Післямова Авторське бачення перспектив розвитку охорони майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності

У своєму розвитку людство все більше використовує можливості фантазії й інтелекту. Воно усвідомило, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є найвищою, найціннішою формою прояву інтелекту людини.

Наведена теза ні у кого не викликає сумніву, вона не може бути спростована. Якщо виходити з такого наукового припущення, то його наслідком має бути гостра необхідність суспільства створювати найсприятливіші передумови для всебічної активізації інтелектуальної, творчої діяльності та створення надійної і ефективної охорони її результатів - інтелектуальної власності.

Одним з найбільш вірогідних шляхів чи способів розвитку інтелектуальної, творчої діяльності є створення впевненості у творця об’єктів інтелектуальної власності у тому, що суспільство його творчі зусилля оцінить належним чином. А висока оцінка творчого результату, внесок у скарбницю інтелектуального капіталу зумовлять відповідну винагороду творця. Одним словом, суспільство повинно всіляко стимулювати творчість, закликати до цього виду суспільно-корисної діяльності якомога більше своїх членів. Чим більше людей братиме участь у творчому процесі, тим більше буде його результатів. А кількість, як відомо, завжди переростає у якість. Якісні результати інтелектуальної, творчої діяльності і є тим самим найціннішим інтелектуальним капіталом.

Президент України у Посланні до Верховної Ради зазначав: інтелектуальний потенціал, наука, високі технології справляють визначальний вплив на розвиток сучасної постіндустріальної цивілізації. Вони виводять на вершину економічного розвитку не тільки окремі галузі, а й цілі країни, створюють умови для формування у людей високих суспільних цінностей.

Для успішного розвитку творчої діяльності і нарощування інтелектуального потенціалу необхідно розробити і втілити у життя комплекс правових заходів (і не тільки).

Стратегічно найважливішим таким правовим заходом є проголошення у законодавстві України про інтелектуальну власність права власності на досягнутий інтелектуальний результат в усіх випадках його створення, з усіма наслідками, що з цього випливають.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність проголошує право власності на результат творчої діяльності. Проте слід підкреслити, що Закон України „Про авторське право і суміжні права” це зробив дуже обережно. Тільки шляхом порівняння окремих статей даного Закону можна дійти висновку, що він таки визнає право власності на твори науки, літератури й мистецтва.

Патентні закони України чітко й однозначно проголошують право власності на результати науково-технічної творчості. Проте проблема полягає у тому: хто визнається суб’єктом права власності на творчий результат. Як уже підкреслювалося, в Україні понад 80-90 відсотків власниками об’єктів інтелектуальної власності стають роботодавці.

Якщо подивитись з іншого боку, то від 80 до 90 відсотків і, навіть, більше творців права власності на створені ними науково-технічні досягнення позбавляються (на твори науки, літератури і мистецтва наведений відсоток трохи більший на користь авторів). Отже, власниками об’єктів промислової власності за чинним законодавством України про промислову власність є лише від 10 до 20 відсотків творців. 80-90 відсотків (інколи, навіть, більше) патентовласниками є роботодавці.

Творці – люди, які своїм інтелектом, працею, енергією, творчим натхненням створюють об’єкти інтелектуальної власності, накопичують інтелектуальний капітал, у переважній більшості майнових прав на створені ними інтелектуальні досягнення, які часто є гордістю нації, не мають.

Адже не можна вважати відповідною чи належною винагороду, яку творець має одержати від роботодавця згідно з укладеним між останнім і творцем договором. Стороною, яка диктує умови зазначеного договору, завжди буде роботодавець і своєю перевагою він завжди скористається. Адже Україна в період переходу до ринкової економіки знаходиться у стадії „дикого капіталізму”.

Позбавлення майнових прав творців є відвертою несправедливістю. Він позбавляється саме тих (майнових) прав, заради яких переважно створює об’єкти інтелектуальної власності, зокрема з метою поліпшення власного та своїх близьких добробуту.

Зазначена несправедливість повинна бути вирішена принципово. Творець має бути проголошений власником всього того, що створив своєю інтелектуальною працею. Він має бути визнаний власником своїх творінь в усіх випадках, без будь-яких винятків.

На користь цього висновку можна навести такі аргументи.

