має належати лише його творцеві. Роботодавцеві закон може надати право на вико­ристання об’єкта, створеного у зв'язку з виконанням трудового дого­вору, протягом встановленого законом строку на умовах ліцензійного до­говору. Закон має визначити особливості такого використання.

Визнання спільного права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору за творцем і робо­тодавцем, безперечно, є кроком вперед у розв'язанні даної проблеми, але лише половинчатим. Цей крок, на нашу думку, ще більше ускладнить заз­начену проблему. Роботодавець хоче прийняти рішення про збереження інформації про створений об’єкт як конфіденційної, а творець хоче про­дати ліцензію на використання цього ж об'єкта. Будуть виникати й інші проблеми, судові спори тощо. Тому найкращим розв'язанням цієї пробле­ми було б визнання права інтелектуальної власності за творцем в усіх випадках. Відпадає необхідність поділу об'єктів права інтелектуаль­ної власності на службові і неслужбові. Проте найголовніше - вселити віру в свідомість творця, що він єдиний і неподільний влас­ник створеного ним об’єкта і може ним розпоряджатися на свій розсуд. Це найкращим чином стимулювало б творчу активність.

Тому ч. 2 ст. 429 ЦК варто було сформулювати так: „Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений творцем, належать йому незалежно від того, де і за яких умов створено цей об’єкт.

Якщо об’єкт створено у зв’язку з виконанням трудового договору, роботодавець має право використовувати цей об’єкт протягом строку, встановленого законом, на умовах невиключної ліцензії”.

Цивільний кодекс України містить ще одну новелу, яка стосується суб’єктів права інтелектуальної власності. Стаття 430 Кодексу проголошує, що особисті немайнові права на об’єкт права інтелектуальної власності, створений за договором замовлення, належать його творцеві. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, зазначений у ч. 1 цієї статті, належать сторонам договору спільно, якщо інше не встановлено договором.

Щодо цієї норми, то погодитися з нею беззастережно не можна. Хоча у ній міститься припис, «якщо інше не встановлено договором», така категорична форма не може бути сприйнятною. Якщо замовник для створення об’єкта права інтелектуальної власності не вклав нічого: ні коштів, ні матеріальних цінностей, зусиль тощо, то на якій підставі йому має належати частина права на об’єкт. У такому разі визнати його співвласником права на об’єкт в цілому немає жодних підстав. Зазначена норма потребує уточнення.

Проблема ця не така проста, як видається на перший погляд. Якщо виходити з того, що творцеві об’єкта права інтелектуальної власності належать як особисті немайнові права інтелектуальної власності, так і майнові, то дана ситуація виглядатиме таким чином. Творець, який створив об’єкт права інтелектуальної власності за замовленням, продав свої майнові права замовнику. Замовник придбав у нього матеріальний носій об’єкта. Постає запитання: чи переходять разом з матеріальним носієм до замовника (набувача) майнові права на цей же об’єкт. Від відповіді на ньо­го залежить розв’язання проблеми. Якщо до замовника - набувача разом з матеріальним носієм переходять і майнові права на нього, то замовник стає єдиним і неподільним власником об’єкта права інтелектуальної власності з усіма наслідками, що з цього випливають. Замовник - набувач має право використовувати зазначений об’єкт на свій розсуд: демонструва­ти його, тиражувати, продавати, здавати в найм тощо.

Саме такий висновок випливає з положення, що творець разом з матеріальним носієм продав і свої майнові права на нього. Він за це одержав відповідну ціну. Не можна припускати, що право власності на матеріальний носій перейшло до замовника - набувача, а майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності, створений за замовленням, зали­шаються за творцем.

З таким висновком не узгоджується ст. 26 Закону України "Про авторське право і суміжні права". За нею при передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об’єкта, в якому втілено твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до дано­го твору з метою використання для відтворення (виготовлення примірни­ків, слайдів, карток, переробок тощо) за умови, що це не порушує за­конні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва.

Отже, за творцем все ж залишаються певні майнові права. Але слід мати на увазі, що в цій статті йдеться лише про твори образотворчого мистецтва. У ст. 430 ЦК мова йде про будь-який об’єкт права інтелек­туальної власності, створений за замовленням. Важко уявити ситуацію, коли за замовленням створено надгробний пам’ятник, автор якого його тиражує і розповсюджує. За замовленням розроблено цінний вина­хід, патент на який продано замовнику, а творець бажає видати на цей винахід ліцензію. Парадокс.

Цивільний кодекс України дану проблему не розв’язав, він ще більше її ускладнив. Відповідно до ст. 430 ЦК майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві і замовникові (будь-якому іншому набувачеві) спіль­но. ЦК не уточнює, що означає спільно, - на праві спільної часткової власності чи на засадах співавторства. Співавторства тут немає. От­же, є право спільної часткової інтелектуальної власності. Конструкція нова для нашого законодавства. Вона потребує окремого дослідження.

