1.2. Поняття, ознаки та система об’єктів права інтелектуальної власності

Об’єктами права інтелектуальної власності слід вважати ті результати творчої діяльності, на які у певної особи виникають права. Під такою особою потрібно розуміти суб’єкта права інтелектуальної власності, котрим може бути будь-яка фізична чи юридична особа.

Право інтелектуальної власності виникає не на всі результати творчої діяльності, а лише на ті, що відповідають вимогам закону [91, c.7]. Відразу постає питання: чи виникає право на ті результати творчої праці, які з тих чи інших причин відповідно до чинного законодавства України про інтелектуальну власність правової охорони не одержали. З цього приводу в спеціальній літературі окремі дослідники висловлювали свої думки. Одні вважають, що об’єктом права інтелектуальної власності можуть бути лише ті результати творчої діяльності, які одержали правову охорону. Якщо той чи інший результат такої охорони не одержав з будь-якої причини, він не може вважатися об’єктом права інтелектуальної власності [321, c.18]. Наведений висновок дійсно відповідає чинному законодавству і будь-яких сумнівів не викликає. Але він не відповідає на питання: яке право творця на результат його творчої праці, котрий правової охорони не має і не може мати.

З цим питанням тісно пов’язане й інше, не менш важливе: чи підлягають правовій охороні ті результати творчої діяльності, які не підпадають під ознаки об’єкта інтелектуальної власності або закон таким результатам правової охорони взагалі не надає (наприклад, біотехнологія, нова техніка зв’язку, цифрові системи поширення, селекційним досягненням у тваринництві та деякі інші) [225, c.525-549].

На нашу думку, слід погодитися з тим, що такі результати творчої діяльності, безперечно, є об’єктами цивільного права і підлягають правовій охороні його засобами [241, c.143].

Конституція України у ст. 41 проголошує: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності [170].

Така ж позиція міститься і у ст. 54, яка проголошує: кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. (підкреслено автором — О.М.). Адже попередній Цивільний кодекс Української РСР об’єктами цивільних прав визнавав твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції та промислові зразки, а також інші результати творчої діяльності [356, cт.463]. Новий Цивільний кодекс України у ст. 177 до об’єктів цивільних прав відносить результати творчої діяльності. Це ж положення повторюється і у статті 199 цього Цивільного кодексу [354]. Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. [98] прямо проголошує: об’єктами права приватної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної праці. Про це йдеться і у ст. 41 даного Закону, яка до наведеного переліку додає раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці [98].

Такої ж позиції дотримується Цивільний кодекс Російської Федерації [67] та Цивільний кодекс Республіки Білорусь [66] й інших держав СНД.

Привертають увагу дві основні концептуальні особливості наведених норм: 1) всі результати творчої діяльності визнаються об’єктами цивільних прав; 2) зазначені результати інтелектуальної діяльності визнаються об’єктами цивільних прав незалежно від їх наукового, художнього, науково-технічного тощо рівня. Зауважимо, об’єктами цивільного права є будь-які результати інтелектуальної (творчої) діяльності. Особливістю об’єктів, принаймні, промислової власності є те, що ними можуть бути лише ті результати, які відповідають встановленим чинним законодавством умовам патентоспроможності [64, c.46-50]. Отже, поняття об’єктів цивільного права у частині, що стосується результатів творчої діяльності, і об’єктів інтелектуальної власності не збігаються.

Проте основним у цій проблемі є те, що частина результатів науково-технічної діяльності законодавством про інтелектуальну власність (законодавством про промислову власність, патентним законодавством) не охороняється. Але дана частина результатів науково-технічної діяльності проголошена об’єктами цивільного права і тому підлягає охороні й захисту засобами цивільного права, які у значній мірі збігаються. І ті, й другі є малоефективними, але про це йтиметься нижче.

Необхідно шукати вихід із ситуації, яка склалася. Адже не може бути без належної охорони нехай, навіть, незначна частина результатів науково-технічної діяльності. Безперечно, дана проблема має бути розв’язана. Шляхами її вирішення, на нашу думку, міг би бути один з двох способів: 1) розробити і прийняти обмежену охорону прав на такі результати науково-технічної діяльності у формі спеціальних правоохоронних документів; 2) посилити цивільно-правову охорону даних об’єктів. Але, безперечно, одне: зазначені об’єкти мають одержати більш ефективну правову охорону.

Потребує уточнення і поняття права інтелектуальної власності. Чинне законодавство України, як між іншим й інших країн, не містить легального визначення поняття об’єктів інтелектуальної власності [354]. У спеціальній літературі поки що також не висловлювалися міркування з цього приводу [321; 226; 225]. Але хоча б для робочого користування таке визначення має бути. Можна погодитися, що з легальним визначенням не варто поспішати, оскільки будь-яке визначення є певним обмеженням. Між тим об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності також неоднакові і, отже, по-різному їх слід тлумачити.