Держава від проголошення усіх творців власниками їх витворів нічого не втрачає, не зазнає жодних фінансових чи будь-яких інших втрат. Певною мірою останні понесуть роботодавці, у тому числі і державні. Ці втрати можуть бути відшкодовані наданням роботодавцям права на використання створених їх працівниками об’єктів інтелектуальної власності протягом встановленого законом строку на умовах невиключної ліцензії.

Творці – працівники роботодавця можуть укладати з ним договір, у якому передбачити права й обов’язки сторін стосовно об’єкта інтелектуальної власності, створеного у порядку виконання службового обов’язку. В такому договорі, зокрема, сторони могли б передбачити умову, за якою усі вигоди і витрати діляться між сторонами порівно. Щось подібне пропонує Цивільний кодекс України. За таких умов у творця службового об’єкта інтелектуальної власності була б певна заінтересованість активізації своєї творчості.

Світовий досвід показує, що визнання за творцем права власності на створені ним об’єкти інтелектуальної власності істотно піднімає рівень творчої активності як у кількісному значенні, так і якісному. Яскравим прикладом можуть бути США, за законодавством яких право власності визнається тільки за творцями. Інтелектуальна, творча діяльність США за своїми кількісними і якісними показниками може бути взірцем.

Єдиним винятком із загального правила про визнання власником тільки творця може бути лише визнання власником (за певних умов) об’єктів інтелектуальної власності держави. За чинним законодавством України про інтелектуальну власність держава Україна взагалі суб’єктом права інтелектуальної власності не визнається. Але ж така ситуація не відповідає ні загальним цивільно-правовим приписам, ні практиці. Адже держава може стати правонаступником власника будь-якого майна, у тому числі й інтелектуальної власності. Законодавство України про інтелектуальну власність допускає її спадкування, але держава як спадкоємиця не згадується. Але ж ніхто не позбавлений права заповісти свою інтелектуальну власність державі. Проте це не єдиний випадок, коли держава стає суб’єктом права інтелектуальної власності.

Держава може стати власником інтелектуальної власності й у інших випадках, при чому у деяких з них вона зобов’язана стати власником об’єктів інтелектуальної власності. Наприклад, патентовласник з тих чи інших причин відмовляється від патенту на об’єкт промислової власності. За чинним законодавством України про інтелектуальну власність в такому разі зазначений об’єкт стає нічиїм, у нього немає власника. Його може використовувати будь-хто і без виплати будь-якої винагороди, не зважаючи на цінність науково-технічного досягнення. Але ж це абсурд. На нашу думку, в такому разі суб’єктом права на об’єкт промислової власності повинна стати держава.

Патент може бути визнано недійсним через формальні порушення правил оформлення заявки, але науково-технічний рівень заявленої пропозиції від цього не змінюється.

Видається доцільним у законодавстві України про інтелектуальну власність більш чітко встановити: об’єкти інтелектуальної власності, строк правової охорони яких сплив, стають власністю держави, а не надбанням суспільства. Вище уже зазначалося, що суспільство взагалі не може бути суб’єктом права, держава може бути.

Який орган центрального управління має стати суб’єктом державної власності на творчі результати - справа держави. Ним міг би стати Фонд інтелектуальної власності або Державний департамент інтелектуальної власності. Але це питання правової техніки. Головне полягає у тому, що безсуб’єктних об’єктів інтелектуальної власності не повинно бути. Ще раз наголошуємо, інтелектуальна власність - найцінніший капітал, який потребує надійної правової охорони. При цьому даний капітал може служити державі, навіть після спливу строків його формальної охорони.

Визнання права власності на об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності за їх творцями в усіх випадках без винятку (крім права власності держави) зумовлює необхідність відмови від поділу зазначених об’єктів на службові і не службові. Автор роботи усвідомлює, що дана пропозиція буде сприйнята неоднозначно і важко. Адже у поділі об’єктів творчості на службові і не службові заінтересовані, передусім, роботодавці, серед яких будуть і державні.

Але при розв’язанні цієї проблеми слід виходити, насамперед, з інтересів держави і суспільства. Державних підприємств та організацій, які можуть бути роботодавцями, стає все менше. Отже, втрати від цього понесуть роботодавці – приватні підприємці. Але у цілому виграє суспільство. Відсутність поділу творчих результатів на службові і не службові та визнання права інтелектуальної власності на них за творцями викличе у них впевненість у своєму праві на вказані результати і зумовить піднесення творчої активності.

