4.1. Договір у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності

Договір як домовленність двох чи більше осіб про вчинення певної дії або про утримання від вчинення певної дії залишається основним інструментом правового регулювання майнових відносин у суспільстві, у тому числі і у сфері інтелектуальної діяльності, і у сфері інтелектуальної власності.

Відповідно до чинного законодавства України про інтелектуальну власність будь-яка реалізація майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності її суб’єктом можлива тільки у договірній формі. Винятки з цього загального правила встановлюються лише чинним законодавством. Закон України про авторське право і суміжні права й патентні закони чітко визначають випадки, коли об’єкти права інтелектуальної власності можуть бути використані без згоди їх власника і без виплати винагороди. Найменше відхилення від зазначених приписів не допускається.

Отже, договір є основним способом і засобом реалізації майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Проте останній виходить і за окреслені межі. Він регулює також майнові відносини у процесі створення об’єктів інтелектуальної власності. Таким чином, договором опосередковуються майнові відносини у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності в досить широкому діапазоні. Власне кажучи, договір є основною формою реалізації суб’єктивних майнових прав інтелектуальної власності. Саме у ньому визначаються права й обов’язки сторін у процесі створення і використання об’єктів інтелектуальної власності, наслідки їх порушення, відповідальність тощо. Всі нюанси правовідносин між власником об’єкта інтелектуальної власності і замовниками та користувачами регламентуються цивільно-правовим договором.

І все ж договірні відносини у сфері інтелектуальної власності в Україні є проблемою найменш дослідженою. Монографічних праць з цієї проблематики поки що не публікувалося, є лише окремі наукові статті щодо деяких договорів.

Зазначені роботи не втратили актуальності і значення й сьогодні. Проте вони написані на радянському законодавстві, яке дещо по-іншому трактувало сутність і значення інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності. Ці терміни радянське законодавство взагалі не визнавало. Але основним недоліком вказаних праць було те, що вони стосувалися проблем договірних відносин лише частково без їх комплексного дослідження.

У певній мірі наведене пояснюється тим, що інтелектуальна діяльність як один із суспільно-корисних напрямів тоді ще не мала того значення, яке вона набула у наші дні. Отже, й договірні відносини у цій сфері тоді мали дещо інший напрям. Не одержали належного розвитку й дослідження договірних відносин також у сфері художньо-мистецької діяльності. Але головною причиною було те, що зазначені проблеми досліджувалися лише у Москві. І периферійній Україні нічого було висувати свої пропозиції.

Значно краще договори у сфері авторського права і винахідницького права за радянських часів розроблені у Російській Федерації, особливо в Москві. Дослідження договірних відносин у сфері авторського і винахідницького права здійснювалися у широких масштабах. Серед науковців та фахівців популярності набули праці Н.А. Райгородського [298], Б.С. Антимонова і Е.А. Флейшиц [17; 16], В.А. Рясенцева [235], А.К. Юрченко [374], Е.П. Торкановського [345], И.Э. Маміофи [187] й інших [304]. Наведені та інші автори досліджували проблеми винахідницького права.

Достатньо досліджувались проблеми авторського права. Широко відомі праці тих часів В.И. Серебровського [322], В.Я. Ионаса [153], О.С. Йоффе [137; 136; 135] та багатьох інших.

Відомі праці сучасних дослідників проблем права інтелектуальної власності Російської Федерації. Навести їх повний перелік просто неможливо. Серед них, передусім, слід назвати Э.П. Гаврилова [57; 51; 52; 54], О.П. Сергеєва [321] та інших.

Зазначені праці як українських, так і російських дослідників написані на правових засадах, притаманних системі командно-адміністративного господарювання. Проте наведені та інші дослідження правових проблем авторського, винахідницького права, а потім і науково-технічного прогресу лягли в основу сучасної науки про право інтелектуальної власності. Вони не втратили актуальності і нині. Але правового регулювання майнових прав суб’єктів авторського, винахідницького права і творців науково-технічних досягнень вони в основному стосувалися побічно, за винятком окремих праць.