Проте питання постають уже нині. На якій підставі творець зазначеного об’єкта визнається його співвласником, коли він його продав замовникові і одержав за це обумовлену винагороду. Вважаємо, за таких умов він (творець) не може визнаватися співвласником об'єк­та права інтелектуальної власності, який він створив за замовленням і передав замовникові. Врешті-решт, така конструкція суперечить за­гальновизнаним засадам речового права власності. Замовник став влас­ником замовленого ним об’єкта права інтелектуальної власності. Він має право ним володіти, користуватися і розпоряджатися відповідно до Конституцїї України (ст. 41).

Суб’єкти суміжних прав. Надання охорони суміжним правам, як відомо, відбулося недавно. До 1993 р. Україна не знала охорони суміжних прав. Тому її законодавство про суміжні права ще досить молоде і знаходиться у стадії становлення. Не стабілізувалося у достатній мірі і законодавство західних країн щодо суміжних прав. Термін «суміжні права» властивий в основному правовим системам романо-германської орієнтації. Англо-саксонській системі, зокрема США і Англії, це поняття не відоме [193, c. 139].

За чинним законодавством України під суміжними правами слід розуміти право виконавців на своє виконання, право виробників нової фонограми і відеограми, право організацій мовлення на свої програми і передачі.

Суб’єктами суміжних прав визнаються виконавці творів, їх спадкоємці та особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконань. Виконавцями Закон України «Про авторське право і суміжні права» визнає акторів (театру, кіно тощо), співаків, музикантів, танцюристів та інших осіб, які виконують роль, співають, читають, рекламують, грають на музичному інструменті, танцюють чи будь-яким іншим способом виконують твори літератури, мистецтва або твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми, а також диригенти музичних і музично-драматичних творів. Отже, виконавцями визнаються особи, що виконують твір, незалежно від своєї професійної належності. Виконання є реалізацією твору літератури і мистецтва.

Суб’єктами суміжних прав є також виробники відеограм і фонограм. Виробником відеограми є фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відеозапис виконання чи будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього).

Виробник фонограми - фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-яких інших звуків.

Відеограма - відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього). Проте відеограмою не визнається запис зображення, що є частиною аудіовізуального твору. Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення копій.

Фонограма - звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі записів, що входять до аудіовізуального твору. Фонограма є також вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій). Виробники фонограм є суб’єктами суміжних прав.

Суб’єктами суміжних прав є також спадкоємці виконавців та особи, яким на законних підставах передано суміжні права щодо виконань, спадкоємці виробників фонограм (правонаступники), а також особи, яким на законних підставах передано суміжні права щодо фонограм.

Суб’єктами суміжних прав є організації мовлення [96]. Організаціями мовлення (телебачення і радіомовлення) є Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія - державні телерадіоорганізації, що ведуть мовлення на загальнонаціональних каналах мовлення і підзвітні Верховній Раді України та Президенту України. Проте суб’єктами телерадіомовлення є не тільки державні організації. Структуру національного телебачення і радіомовлення України складають, крім названих, недержавні (приватні) та громадські телерадіоорганізації, засновані юридичними та/або фізичними особами відповідно до чинного законодавства України, а також система громадського телебачення і радіомовлення [122].

Чинне законодавство чітко визначає поняття мовлення (телебачення і радіомовлення) - це передача на відстань звукової або зорової інформації за допомогою електромагнітних хвиль, що розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів. Радіомовлення - виробництво і розповсюдження аудіо програм, телебачення - виробництво і розповсюдження аудіовізуальних передач та програм. Телерадіпрограмою визнається сукупність телерадіопередач, що транслюються безпосередньо або в запису.

Привертає увагу нечіткість термінів, що вживаються у цих визначеннях. Так, у визначенні «телебачення» телерадіопередачі протиставляються програмам. Водночас телерадіопрограма є сукупністю телерадіопередач.

Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути держава Україна. При цьому слід підкреслити, що жоден закон України про інтелектуальну власність не називає державу суб’єктом права інтелектуальної власності. Закон України «Про авторське право і суміжні права» не передбачає можливості автора відмовитися від свого авторства. Майнові права автора можуть бути уступлені іншій особі. Проте відповідно до ст. 30 цього Закону закінчення строку дії авторського права на твори означає їх перехід у суспільне надбання. Що слід розуміти під «суспільним надбанням», Закон не визначає. Виходячи з того, що Кабінет Міністрів України може встановлювати спеціальні відрахування до фондів творчих спілок за використання на території України творів, які стали суспільним надбанням [271], можна припустити, що Кабінет Міністрів України щодо таких творів є певним суб’єктом. Оскільки він є виконавчим органом держави, то і здійснює її повноваження.

Держава стає суб’єктом авторських прав і у разі їх спадкування за законом чи за заповітом [68, c.778-779]. Адже чинне законодавство України не містить заборони бути державі спадкоємицею авторських прав.

