3.5. Обмеження майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності

Висновок про те, що творці об’єктів інтелектуальної власності є одними з найважливіших і вирішальних факторів активізації інтелектуальної, творчої діяльності, від результатів якої залежить соціально-економічний розвиток будь-якого суспільства, не може бути спростований.

Вказану увагу, шану і повагу творці здобудуть тоді, коли насправді будуть давати суспільству такі витвори, які здатні розвивати будь-які напрями суспільно-корисної діяльності. Цим творцям слід створити необхідні соціальні, економічні, побутові, матеріально-технічні, правові та інші умови. Серед зазначених умов вирішальне місце посідали, посідають і будуть посідати, передусім, майнові права творців. Вони мають бути такими, які викликали б у кожного члена суспільства бажання творити. Але про це нижче.

Для широкого розгортання інтелектуальної, творчої діяльності необхідно створити самого Творця. Готовим він не народжується, навіть, якщо талановитий, його треба плекати. Вище уже зазначалося, що кожна людина у тій чи іншій мірі здатна до творчості, але її творчі здібності чи, навіть, талант, безперечно, слід розвивати. Перші сходинки до творчості має виявити і розвивати дошкільна освіта, яка повинна надати вихованцям, принаймні, основи володіння іноземними мовами. Середня освіта має підготувати випускника до навчання у вищій школі, який повинен володіти, принаймні, двома іноземними мовами і чітко проявити свої творчі здібності.

Сучасне суспільство має прагнути дати вищу освіту всім випускникам середньої школи. Поки що Україна може надати її менше сорока випускникам із ста тих, що одержали середню освіту.

Одним з важливих факторів сприяння розвитку творчості є належна інтелектуально-правова освіта випускників вищої школи. Керівництво держави усвідомило необхідність такої і Указом Президента України вищі навчальні заклади всіх рівнів зобов’язані були ввести до навчальних планів вивчення основ інтелектуально-правової освіти [346]. Зазначений Указ в цій частині виконується надто повільно. Навіть, флагман вищої школи - Київський національний університет ім. Тараса Шевченка запровадив вивчення основ права інтелектуальної власності лише на юридичному факультеті в обсязі трохи більше 30 академічних год. Але у подальшому факультет прийшов до висновку, що 30 год. – то забагато і скоротив цей курс наполовину.

Інтелектуально-правова безграмотність в Україні вражає. Проводиться велика кількість науково-практичних конференцій, „круглих столів”, симпозіумів, семінарів, створюється багато різних центрів з вивчення проблем права інтелектуальної власності, але результатів поки що не помітно. Про це свідчить один (а їх набагато більше) прикрий факт, опублікований у ЗМІ. Уже впродовж 7 років існує програма „Людина року”, за підсумками якої переможцям конкурсу вручається статуетка „Прометей-Престиж”. Автором її є відомий київський скульптор Олег Пінчук. Дана статуетка уже вручена 150 переможцям, підготовлена вона і для вручення за підсумками 2002 р. Проте замовники і виробники цієї статуетки не знайшли за потрібне одержати дозвіл у автора на її відтворення і розповсюдження. Забули вони й про те, що автору потрібно сплатити гонорар.

Контрафактні дії вчиняються на найвищому рівні, а правоохоронці шукають винних. Справу розглядає суд за позовом автора статуетки.

Між тим в Указі Президента вказано: запровадити у вищих навчальних закладах курс з основ інтелектуальної власності. Мова йде про всі навчальні заклади без винятку і про основи правової охорони інтелектуальної власності.

Основи права інтелектуальної власності варто було б запровадити і у середній школі, адже творцями можуть бути і діти, які не досягли повноліття. Знання про правову охорону інтелектуальної власності не завадять нікому. Особливо вони необхідні чиновникам, які часто вирішують питання, не маючи уяви про його сутність.

Освіта дошкільна, середня, вища, вища спеціальна, безперечно, один з важливих факторів формування особистості Творця, але не єдина.

Творець – це автор будь-якого результату інтелектуальної, творчої діяльності незалежно від того, поширюється на останній правова охорона чи ні. Адже будь-який результат інтелектуальної, творчої діяльності, який має суспільно-корисну спрямованість, це надбання суспільства, держави, що збільшує інтелектуальний капітал і потребує бережливого до себе ставлення.

Творець – головна фігура у суспільстві, але він не завжди є носієм суб’єктивних майнових прав на створений ним об’єкт інтелектуальної власності. У переважній більшості носіями зазначених суб’єктивних майнових прав є роботодавці, правонаступники та інші особи, до яких право інтелектуальної власності перейшло за законом чи договором. Отже, суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути безпосередні її творці, роботодавці та інші правонаступники.

За даними статистики, в усьому світі, у тому числі й в Україні, суб’єктами права інтелектуальної власності є автори її об’єктів у досить обмеженій кількості – у межах 10-20 відсотків від загального числа виданих патентів на будь-які об’єкти промислової власності. У сфері літературно-художньої творчості цей відсоток значно більший (точного обліку ніхто не веде). Істотної різниці у майнових правах автора – творця та інших суб’єктів права інтелектуальної власності не помітно.

Основною групою суб’єктів права інтелектуальної власності за чинним законодавством України за кількістю є роботодавці.

Роботодавцем визнається особа, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом). Таке визначення містять закони України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” [112] і „Про охорону прав на промислові зразки” [115]. Інші патентні закони не наводять визначення поняття роботодавця. Отже, власниками патентів на об’єкти промислової власності є 80-90 відсотків роботодавців від загальної кількості виданих патентів. Їм належать усі майнові права на об’єкти промислової власності. Що стосується творів науки, літератури і мистецтва, то службовими визнаються трохи менше творів (приблизно 50 на 50). Але при цьому слід підкреслити, що визначення службових творів і, отже, роботодавців, не однакове у патентних законах і у Законі про авторське право. Із Закону України „Про авторське право і суміжні права” (ст. 16) випливає, що роботодавцем визнається не тільки особа, з якою автор знаходиться у трудових відносинах за трудовим договором (контрактом), а й за цивільно-правовим договором.

У обох випадках роботодавцеві належать усі майнові права на об’єкт інтелектуальної власності. Проте автори службових творів мають право на авторську винагороду, розмір якої та порядок її виплати встановлюються трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем (ст. 16 Закону України „Про авторське право і суміжні права”).