Дослідження правових проблем інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності в Україні почалися вже після розпаду колишнього СРСР. У 1990 р. виходить монографія Р.А. Калюжного „Научно-технический прогресс в деятельности правоохранительных органов” [155], у якій автор вперше в Україні ґрунтовно дослідив правові засади науково-технічного прогресу. Пізніше побачила світ праця О.О. Підопригори „Інтелектуальна власність. Законодавство України про інтелектуальну власність” [248]. У ній вперше в Україні досліджені правові проблеми інтелектуальної власності. У 2002 р. опублікована монографія Р.Б. Шишки „Охорона права інтелектуальної власності. Авторсько-правовий аспект” [370], у якій автор ґрунтовно дослідив суб’єктивні права суб’єктів права інтелектуальної власності. Проте це дослідження в основному стосується суб’єктивних прав авторів творів науки, літератури і мистецтва та суб’єктів суміжних прав. У цьому ж році вийшла праця автора цього дослідження „Проблеми охорони прав суб’єктів інтелектуальної власності в Україні” [203].

Отже, в Україні поки що комплексного дослідження договірних відносин у сфері інтелектуальної власності не було. Дана робота є першою спробою проаналізувати останні. Автор виходить з того, що договірні відносини у сфері інтелектуальної власності є не просто правовим регулятором суспільних відносин, що складаються між творцем та іншими суб’єктами права інтелектуальної власності, з одного боку, і користувачем – з іншого. Договори на створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності є основним джерелом одержання доходу творцем та іншими суб’єктами права інтелектуальної власності від використання її об’єктів.

Договір на створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності - не тільки основне джерело здобування коштів для існування творця, інших суб’єктів даного права. Він - також основна правова форма реалізації своїх суб’єктивних майнових прав зазначеними суб’єктами, що є головною метою творчої діяльності.

Враховуючи наведені фактори, слід зробити наступний висновок. Якщо договір такий важливий правовий інструмент у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності, то він має бути найретельніше регламентований. До вказаного слід додати, що це досить складні договори, в яких багато факторів у момент його укладання не відомі. Проте чинне законодавство України регулює договірні відносини у сфері творчої діяльності далеко не у тій мірі, яка має відповідати ринковим відносинам.

Закон України „Про авторське право і суміжні права” договірним відносинам присвятив всього чотири статті (31-34). Хоча наведені статті містять біля 20 пунктів все ж вони не охоплюють опосередкуванням всі відносини, які складаються у сфері літературної та художньо-мистецької творчості. Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” договірним відносинам присвятив декілька пунктів у одній (28) статті. Приблизно така ж увага договірним відносинам приділяється й у інших патентних законах України.

Істотним недоліком охорони майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності є повна відсутність типових, зразкових, примірних тощо договорів в Україні. Останні були детально розроблені законодавством колишнього СРСР. Вони регламентували всі нюанси договірних відносин у сфері творчої діяльності і використання її результатів [314]. Таких типових, зразкових, примірних договорів стосовно кожного виду творчої діяльності було розроблено, навіть, не десятки, а сотні. Наведений підхід був доцільний, слушний і виправданий. Хіба можна, наприклад, у одній статті врахувати всі нюанси договірних відносин у сфері авторських і суміжних прав, коли їх об’єктів десятки і кожен має особливості.

Те ж варто сказати і про патентні закони України. У них викладені лише найзагальніші норми про договірні відносини у сфері промислової власності. Таке становище не може задовольняти державу, суспільство і суб’єктів права інтелектуальної власності. Договірні відносини у сфері інтелектуальної власності складають велике правове поле. Від його урегульованості залежить рівень творчої активності і, врешті-решт, рівень інтелектуальної діяльності Оскільки її успіх зумовлюється інтересами творця. Чим повніше суспільство зацікавить творця у розвитку творчості, тим вищий буде обсяг і рівень інтелектуального потенціалу.

Дуже поверхово врегульовані відносини творця і роботодавця. За Законом України „Про авторське право і суміжні права” виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.

В силу цієї норми автор твору науки, літератури чи мистецтва відразу позбавляється майнових прав на свій твір.

Наведене застереження має принципове значення для автора, адже він може поставити умову про інший порядок розподілу прав між ним і роботодавцем. Але, видається, мало хто з авторів насмілиться при дефіциті робочих місць висувати роботодавцю будь-яку умову, в тому числі і про майнове право інтелектуальної власності на створений службовий твір.

Такі ж наслідки можуть бути і тоді, коли автор з роботодавцем пов’язаний цивільно-правовим договором про створення службового твору на замовлення. Він може просто втратити замовлення, якщо буде не погоджуватися з роботодавцем щодо умов договору.