Відповідно до Конституції України та інших законів про інтелектуальну власність об’єктами можуть визнаватися як результати інтелектуальної діяльності, так і результати творчої діяльності [341, c.214].

Вважаємо: це різні види діяльності: що й підкреслюється у Конституції України (ст. 41). За своїм характером названі види однозначні - інтелектуальна діяльність, безперечно, є творчою. Але за результатами - це різні види діяльності. Інтелектуальною можна визнати лише ту діяльність, результатом якої є об’єкти правової охорони засобами права інтелектуальної власності. Отже, творча діяльність за змістом є набагато ширшою, адже цим поняттям охоплюються й ті результати творчої діяльності, які не підпадають під правову охорону інтелектуальної власності [151, c.31]. Поняття об’єкта творчої діяльності слід відрізняти від об’єкта інтелектуальної діяльності. Об’єкти останньої є об’єктами правової охорони правом інтелектуальної власності, але не всі об’єкти творчої діяльності стають об’єктами інтелектуальної власності.

У спеціальній літературі на зазначену проблему практично ніхто не звертав уваги. Між тим вона також має як теоретичне, так і практичне значення. З теоретичного боку, слід чітко з’ясувати, яка діяльність є інтелектуальною, а яка творчою. Практичне значення розв’язання цієї проблеми полягає у тому, що потрібно вияснити: що і як охороняти. Одна справа охорона прав на винаходи, а інша - пропозиції, які з тих чи інших причин винаходами не вважаються, залишаючись при цьому вирішенням певного завдання на досить високому науково-технічному рівні. Патентне відомство змушене з тих чи інших причин відхиляти багато заявок на винаходи, серед яких є цікаві й оригінальні рішення [312, c.24].

Ще одна проблема стосовно поняття об’єкта інтелектуальної власності полягає у тому, що чинне законодавство про інтелектуальну власність поняття «об’єкт» також тлумачить по-різному.

Отже, поняття «винахід» є об’єктом цивільного права, права інтелектуальної власності і результатом інтелектуальної діяльності. У свою чергу, винахід, як результат технічної творчості, може стосуватися різних сфер діяльності людини, згрупованих наступним чином: продукти або способи. Третій об’єкт винаходу, власне кажучи, не є винаходом у точному розумінні цього слова, оскільки ним визнається використання уже відомого об’єкта за новим призначенням.

Таким чином, поняття «об’єкт права інтелектуальної власності» має різне значення відповідно до того, в якому аспекті його розглядати [242]. Але головною ознакою цього об’єкта є те, що він відповідає встановленим законом вимогам, в силу чого стає об’єктом правової охорони засобами права інтелектуальної власності [317]. Отже, загальне поняття «об’єкт інтелектуальної діяльності», виходячи з теоретичних цивільно-правових постулатів, є те, на що виникає право. У даному разі йдеться про право інтелектуальної власності. І, отже, постає питання: на що виникає право інтелектуальної власності. Іншими словами, яким ознакам має відповідати той об’єкт, на котрий виникає право інтелектуальної власності.

Такими ознаками чи вимогами повинні бути:

1) об’єкт є результатом інтелектуальної діяльності;

2) даний результат відповідає вимогам закону;

3) в силу наведеного цей результат стає об’єктом правової охорони;

4) виключне право на нього має, передусім, його творець;

5) майнове право на зазначений об’єкт є товаром, об’єктом цивільного обігу, відчужуване.

Таким чином, на підставі наведеного можна сформулювати авторське визначення поняття об’єкта права інтелектуальної власності. Об’єктом права інтелектуальної власності є результат інтелектуальної діяльності, який відповідає встановленим вимогам закону, в силу чого стає об’єктом правової охорони.

Закон України „Про авторське право і суміжні права” не містить вичерпного переліку об’єктів авторського права, тобто допускає можливість визнання об’єктом авторського права (в тому числі і об’єктом права інтелектуальної власності), такі результати творчої діяльності, які в законі не згадуються. Тому не можна визнати правильним рішення суду, яким в позові відмовлено тому, що в законі предмет спору не зазначається як об’єкт права інтелектуальної власності.

Господарський суд м. Києва розглянув справу № 12/185/2001/ за позовом Науково-виробничого ДП „Картографія” до ТОВ „Одекс” про стягнення 111000 грн. як компенсацію за порушення авторських прав та відшкодування моральної шкоди за незаконне використання об’єкту авторського права – „Карта-схема м. Києва в електронному вигляді”.

Рішенням суду від 20.10.01 р. в задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд прийшов до висновку про те, що поняття „картографічна основа” не визначена законодавчо, тому не може охоронятися авторським правом.

На нашу думку, відсутність законодавчого визначення того чи іншого результату як об’єкта права інтелектуальної власності не може бути підставою для відмови в наданні йому правової охорони.