Винахідник також має право на винагороду, розмір і порядок її виплати визначається у письмовому договорі відповідно до економічної цінності винаходу (корисної моделі) і (або) іншої вигоди, яка може бути одержана роботодавцем (п. 3 ст. 9 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”). Така ж норма міститься і у Законі України „Про охорону прав на промислові зразки” (ст. 8); у Законі України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” (ст.

Викладені норми привертають увагу декількома обставинами. Зазначені закони передбачають можливість виплати автору-творцю об’єкта інтелектуальної власності певної винагороди, крім заробітної платні. При цьому авторам творів науки, літератури і мистецтва винагорода належить за створення і використання твору (підкреслено автором – О.М.). За створення об’єктів промислової власності винагорода не виплачується. Проте формулювання п. 3 ст. 16 Закону України „Про авторське право і суміжні права” сформульований так, що викликає певні запитання. Як слід розуміти вислів: „за створення і використання службового твору”? Авторська винагорода належить „за створення і використання”, тобто, коли створений твір використовується: Чи автор має право на винагороду тільки за його створення.

Це питання має як теоретичне, так і практичне значення. Вважаємо, якщо твір створений у порядку виконання службового завдання чи на замовлення роботодавця, то винагорода має виплачуватися за факт його створення. Право роботодавця використати чи не використовувати твір. Службовий твір може бути створений не для публікації чи будь-якого іншого обнародування. За створення об’єкта промислової власності винагорода не виплачується.

Привертає увагу формулювання норми про визначення розміру винагороди та порядку її виплати. За Законом України „Про авторське право і суміжні права” (п. 3 ст. 16) розмір та порядок виплати винагороди визначаються трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

За Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” розмір винагороди визначається окремим письмовим договором, який укладається протягом чотирьох місяців від дати одержання роботодавцем від винахідника повідомлення про створення винаходу чи корисної моделі. За Законом України „Про охорону прав на промислові зразки” розмір винагороди та порядок її виплати визначаються угодою між автором і роботодавцем.

Наведені норми викликають два істотних зауваження. Перше, зазначені закони визначають різні строки та порядок укладення цих договорів. За договором про авторське право названий договір укладається ще до створення службового твору, коли невідома його суспільна цінність, науково-теоретичний чи художній рівень тощо. Навряд чи такий підхід можна визнати доцільним. Патентні закони визначають, що вказані договори укладаються після створення об’єкта промислової власності, але чомусь у різні строки.

Але вагоміше зауваження полягає у тому, що наведені норми дають перевагу при укладенні зазначених договорів роботодавцеві. Який автор чи винахідник (інший творець об’єкта промислової власності) при дефіциті робочих місць буде висувати свої умови роботодавцю. Таку „вільність” може дозволити дуже заінтересований роботодавець. Проте проблема не тільки у цьому. Наперед важко визначити дійсну вартість того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності. Між тим чинне законодавство України про інтелектуальну власність містить приписи, згідно з якими угоди про розмір та порядок виплати винагороди мають укладатися ще до того, коли буде чітко з’ясований економічний чи будь-який інший ефект від використання того або іншого об’єкта інтелектуальної власності.

Можна передбачити у законодавстві визначення розміру винагороди за використання того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності у два етапи. Попередній, при якому розмір винагороди визначається відповідно до економічної цінності і (або) іншої вигоди, яка може бути одержана роботодавцем.

Потрібна хоча б узагальнена методика визначення економічної ефективності від використання винаходу. Якщо ж така ефективність не може бути точно визначена, то повинні бути розроблені інші загальні параметри, за якими має визначатися цінність того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності. Такі ж параметри повинні бути розроблені і для об’єктів, використання яких не приносить економічного ефекту, але надає інші вигоди користувачеві. Але це проблеми економічного характеру і мають розв’язуватися економічною наукою.

Потребує уточнення і норма, за якою винагорода виплачується за створення і використання службового твору. З норми п. 3 ст. 16 Закону України „Про авторське право і суміжні права” не зрозуміло: за створення будь-якого службового твору виплачується винагорода чи тільки за ті, які використовуються.

Аналіз наведених норм про визначення розміру і порядку виплати винагороди за створення і використання чи лише за використання свідчить, що ці норми працюють, передусім, на роботодавця. На користь такого висновку можна навести наступні аргументи:

1. У переважній більшості випадків автор того чи іншого інтелектуального, творчого результату не має досвіду його оцінки, визначення ефективності, дійсної вартості тощо. Водночас роботодавець в кращому становищі. Раз його цікавить той чи інший об’єкт інтелектуальної власності, він знає, як останній використати з найбільшою ефективністю, знає його дійсну вартість. Тому при укладенні договору про розмір та порядок виплати винагороди сторони знаходяться не в рівних „вагомих категоріях”.

2. Автор того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, який перебуває з роботодавцем у трудових відносинах на підставі трудового договору (контракту), є підлеглою особою роботодавця. Як уже зазначалося, при дефіциті робочих місць навряд чи можна визнати, що сторони знаходяться у рівному становищі, що вони незалежні один від одного. Угоду про визначення розміру і порядку виплати винагороди, укладену за вказаних умов, не можна визнати такою, що відповідає умовам дійсності договорів.

3. Роботодавець на своєму боці, як правило, має солідний штат економістів, правників та інших фахівців, у тому числі менеджерів, які ретельно перед укладенням угоди про розмір і порядок виплати винагороди вивчать і проаналізують всі фактори, що у тій чи іншій мірі стосуються об’єкта, щодо якого має укластися зазначена угода.

Нічого цього не має автор. Він не тільки не має відповідного досвіду, а й відповідних радників, які могли б дати йому слушну пораду.

Тому угоду про розмір і порядок виплати винагороди за створення і використання чи тільки за використання об’єкта інтелектуальної власності, укладену за таких умов, не можна вважати рівноправною і справедливою. Творець знаходиться у вкрай невигідному становищі.

Таким чином, творець об’єкта інтелектуальної власності (ним може бути будь-який його правонаступник) має єдине майнове право на останній – право на винагороду, але в дуже урізаному вигляді. Це, швидше, символічна винагорода. Роботодавець на повну потужність своїх можливостей „обдирає”, передусім, творця, а потім і його правонаступників.

Нагадаємо, щонайменше 90 відсотків патентів на об’єкти промислової власності належать роботодавцям. В окремі роки і у деяких країнах цей відсоток сягав 90-95 із 100. Трохи краще становище у сфері художньої творчості. Приблизно такий стан справ і в Україні. То про яке досягнення світових стандартів у сфері охорони інтелектуальної власності може йтися. Постає резонне запитання: кому служать закони про охорону інтелектуальної власності?

