4.2.2. Проблеми авторських договорів

Основною і вирішальною проблемою авторських договорів є майже повна відсутність нормативного їх врегулювання. Декілька статей, які містяться у ЦК та законодавстві України про інтелектуальну власність, ні в якій мірі не можуть розв’язати цю серйозну проблему.

Дві статті глави 36 "Право інтелектуальної власності на літератур­ний, художній та інший твір (авторське право)" згадують про авторські договори. Стаття 442 ЦК містить припис, за яким ніхто не має права опублікувати твір без згоди автора, крім випадків, встановлених цим Кодексом та іншим законом. Ця ж норма, але в іншій редакції, повторю­ється у ст. 443 - використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного його використання без такої зго­ди, встановлених цим Кодексом чи іншим законом.

Статті 453, 454, 455 ЦК передбачають способи використання об’єктів суміжних прав, які можуть також використовуватися тільки на договірній основі.

З наведеного випливає, що ці короткі декларації не можуть урегулювати всі договірні відносини, які складаються у сфері авторського права і суміжних прав.

В розвиток наведених статей мали б бути прийняті відповідні підзаконні акти, але їх поки що не розроблено і не прийнято. Закон України „Про авторське право і суміжні права” (п. 4 ст. 33) проголошує: відповідні відомства і творчі спілки можуть розробляти примірні авторські договори (зразки авторських договорів).

Кожний з цих окремих видів об’єктів авторського права потребує, принаймні, три договори: на створення твору науки, літератури чи мистецтва; на використання створеного твору; на відчуження майнових прав інтелектуальної власності. Кожний з них має свою специфіку, особливості. Безперечно, зазначені договори за юридичною природою є цивільно-правовими і мають відповідати умовам останніх. Але ця загальна вимога зовсім не виключає їх специфіки чи певних особливостей. Договір на створення літературного твору має свої особливості, а договір на створення твору образотворчого мистецтва ― свою. При цьому слід мати на увазі, що видів творів образотворчого мистецтва також немало, що зумовлює особливість кожного договору на їх створення, використання чи відчуження.

Велику групу складають договори у сфері суміжних прав, які також можуть бути на створення, використання і відчуження об’єктів цих прав. Відносини між суб’єктами суміжних прав із споживачами їх продукції врегульовані також недостатньо, декілька пунктів декількох статей не можуть задовольнити потреби в такому регулюванні.

Зрозуміло, закони України про інтелектуальну власність не можуть передбачити все розмаїття відносин, що складаються у процесі створення, використання та відчуження результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Вважаємо, що і спеціальний закон про договори у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності також не зміг би врахувати численні особливості відносин у цій сфері.

Позитивну роль у роки командно-адміністративного господарювання відіграли, так звані, Типові договори. Вони мали силу нормативних актів. Іншими словами, Типові договори доповнювали і розвивали норми тодішніх законів у сфері творчої діяльності. Власне кажучи, саме на їх долю випадало правове регулювання договірних відносин у сфері авторського права. Наприклад, були розроблені і прийняті Типові постановочні, Типові видавничі, Типові сценарні договори, Типові договори на основні види авторських робіт для радіомовлення і телебачення тощо [314].

Лише типових сценарних договорів було прийнято біля десятка: Типовий сценарний договір (для художніх фільмів); Типовий сценарний договір (для науково-популярних і навчальних фільмів); Типовий сценарний договір (для документальних і видових фільмів); Типовий договір на переклад тексту діалогу для дублювання художніх повнометражних картин; Договір з композитором на написання оригінальної музики для кінокартин (типовий) та інші. Це тільки за групою сценарних договорів.

Наведений далеко неповний перелік свідчить про досить детальне регламентування договірних відносин в авторському праві у ті часи.

Тоді було багато видів типових договорів, які застосовувалися в різних видах літературно-мистецької творчості. Вони затверджувалися за погодженням із зацікавленими відомствами і творчими спілками в установленому порядку. Стаття 503 ЦК УРСР проголошувала: типові авторські договори затверджуються Радою Міністрів Української РСР або за її дорученням відповідними відомствами і творчими спілками, крім випадків, коли законодавство Союзу РСР відносить затвердження цих договорів до відання Союзу РСР.

