Німецьке цивільне укладення

7.1.1. Підґрунтя Кодексу

Цей підрозділ присвячується одній з найвидатніших віх у пра­вовій історії людства — Німецькому цивільному кодексу 1896 р. Саме цей Кодекс перехопив лідерство у світовій юриспруденції, потіснивши Наполеонівський кодекс, з яким у нас вже відбулося знайомство.

Завдяки такому явищу, як «Сприйняття римського права» (явище відоме ще й як Рецепція), в Німеччині стало можливим використання юридичних досягнень Стародавнього Риму в нових історичних умовах. Нагадаємо читачеві, що Стародавній Рим був натуральним сільськогосподарським рабовласницьким суспільст­вом. Німеччина в останній чверті XIX ст. була демократичною буржуазною державою.

Німецькі пандектисти (тобто коментатори «Дайджестів» Юс­тиніана), спираючись на вчення їх співвітчизника філософа І. Ка­нта (1724—1804), створили систему, одним з наріжних каменів якої є концепція про автономію людини (особи). Західні правни- ки вважають це одним з найважливіших «козирів» німецького права. Цю родзинку успішно використано в Кодексі.

Німецьке право — не прецеденте. Воно є правом кодифіко­ваним, де використані ідеї «Дайджеста» Юстиніана. Німецьке право грунтується на застосуванні норм законодавства до кожної окремої справи. Воно не формулює закон на підставі розгляду справ, як це відбувається за англо-саксонського права. Суди в Німеччині ніколи не відігравали ролі, яку можна було б зіставити з роллю судів у англо-саксонській системі права.

На Заході відзначають, що «Сприйняття» римського права в Німеччині завдячене, не в останню чергу, німецькому національ­ному характеру. Він визнає монополію держави на виконання за­конодавчих функцій. Вважають, що римське право стало в Німе­ччині однією з найважливіших рушійних сил національного об’єднання.

Якщо, кажучи дещо умовно, в рамках англо-саксонського за­гального права корені справедливості вважаються такими, що виростають із взаємовідносин, які встановлюються між людьми на засадах традицій, то відповідно до німецької національної правосвідомості справедливість походить від державної влади. Ця влада, як відомо, була у змозі забезпечувати населення країни мармеладом навіть тоді, коли радянська воєнна машина ставила на коліна Берлін у квітні—травні 1945 р. У той час у Країні Рад мармелад теж був. Але для обранців. Для всіх його не вистачало. Росіяни (та й українці також) з точки зору правосвідомості чи­мось схожі на німців: люблять доброго «царя-батюшку», якщо навіть це не цар у прямому значенні цього слова, а Генеральний секретар ЦК КПРС, чи президент країни.

В умовах Німеччини суддя завжди був не просто доброю лю­диною (наприклад, такою, яка не бере хабарів). Німецький суддя завжди був державним чиновником, який мав університетську освіту.

Німецьке законодавство новітнього історичного періоду є сво­єрідним сплавом демократичних, ліберальних та соціальних ідей. Воно є конгломератом римського права, християнської етики, фі­лософії просвітництва та досвіду французької буржуазної рево­люції XVIII ст. Законодавство тісно пов’язане з ідеєю «природ­ного правопорядку» [німці люблять порядок (орднунг) не менше, ніж росіяни чи українці швидку поїздку, зазначені слов’яни ж «орднунгу» не люблять, що зрозуміло, як аксіома].

У Німеччині союз суверенної держави і римського права сприяв опрацюванню і запровадженню в дію ще на раніших ета­пах, ніж Кодекс 1896 р., німецького кодифікованого законодавст­ва. У зв’язку з цим слід згадати Баварський Максиміліанівський кодекс 1756 р.

Австрійський цивільний кодекс (Allgemeine Burgerliche Gesetzbuch) з’явився 1811 р. Він виклав приватне право значно стисліше, ніж це здійснив Прусський кодекс. Австрійському ко­дексу вистачило 1502 статті.

Спільним для Австрійського і Прусського кодексів було те, що обидва за свою підмурівку мали право розумності (law of reason).

Цивільний кодекс Саксонії 1863 р. вважається першим німе­цьким кодексом, що грунтується на «Дайджестах» Юстиніана. Подібно тому, як згодом російські більшовики розглядали рево­люцію 1905 р. як генеральну репетицію Жовтневої революції 1917 р., так і німці вважають Саксонський кодекс репетицією (rehearsal) Німецького цивільного кодексу 1896 р.

Саксонський кодекс призначався лише для Саксонії і не пре­тендував на те, щоб вийти за її межі. У другій половині XIX ст. панівною ідеєю була загальнонімецька кодифікація цивільного права. Були й інші погляди. Наприклад, відомий німецький юрист Ф.К. Савіньї вважав кодифікацію передчасною, шкідли­вою (harmful) і поверхневою (superfluous).