У роки адміністративно-командної системи господарювання результати науково-технічної творчості охоронялися авторськими свідоцтвами, за якими право використання і розпорядження ними належало державі. Але винахідники наділялися низкою істотних прав і пільг [250, c.96-105]. У сучасних умовах винахідники та інші творці інтелектуальної власності позбавляються своїх прав на результати творчої праці, проте ще у більших масштабах, але при цьому не наділяються ніякими іншими правами і пільгами, які хоча у якійсь мірі могли б компенсувати те, що у них відібрали на законній підставі.

Творцям залишають лише їх особисті немайнові права: можете називати себе авторами результатів інтелектуальної, творчої діяльності, можете, навіть, давати їм спеціальні назви чи присвоювати власні імена. Вигоду від використання службових об’єктів інтелектуальної власності у переважній більшості одержить, навіть, не держава, а „благочинники” – роботодавці, олігархи.

Отже, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності за законодавством України належать обмеженому колу творців. Це має місце тоді, коли об’єкт інтелектуальної власності створено за ініціативою і за кошти самого творця, так звані, ініціативні об’єкти інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності на такі результати інтелектуальної, творчої діяльності належить безпосередньо їх творцеві. Безперечно, йому належать всі права, передбачені чинним законодавством України про інтелектуальну власність. Це загальне правило, з якого є багато винятків і котрі істотно обмежують права творця.

Велике коло обмежень суб’єктивних майнових прав існує на твори науки, літератури і мистецтва [96, ст.21-25]. Як уже зазначалося, у сфері літературно-художньої творчості значно більше творів, створених за ініціативою і коштами самого автора. Письменники, поети, драматурги, скульптори, художники, композитори та інші митці – люди, так званої, „вільної професії”. Вони творять не у порядку виконання плану, не за розкладом, а тоді, коли на них найде творче натхнення [153, c.10]. Ними створюється приблизно половина „неслужбових творів”. При цьому слід пам’ятати, що обмеження майнових прав на службові твори лягають на роботодавців. Автори службових творів від таких обмежень не страждають, оскільки жодних майнових прав (крім права на певну винагороду) на зазначені твори вони не мають.

Зазначене коло авторів, тобто авторів неслужбових творів, на собі відчувають ці обмеження. Відповідно до Закону України „Про авторське право і суміжні права” право використання твору без дозволу автора і без виплати йому авторської винагороди дозволяється у двадцяти випадках. Багато з них виправдані, але ж занадто багато обмежень держава переклала із своїх плеч на авторів. Там, де держава мала б взяти на себе витрати за відтворення і використання творів у вказаних випадках, ці витрати перекладені на самих авторів. Вважаємо, деякі обмеження могли б бути вилучені із Закону без шкоди для держави.

Закон України „Про авторське право і суміжні права” не передбачає примусового вилучення творів із сфери дії авторського права суб’єкта, в тому числі й автора. Останній не може бути примусово позбавлений авторських прав. Автор за своїм волевиявленням може певні авторські права передати (відчужити) іншій особі, але він не може бути позбавлений будь-яких авторських прав на твір примусово. У зв’язку з цим постає запитання: чи може автор сам відмовитися від авторських прав. Безперечно, він може відмовитися від своїх майнових прав на твір у будь-який час його чинності. Питання стосується лише права авторства. Закон не передбачає такої можливості, більш того Закон підкреслює неможливість відчуження особистих немайнових прав автора, у тому числі й права авторства і самого авторства. Вважаємо, відчужувати право авторства, як і саме авторство, неможливо. Оприлюднення твору іншою особою під своїм іменем, навіть, зі згоди автора неприпустиме, неправомірне. Проте такі випадки можливі. Як правило, вони здійснюються у формі співавторства. На нашу думку, в якій формі це не здійснювалося б, оприлюднення чужого твору під власним ім’ям є неправомірним.

Проте питання про можливість відмови від права авторства і самого авторства залишається відкритим. Між тим бувають випадки, коли автор бажав би відмовитися і від права авторства, і від самого авторства на твір. Таке бажання може бути зумовлене багатьма причинами: незрілість твору, низький художній рівень, компроментація власного імені й імені інших осіб без достатніх для цього правових підстав тощо.

Вище підкреслювалося, що Закон України „Про авторське право і суміжні права” не допускає можливості відмови автора від свого права авторства і самого авторства. Проте Закон Російської Федерації „Об авторском праве и смежных правах” містить ст. 15 „Личные неимущественные права”, у п. 2 якої є норма про право автора відмовитися від раніше прийнятого рішення про обнародування твору. При цьому слід мати на увазі, що відмова від обнародування чи оприлюднення (законодавство України не знає такого терміна як обнародування) може мати місце на різних стадіях існування твору. Автор може відмовитися від оприлюднення свого твору і не видавати нікому дозволу на це. Але за російським Законом „Об авторском праве и смежных правах” автор має право відкликати свій твір на будь-якій стадії його обнародування [95]. Проте таке відкликання може мати місце лише за умови, що автор відшкодує заподіяні відмовою збитки користувача.

На нашу думку, відмова від оприлюднення твору є своєрідною формою відмови від авторства. Принаймні, від широкого розповсюдження свого імені на той чи інший твір. Вважаю, було б доцільним надати право авторові відмовитися від оприлюднення твору на будь-якій стадії його існування. Безперечно, за умови відшкодування заподіяних такою відмовою заподіяних користувачеві збитків. Не вбачається будь-яких серйозних підстав позбавляти автора права відмовлятися від авторства.

Відповідно до чинного законодавства автор має право вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання, якщо це можливо. Отже, якщо автор має право вимагати визнання свого авторства, то він повинен мати право і відмовитися від свого авторства. Що, правда, автор може вимагати, щоб при використанні твору його ім’я не згадувалося або дозволяти використання твору під псевдонімом чи анонімно.

Проте це не форми відмови від авторства, це лише вибір імені, під яким твір має оприлюднюватися. Мова ж йде про можливість відмовитися від права авторства і авторства на твір. Для цього можуть бути різні причини, у тому числі й ті, які автор не хотів би розголошувати. Але таке право автору повинне бути надане. Відмовляти автору в цьому, значить, обмежувати його особисті немайнові права. Адже будь-яке право може бути припинене самим його суб’єктом.

Майнові права суб’єктів суміжних прав також обмежуються. Обмеження майнових прав суб’єктів суміжних прав здійснюється за правилами, встановленими для суб’єктів авторського права відповідно до статей 21-25 Закону України „Про авторське право і суміжні права”.