Адже слід відверто визнати, що при нинішній ситуації, коли творець, який працює за наймом, знає: все, що він створить, належатиме на праві власності роботодавцю, а не йому. За це творець одержить винагороду (якщо одержить), далеку від справжньої вартості створеного об’єкта. Навряд чи така ситуація сприятиме і надихатиме творця на нові звершення.

Суспільство повинно усунути будь-які перешкоди до широкого розгортання творчої ініціативи і діяльності. Творець має бути абсолютно вільним у творчому процесі і впевнений у тому, що його творча праця буде належним чином оцінена суспільством. Однією з форм такої суспільної оцінки є визнання за творцем права власності на його творчий результат. Це буде найефективнішим шляхом до розгортання творчої активності. Слід визнати, що в Україні за роки незалежності активність інтелектуальної, творчої діяльності істотно понизилася, не зважаючи на спроби справжній стан речей прикрасити.

Ще одним кроком до розгортання інтелектуальної, творчої активності може стати і з часом стане широка система стимулювань і заохочень творчості. Це має бути широка система державних і громадських заходів матеріального і морального характеру, спрямованих на розквіт творчої активності та раціональне використання здобутків інтелектуальної діяльності [292, c.96-105].

В Україні розроблена система заохочень і стимулювань. Не можна стверджувати, що держава не проявляє відповідного стимулювання творчої діяльності. Але заходи, передбачені чинним законодавством, носять безсистемний характер, розкидані у численних законодавчих та інших нормативних актах різнобічного спрямування. В цілому система стимулювання та заохочення творчої діяльності в Україні не досягає мети. Вона має бути кардинально переглянута у сторону піднесення її ефективності.

У даному разі мова піде лише про один з заходів, який, на нашу думку, здатний істотно активізувати творчу діяльність в Україні і якого чинне законодавство не передбачає. Йдеться про заохочення будь-якої творчої ініціативи і, насамперед, науково-технічної діяльності.

В країнах з розвинутою ринковою економікою заохоченню підлягає будь-яка творча ініціатива, виявлена працівником. Заохочення, як правило, виражається у невеликій грошовій сумі, яка виплачується працівникові під час внесення пропозиції незалежно від її дійсної вартості і незалежно від її використання. В умовах України, очевидно, такого заохочення в широкому масштабі створити найближчим часом не вдасться. Але, вважаємо, що при видачі патенту на той чи інший об’єкт промислової власності повинна вручатися заохочувальна премія (наприклад, в розмірі 100 грн.). Державний департамент інтелектуальної власності, на наш погляд, зміг би знайти відповідні кошти для такої форми заохочення. Можливо, спочатку слід заохочувати лише видатних винахідників, поступово розширюючи коло творців. Таке заохочення повинно мати місце тільки при видачі охоронного документа, тобто, тоді, коли пропозиція визнана об’єктом промислової власності.

Вважаємо, пропонована форма заохочення істотно сприяла б розвитку творчої діяльності.

Розвиток творчої діяльності, особливо у сфері науково-технічної творчості, певною мірою стримує встановлений обов’язок патентовласників сплачувати збори і мито. За підтримання чинності патенту необхідно сплачувати встановлений збір за кожний рік, незалежно від того: використовується об’єкт промислової власності чи ні.

Складається парадоксальна ситуація. Патентовласник має десяток (може й більше, буває й до сорока) патентів. За підтримання його чинності стягується невеликий збір. Але якщо патентів десять й понад, то утворюється значна сума, яку не всі патентовласники можуть сплатити. Мова йде, передусім, про патентовласників неслужбових об’єктів промислової власності. Коли патентів накопичується понад десять, то, зрозуміло, йдеться про літню людину, часто вже пенсіонера. Безперечно, сплачувати, навіть, не досить значні суми збору невеликої пенсії важко. Таких патентовласників мало. Держава не багато втратила б, якби їх взагалі звільнила від сплати збору за підтримання чинності патентів.