Створення на Віденському конгресі 1813 р. Німецької конфе­дерації — аморфного об’єднання німецьких держав під зверхніс­тю Австрії — не дало поштовху до загальнонімецької кодифікації цивільного права. Ця конфедерація розпалася внаслідок австро- прусської війни 1866 р. Партикуляризм (тобто розпорошеність) німецького цивільного права продовжував зберігатися.

«Залізний канцлер» О. Бісмарк доклав немало зусиль до того, щоб 1871 р. утворилася Німецька імперія. Зрозуміло, що ідея за­гального для всієї імперії Кодексу негайно посіла чільне місце в німецькому державобудівництві. У 1874 р. була утворена комісія, перед якою поставили завдання створити уніфікований цивіль­ний кодекс. Робота закипіла. Активну участь (можливо, меншу, ніж свого часу Юстиніан, але більшу, ніж Наполеон) у ній брав канцлер О. Бісмарк. 18 серпня 1896 р. Кодекс було оприлюднено. Набрав він чинності 1 січня 1900 р.

7.1.2. Структура. Кодексу

Німецький цивільний кодекс складається з чотирьох частин, або, інакше кажучи, — книг:

1. Зобов’язальне право (law of obligations).

2. Майнове право (law of property).

3. Сімейне право (law of family).

4. Спадкування (succession).

Перед цими чотирма частинами знаходиться «Загальна части­на». Її ще можна було б назвати «Загальні положення». У цій «Загальній частині» резюмується зміст чотирьох наступних за нею частин. Західні фахівці зазначають, що «Загальну частину» не можна розглядати як підбірку політичних та етичних принци­пів суспільного буття. Творці Кодексу запозичили прийоми вида­тного римського юриста Гая (Gaius) про вирізнення «осіб, речей і дій». Фундаментальними підвалинами німецького цивільного права є суб’єкти (subjects), об’єкти (objects) і угоди (transactions). Наявність загальної частини уможливила уникнення неминучих (якби вона була відсутньою) повторів в інших розділах Кодексу. Завдяки «Загальній частині» Кодекс виявився не таким вже й ве­ликим. Для порівняння згадаємо Прусський кодекс.

Третій розділ «Загальної частини» стосується угод і розглядає спільні елементи в кожному виді угод, що стосуються зо­бов’язального права, сімейного права, права власності і спадку­вання.

Секція, що стосується зобов’язального права, побудована ана­логічно конструкції Кодексу в цілому. Загальна частина секції містить норми, які спільні для всіх видів зобов’язань, незалежно від того, з чого вони випливають, — договору (contract), делікту (delict), неправомірного збагачення (unjust enrichment) тощо. Особлива частина зобов’язального права стосується окремих зо­бов’язань (individual obligations), наприклад, продажу (sale), оре­нди (tenancy), дарування (gift), уповноваження (mandate), поручи­тельства (suretyship). У такому підході фахівці вбачають чіткість конституювання (clearness of arrangement) та майстерне володін­ня концепціями (skilful handling of concepts). Зрозуміло, що спе­ціалісти та широка громадськість на одні і ті ж речі можуть диви­тися різними очима. Це зауваження справедливе і щодо Німецького цивільного кодексу. Чітко і зрозуміло треба зазначи­ти: Кодекс — це не «Короткий курс історії ВКП (б)», який за ста­лінських часів міг прочитати кожний, хто закінчив курси з лікві­дації безграмотності (лікбез). Німецький цивільний кодекс писали юристи для юристів. Не секрет, що серед юристів та й широкої громадськості у цілому є два погляди на техніку ство­рення правничих актів. Одні стверджують, що нормативно- правові акти мають складатися так, щоб були зрозумілими фахів- цям-правникам. Для неспеціалістів, мовляв, є адвокати. Така точ­ка зору має право на існування. Уявімо собі розмаїття коротень­ких як мінісукеньки, нормативних актів з безліччю щілин, що створюють можливість або ж ігнорувати їх або ж використовува­ти на шкоду очікуваним від закону цілям. Краще хай уже закон буде довгим і зрозумілими лише для фахівця, ніж коротким і не­вдалим.

Інша точка зору наполягає на тому, щоб закони писалися зро­зумілим для широкого загалу стилем. Мабуть, якби нормативний акт вдалося викласти просто, кваліфіковано і всеосяжно, то це було б ще краще.