Зазначені обмеження були вже проаналізовані і до цього повертатися немає потреби. Проте привертає увагу та обставина, що у Розділі ІІІ „Суміжні права” Закону України „Про авторське право і суміжні права” не згадується про службові об’єкти суміжних прав. Мова йде про виконання, яке здійснюється у порядку виконання службових обов’язків, про фонограми і відеограми, вироблені також у порядку виконання службових обов’язків. Те ж саме можна сказати і про програми мовлення, які переважно створюються у порядку виконання працівниками організацій мовлення своїх службових обов’язків.

У зазначеному Розділі не вживається термін „роботодавець”, хоча насправді він існує. З цього випливає два запитання. Перше – чи поширюються на об’єкти суміжних прав правила про службові твори; друге – чи поділяються об’єкти суміжних прав на службові і неслужбові.

Якщо поняття „службові твори” перенести на об’єкти суміжних прав, то службові об’єкти суміжних прав існують. У цьому немає найменшого сумніву. Тоді випливає, що на об’єкти суміжних прав правила про службові і неслужбові твори не поширюється. В іншому випадку законодавець обов’язково про це зазначив би.

Отже, об’єкти суміжних прав не поділяються на службові і неслужбові. Це у повній мірі відповідає інтересам суб’єктів суміжних прав. Вони не позбавляються своїх майнових прав, як це має місце з майновими правами на службові твори. Таке правило варто було б поширити на всі службові об’єкти інтелектуальної власності. Іншими словами, відмовитися від поділу результатів інтелектуальної, творчої діяльності на службові і неслужбові.

Про особисті немайнові права у спеціальній літературі нині висловлюється багато цікавих думок [379]. В цілому вони зводяться до того, що коло особистих немайнових прав у сучасних умовах розширюється. Це - закономірний, об’єктивний процес, з чим не можна не рахуватися.

Особливо ґрунтовно дослідив питання охорони особистих немайнових прав авторів Р.Б. Шишка у ґрунтовній праці „Охорона права інтелектуальної власності. Авторсько-правовий аспект” [370, c.328-342]. Проте важко погодитися з автором у тому, що особисті немайнові права належать тільки авторам творів науки, літератури і мистецтва. Як відомо, особистими немайновими правами наділені також і суб’єкти промислової власності, про що йшлося вище.

У даному разі слід погодитися з автором у тому, що, на його погляд, безпідставно із Закону України „Про авторське право і суміжні права” в останній редакції вилучено з переліку особистих немайнових прав право на обнародування (за новою редакцією – право на оприлюднення).

Оприлюднення (розкриття публіці) твору – здійснена за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо. У такому узагальненому вигляді право на оприлюднення в переліку майнових прав, наведеному в ст. 15 Закону України „Про авторське право і суміжні права”, не значиться. Отже, позиція законодавця в цій частині не визначена. Тому видається доцільним право на оприлюднення все ж вважати особистим немайновим правом.

Водночас слід мати на увазі, що право на оприлюднення може переходити до правонаступників автора, а особисті немайнові права не віддільні від автора. Одним словом, зазначене питання потребує додаткового дослідження.

У спеціальній літературі звертається увага на юридичну природу права доступу до твору образотворчого мистецтва. За Законом України „Про авторське право і суміжні права” (ст. 26) право доступу стосується тільки творів образотворчого мистецтва і з чітко визначеною метою: використання твору для відтворення. Цим правом Закон наділяє лише авторів названих творів. Воно не переходить до спадкоємців і не може відчужуватися будь-яким іншим способом. Дане право припиняється зі смертю автора.

Наведені ознаки цього права дають підставу зробити висновок про його юридичну природу: воно є особистим немайновим правом. Право доступу автора до твору образотворчого мистецтва нове у авторському праві України. Ґрунтовного дослідження воно ще не знало. Проте не викликає будь-якого сумніву норма, за якою цим правом наділяється тільки автор. Ніякий інший суб’єкт авторського права ним не наділяється. Право доступу невіддільне від самого автора, воно не може бути відчужене будь-яким цивільно-правовим способом.

Таким чином, право доступу автора до твору образотворчого мистецтва відповідає ознакам особистого немайнового права. Воно повинно посісти місце у переліку особистих немайнових прав і серед інших, перерахованих у ст. 14 Закону України „Про авторське право і суміжні права”.

Не менші обмеження майнових прав встановлені на об’єкти промислової власності. Перш за все патентні закони України знають норми про примусове припинення суб’єктивних, у тому числі і майнових прав на об’єкти промислової власності. Стаття 30 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” так і називається „Примусове відчуження прав на винахід (корисну модель)”. Першим пунктом її передбачено, якщо протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання винаходу (корисної моделі) було припинено, то будь-яка особа, котра має бажання і виявляє готовність використовувати винахід (корисну модель), у разі відмови власника прав від укладання ліцензійного договору може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання винаходу (корисної моделі) на умовах невиключної ліцензії. За наявності певних, передбачених Законом умов, суд виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі на використання винаходу (корисної моделі).

На перший погляд, наведена стаття має за мету стимулювати використання об’єктів промислової власності. І це добре, творчі здобутки мають працювати. Але викликає подив положення ст. 9 цього ж Закону, відповідно до якого роботодавець має право „покласти під сукно” заявочні матеріали на винахід (корисну модель) на чотири роки. Звертаємо увагу: таке право надається лише роботодавцю. Пересічний заявник такого права не має. Чому? В чиїх інтересах працює Закон? Чому така пільга надана тільки роботодавцю?

За цією ж статтею власник патенту зобов’язаний надати (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше виданого патенту, якщо винахід (корисна модель) останнього має певні переваги, але не може бути використаний без порушення прав власника раніше виданого патенту.

Кабінет Міністрів України, виходячи з інтересів суспільства та за умови воєнного і надзвичайного стану, має право дозволити використання винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі без згоди власника патенту (деклараційного патенту) на умовах невиключної ліцензії з виплатою йому відповідної компенсації.

Зрозуміло, Кабінет Міністрів України не вирішуватиме сам питання про особу, якій має бути наданий такий дозвіл: що це за стан – надзвичайний, воєнний, інтереси суспільства. Дані питання вирішуватимуть чиновники за дорученням Кабміну. Вважаємо, під ознаки воєнного та надзвичайного стану можна підвести що завгодно, визнати суспільними інтересами також можна будь-які інші інтереси. Так само визначатиметься особа, якій буде дозволено використання об’єкта промислової власності. Зазначена норма потребує чіткішої конкретизації.