Типові договори – це нормативні акти певних загальносоюзних відомств (Держкомдруку СРСР, Міністерства культури СРСР, Держкіно, Держтелерадіо). За загальним правилом, вони затверджувалися за погодженням з відповідними творчими спілками і Всесоюзним агентством з авторських прав.

Типові договори принципово відрізнялися від примірної форми договору. Відступи від примірної форми договору допускалися як у бік поліпшення становища автора, так і у сторону погіршення. Авторський договір, укладений з такими відхиленнями, буде дійсний. Відхилення від типового договору допускалося лише в інтересах автора. Крім того, якщо в авторському договорі буде пропущена умова, передбачена примірним договором, то вона вважається не прийнятою сторонами. Умова типового договору, пропущена в конкретному авторському договорі, застосовується автоматично.

Таким чином, типові договори доповнювали і розвивали норми чинного законодавства з авторського права.

Викладеним автор не закликає повернутися назад. Ті типові договори, що діяли за радянських часів, були побудовані на зовсім інших концептуальних засадах. Вони не можуть бути автоматично перенесені в законодавство України з авторського права. Автор даного дослідження лише звертає увагу на позитивний досвід, який може бути використаний для удосконалення охорони авторського права і суміжних прав.

Типові авторські договори могли б заповнити ту прогалину, яка утворилася у правовому регулюванні договірних відносин у сфері авторського права і суміжних прав.

Велику допомогу авторам творів науки, літератури і мистецтва могли б надати примірні чи зразкові договори. Ці зразки договорів стосовно того чи іншого об’єкта авторського права не є нормативними актами. Вони є лише зразком для укладання будь-якого авторського договору.

На сьогодні в Україні нормотворча база у формі типових договорів відсутня і нічим не замінена.

Наведене положення Типового видавничого договору, не зважаючи на майже сорокарічний вік, переходить з договору в договір деяких сучасних видавництв. Сталою є норма даного Типового договору, за якою автор зобов’язується не передавати для видання іншим організаціям цей же твір або його частину без попередньої письмової згоди на це видавця^*.

У сучасних видавничих договорах допускаються й інші відхилення від чинного законодавства. Є, наприклад, таке положення: „Видавництво виплачує авторові гонорар у встановленому розмірі протягом місяця (двох, трьох і тощо) після виготовлення тиражу”^*. Хто встановив цей розмір – невідомо. Далі більше: „При повторному випуску твору автор одержує гонорар у розмірі 50 відсотків від вартості гонорару”. Хто встановив 50 відсотків і від якої вартості гонорару – також невідомо. Суперечить Закону і умова одного з таких договорів, відповідно до якої одержаний від реалізації додаткових прав прибуток розподіляється між автором і видавництвом з розрахунку 50 на 50 відсотків^*. Вважаю, що тут допущена помилка.

В одному з договорів автора з видавництвом записано: „Автор передає видавництву на визначений законом час дії авторського права виключне, без територіальних обмежень, право розмноження і розповсюдження твору для всіх видань і тиражів без обмеження кількості примірників і будь-якою мовою”.

Проте в цьому договорі все ж згадується про виключне право. В багатьох інших договорах мови про передачу виключного права чи невиключного взагалі не йдеться, ніби такого поділу прав взагалі не існує. Між тим у п. 6 ст. 32 Закону чітко записано: „Права на використання твору, що передаються за авторським договором, вважаються невиключними, якщо в договорі не передбачено передачі виключних прав на використання твору”.

Відповідно до п. 3 і 4 ст. 32 за авторським договором про передачу виключного права на використання твору чи про передачу невиключного права на використання твору настають різні наслідки, при цьому досить істотні і для автора, і для видавництва. Проте, у багатьох договорах про наведене навіть не згадується. Складається враження, що видавці не знайомі із Законом України „Про авторське право і суміжні права”.

Проте найбільш вразила угода, розроблена ДП „Українське агентство з авторських і суміжних прав”. Привертає увагу її назва: „Ліцензійна угода (Типова) про виплату авторської винагороди за публічне сповіщення обнародуваних творів”. Вона укладається між ДП „Українське агентство з авторських і суміжних прав” і користувачами обнародуваних творів^*. При чому тут „Ліцензійна угода” – збагнути важко: хто, кому і що дозволяє. Адже ліцензія ― це дозвіл на вчинення певних дій.