У зв’язку з визначенням поняття «об’єкт права інтелектуальної власності» постає ще одна проблема. Справа у тому, що інколи інтелектуальною власністю визначають не результат інтелектуальної діяльності, а право на останній. Так, О.П. Сергеєв вважає, що найкращим визначенням інтелектуальної власності є те, яке міститься у п. VIII ст. 2 Конвенції, котрою засновано Всесвітню організацію інтелектуальної власності [168]. Відповідно до цієї Конвенції поняття інтелектуальної власності включає права на конкретні результати інтелектуальної діяльності. Отже, О.П. Сергеєв підкреслює, що об’єктами інтелектуальної власності є права на результати інтелектуальної діяльності, а не самі її результати [321, c.18].

Вважаємо, таке розуміння інтелектуальної власності і, отже, її об’єктів не відповідає реальному стану речей. Що право може бути об’єктом цивільного права, сумніву не підлягає. Стаття 177 Цивільного кодексу України зазначає: об’єктами цивільних прав можуть бути майнові права. Але тут же проголошено, що об’єктами цивільних прав є також результати інтелектуальної, творчої діяльності, а не права на них(ст. 420 ЦК) [354].

Такої ж позиції дотримується Цивільний кодекс Російської Федерації, що правда тлумачення її дещо своєрідне. Стаття 138 ЦК РФ проголошує: «признается исключительное право (интеллектуальная собственность) гражданина или юридического лица на результаты интеллектуальной деятельности и приравненные к ним средства индивидуализации юридического лица, индивидуализации продукции, выполняемых работ или услуг (фирменное наименование, товарный знак, знак обслуживания и т.п.)». Автор коментаря цієї статті М.Г. Масевич твердить, що «интеллектуальной собственностью называются права на результаты творческой деятельности человека...» [167, c.181].

З таким тлумаченням важко погодитися. Норма проголошує право на результати творчої діяльності, а коментатор — об’єктом права є право на зазначені результати. Що стосується самого результату творчої діяльності, то він безоб’єктний. У ньому дійсно немає матеріального об’єкта, але ж безоб’єктних цивільно-правових відносин також не буває [352, c.143]. Об’єктом патентних прав справді є нематеріальний об’єкт (твір, винахід тощо). Але ж саме право (об’єктивне чи суб’єктивне) також є нематеріальним об’єктом цивільного права [70, c.173]. Складається парадоксальна ситуація. Прихильники виключних прав на результати творчої діяльності припускаються, принаймні, двох непослідовних і суперечливих положень. З одного боку, вони стверджують: на результати творчої діяльності може бути тільки виключне право, при цьому забувають, що право власності також є виключним. З другого прихильники цієї теорії твердять: результат творчої діяльності не може бути об’єктом права власності, бо він не має матеріальної субстанції (є нематеріальним), і тут же проголошують право на творчі результати об’єктом цивільного права.

Дійсно, складається дивна і суперечлива ситуація. Результати творчої діяльності людини проголошуються об’єктами цивільних прав, а об’єктом права інтелектуальної власності той же результат бути не може. Визнаний фахівець з права інтелектуальної власності Російської Федерації О.П. Сергеєв у своїй праці стверджує: інтелектуальна власність — не результати творчої діяльності, а лише права на них [321, c.18]. У іншій праці цей же автор пише, що об’єктами цивільних прав можуть бути результати творчої діяльності людини [70, c.173].

З даною проблемою тісно пов’язана проблема права на результат творчої діяльності людини. Одні закони проголошують на результати творчої діяльності лише виключне право, але не право власності [96]. Інші - результати інтелектуальної діяльності є і можуть бути об’єктом права власності [112]. Детальніший аналіз наведених думок буде здійснено пізніше. Автор виходить з того, що результат інтелектуальної діяльності є нематеріальним об’єктом права інтелектуальної власності на нього і що об’єктом цього права є не право на нього, а саме результат.

Новий Цивільний кодекс України, як уже відзначалося, об’єктами права інтелектуальної власності визнає саме результати інтелектуальної, творчої діяльності:

літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг); географічні зазначення; комерційні таємниці. (ст. 420 ЦК).

Окремі правові проблеми існують і щодо конкретних об’єктів інтелектуальної власності. Так, досить велика група об’єктів авторського права і суміжних прав потребує серйозного удосконалення правової охорони. Аналіз окремих проблем правової охорони об’єктів авторського права не входить до предмету нашого дослідження. Проте на одній, досить серйозній проблемі, варто зупинитися. До речі, зазначена проблема тісно пов’язана з наведеними вище. Мова йде про те, що Закон України «Про авторське право і суміжні права» [96] встановлює лише виключне право на твори науки, літератури, мистецтва та на об’єкти суміжних прав. Патентні закони України чітко і однозначно проголосили право власності на об’єкти промислової власності [359, c.36]. У одній правовій системі два таких протилежних підходи взагалі не припустимі.

Як можна пояснити автору літературного твору, що він не має права власності на останній, адже він може продати його матеріальне втілення (наприклад, картину, скульптуру). Автора зовсім не цікавлять теоретичні дискусії щодо характеру права на його твір. Останній знає одне - створений твір - це його праця, і вона має належати йому, доки він сам не передасть свого права на нього іншій особі.