Дана ситуація ще більше загострюється за умови, коли об’єкт промислової власності не використовується. Патентовласник не одержує ніякого доходу від такого патенту, але закон зобов’язує його сплачувати збір за підтримання чинності останнього. Постає резонне запитання: за що стягує збір у такому випадку Установа. Таку сплату збору можна також вважати одержанням доходу без достатніх правових підстав. Було б справедливіше патентовласників неслужбових об’єктів промислової власності також звільняти від сплати збору за підтримання чинності патенту (іншого охоронного документа).

Зазначена пільга певною мірою сприяла б активізації творчої діяльності. Інколи буває важлива не пільга як така, а увага, що у її формі виявляється до людини-творця.

Як відомо, з тієї не так вже й великої кількості патентів, занесених до Державних реєстрів України, використовується незначна кількість і у досить вузьких масштабах. Цьому є багато різних причин. У більшості випадків патенти стосуються вузького профілю виробничої діяльності. Їх впровадження у виробництво потребує солідних інвестицій. У більшості випадків використання об’єктів промислової власності можливе тільки через створення нової техніки, що також потребує значних коштів і часу. Є й інші причини.

Проте однією із зазначених причин є та, усунення якої не потребує великих грошей і може бути легко ліквідована. Мова йде про належну організацію реклами, використання, впровадження тощо здобутків інтелектуальної, творчої діяльності. Нині в Україні немає такого державного чи комерційного центру, який би займався питаннями ефективного використання об’єктів інтелектуальної власності. Державний департамент інтелектуальної власності організацію використання цих об’єктів на себе не взяв. Тому однією з причин того, що досить цінні результати творчої діяльності використовуються у вузьких масштабах, є відсутність інформації про їх наявність.

Засоби масової інформації не рекламують здобутків науки, техніки, культури. Часто можна побачити по телебаченню, які талановиті наші діти до танцю, співу тощо. Але щось не видно, щоб показали серйозні дитячі досягнення у науково-технічній сфері. Більше того, відома програма „Людина року”, яка так оскандалилася саме через незнання основ правової охорони інтелектуальної власності, запрошує до участі в конкурсі багатьох видатних діячів у будь-якій сфері суспільно-корисної діяльності. Але у переліку номінацій, за якими проводиться конкурс, не значаться винахідники, селекціонери та інші творці інтелектуальної власності.

Серйозна реклама найкращих досягнень інтелектуальної, творчої діяльності в Україні відсутня. При цьому інформація про ті чи інші інтелектуальні досягнення має поширюватися не тільки на внутрішній ринок, а й на зовнішній. Інформація у формі виставок, ярмарок тощо недостатня. Потрібна добре організована систематична інформація і реклама всіма засобами масової інформації.

Відомо багато прикрих випадків, коли ту чи іншу технологію або інший об’єкт інтелектуальної власності за великі гроші купують за кордоном тоді, коли в Україні є свої такі ж і не гірші досягнення. Зазначені випадки також мають місце тому, що користувачі погано проінформовані про вітчизняні досягнення у цій сфері.

Серйозною перешкодою на шляху того чи іншого інтелектуального результату до користувача (споживача) є бюрократизм, особливо коли для впровадження у виробництво зазначеного об’єкта необхідні певні кошти. Засоби масової інформації наводять багато фактів бюрократичного зволікання з впровадженням нової техніки, виробленої з використанням найновіших досягнень науково-технічної діяльності.

Організація раціонального і ефективного використання найновіших досягнень інтелектуальної діяльності - трудомісткий і складний процес, який потребує, безперечно, відповідних коштів. Він повинен містити рекламу та іншу інформацію про наявні об’єкти інтелектуальної діяльності та їх ефективність. Цей процес має включати також організацію розроблення і впровадження нової техніки на основі використання об’єктів промислової власності та доведення її до виробництва чи іншого споживача. Це може бути організація торгівлі ліцензіями як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках та багато інших заходів з ефективного використання наявного інтелектуального потенціалу. Всю організацію заходів з використання здобутків інтелектуальної діяльності повинен взяти на себе спеціально створений державний орган управління. Таким органом мав бути Фонд винаходів України, створення якого передбачалося Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (у редакції 1993 р.). Його не було створено. Проте практика засвідчує необхідність створення такого чи подібного центрального органу державного управління, основним завданням якого повинна бути інформація, реклама наявних здобутків інтелектуальної діяльності і, саме головне, організація ефективного і швидкого їх використання. Мова йде не про те, щоб даний центральний орган організовував би використання об’єктів інтелектуальної власності, у нього для цього не буде можливостей. Він повинен вишукувати потенціальних користувачів об’єктів інтелектуальної власності і налагоджувати контакти між патентовласниками і користувачами.