Істотно обмежені права патентовласника, винахід чи корисну модель якого визнано секретними. І у цьому разі Кабмін має право видати дозвіл (ліцензію) на використання секретного винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі без дозволу патентовласника на умовах невиключної ліцензії з виплатою йому відповідної компенсації.

Крім наведених випадків примусового відчуження чи примусового обмеження майнових прав суб’єкта промислової власності, патентні закони України містять норми, які дозволяють іншим особам використовувати об’єкти промислової власності без дозволу патентовласника і без виплати йому будь-якої винагороди за таке використання. Так, у Законі України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” є норми, що визнають використання об’єктів промислової власності без дозволу патентовласника і без виплати йому винагороди правомірними діями. До них законодавство про промислову власність відносить: право попереднього користування; використання об’єктів промислової власності у конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що об’єкт промислової власності використовується виключно для потреб зазначеного засобу; використання без комерційної мети; з науковою метою або у порядку експерименту; за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо); при разовому виготовленні ліків у аптеках за рецептом лікаря.

Істотним обмеженням чи позбавленням майнових прав суб’єкта промислової власності є скасування охоронного документа на її об’єкт. При цьому визнання патента недійсним може мати місце і за вини працівників Установи. В даному разі майнові права суб’єкта промислової власності вважаються такими, що не настали. Але законодавство не містить відповіді: як бути у тих випадках, коли зазначені права вже реалізовані.

З наведеного випливає, що майнові права як авторів творів науки, літератури і мистецтва, так і суб’єктів патентних прав за чинним законодавством України про інтелектуальну власність можуть істотно обмежуватися або й припинятися без волі на те самого суб’єкта зазначених прав. Названі обмеження чи припинення майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності стосуються як роботодавців, найчисленнішої групи суб’єктів права інтелектуальної власності та їх правонаступників, так і суб’єктів цих прав, які створили об’єкти даної власності за власною ініціативою і своїм коштом, а також їх правонаступників. Щодо роботодавців та їх правонаступників, то обмеження їх майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності не ляже на них важким тягарем. Як правило, роботодавці – суб’єкти не бідні (державні чи приватні).

Щодо суб’єктів права інтелектуальної власності, які створили неслужбові її об’єкти, то наведені обмеження їх майнових прав можуть заподіяти їм невиправну шкоду, примусити відмовитися від своїх прав на об’єкти інтелектуальної власності. Зазначені обмеження можуть породити для названих осіб важкі наслідки, які їм не здолати.

Отже, наведені обмеження майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності жодним чином не можуть стимулювати творчу активність творців.

Певні обмеження і, навіть, позбавлення патентних прав містить встановлений чинним законодавством України про інтелектуальну власність порядок патентування об’єктів промислової власності у зарубіжних країнах. Твори науки, літератури і мистецтва патентуванню не підлягають; і тому про них не йдеться.

Порядок патентування об’єктів промислової власності у зарубіжних країнах за законодавством України має дозвільний характер, тобто патентування може здійснюватися лише за дозволом Установи. Спочатку проголошується право кожного патентувати свій об’єкт промислової власності у будь-якій зарубіжній країні. Проте заявник на закордонне патентування зобов’язаний спочатку подати заявку до Установи своєї держави і повідомити її про намір здійснити таке патентування. Якщо протягом трьох місяців від дати надходження цього повідомлення до Установи від неї не надійде повідомлення про заборону патентування, заявник може починати процедуру патентування.

Вважаємо, що встановленим порядком патентування у зарубіжних країнах обмежується конституційне право громадянина України на право розпоряджатися своїм майном, у тому числі об’єктами промислової власності на свій розсуд. Стаття 41 Конституції України проголошує: кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Проте патентне відомство України – Установа – встановлює: тільки з її дозволу. Водночас дозвільний порядок передбачений не для всіх заявників. Ті, які бажають запатентувати свої об’єкти промислової власності у Російській Федерації, можуть подавати заявки на патентування безпосередньо до патентного відомства Російської Федерації [150, c.406-408]. Вважаємо, такий порядок патентування має бути поширений на всі країни. Адже він не стосується секретних об’єктів промислової власності.

За законодавством України про інтелектуальну власність порядок патентування об’єктів промислової власності не тільки обмежує майнові права її власників. Цим законодавством Установі надається право взагалі скасувати чинність патенту: визнати його недійсним. Згідно із ст. 33 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та ст. 25 Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” у разі порушення заявником встановленого порядку патентування об’єктів промислової власності у зарубіжних країнах його патент, виданий в Україні, може бути визнано недійсним і вважається таким, що не набрав чинності.

Наведені норми є формою покарання за порушення встановленого порядку патентування. Покарання взагалі не властиве цивільному праву. Право розпоряджатися своєю власністю, а об’єкти промислової власності є такою - цивільне право, право на власність. Коли суб’єкт даного права намагається його реалізувати – запатентувати свій об’єкт промислової власності за кордоном, його за це карають. Зазначене - правовий нонсенс, якому не місце у будь-якому законодавстві. На це можуть заперечити, що законодавство деяких країн містить такі норми. Це зовсім не означає, що Україна механічно має переносити до свого законодавства норми, які їй не властиві.

До закордонного патентування власник патенту на об’єкт промислової власності може реалізувати свої майнові права іншим шляхом – продати ліцензію. Після цього він вирішив запатентувати даний об’єкт за кордоном, але порушив встановлений порядок патентування. Його патент Установа визнала недійсним, в результаті чого ліцензійний договір також втрачає чинність. Негативні наслідки припинення чинності ліцензійного договору лягають на ліцензіара – продавця ліцензії. Але ж його вини в розірванні ліцензійного договору немає.

Закордонним патентувальником може бути як юридична особа, так і фізична. Останньою буде сам творець об’єкта промислової власності або його правонаступники – фізичні особи. Для них позбавлення майнових прав стане важким ударом.

Своєрідним обмеженням прав заявників на видання патентів на об’єкти промислової власності є обмеження, які стосуються подання заявки. В точному значенні слова, це обмеження особистих немайнових прав.

Мова йде про формулювання норм Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”. Це вислови: „заявка вважається неподаною”; „заявка вважається відкликаною” (п. 2 ст. 13,); „заявка не приймається до розгляду” (п. 3 ст. 14); „заявка вважається відкликаною” (п. 6 ст. 15; п. 12-13 ст. 16; ст. 14).