Привертають увагу грубі помилки, які містяться у цій Угоді. Розробники надають їй режиму Типової. Але типову угоду має затвердити Кабінет Міністрів України або за його дорученням інші відповідні організації. На примірнику Угоди, яка є в розпорядженні автора, про це нічого не йдеться. Між тим Типова угода – це нормативний акт, який приймати ДП „Українське агентство з авторських і суміжних прав” права не надано.

У даній Угоді подані неправильні визначення деяких термінів. Так, „Особа, що має авторське право” - це автор у випадках, коли майновими правами володіє автор, а також фізична або юридична особа, якій було передано майнові права”. Дане визначення суперечить Закону про авторське право. Особи, яким авторські права перейшли в силу закону чи договору - правонаступники автора. Особа, що має авторське право – це особа, наділена авторським правом законом (наприклад, роботодавець, до якого майнові права автора не перейшли, а одержав він їх у силу закону, а не від автора). Це майнові права роботодавця на службові твори.

„Невиключна ліцензія – ліцензія, яка дає ліцензіату право на публічне сповіщення обнародуваних творів”. Наведене визначення суперечить Закону України „Про авторське право і суміжні права” (у редакції від 23 грудня 1993 р.), чинного на час складання договору. Відповідно до п. 2 ст. 28 невиключна ліцензія дає ліцензіату право використовувати твір дозволеним способом нарівні з автором та іншими ліцензіатами невиключної ліцензії.

Наведене у договорі визначення невиключної ліцензії не розрізняє цих двох видів ліцензії.

В одному із зразків видавничого договору міститься умова: „Після смерті автора зобов’язання видавництва залишаються чинними щодо спадкоємця, визначеного в офіційному заповіті. Якщо спадкоємців декілька, вони повинні назвати свого спільного уповноваженого”^*. Наведена умова також суперечить чинному законодавству. З неї випливає, що спадкоємці за законом не мають права на одержання гонорару, належного померлому авторові. Не можна збагнути: для спадкоємців за „офіційним заповітом” потрібно назвати свого спільного уповноваженого. Адже частка у спадщині визначається для кожного спадкоємця окремо.

Багато розбіжностей у визначенні строків дії авторського договору і термінів виконання. Як правило, зазначені строки не розрізняються в авторських договорах.

Автором даної роботи проаналізовано біля сотні зразків авторських договорів на створення і використання різних об’єктів авторського права та суміжних прав. Серед них рідко траплялися зразки договорів, складених відповідно до чинного Закону України „Про авторське право і суміжні права” та інших вимог законодавства.

В цілому оцінка проаналізованих зразків авторських договорів – це повна “вакханалія” користувачів, від яких суб’єкти авторських прав та суміжних прав знаходяться у повній залежності. Часто використовуються зразки відповідних авторських договорів Російської Федерації.

Однією з істотних прогалин у договірному регулюванні авторсько-правових відносин є повна відсутність контролю за дотриманням чинного законодавства при укладенні і виконанні договорів у сфері авторського права. Є надія, що зазначена прогалина буде заповнена діяльністю державних інспекторів з питань інтелектуальної власності, які введені постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674 [238, c.37-39].

Істотною проблемою авторських договорів є проблема визначення розміру та порядку обчислення і виплати авторської винагороди за використання творів науки, літератури і мистецтва та об’єктів суміжних прав. Закон України „Про авторське право і суміжні права” відмежувався від розв’язання цієї досить гострої і складної проблеми. Пункт 5 ст.15 цього Закону лише проголошує: „Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюється в авторському договорі або договорах, що укладаються за дорученням суб’єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори.

Кабінетом Міністрів України можуть встановлюватися мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх індексації”.

Норма Закону про визначення розміру авторської винагороди за використання творів науки, літератури і мистецтва та об’єктів суміжних прав, не зважаючи на її прогресивний характер, не завжди діє в інтересах авторів та їх правонаступників. Насамперед, роботодавець поставлений в значно кращі умови, ніж автор. У нього є штат працівників, які добре обізнані у сфері організації використання службових творів. Автор таких радників не має. Він взагалі знаходиться у підпорядкуванні роботодавця і не завжди насмілиться заперечувати останньому при укладанні відповідних договорів.