Договори у сфері інтелектуальної діяльності повинні відповідати загальним цивільно-правовим вимогам до договорів. Передусім, договором визнається домовленність двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між ними. Іншими словами, договір є домовленністю про виникнення, зміну чи припинення прав і обов’язків між суб’єктами цивільного права [135, c.79]. У договорі виражається воля двох сторін, яка має збігатися між собою. Договір є одним з видів правочинів, а саме двостороннього правочину, в якому виникнення, зміна чи припинення прав і обов’язків настає лише на підставі волевиявлення обох сторін [80, c.9].

Зазначене правило стосується і договорів у сфері інтелектуальної власності. Тому слід визнати правильним рішення Господарського суду м. Києва по справі № 34/161/2003/. ТОВ „Іннова ГмбХ” до ДП „Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка”, 3-я особа – Міністерство культури і мистецтв України про спонукання укласти договір.

Фабула справи: позивач на підставі укладеної з відповідачем ліцензійної угоди, звернувся до суду з вимогою спонукати відповідача укласти авторський договір на передачу виключних майнових авторських прав на використання аудіовізуальних творів.

Рішенням суду від 25.04.03 р. в задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд прийшов до висновку про те, що суд може зобов’язати укласти договір лише у випадках, прямо передбачених законом.

Дане рішення суду видається правильним, оскільки законодавство України про інтелектуальну власність і новий Цивільний кодекс України (4-та книга) не передбачають випадків примусового укладення договорів у цій сфері.

По даній справі мова може йти лише про виконання ліцензійної угоди.

Договір є найбільш поширеним і найбільш ефективним засобом опосередкування майнових відносин між сторонами. Його значення в умовах ринкової економіки істотно зростає, майже всі майнові відносини опосередковуються саме договором [172, c.96].

Договір у правовому регулюванні майнових відносин у будь-якому суспільстві є не просто найбільш ефективним засобом такого регулювання, а й найпоширенішим засобом. В умовах ринкової економіки він єдиний правовий інструмент впорядкування майнових відносин. Його функції досить різноманітні [127, c.21].

Вимоги, встановлені чинним цивільним законодавством до договірних відносин, стосуються і договорів, які укладаються у сфері правової охорони інтелектуальної власності. Вони мають укладатися тільки дієздатними особами, в установленій законом формі, предметом їх регулювання повинні бути майнові відносини, які ґрунтуються на законній основі.

Зазначені умови дійсності договорів стосуються і договорів у сфері інтелектуальної діяльності, у якій укладається багато різноманітних договорів. Серед них є безліч цивільно-правових договорів, а є договори, специфічні тільки для інтелектуальної діяльності. Їх можна класифікувати за різними критеріями. Передусім, основні договори у сфері інтелектуальної діяльності можна поділити на договори, спрямовані на створення об’єктів інтелектуальної діяльності, і на ті, які регулюють порядок використання об’єктів інтелектуальної власності, та групу супутніх договорів [247, c.177].

Зазначені договори можна поділити за змістом інтелектуальної діяльності. Велику групу складають договори в галузі наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності. Останнім часом інтенсивно зростає значення договорів з використання об’єктів суміжних прав — виконавської діяльності, виробництва фонограм, відеограм та сфери мовлення [336, c.77].

Значна група договорів стосується науково-технічної діяльності. Це - договори на створення об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання. Ще одну групу складають договори на використання засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг [354, глава 75].

Окрему групу складають ті, які можна назвати супутніми договорами, що стосуються інтелектуальної діяльності. До них належать договори: на управління майновими правами авторів на колективній основі; на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо.

Договори у сфері інтелектуальної діяльності в цілому мають специфічні особливості, які їх відрізняють від інших цивільно-правових договорів. Окремі групи договорів також характеризуються ознаками, відмінними від інших груп договорів у сфері інтелектуальної діяльності.

Як відомо, об’єктом цивільних правовідносин є те, щодо чого виникає право або необхідність правового урегулювання відносин, які складаються з цього приводу між суб’єктами права. Це загальне правило поширюється і на відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності [352, c.10].

Отже, об’єктом договірних відносин, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, можуть бути дії, спрямовані на створення об’єктів інтелектуальної власності або на використання її об’єктів. Група договорів, які мають за мету врегулювати порядок і умови використання об’єкта інтелектуальної власності, своїм об’єктом матимуть саме результати інтелектуальної діяльності. Об’єктами таких договорів будуть об’єкти авторського права, суміжних прав, об’єкти промислової власності та об’єкти, які складають засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг та інші результати інтелектуальної діяльності [132].