При цьому залишається відкритим питання про право власності на результати інтелектуальної діяльності. Власника на твори науки, літератури і мистецтва відповідно до чинного законодавства України про авторське права взагалі немає. Твори науки, літератури, мистецтва, фонограми, відеограми, програми мовлення, виконання - нікому не належать. На зазначені твори власника немає. Хіба не є парадоксом те, що є право інтелектуальної власності, а права власності як такого немає. Чи можна визнати виправданим, коли один із найцінніших капіталів немає власника, нікому не належить, бо суб’єкту права на твір належить лише виключне право на використання [249, c.82].

Видається, що теоретичні розмірковування з цього приводу не відповідають реальному стану речей. Ті країни, правові системи яких проголосили чітко і однозначно право власності на твір, ніскільки від цього не страждають [160]. Врешті-решт Конституція України також проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції) [352, c.586]. Але ж сукупність зазначених правомочностей і є право власності [278].

Одним словом, зазначена проблема має бути розв’язана найближчим часом. Не можна допускати, коли одні закони про інтелектуальну власність проголошують виключне право на використання об’єкта цього права, а інші закони про цю ж інтелектуальну власність без будь-яких застережень проголошують право власності на такий же об’єкт. Адже така ситуація може викликати не просто здивування, а й непорозуміння.

Проте, ЦК проголосив право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) – (глава 36 ЦК).

Патентні закони України також не відзначаються чіткістю стосовно об’єктів правової охорони [112]. Передусім звертає на себе увагу введення нового об’єкту правової охорони патентним правом. Мова йде про корисні моделі. Можна зрозуміти причини, які стали підставою надання правової охорони корисним моделям. Справа в тому, що в радянські часи до колишнього Держкомвинаходів надходило багато заявок на винаходи. Їх розгляд і експертиза надовго затягувалися. З 200 тисяч заявок на винаходи, що надходили до Держкомвинаходів, винаходами визнавалася приблизно третина [221, c.2]. У ті часи окремого об’єкта правової охорони — корисної моделі взагалі не було [254].

Розробники проекту закону про винаходи з метою розвантажити патентне відомство від такого потоку заявок на винаходи вирішили розв’язати дану проблему шляхом поділу об’єктів винаходів на дві групи за рахунок надання правової охорони корисним моделям. Технічні рішення, які визнаються нині корисними моделями, раніше охоплювалися поняттям «винахід». Вилучення з потоку заявок на винахід корисної моделі певною мірою зменшило їх надходження. Патентне відомство розвантажилося й за рахунок того, що корисні моделі не потребують проведення кваліфікаційної експертизи. Патент видається під відповідальність заявника [112].

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не містить чітких критеріїв для розмежування корисних моделей від винаходів. Відсутність останніх призводить до того, що на практиці іноді важко відрізнити друге від першого.

У спеціальній літературі уже висловлювалися міркування щодо доцільності надання правової охорони корисним моделям [350, c.30-34]. Правові системи переважної більшості країн не знають такого об’єкта права інтелектуальної власності як корисна модель і зовсім від цього не потерпають [292]. Доцільність надання правової охорони корисним моделям викликає сумнів ще й тому, що змінилася ситуація стосовно кількості заявок на винаходи. Їх число істотно впало, крім того переважна кількість заявок на винаходи не піддається кваліфікаційній експертизі [77].

Ще більш заплутав ситуацію з корисними моделями новий Цивільний кодекс України. В ст. 459 ЦК визначається, що об’єктом винаходу може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій технології. Точно также в ст. 460 ЦК визначається об’єкт корисної моделі: „Об’єктом корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології”. Марно шукали відмінність об’єкту винаходу від об’єкту корисної моделі.

Щодо промислових зразків, то виникнення прав на цей об’єкт промислової власності інколи ускладнюється тим, що відрізнити такий зразок від інших подібних об’єктів промислової власності буває важко. Наприклад, промисловий зразок може бути об’єктом авторського права або об’єктом декоративно-прикладного мистецтва. Як розрізнити зазначені об’єкти, дискусії щодо цього у спеціальній літературі точаться давно [56, c.34; 55, c.54] і безрезультатно. Чітких критеріїв для розрізнення промислових зразків від інших подібних об’єктів промислової власності не вироблено. Тому, на наш погляд, найкращим критерієм для такого розмежування є призначення такого об’єкта. Якщо розроблена модель призначена для надання промисловому виробу зовнішньої форми, то це, безперечно, промисловий зразок. Якщо така модель призначена для прикраси, то її варто визнавати об’єктом декоративно-прикладного мистецтва.

Питання про співвідношення правової охорони промислових зразків за нормами авторського права не перестало бути актуальним і у наші часи. В Законі України про промислові зразки, як і у багатьох інших країнах, об’єктом промислового зразка визнається малюнок, що часто може бути твором образотворчого мистецтва. Адже у Законі України «Про авторське право і суміжні права» [96] об’єктом правової охорони проголошується малюнок.