Відповідно до п. 3 ст.16 Закону України „Про авторське право і суміжні права” роботодавець зобов’язаний укласти з автором договір, в якому визначити розмір та порядок виплати авторської винагороди за створення і використання службового твору. Основні параметри трудового та (або) цивільно-правового договору, його основні умови в нормативному порядку не визначені. Простіше кажучи, умови такого договору віддані законодавцем на відкуп роботодавцеві.

Не зовсім зрозуміло, в якому договорі – трудовому (контракті) чи в цивільно-правовому, чи у тому й іншому мають визначатися розмір авторської винагороди та порядок її виплати.

Між тим наукові твори є найціннішими творами. Водночас вони бувають різного значення за актуальністю, науково-теоретичним рівнем, спрямованістю тощо. Адже ці фактори, безперечно, повинні зумовлювати розмір авторської винагороди.

Не вніс чіткості у розв’язання цієї проблеми і новий ЦК. У загальній частині 4-ї книги (гл. 35 ЦК) про право на винагороду взагалі не згадується. У гл. 36 (ст. 445) лише декларується право автора на плату за використання його твору.

Підсумовуючи наведене випливає висновок, що типові авторські договори в сучасних умовах вкрай необхідні. Вони розвивали б і доповнювали б Закон України „Про авторське право і суміжні права”.

Слід зазначити, що зразком для розроблення і прийняття подібних типових договорів могло б стати Тимчасове положення „Про мінімальні ставки гонорару та авторської винагороди за фільми, що створюються за державним замовленням на кіностудіях України”, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 року № 1252. Це Тимчасове положення досить детально регулює відносини в даній сфері.

Деякі видавничі договори мають специфічні особливості. Так, на стороні автора у видавничому договорі можуть виступати декілька осіб і співавторів. Відносини між ними регулюються спеціальною угодою. Співавторами вважаються лише ті особи, які спільною творчою працею створили твір. Право опублікування чи іншого використання твору належить кожному із співавторів однаковою мірою.

Будь-хто із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору (ст. 436 ЦК).

Проте можуть траплятися випадки, коли твір створюють дві особи, з яких один є фахівцем у певній галузі, а літературний запис здійснює інша особа, (наприклад, журналіст). У такому разі може бути співавторство, але його може і не бути. Видавництво не визначає, хто є автором, а хто здійснював літературний запис. Сторони самі мають визначити: хто є автором; чи має місце співавторство. Проте прийнято вважати, якщо у видавничому договорі зазначено ім’я автора літературного запису, тут має місце співавторство [51, c.142].

Проте ст. 13 Закону України „Про авторське право і суміжні права”, яка регулює співавторство, у п. 4 не чітко визначено цю норму. Він встановлює: „Винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачається інше”.

Безперечно, співавтори можуть домовитися про розподіл авторської винагороди відповідно до частки кожного з них у творі. Але з тих чи інших причин співавтори такої умови в угоді не передбачили. У такому разі авторська винагорода, дотримуючись букви закону, має бути поділена між ними порівно. Навряд чи такий розподіл можна визнати справедливим.

Якщо мало місце, так зване, роздільне співавторство, то кожний із співавторів одержує ту частку винагороди, яка йому належить відповідно до написаної ним частини твору. Проте, якщо мало місце нероздільне співавторство, то у такому разі ділити авторську винагороду між співавторами порівну незалежно від частини твору, написаної автором, не можна визнати слушним. Наприклад, з двох співавторів один написав дві третини твору, а другий одну третину. То, очевидно, авторська винагорода має бути розподілена між ними відповідно до написаної кожним з них частини твору.

Таке правило повинно застосовуватися і тоді, коли мова йде про створення будь-якого іншого твору. Проте співавторам належить право поділити авторську винагороду на свій розсуд.

Новий Цивільний кодекс України відносини між співавторами віддає на розсуд їх самих. Вони мають самі визначити ці відносини договором між собою. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно ч. 3 ст. 436. Отже, розподіл авторської винагороди також має визначатися угодою між співавторами.