Але об’єктами договорів можуть бути і такі результати інтелектуальної діяльності, які ще тільки мають бути створені, тобто, це договори на виконання певних робіт. За юридичною природою вони наближені до підрядних договорів, хоча між ними є істотна відмінність [304, c.87].

Це можуть бути договори на створення будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва [214, c.15]. Об’єктом такого договору може бути створення певного науково-технічного об’єкта та досягнення будь-якої іншої науково-технічної мети [304, c.141-149].

Об’єктами договорів у сфері інтелектуальної діяльності можуть бути дії обслуговуючого характеру (наприклад, здійснення патентного пошуку, акумуляції певної науково-технічної та будь-якої іншої інформації, необхідної для успішної науково-технічної розробки тощо).

Нарешті, об’єктом договорів у сфері інтелектуальної діяльності можуть бути певні юридичні послуги, які надаються авторам будь-яких творів та інших розробок.

Особливістю договорів у сфері інтелектуальної діяльності є також те, що об’єктом останніх, спрямованих на використання об’єктів права інтелектуальної власності, можуть бути тільки ті результати інтелектуальної діяльності, які стали об’єктом правової охорони. Іншими словами, коли зазначені результати визнані об’єктами права інтелектуальної власності в установленому порядку. В тому числі - об’єкти авторського права, які спеціального визнання не потребують, але мають відповідати обов’язковим вимогам закону [375].

Своєрідною специфікою договорів у сфері інтелектуальної діяльності є також й те, що об’єкти права інтелектуальної власності є нематеріалізовані результати цієї діяльності. Ці результати можуть бути матеріалізовані, втілені у будь-який матеріальний носій. Але об’єктом права інтелектуальної власності є тільки певний нематеріальний результат інтелектуальної діяльності [137, c.22].

Безперечно, такий своєрідний характер предмета інтелектуальної власності зумовлює також відповідний характер самого договору в цій сфері. Такі договори набагато складніші від звичайних цивільно-правових договорів [321, c.293]. Певну проблему становить визначення вартості і цінності предмета договору, його можливої економічної чи будь-якої іншої корисної ефективності. Важко передбачити можливий доход від використання такого нематеріального об’єкта. Зазначені фактори ускладнюють визначення сторонами умов договору. Важливе правове значення має документація стосовно об’єкта інтелектуальної власності. Вона повинна бути якісною і надавати можливість чіткого уявлення про те, що має бути створено або що буде використовуватися. Яка доля даної документації після спливу строку договору. Адже від цього залежать права й інтереси певних осіб.

Специфічність зазначених договорів полягає й у тому, що заінтересовані в його укладенні особи не можуть чітко уявити: про що йде мова - матеріального носія може ще й не бути і який він, ніхто не знає [153, c.140].

Слід враховувати й те, що у принципі об’єктом договору в сфері промислової власності може бути тільки об’єкт, який знаходиться під охороною правоохоронного документа. За відсутності такого об’єкт не може вважатися об’єктом права промислової власності [4, c.76].

Є певні особливості і щодо суб’єктів договірних відносин у сфері інтелектуальної діяльності. За загальним правилом, сторонами в такому договорі можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи. До фізичних належать громадяни України, громадяни зарубіжних країн, а також особи без громадянства [354, ст.24]. Стороною в такому договорі може бути також будь-яка юридична особа незалежно від форм власності. Безперечно, це можуть бути і юридичні особи з місцем постійного місцезнаходження за рубежем.

Особливістю сторін у договорах у сфері інтелектуальної діяльності є й те, що в передбачених законом випадках стороною в такому договорі може бути неповнолітня особа [374, c.78]. Як відомо, авторами творів науки, літератури і мистецтва, а також винаходів та інших об’єктів промислової власності можуть бути неповнолітні особи. Відповідно до ст. 32 Цивільного кодексу України такі неповнолітні особи можуть самостійно здійснювати весь комплекс авторських або патентних прав, починаючи від оформлення прав на об’єкти промислової власності, укладення авторських договорів та договорів на створення і використання об’єктів промислової власності. Зазначені особи мають право на авторську винагороду, а також винагороду за використання об’єкта промислової власності і мають право розпоряджатися нею. Проте за наявності достатніх підстав орган опіки і піклування може обмежити останніх у їх праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком) або стипендією.

Самому здійснювати свої авторські права та права на об’єкти промислової власності означає: майновими правами авторів творів та суб’єктів права на об’єкти промислової власності та інші результати творчої діяльності, які належать особам віком від 14 до 18 років, зазначені особи можуть розпоряджатися на свій розсуд.