Німецький цивільний кодекс відзначається не лише ретельно продуманими концепціями (concepts), узагальненнями (generalizations) та посиланнями (references). У ньому немає місця для інтуїції. Реальне життя не залишило в Кодексі свого відбит­ку. Кодекс є сухим і неупередженим. У ньому відсутній індивіду­альний почерк складача. Він є справді результатом колективної роботи. У Кодексі немає повчальності. Щоправда, там є поло­ження, які забороняють порушення громадської моралі (custo­mary morals; guten sitten), зловживання правами (abuse of right) та укладання недозволених угод (underhanded legal transactions). Ві­дповідні статті Кодексу фахівці називають «каучуковими», тобто їх можна тягнути туди, куди заманеться.

На відміну від Програми КПРС, Німецький цивільний кодекс не претендував на видачу рецептів щодо майбутнього суспільст­ва. Необхідно підкреслити, що конструкція Кодексу виявилася настільки вдало продуманою, що дозволила йому вистояти в бу­рхливому вихорі подій, що звалилися на Німеччину в XX ст.: дві світові війни, Веймарська республіка, Гітлер, окупація, поділ Й. Сталіним на дві частини Німеччини, об’єднаної свого часу О. Бісмарком, об’єднання Михайлом Горбачовим і Гельмутом Ко­лем обох Німеччин. Загальні статті Кодексу дали можливість за­стосувати його на різних історичних етапах. Він виявився таким, що влаштовує всі історичні періоди і політичні режими.

Під час своєї розмови, яка згадується в «Передмові» до даної книги, автор цих рядків запитав, чи відбере проект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. пальму першості у Німе­цького цивільного уложення 1896 р. Опанас Андронович Підоп- ригора відповів, що ні. У цьому світі не буває нічого неможливо­го. Хай цей розділ загострить увагу читача на тому, що в Україні необхідно створити такі юридичні «винаходи», які перехопили б лідерство у Бісмарківського Кодексу.

7.1.3. Основні норми Кодексу

«Загальна частина» Німецького цивільного кодексу за свою стартову точку бере людину (human personality). Кодекс почина­ється з того, що кожна людина при своєму народженні одержує здатність мати права і обов’язки. У віці 6 років дитина може вступати в юридичні угоди за умови, що вони вигідні для неї. У віці 21 року особа набуває дієздатності (to act in a legal sense). До цього віку інтереси особи представляє її представник. Німе­цьке цивільне право не визнає рабства (slavery) або «цивільної смерті» (civil death), тобто позбавлення особи цивільних прав. У Кодексі був відсутнім інститут довіреності (trust). Представник діє лише від імені дитини і є постійним, а не таким, що залуча­ється до кожного правочину. У більшості випадків представни­ками дітей є їх батьки.

Кодекс визнає загальне особисте право (general personal right). Це поняття охоплює багато аспектів особи, — гідність (dignity), фізичну недоторканість (not to be physically injured), право на ім’я (name), право на розвиток здібностей (abilities) у бажаному на­прямі (desired direction).

Що ж стосується юридичних осіб, то в Німецькому цивільно­му кодексі згадувалися лише асоціації (associations) і фонди (foundations). З іншими видами юридичних осіб мають справу Господарський кодекс та спеціальні закони. Відповідно до Коде­ксу, асоціації мусять мати статути, правління та загальні збори членів.

Для укладення добровільних законних угод (voluntary legal transactions) між двома сторонами достатньо двох відповідних за­яв про наміри. Усі заяви про наміри набирають чинності, коли вони досягають свого адресата і за цього не обов’язково, щоб ад­ресат дійсно знав про них. Достатньо того, що він знаходиться у становищі, за якого відповідно до усталеної ділової практики ад­ресат міг знати про них.

Добровільна законна угода, як правило, не потребує для свого укладення встановленої форми. Передбачено винятки для оформ­лення угод у письмовій формі, або сертифікації підпису судом чи нотаріусом, або державної аутентифікації (public authentification).

Угода визнається недійсною (is void), якщо вона суперечить нормам закону, наприклад, є аморальною (immoral), фіктивною (fictitious) або такою, що не має серйозних намірів (not seriously intended).

На відміну від англо-саксонського права, помилка не робить угоду незаконною, хоч у ряді випадків сторона звільняється від виконання зобов’язань, якщо вона прийняла їх помилково.

Якщо сторона уникає (to avoid) своїх зобов’язань, то вона під­лягає відповідальності перед іншою стороною в обсязі завданої шкоди з огляду на те, що інша сторона покладалася на дійсність наміру (validity of declaration). Зобов’язання, спричинені шахрай­ством (fraud) або погрозою (threat), вважаються незаконними. У німецькому праві сторона жорстокіше, ніж в англо­саксонському праві, зобов’язана розкривати факти, що є «еконо­мічно доречними» (economically relevant) щодо відповідної угоди.