Один і той же результат творчості може бути об’єктом правової охорони різних інститутів права: як твір образотворчого мистецтва і як промисловий зразок [185, c.99]. Отже, залишається один критерій - призначення даного об’єкта. Це буде чіткий критерій для розрізнення зазначених об’єктів.

Об’єктом права на сорт рослин відповідно до Закону України «Про охорону прав на сорти рослин»[116] (у редакції від 21 квітня 1993 р.) визначено майнові і немайнові права авторів сорту, володільця патенту або ліцензії (ст. 39 цього Закону). Що правда, тут додається, що перелік родів і видів рослин, на сорти яких видаються патенти, визначається Кабінетом Міністрів України. Постає резонне запитання: на що ж видається патент — на сорт рослини чи на немайнове і майнове право. За загальним правилом патент засвідчує майнове і немайнове особисте право його володільця на той чи інший об’єкт промислової власності. Інші патентні закони України об’єктами правової охорони все ж визнають результат інтелектуальної діяльності, а не права на нього. Тому формулювання норми ст. 2 зазначеного Закону (у редакції від 21 квітня 1993 р.) слід визнати помилковим [303, c.6-15].

Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» чітко не визначає, хто ж є суб’єктом права на сорт. Автором сорту визнається громадянин, творчою працею якого він створений. Авторові сорту належить лише право авторства [115]. Передусім, постає запитання: а іноземний громадянин або особа без громадянства може бути автором сорту. Якщо виходити з формального тлумачення цієї норми, то не може. З вказаним не можна погодитися. Це положення суперечить загальним засадам цивільного права України, відповідно до яких права іноземців в Україні захищаються так само, як і права громадян України [68, c.38].

Об’єкти права на топографії інтегральних мікросхем. Відповідно до Закону України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р.[ 118] об’єктом правової охорони є топографія ІМС - зафіксоване на матеріальному носієві просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними. (ст. 1). Щодо виникнення суб’єктивних прав на топографію ІМС, то проблема полягає у тому, що початок їх виникнення чітко не визначений. Відповідно до п. 3 ст. 4 Закону виключне право на використання топографії ІМС засвідчується свідоцтвом, яке має чинність протягом десяти років від дати подання заявки до Установи (підкреслено автором - О.М.). Суб’єктивні права на топографію ІМС набувають чинності від дати внесення відомостей про топографію ІМС до Державного реєстру України. (п. 1 ст. 16.).

Постає резонне запитання: з якого ж моменту виникає право у володільця свідоцтва - з часу подання заявки чи з моменту реєстрації даної топографії. Ці дві норми, без сумніву, суперечать одна одній. Відповідно до ст. 4 виключне право на використання топографії встановлюється свідоцтвом, яке набуває чинності від дати подання заявки. Стаття 16 цього Закону передбачає: права, які випливають з реєстрації топографії ІМС, діють від дати внесення відомостей про топографію до Реєстру. Можуть виникнути заперечення, що це неоднакові права і тому виникають по-різному. Проте п. 2 ст. 16 досить чітко проголошує: «Реєстрація топографії ІМС надає власнику зареєстрованої топографії ІМС виключне право використовувати топографію ІМС на свій розсуд...».

Отже, чинність свідоцтва на топографію ІМС фактично скорочується на строк розгляду заявки. Немає значення, яким він буде - 3 місяці чи 2 роки. Але на вказаний строк безпідставно скорочуються суб’єктивні права на топографію ІМС. Очевидно, ці дві норми слід узгодити між собою, адже такі ж положення містяться й у інших патентних законах.

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р. [113] чітко визначає, що правова охорона надається лише кваліфікованим зазначенням походження товарів на підставі їх реєстрації, яка є безстроковою, (ст. 6). Стаття 17 проголошує: права, які випливають з реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на його використання, діють від дати їх реєстрації [228, c.3-14].

У наведених нормах, на перший погляд, ніби все зрозуміло. Проте постає запитання: а що таке кваліфіковане зазначення походження товарів. Закон всі названі зазначення поділяє на дві групи: просте зазначення походження товару і на кваліфіковане зазначення походження товару. Простому зазначенню правова охорона надається на підставі його фактичного використання. Правова охорона відповідно до цього Закону надається кваліфікованому зазначенню, яким визнається назва місця походження товару або географічне зазначення походження товару. Закон містить досить нечіткі визначення цих понять [195, c.35-37]. Для нас важливо встановити, що суб’єктивні права виникають на кваліфіковане зазначення походження товару з моменту його державної реєстрації.

Важливим об’єктом, щодо якого виникає право інтелектуальної власності, є знаки для товарів і послуг. Правова охорона названих знаків здійснюється Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. [114]. До цього Закону Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності» від 21 грудня 2000 р. [100] внесені зміни.