Зазначений орган центрального управління може бути менеджером стосовно об’єктів інтелектуальної власності, що належать державі. Одним словом, коло функцій такого органу може бути досить широким. Воно може бути визначено під час його створення. Рекламувати варто не тільки об’єкти інтелектуальної власності та ефективність їх використання. Рекламуванню підлягає також інтелектуальна, творча діяльність та її корисність для суспільства. Цей вид творчості слід широко пропагувати і рекламувати, особливо, серед молоді, якій притаманний невичерпний потенціал творчості.

Слід істотно посилити як державне, так і громадське матеріальне та моральне стимулювання творчої діяльності у вигляді надбавок до пенсії, зменшення розмірів оплати комунальних послуг, нагородження різними державними і громадськими нагородами, широко застосовувати різні форми заохочень. Стимулюванню і заохоченню повинні підлягати також користувачі об’єктів інтелектуальної власності. Адже використання названих об’єктів також потребує вкладення солідних коштів. Зазначені витрати користувачів об’єктів інтелектуальної власності мають бути певним чином компенсовані.

Для стимулювання і заохочення творців та користувачів інтелектуальної власності можуть бути використані й інші форми.

Запровадження запропонованих правових заходів, безперечно, потребує певного фінансування. Але інтелектуальна діяльність та її результат - інтелектуальна власність мають таке велике значення для соціально-економічного розвитку країни, що грошей на це шкодувати не треба. Тим більше, що уже давно доведено: найвигідніші інвестиції – це інвестиції в інтелектуальну творчість. Усі витрати, понесені державою на розвиток інтелектуальної власності, дуже швидко окупляться. Досить навести лише один приклад. Доходи, отримані від продажу ліцензій на запатентовані об’єкти в 2000 р., становили понад 100 млрд. дол., перевищивши цей показник у десять разів порівняно з 1990 р.

Потребує кардинального перегляду чинне законодавство України про інтелектуальну власність, особливо щодо промислової власності. Передусім, потребують істотного скорочення строки розгляду заявок на об’єкти промислової власності. Існуючі строки 4-5 років на розгляд заявки на винаходи, - навіть, не минуле століття, це вже позаминуле. При сучасному технічному оснащенні технологія розгляду заявок на винаходи складає 4-5 років. Це вже не безвідповідальність, а халатність, яка має тягти кримінальну відповідальність осіб, що відповідають за дану справу.

У законодавстві України про промислову власність мають бути чітко визначені строки проходження заявки в Установі. Їх недотримання повинно тягти сувору відповідальність працівників Установи, що допустили зволікання.

Зростання ролі і значення інтелектуальної власності зумовлює необхідність кардинального посилення захисту права на її об’єкти. Є надія, що держава, врешті-решт, наведе порядок і надасть надійний і ефективний захист праву інтелектуальної власності. Це також буде одним з ефективних способів стимуляції розквіту творчої діяльності.

Науково-теоретичний аналіз законодавства про інтелектуальну власність, історії його становлення і розвитку, спеціальної літератури, міжнародних угод та практики співробітництва та інших джерел свідчить про тенденцію вичерпання потенційних можливостей патентною системою охорони права промислової власності.

На користь такого висновку можна навести наступні аргументи.

1. В умовах розвинутої ринкової економіки патент уже не задовольняє інтересів охорони промислової власності. Він має силу лише в країні, що його видала. Фахівець іншої держави може легко ознайомитися з матеріалами заявки і безперешкодно скористатися ними. Це робить патент уразливим.

2. Саме цим пояснюється тенденція у матеріалах заявки не розкривати повністю сутність заявленої пропозиції. Нерозкриту частину заявки прикривають ноу-хау. Сучасна практика заявок на об’єкти промислової власності на 70 відсотків супроводжується ноу-хау. Отже, патент не здатний забезпечити охорону монополії його власника (володільця).