Наведені формулювання не відзначаються конкретністю і чіткістю. Яка, наприклад, різниця між формулюванням „заявка відкликана” і „заявка вважається відкликаною”. Закон не містить пояснення формулювання „заявка вважається неподаною”. Адже ці норми впливають на подальший процес розгляду заявки на видачу патенту. Якщо заявка відхилена, то, зрозуміло, будь-які права на заявлену пропозицію не виникають, у тому числі й майнові.

Закон не містить норм про правові наслідки відхилення заявки, про наслідки із заявки, яку прийнято рішенням вважати відхиленою чи, навіть, неподаною За яких підстав заявка не приймається до розгляду та які правові наслідки такого рішення. Вважаємо, якщо у Законі вживаються такі вислови, то вони мають бути чітко конкретизовані, аби не допускати їх різного тлумачення.

На нашу думку, заявка на видачу патенту на об’єкт промислової власності має відхилятися лише за наявності дуже серйозних підстав, які не дають можливості правильно кваліфікувати заявлену пропозицію. Зазначені підстави повинні бути чітко визначені у законі. Підстави для відхилення заявки, прийняття рішення (ким?) вважати заявку відхиленою, не поданою, які визначає чиновник, може призвести до свавілля. У Законі не вказано, хто приймає рішення про те, що заявка не приймається до розгляду. Істотним і безпідставним обмеженням майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності є невизначеність строків їх настання. У авторському праві права на твір виникають з моменту його фактичного створення, що не викликає будь-яких зауважень. Їх тривалість також не ущемляє майнових прав авторів. Що стосується об’єктів промислової власності, то тут розбіжність у визначенні початку виникнення майнових прав, про що йшлося вище. Якщо майнові права на винахід, корисну модель і промислові зразки виникають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу, то майнові права, що випливають із свідоцтва на знак для товарів і послуг, діють від дати подання заявки.

Але, як уже зазначалося, за патентними законами чинність патенту починається від дати подання заявки на його видачу. Чинність майнових прав, що виникають з цього патенту, починається від дати публікації відомостей про його видачу. Період між датою подання заявки і датою публікації відомостей про видачу патенту може складати 4-5 років. Чинність патенту на винахід 20 років. Отже, строк чинності майнових прав патентовласника скорочується на цих 4-5 років. На якій підставі? Жодних правових підстав для цього немає, є тільки корпоративні інтереси.

Такі правила містяться в усіх законах про промислову власність. Тільки за Законом України „Про охорону прав на сорти рослин” строки чинності патенту і строки чинності майнових прав збігаються. Цю норму варто було б поширити на майнові права всіх об’єктів промислової власності. Адже чинність будь-якого патенту на будь-який об’єкт промислової власності фактично починається від дня його вручення патента патентовласнику. Тільки від цієї дати останній може використовувати і розпоряджатися майновими правами, які надає йому вже вручений патент. До вручення патенту його власнику, не зважаючи на чинність останнього від дати подання заявки, патентовласник використати свої майнові права і розпоряджатися ними при всьому бажанні не зможе.

Невизначеність строків розгляду заявок на видачу патентів на об’єкти промислової власності не є цивільно-правовими питаннями, але вони тісно пов’язані з майновими правами і у цій площині будуть коротко проаналізовані.

Не можна стверджувати, що закони України про промислову власність взагалі не визначають строків, які регламентували б розгляд заявки. Такі строки визначені і досить чітко, порушення яких з боку заявника, як правило, призводить до відмови у видачі патенту. Але зазначені строки зобов’язують лише заявників і ні у якій мірі Установу.

Патентні закони України містять тільки декілька норм, що зобов’язують Установу дотримуватися певних строків, яких вона, як правило, не додержується. Перший строк встановлений Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (п. 7 ст. 16). За ним Установа зобов’язана перше повідомлення заявникові щодо формальної експертизи, яким може бути повідомлення про завершення даної експертизи чи вимоги внесення змін до матеріалів заявки, повинно бути надіслане не пізніше 6 місяців від встановленої дати подання заявки.

Наведена норма викликає, принаймні, два зауваження. Перше, через 6 місяців заявник може одержати не повідомлення про завершення формальної експертизи, а лише пропозицію про внесення змін до заявки. Чи не занадто тривалий строк для попереднього розгляду заявки при сучасному розвитку науково-технічної діяльності. Друге зауваження стосується дати подання заявки, від якої обчислюється шестимісячний строк для даного повідомлення. Що слід вважати датою подання заявки. Відповідно до ст. 13 цього Закону датою подання заявки є дата одержання Установою певних матеріалів, які визначаються Законом. Проте, п. 8 ст. 16 передбачає, що до встановлення дати подання заявки здійснюється її попередній розгляд. Постає резонне запитання: який строк встановлений для формальної експертизи і для попереднього розгляду заявки? Закон не проводить чіткої різниці між датою подання заявки і попереднім її розглядом, а це має суттєве значення для виникнення майнових прав на об’єкти промислової власності.

Через другий строк на Установу покладається обов’язок видати патент за відповідним рішенням не пізніше одного місяця після його державної реєстрації (п. 1 ст. 25 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”). Проте Закон не містить припису, коли має здійснюватися державна реєстрація патенту, очевидно, після закінчення експертизи. Коли закінчиться та чи інша експертиза, відомо тільки Установі.

Наведені строки дають можливість зробити ще одне цікаве „відкриття”. Строк дії патенту відповідно до п. 5 ст. 6 починається від дати подання заявки. Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу (п. 1 ст. 28). Установа зобов’язана видати патент у місячний строк після державної реєстрації (п. 1 ст. 25). То коли ж виникають права патентовласника: від дати публікації відомостей про його видачу чи від дати реєстрації патенту, чи, нарешті, від дати подання заявки. Якщо виходити з точних формулювань наведених статей, то публікація про видачу патенту здійснюється після його видачі, але це може бути через досить тривалий строк. Тому знову постає запитання: від якої дати виникають майнові права патентовласника.

Але проблема строків у сфері інтелектуальної власності полягає не тільки в цьому. Відсутність чітко визначених строків у чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, які зобов’язували б Установу до виконання певних дій в установлені терміни, призводить до істотного порушення майнових прав як заявників, так і патентовласників. Відсутність зазначених строків може викликати серйозні негативні наслідки.

По-перше, відсутність чітко визначених строків, які зобов’язували б працівників Установи та й її саму до виконання передбачених законом дій у чітко установлені строки, призводить до певної міри недисциплінованості. Відсутність такого обов’язку породжує безвідповідальність перед заявниками, „розхолоджує” їх у виконанні своїх службових обов’язків, що може призвести і до свавілля. Чітко визначені строки виконання тих чи інших службових дій є необхідним реквізитом будь-якої системи господарювання, ведення тієї чи іншої справи на високому рівні технологічної культури будь-якої установи, у тому числі й Установи як патентного відомства.