Відповідно до даного Закону право власності на знак для товарів і послуг засвідчується свідоцтвом, яке набуває чинності від дня подання заявки до Відомства.

Права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки (п. 1 ст. 16 у редакції Закону від 21 грудня 2000 р.). Отже, й тут виникає проблема. Заявка на знак для товарів і послуг розглядається тривалий строк, інколи до 2 років [227, c.19]. Саме свідоцтво і суб’єктивні права, що випливають з нього, також набувають чинності від дати подання заявки до Відомства. Таким чином, складається досить парадоксальна ситуація: свідоцтва ще немає, а воно вже діє. Заявник ще не одержав свідоцтва на заявлений знак, він ще не може даним позначенням користуватися, оскільки його право немає чим підтвердити. Але ці права вважаються чинними і у такий спосіб їх чинність безпідставно скорочується на строк розгляду заявки у Відомстві. Безперечно, вказане є грубим порушенням прав заявника, яке має бути усунуто.

У даному разі нас цікавить об’єкт, стосовно якого виникають суб’єктивні права власника знака. Стаття 5 цього Закону проголошує: об’єктами знака можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Тут стикаємося з тією ж проблемою, що має місце й з іншими об’єктами інтелектуальної власності. Мова йде про їх схожість та відмінність [202, c.59]. Проблема розрізнення об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, промислової, породжує питання правової охорони цього об’єкта - нормами права про промисловий зразок чи нормами права на знак для товарів і послуг. Дана проблема існує давно і поки що чітких критеріїв розмежування не напрацьовано.

Існує зазначена проблема і в судовій практиці. Суди розглядають багато справ такої категорії. Прикладом може бути позов Української товарної біржі „Контрактова” до Державного департаменту інтелектуальної власності, Товарної біржі „Українська” про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Позовні вимоги заявлені на комбіноване позначення, що складається із кола, поділеного на три сектори різного забарвлення, у четвертому секторі міститься напис „УТБ” та словесного елементу „Українська товарна біржа”. При вирішенні даної справи суд оцінював аргументи сторін щодо наявності чи відсутності ознак тотожності або схожості до ступеня змішування з позначенням позивача, що являє собою коло, поділене на три сектори різного забарвлення. Суд дійшов висновку про те, що обидва позначення не є подібними до ступеня змішування, і позначення не асоціюються одне з одним в цілому.

В той же час по іншій справі суд прийшов до висновку про те, що знаки MALANI та MANINI, які обидва зареєстровані для товарів 5 класу МКТП (фармацевтичні препарати та речовини), є схожими для ступеня змішування. Тому реєстрація другого знаку проведена за порушенням ст. 6 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (Архів Господарського суду м. Києва).

У спеціальній літературі висловлюються думки про можливість охорони такого «подвійного» об’єкта нормами двох інститутів одночасно [49, c.37; 9, c.36]. Для такого висновку дають підставу й окремі норми деяких законів України [108; 103]. Вважаємо, що з таким висновком погодитися не можна хоча б тому, що за використання одного і того ж результату творчої діяльності винагорода має виплачуватися тільки один раз.

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. [150, c.168] одним з об’єктів промислової власності проголошує також і захист проти недобросовісної конкуренції. Стаття 10-bis визначає, що актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт конкуренції, який суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. Цієї ж позиції дотримується Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 14 липня 1967 р. У п. VIII ст. 2 одним з об’єктів інтелектуальної власності дана Конвенція проголошує захист проти недобросовісної конкуренції [150, c.291].

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність не відносить захист проти недобросовісної конкуренції до об’єктів інтелектуальної власності. Україна прийняла спеціальні закони: «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. [103] (з наступними змінами і доповненнями) і «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. (з наступними змінами і доповненнями) [108].

Чи можна вважати окремим об’єктом інтелектуальної власності захист проти недобросовісної конкуренції, або, навіть, просто недобросовісну конкуренцію. За Паризькою конвенцією об’єктом промислової власності проголошується саме недобросовісна конкуренція. За Конвенцією, якою заснована ВОІВ, об’єктом інтелектуальної власності є право на захист від недобросовісної конкуренції. Як бачимо, у зазначених міжнародних угодах існує певна розбіжність.

На нашу думку, недобросовісна конкуренція як така не може бути об’єктом виключного права, оскільки це взагалі було б абсурдом. Адже це неправомірні дії, які не можуть бути об’єктом правової охорони. Що стосується права на захист від недобросовісної конкуренції, то дане право не можна визнати самостійним об’єктом інтелектуальної власності. Право на захист від будь-яких неправомірних дій має будь-який суб’єкт будь-якого права [150, c.237]. Відокремлювати право на захист від недобросовісної конкуренції об’єкт інтелектуальної власності немає жодних підстав, адже кожен суб’єкт права інтелектуальної власності має право на захист.

Крім того, право на захист від недобросовісної конкуренції не має виключного характеру як право інтелектуальної власності. Воно не може належати будь-якій конкретній особі виключно.