Ще гостріше постає питання про правосуб’єктність держави щодо об’єктів промислової власності. Патентні закони України взагалі не містять норм про спадкування майнових прав патентовласників. Але ж це зовсім не означає, що держава не може бути суб’єктом права промислової власності. Право промислової власності держави може виникати декількома способами. Передусім, винахідник може передати державі право на одержання патенту, - це його право [112].

Пункт 3 ст. 30 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» дозволяє Кабінету Міністрів України у передбачених законом випадках дозволити використання винаходу чи корисної моделі іншим особам без згоди власника патенту. Отже, і в цьому випадку суб’єктом права промислової власності є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Відкритим залишається питання про право промислової власності в разі відмови патентовласника від підтримання чинності патенту. Відповідно до ст. 32 цього ж Закону власник патенту в будь-який час може відмовитися від нього повністю або частково на підставі заяви, поданої до Установи. Закон не визначає правового режиму винаходу чи корисної моделі, від яких відмовився патентовласник.

Такі ж наслідки настають, коли на той чи інший об’єкт промислової власності сплив строк правової охорони. Названі об’єкти стають ніби нічиїми, права на них ні у кого не виникає. У наявності певний парадокс: з одного боку, інтелектуальна власність проголошується найціннішим капіталом, а, з другого - цей капітал у зазначених випадках ніби нікого не цікавить. У даній ситуації дуже чітко проявляється ставлення держави до інтелектуальної власності.

Об’єкти промислової власності у таких випадках мали б стати власністю держави в особі Фонду винаходів України. Але такий поки що в Україні не створений і, очевидно, не буде створений найближчим часом. Оскільки немає Фонду винаходів, то його функції мав би взяти на себе Державний департамент інтелектуальної власності. Проте Положення про цей Департамент, не покладає на нього такої функції.

Остаточно не розв’язане питання про належність об’єктів інтелектуальної власності, які належать до державної таємниці або оборонного Відомства [163, c.44].

Держава є суб’єктом права інтелектуальної власності і у випадках, передбачених чинним законодавством України. Якщо виходити з того, що будь-які результати інтелектуальної, творчої діяльності – це, передусім, інформація про те чи інше досягнення у даній сфері, яка містить виклад сутності цього досягнення, то вона стає об’єктом правової охорони у випадках, передбачених чинним законодавством, і об’єктом права інтелектуальної власності держави. Так, Закон України «Про інформацію» [106] у ст. 38 проголошує: інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Закон України «Про науково-технічну інформацію» [107] містить такий же припис: «Науково-технічна інформація відповідно до чинного законодавства є об’єктом права власності» (п. 1 ст. 6.). Отже, якщо науково-технічна інформація створена за рахунок державного бюджету, то вона також є державною власністю. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» [110; 38] у визначенні правового режиму наукового і науково-технічного результату відсилає до чинного законодавства, тобто визнає право інтелектуальної власності за тим, на чиї кошти цей результат створений.

Отже, держава може бути і є суб’єктом права інтелектуальної власності у випадках, передбачених чинним законодавством [98]. Але ж правовий статус держави як суб’єкта права інтелектуальної власності чітко не визначений, як не визначені і випадки, коли держава може стати суб’єктом права інтелектуальної власності. У визначенні свого правового статусу як суб’єкта права інтелектуальної власності держава має бути найбільш заінтересована, оскільки інтелектуальна власність - найцінніший капітал. У збереженні і примноженні цього капіталу найбільш зацікавлена держава.

Суб’єктами авторських правовідносин є також організації колективного управління майновими правами авторів чи інших осіб, які мають авторське право. Закон України «Про авторське право і суміжні права» визначив, що суб’єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми майновими правами особисто, через свого повіреного або через організації колективного управління. Суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав може доручити управління своїми майновими правами повіреному, на підставі укладеного з ним договору-доручення. Повірений діє від імені суб’єкта авторського права чи суміжних прав і у його інтересах [271].

Суб’єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть доручити управління своїми майновими правами організаціям колективного управління, які створюються цими ж суб’єктами. Організаціями колективного управління майновими правами авторів чи суб’єктів суміжних прав можуть виступати і державні організації, установчі документи яких передбачають здійснення таких функцій [112].

Діяльність організацій колективного управління майновими правами авторів, інших осіб, що мають авторське право, суб’єктів суміжних прав, безперечно, позитивна [38, c.227-237]. Самі суб’єкти авторських і суміжних прав не завжди можуть раціонально використати свої майнові права чи розпорядитися ними в силу різних факторів. Повірені, організації колективного управління виступають як представники суб’єктів авторських і суміжних прав. Проте їх повноваження ширші, ніж у звичайних представників. Якщо звичайний представник діє у межах одержаних інструкцій, то названі повірені і організації колективного управління діють у межах своїх установчих документів.

Чи є повірені і організації колективного управління суб’єктами авторського і (або) суміжних прав. Самостійними суб’єктами їх визнати не можна. Але водночас вони є учасниками правовідносин, що складаються у сфері авторського права.

Патентне законодавство України не передбачає колективного управління майновими правами суб’єктів промислової власності, що слід визнати істотною прогалиною у її охороні.