Дотримання строків є обов’язком не тільки заявників і патентовласників, а й Установи.

По-друге, відсутність чітко визначених строків розгляду заявки в Установі та окремих етапів її проходження в окремих випадках призводить до безпідставного скорочення строків чинності майнових прав, що випливають з охоронного документа. Так, згідно зі ст. 16 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” права, що випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки. Отже, якщо заявка розглядалася два роки, то майнові права власника свідоцтва скорочуються на останні, оскільки ними можна скористатися лише тоді, коли свідоцтво буде у його власника.

Немає чіткості і у визначенні дати виникнення майнових прав на об’єкти промислової власності за іншими патентними законами, про що йшлося вище. Адже за Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” пріоритет, авторство і право власності на винахід засвідчуються патентом (деклараційним патентом) (п. 4 ст. 6). Патент, у свою чергу, набуває чинності від дати подання заявки до Установи (там само). Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу (п. 1 ст. 28). Фактично патент видається патентовласникові в місячний строк після його державної реєстрації (п. 1 ст. 25).

При такій ситуації важко визначити початок перебігу строку чинності майнових прав на винахід. Такі ж норми містять й інші патентні закони України.

По-третє, стягування збору за підтримання чинності патенту на винахід (корисну модель) починається від дати подання заявки (п. 2 ст. 32). Ця норма чітко проголошує: „Річний збір за підтримання чинності патенту сплачується за кожний рік його дії починаючи від дати подання заявки”. Отже, якщо заявка розглядається протягом 4-5 років, але в результаті позитивного рішення патент видається в кінці п’ятого року її розгляду, то платити треба за п’ять років, хоча патенту як такого ще у природі не існувало.

Постає запитання: за що платити? Плата за підтримання чинності патенту, якого ще не видали патентовласнику, є безпідставним стягненням збору. Точніше сказати, відповідно до теорії цивільного права це є збагаченням без достатніх правових підстав. Установа одержує гроші, які вона ще не заробила.

Підтримання чинності патенту має здійснюватися лише за час, коли він (патент) знаходиться у його власника. Тому Установа не дуже поспішає з розглядом заявок. Якби плата за підтримання чинності патенту стягувалася лише після вручення його власникові, то Установа була б заінтересована у швидшому розгляді заявок і вказане було б хорошим стимулом для більш оперативної діяльності Установи щодо цього. Стягування збору за підтримання чинності патенту за час до його видачі патентовласникові є безпідставним і має бути відмінено.

Далі, за чинним законодавством України про інтелектуальну власність не можна чітко визначити, від якої дати виникають майнові права на об’єкти промислової власності. Основне майнове право на останні - це право власності на даний об’єкт. Право власності визначає й інші майнові права суб’єкта промислової власності. За законами України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, „Про охорону прав на промислові зразки” право власності на зазначені об’єкти засвідчується патентом, який набуває чинності від дня подання заявки (відповідно - п. 4 ст. 6; п. 5 ст. 5). За Законом України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” право власності на знак засвідчується свідоцтвом, яке набуває чинності від дати подання заявки (п. 3 ст. 5). Така ж норма міститься у Законі України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” (п. 3 ст. 4).

Отже, за наведеними нормами законів про промислову власність право власності виникає від дати подання заявки на цей об’єкт. Уже зазначалося, що строки розгляду заявок на промислові зразки можуть бути досить тривалими. Отже, тривалість строку розгляду заявки Установою на таку ж тривалість скорочує право власності на об’єкт промислової власності. Право власності, як уже підкреслювалося, зумовлює інші майнові права, передусім, право на використання і право розпорядження та інші майнові права.

Вважаємо, таке розв’язання проблеми не на користь творця і патентовласника. Адже моральний вік того чи іншого об’єкта промислової власності складає приблизно 8-10 років. За наведеної ситуації чинне законодавство може скоротити цей не такий вже тривалий строк ще на половину. Кому на користь вказане скорочення строків чинності майнових прав на об’єкти промислової власності, збагнути важко. Ці строки мають бути упорядковані в інтересах, передусім, творців та інших суб’єктів права промислової власності.

У скороченні зазначених строків немає ніякого інтересу й державі.

Відсутність єдиних строків чинності майнових прав, які зумовлюються не чітко визначеним моментом початку їх перебігу, також не сприяє зміцненню охорони інтелектуальної власності.

Слід мати на увазі, що мова йде саме про строки різної тривалості, зумовлені саме початком їх перебігу. Загальних строків чинності майнових прав на різні об’єкти інтелектуальної власності, зумовлені їх специфічним характером, наші зауваження не стосуються. Йдеться про один і той самий строк чинності майнових прав на один і той же об’єкт промислової власності, початок перебігу якого в одному і тому ж законі визначений по-різному. Безперечно, така ситуація не сприяє однозначному тлумаченню норм чинного законодавства України про інтелектуальну власність.

У визначення початку перебігу строків чинності права інтелектуальної власності на різні об'єкти не вніс чіткості і новий Цивільний кодекс України, якщо не сказати навпаки.

За новим ЦК майнові права інтелектуальної власності поділяються на просто права інтелектуальної майнові і виключні майнові права інтелектуальної власності, початок перебігу яких визначається по різному. Взагалі ЦК не дотримується якогось одного принципу визначення початку перебігу чинності права інтелектуальної власності на різні об'єкти цього права.

Статті 446 і 456 ЦК визначають початок перебігу майнових прав інтелектуальної власності на об'єкти авторського права і суміжних прав. Цей початок визначається чітко і конкретно - на об'єкти авторського права з моменту створення твору і 70 років після смерті автора, які відліковуються з 1 січня року, що настає за роком смерті автора.

На об'єкти суміжних прав - з 1 січня року, що настає за роком відповідно першого запису виконання; опублікування фонограми,

відеограми, а якщо такого опублікування не було, то з 1 січня року, наступного за роком вироблення фонограми, відеограми; здійснення передачі (програми) організацій мовлення.

Такий же термін визначено щодо сорту рослини, породи тварини - ст. 488 ЦК визначає, що майнові права інтелектуальної власності на сорт рослини, породу тварини починають свій перебіг з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Виключні майнові права інтелектуальної власності набувають чинності на сорт рослини, породу тварини з 1 січня року, що настає за роком їх державної реєстрації.

Щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, компонування інтегральних мікросхем, торговельних марок, то майнові права інтелектуальної власності на зазначені об'єкти набувають чинності з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Виключні майнові права інтелектуальної власності на ці ж об'єкти набувають чинності від дати подання заявки (Ст. ст. 465, 475, 496).

Таким чином ЦК встановив різні терміни, з яких виникають майнові права інтелектуальної власності на різні об'єкти цієї власності.

На об'єкти авторського права і суміжних прав - з моменту створення об'єкта авторського права чи здійснення виконання, вироблення фонограми, відеограми, здійснення передачі (програми) організації мовлення.

Щодо інших об'єктів права інтелектуальної власності, то майнові права на них виникають в залежності від їх характеру - просто майнові права інтелектуальної власності чи виключні майнові права інтелектуальної власності. Майнові права інтелектуальної власності на зазначені об'єкти виникають з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Виключні права майнові права інтелектуальної власності настають на ці ж об'єкти від дати подання заявки. Для сорту рослини, породи тварини ЦК встановив виняток з цього загального правила, - виключні майнові права інтелектуальної власності набувають чинності з 1 січня року, що настає за роком їх державної реєстрації.

Звертає на себе увагу значна розбіжність у визначенні терміну виникнення виключного майнового права на об'єкти промислової власності, - від дати подання заявки на ці об'єкти, і на сорт рослини, породу тварини, - 1 січня року, що настає за роком їх державної реєстрації, ця розбіжність може сягати 5 років. Чим її пояснити, збагнути важко.

Наведені норми викликають кілька зауважень. Ст. 446 ЦК визначає строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір в сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, що настає за роком смерті автора твору. Ця норма не відповідає реальному стану речей, визначеному цивільним правом. Законодавець чомусь зовсім не врахував строк чинності майнового права інтелектуальної власності на твір, який діє за життя автора і тому неправильно визначає початок перебігу цього строку, - не з 1 січня року, що настає за роком смерті автора, а з моменту створення твору.

Не виправданим є поділ майнових прав інтелектуальної власності на майнові права і виключні майнові права, в залежності від яких визначається термін їх чинності. Такий поділ на просто майнові права інтелектуальної власності і виключні права інтелектуальної власності породить низку непорозумінь. Як, наприклад, розуміти, що виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка (видавати ліцензії) виникає від дати подання заявки до Установи на зазначені об'єкти. Ще невідомо, чи заявлена пропозиція буде визнана об'єктом промислової власності, а заявнику уже надається право давати дозвіл на її використання. Як можна перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти таке використання, коли сам заявник ще не має права інтелектуальної власності на заявлений об'єкт.

Таких прикладів можна наводити ще багато, але ясно одне, - зазначені норми не узгоджені між собою.

Найбільш оптимальним терміном набуття чинності права інтелектуальної власності, в тому числі й майнових прав, на той чи інший об'єкт (крім об'єктів авторського права) слід визнати 1 січня року, що настає за роком державної реєстрації зазначених об'єктів права інтелектуальної власності. На користь такого висновку можна навести такі аргументи:

1) державна реєстрація об'єкта права інтелектуальної власності, засвідчена патентом, підтверджує право на зареєстрований об'єкт;

2) саме з моменту державної реєстрації об'єкта права інтелектуальної власності слід визначати термін набуття права інтелектуальної власності на зареєстрований об'єкт;

3) дату реєстрації об'єкта права інтелектуальної власності, з якої має наставати чинність майнових прав, найбільш доцільно визначати саме 1 січня року, який настає за роком державної реєстрації об'єкта.

Невдалим є вислів „з дати, наступної за датою їх державної реєстрації" (ст. 465 ЦК). Чи не краще було б „від дати державної реєстрації".

Істотним обмеженням суб’єктивних прав творців промислової власності, у тому числі й майнових, є численні „безпідставні підстави” відмови в розгляді заявки (відхилення, відкликання тощо) через недотримання заявником певних формальних вимог до оформлення заявки. При цьому працівники Установи не переймаються сутністю заявки, а звертають увагу лише на буквальне дотримання вимог до неї. Для такого ставлення працівників до заявки дають підставу патентні закони України.

Наприклад, таких підстав Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” містить біля десяти. Більшість з них зводиться до того, що заявник своєчасно не подав додаткові матеріали, не своєчасно вніс необхідні виправлення чи доповнення тощо. Безперечно, заявка на видачу патенту має бути оформлена відповідно до вимог закону. Але це не повинно означати, що найменші відхилення від формальних вимог обов’язково мають тягнути відхилення заявки чи відмову в прийнятті її до розгляду. Заявнику слід неодноразово нагадати про необхідність уточнення, виправлення чи доповнення заявки, без чого вона розглядатися не може.

Установа при вирішенні питання про відхилення заявки на видачу патенту на об’єкт промислової власності має керуватися, передусім, інтересами держави і суспільства. Адже серед відхилених заявок можуть бути цінні винаходи чи інші науково-технічні досягнення.

Видається доцільним у разі відмови заявника від пропозиції внести до неї необхідні уточнення, доповнення, виправлення тощо, що стосуються цінних для держави пропозицій, надати Установі право самій довести оформлення заявки до належного виду. Патент у такому разі має бути видано державі в особі Установи чи іншого центрального органу виконавчої влади.

Вирішення правової долі заявки на цінні для держави чи суспільства заявки на видачу патенту на об’єкт промислової власності не повинно ставитися в залежність від капризу заявника, у тому числі й творця. Очевидно, у законодавстві слід передбачити можливість примусового викупу права на подання заявки.

Наявні численні приклади суперечливих норм, неузгоджених між собою, що стосуються майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності. Таке становище неприпустиме у будь-якому законодавстві, у тому числі і у законодавстві про інтелектуальну власність. Настав час, коли ці прогалини, неузгодженості, суперечливі положення, не чіткі формулювання мають бути усунуті. Адже зазначені недоліки, інколи досить глибоко, відбиваються на правах й інтересах як самих творців, так й інших суб’єктів права інтелектуальної власності.

Вважаємо, що найкращим способом виходу з наведеної ситуації було б розроблення і прийняття єдиного кодифікованого акта про інтелектуальну діяльність й інтелектуальну власність України. У такий спосіб можна було б уникнути численних і необґрунтованих повторів багатьох положень, норм, статей, що мають місце за сучасної системи законодавства України про інтелектуальну власність. Пора перейти від „латання” окремих законів, що має місце час від часу, до єдиного законодавчого акта. Це сприяло б підвищенню ефективності правової охорони інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності в цілому.