Виходячи з наведеного слід прийти до висновку, що право на захист від недобросовісної конкуренції не є окремим об’єктом інтелектуальної власності і будь-які суб’єктивні права на нього не виникають.

Таким чином, проаналізувавши поняття об’єктів права інтелектуальної власності, які містяться у чинному законодавстві України, ми бачимо, що інтелектуальна діяльність може породжувати низку результатів, що чинним законодавством України не охороняються з тих чи інших причин. Зокрема, на сьогодні під правову охорону не підпадають селекційні досягнення у сфері племінного тваринництва, біотехнологія, репрографія, нова техніка зв’язку, цифрові системи поширення та інші. Недостатньо охороняються комп’ютерні програми, твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва та деякі інші [225, c.12].

Проте зазначені результати інтелектуальної, творчої діяльності існують у природі, вони уже створюються і використовуються, але з тих чи інших причин правової охорони не мають. Таке становище свідчить про відсутність належної уваги до цінних результатів інтелектуальної діяльності. Ще раз наголошуємо, що результати цієї діяльності - найцінніший капітал будь-якого суспільства і до нього варто ставитися відповідним чином [354].

Комерційна таємниця в Україні спеціальним законом не охороняється. В Цивільному кодексі України цей об’єкт визначається як нерозкрита інформація. Нею визнається технічна, інформаційна, комерційна, виробнича та інша інформація, здатна сприяти підвищенню ефективності виробництва або давати інший позитивний ефект, невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну цінність [354]. Наведеним визначенням охоплюється також і ноу-хау. Під це визначення не підпадають інші види інформації, які охороняються спеціальними законами.

Щодо нерозкритої інформації виникають певні суб’єктивні права. Отже, вона є об’єктом інтелектуальної власності і об’єктом правової охорони [12, c.29].

Законодавство України з невідомих причин позбавило наукові та технічні відкриття правової охорони, проте в багатьох чинних законодавчих і нормативних актах України відкриття значиться як об’єкт правової охорони [98, c.6]. Розробники проекту Цивільного кодексу України відмовили відкриттю у наданні правової охорони, мабуть, тому, що Російська Федерація також відмовилася від правової охорони відкриттів [Вопросы изобретательства, 1991, № 8, с.14].

Серед дослідників немає одностайної думки з цього приводу. Одні вважають необхідним зберегти правову охорону відкриттів [272, c.15-17; 13, c.18-21], інші - не вбачають у цьому доцільності [20, c.14-15]. Між тим відкриття були, є і будуть незалежно від того, чи буде їм надана правова охорона. Відкриття як об’єкт правової охорони визнано Всесвітньою організацією інтелектуальної власності за наполяганням колишнього СРСР [168]. Проте сучасні науковці відмовилися від правової охорони відкриттів.

Відкриття не надає його авторам виключного права. Воно є надбанням всього людства. Його охорона не потребує значних фінансових витрат - одноразова заохочувальна премія і вручення авторам диплому. Проте державною реєстрацією відкриття закріплюється державний і авторський пріоритет. У цьому полягає суть правової охорони відкриттів [244, c.15].

Відкриття - вище досягнення науки і воно, безперечно, є результатом інтелектуальної діяльності. Відмовляти відкриттю у правовій охороні немає жодних підстав. Надання правової охорони відкриттю є свідченням високого рівня наукових досліджень у державі.

Тому державну реєстрацію наукових відкриттів в Україні новий Цивільний кодекс відновив (ст. 457-458) [354].

Ще одним об’єктом творчої діяльності, який поки що не має правової охорони спеціальним законом, є фірмові найменування, що нині широко використовуються у практиці. Фірмові найменування є об’єктом правової охорони більшості країн світу. На жаль, в Україні ще немає Закону про фірмові комерційні найменування, а ті нормативно-правові акти, що регулюють зазначені відносини, є недостатньо ефективними [362, c.26-29]. Статті 489-491 Цивільного кодексу України визначають лише загальні положення про комерційні найменування. Проте це є необхідний реквізит будь-якої юридичної особи.

Надзвичайно важливим об’єктом інтелектуальної власності є селекційне досягнення у сфері племінного тваринництва. В Україні прийнято Закон «Про племінне тваринництво» від 15 грудня 1993 р. [119], який потім був прийнятий у новій редакції Законом України «Про внесення змін в Закон України «Про племінне тваринництво» від 21 грудня 1999 р. [99]. Але зазначені Закони про племінне тваринництво не містять норм про охорону прав на селекційне досягнення у цій сфері, про порядок їх оформлення, захисту тощо. Вони носять деклараційний характер, правові питання у них не розв’язуються. На черзі прийняття закону України про охорону прав на селекційні досягнення у сфері племінного тваринництва.