3. Монопольний принцип патентної охорони права промислової власності істотно підірваний всесвітньою мережею „Інтернет” та іншими новітніми засобами поширення.

Інтернет уже майже паралізував існуючу систему охорони авторських і суміжних прав. Не викликає найменшого сумніву, що таку ж долю спіткає й охорона промислової власності.

4. Патентна система охорони промислової власності певною мірою в сучасних умовах гальмує прискорення науково-технічного прогресу. З одного боку патент містить такий опис сутності об’єкта промислової власності, який дозволяє ним скористатися будь-якому фахівцеві. З другого - патентовласник (найчастіше роботодавець) має право заявочні матеріали покласти на певний час „під сукно”, не зважаючи на цінність цієї новинки для суспільства, держави, людей. Монопольний характер патенту вступає в суперечливість з прогресом.

5. Про вичерпання патентом свого потенціалу свідчать постійні пошуки міжнаціональних засобів правової охорони промислової власності (регіональні, міждержавні патенти тощо). Але вони не усувають суперечливого характеру патенту та інших його уразливих характеристик.

6. Патентну систему охорони промислової власності істотно ускладнює процес патентування як національний, так і міжнародний. Зазначений процес тривалий, інколи затягується на роки. Він досить трудомісткий, потребує багато зусиль, часу фахівців. Процес патентування об’єктів промислової власності дорогий, вимагає значних коштів.

Слабкість патентної системи правової охорони промислової власності відома всім фахівцям. Але постає резонне запитання: чим замінити патент? Як охороняти промислову власність чи взагалі відмовитися від будь-якої правової охорони. Замінити поки що немає чим, відмовлятися від правової охорони промислової власності в сучасних умовах поки що передчасно. Проте висловити свої міркування з цього приводу можна, хоча автор усвідомлює їх досить спірний характер.

Сполучені Штати Америки проголосили власністю народу всі винаходи, створені за рахунок державних коштів. Оскільки зазначені винаходи створені за рахунок платників податків, то й право на їх використання має належати будь-кому з них. Але це лише перший крок у напрямі заміни патентів.

Наступним кроком, на нашу думку, повинно бути проголошення будь-якого об’єкта промислової власності державною власністю. Це надає право використовувати зазначений об’єкт кожному, хто цього захоче. Безперечно, використання об’єктів промислової власності, які належать державі, має бути під серйозним і суворим контролем держави. Повинен вестися суворий облік використання і користувачів. Зазначене користування має бути на платній основі без будь-яких пільг і винятків окремим користувачам. Певні винятки і пільги з цього загального правила можуть бути встановлені лише законом.

Плата за користування об’єктом промислової власності, який належить державі, має визначатися з урахуванням масштабів використання, одержаного ефекту, цінності об’єкта використання та інших параметрів. Зазначена плата повинна вноситися на окремий рахунок певного державного органу управління, який буде управляти державною інтелектуальною власністю.

З цього фонду має виплачуватися винагорода за використання об’єкта промислової власності її суб’єкту з урахуванням тих же параметрів – масштабів використання, корисної ефективності, інших позитивних ефектів, соціальної та будь-якої іншої цінності.

Реєстраційна система об’єктів промислової власності та їх суворий облік повинні зберегтися. Замість патенту має видаватися інший правоохоронний документ чи патент, але з іншою додатковою назвою.

Автор усвідомлює спірність висловлених міркувань, але безперечним є те, що правова охорона промислової й інтелектуальної власності в цілому має постійно удосконалюватися. Пошуки нових способів і засобів удосконалення повинні тривати, але не шляхом „латання” прогалин у чинному законодавстві.

16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Цивільний кодекс України, який вніс істотні зміни і доповнення до чинних законів України про інтелектуальну власність. Що правда, новий ЦК набуває чинності з 1 січня 2004 р.

25 травня 2003 р. Верховна Рада України приймає Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань інтелектуальної власності”.

Зазначеним Законом вносяться певні зміни до п’яти законів України про промислову власність. Їх доцільність за змістом не викликає сумнівів. Викликає сумнів те, що вказані зміни внесені без врахування нового Цивільного кодексу України. Адже всі закони України про інтелектуальну власність повинні бути переглянуті і приведені у відповідність з новим Цивільним кодексом України. То чи варто було вносити зазначені зміни без урахування ЦК.