Біотехнологія, безперечно, є результатом інтелектуальної, творчої діяльності, значення якої в останні роки стрімко зростає [240, c.33]. Біотехнологія стосується живих організмів — рослин, тварин і мікроорганізмів. У результаті наукових відкриттів останніх років стало можливим розвивати біологічні процеси, що забезпечують створення винаходів у сфері живих організмів. Отже, стало можливим управляти цими біотехнологічними процесами, тобто створювати нові живі організми або їх змінювати за заданими параметрами, а також створювати нові біологічні матеріали.

Отже, якщо стало можливим створювати винаходи у сфері біотехнології, то з’явилися об’єкти, які потребують правової охорони і на котрі виникають суб’єктивні права. Правова охорона зазначених об’єктів поки що існує у США і Японії та деяких інших країнах. У більшості країн правова охорона біотехнологічних винаходів регулюється спеціальними положеннями [225, c.531]. В Україні правова охорона зазначених об’єктів також поки що здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про державну систему депонування штамів мікроорганізмів» [282] від 12 жовтня 1994 р. № 705. Але вона не охоплює біотехнологічних винаходів.

Оскільки буває важко або, навіть, неможливо задовільно описати новий вид мікроорганізмів, створена система їх депонування, яка стала основою Будапештського договору про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури [45].

В останні роки набуває поширення такий спосіб відтворення творів як репрографія, що є родовим терміном для позначення всіх видів фотокопіювального обладнання. Зазначене обладнання дозволяє робити факсимільні копії документів будь-якого виду, які не можна відрізнити від оригіналу [225, c.540-541]. Вказане обладнання і спосіб дозволяють швидко і дешево відтворювати будь-які твори, у тому числі аудіо- і відеозаписи.

В Україні назване фотокопіювальне обладнання ще не стало об’єктом правової охорони, але воно може стати таким у найближчі часи.

До цього часу поки що не знаходять належної правової охорони раціоналізаторські пропозиції. На сьогодні є лише декілька нормативних актів — Методичні рекомендації про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію, затверджені наказом Держпатенту України від 27 серпня 1995 р. № 131 [206], прийнято Положення про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію, затверджене наказом Держпатенту України від 22 серпня 1995 р. № 129 [269], розроблено проект Типового положення про раціоналізаторську пропозицію ще у 1996 р., яке до цього часу залишається проектом.

Раціоналізаторська пропозиція, безперечно, є результатом інтелектуальної діяльності і тому мала б охоронятися на рівні об’єктів промислової власності, тобто закону. Раціоналізаторський рух може бути широкомасштабним. Раціоналізація як вид технічної творчості практично доступна будь-якому працівникові, вона не потребує спеціальних знань, високої освіти тощо. Для використання раціоналізаторських пропозицій не потрібні великі капіталовкладення, вони доступні для застосування у широких масштабах і здатні приносити економію у деяких випадках більшу, ніж від використання винаходів, які застосовуються у значно менших масштабах [217, c.263; 220, c.9].

Раціоналізаторські пропозиції існують і будуть існувати, оскільки раціоналізація властива людям. В силу викладених підстав охорону раціоналізаторських пропозицій встановив новий ЦК України. Отже, раціоналізаторські пропозиції є об’єктом прав, і на них виникають певні суб’єктивні права раціоналізаторів [354].

В Україні поки що не знаходять правової охорони нова техніка зв’язку та цифрові системи поширення [225, c.542-548; 87, c.24-28].

На нашу думку, деякі об’єкти інтелектуальної власності охороняються в недостатній мірі (наприклад важливі результати інтелектуальної діяльності - комп’ютерні програми і твори архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва). Останні лише згадуються у ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (у редакції від 11 липня 2001 р.) [96] як об’єкти авторського права. Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 р. [97] не містить норм про охорону прав на архітектурні твори. У зв’язку з цим постає резонне запитання: чи варто розробляти і приймати по два і більше законів щодо одного і того ж об’єкта інтелектуальної діяльності. Наприклад, є Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» [116], Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 р.[105], Закон України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. [121]. Адже все, що викладено в наведених законах, можна було об’єднати в одному законодавчому акті.

Архітектурна діяльність розвивається досить активно і породжує чимало творів архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва [338, c.41]. Норми авторського права не враховують особливостей архітектурної діяльності, що зумовлює необхідність розроблення і прийняття закону України про охорону прав на зазначені твори.

У вказаних законах не наводяться, навіть, визначення об’єктів творів архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва. Проте ці об’єкти існують, і на них виникають суб’єктивні права.

Те само варто сказати про комп’ютерні програми, яким у Законі про авторське право присвячено лише дві статті: 18 і 24. У одній з них йдеться, що комп’ютерна програма охороняється як літературний твір, а у другій про вільне використання комп’ютерної програми [320, c.33; 337, c.12-17]. Цього занадто мало для ефективної охорони комп’ютерних програм при збільшенні їх значення [337, c.12-17].

Отже, далеко не всі результати інтелектуальної діяльності охороняються правом України, внаслідок чого на них не виникають права суб’єктів інтелектуальної власності. В інтересах, передусім, суспільства слід надати правову охорону всім результатам інтелектуальної, творчої діяльності.