Тлумачення (interpretation) угод не зводиться лише до форма­льної інтерпретації слів, а відбувається на засадах добропорядно­сті (good faith) та звичайного вживання (ordinary usage).

Кодекс вирізняв односторонній акт (unilateral act) від агентсь­кого контракту (agency). Останньому присвячені норми зо­бов’язального права, що мають назви «мандат», контракт з пос­луги та партнерства (contract of service and partnership). Агентство являє собою зовнішній аспект, у той час як мандат та трудовий контракт (contact of employment) розглядаються як внутрішні ас­пекти тієї самої ситуації.

Кодекс зазначає відмінність між контрактом на ім’я іншої особи (another person), який накладає зобов’язання лише на ту особу, і контрактом на ім’я агента, який накладає зобов’язання лише на нього.

Заключний розділ «Загальної частини» стосується обмежень у здійснені прав. Кодекс вважає обмеження як такими, що нале­жать до матеріального (substance law), а не процесуального права. Як правило, період обмежень має тривалість 30 років, але в цього правила є чимало винятків у напрямі скорочення термінів обме­жень. Англо-саксонські правники вважають, що в них тривалість обмежень в аналогічних з німцями ситуаціях довша.

7.1.4. Зобов’язальне право

Розглянемо основні норми зобов’язального права. Важливою його нормою є обов’язок судді не лише тлумачити норми закону стосовно реального життя, а й ліквідувати прогалини шляхом прийняття (зрозуміло, що не хабарів) нормотворчих постанов (norm-creating decisions). Це нагадує швейцарський цивільний ко­декс, який вимагає від судді, щоб він, у випадку «прогалини» вважав, що він діє як законодавець (legislator).

За Німецьким цивільним кодексом, суддя може відмовити в позові, який буквально відповідає закону, якщо виконання даного судового рішення буде суперечити добропорядності («good faith»). З іншого боку, суддя може надати особі права, які законо­давством прямим чином не передбачені, але які випливають з до­бропорядності.

Суди мають значну свободу дій (freedom of courts) у тлума­ченні контрактів. Суди нерідко відмовляли в позовах, вимоги яких із суспільної точки зору були несправедливими. У цьому аспекті Німецький цивільний кодекс чимось нагадує право спра­ведливості (equity) англо-саксів.

Кодекс, порівняно з англо-саксонським загальним правом (common law), значно рідше застосовує відшкодування шкоди (damages) у випадку невиконання чи неналежного виконання зо­бов’язань. У німців сторони мають виконувати взяті ними зо­бов’язання. Німецький суд стоїть, передусім, на сторожі вико­нання сторонами зобов’язань, бо німці, сприймаючи римське право, сприйняли і один з його постулатів — «Pacta Sunt Servanda» («Договори мають виконуватися»).

Кодекс регулює питання часу і місця виконання зо­бов’язань, а також форм, змісту (content) та типів контрактів, різних видів і наслідків невиконання контрактів (breach of contracts), відкладеного виконання (delayed performance) та не­можливості виконання.

Контрактні питання в Німецькому цивільному кодексі опра­цьовано грунтовно, у тому числі й передача зобов’язань перед одним кредитором до іншого.

Спеціальна частина зобов’язального права присвячена в Кодек­сі торговельному праву (law of sale). Положення Кодексу стосу­ються не лише продажу товарів, а й нерухомої власності (immovable property). Правила, що стосуються оренди (tenancy) не­рухомої власності (moveable), не відрізняються (no distinction) від правил оренди нерухомості (immovable). Щоправда, Кодекс міс­тить ряд положень, що стосуються виключно оренди нерухомості.

Останні чотири десятки статей спеціальної частини «Зо­бов’язального права» присвячено безпідставному збагаченню та деліктам.

Оскільки англо-сакси застосовують систему сингулярних де­ліктів, то вони дивуються тим, що в Німецькому цивільному ко­дексі деліктам відведено лише три десятки статей. Нагадаємо чи­тачеві, що деліктом вважається шкода (torts), заподіяна поза сферою контрактних зобов’язань.

Слід мати на увазі, що у світі, в тому числі і в Німеччині, вже давно деліктна відповідальність доповнюється системою приму­сового страхування (compulsory insurance) на користь третіх осіб.

7.1.5. Майнове право

Якщо «Загальну частину « Німецького цивільного кодексу вважати першою книгою, то «Майнове право» (його інакше мож­на назвати «Речове право») буде в ньому третьою книгою.

У Кодексі особиста (personal) і нерухома (real) власність розг­лядаються окремо. Зобов’язальне право і майнове право у Кодек­сі вирізняються досить різними підходами до майна. Дії сторін відповідно до майнового права вважаються абстрактними, в той час як за зобов’язальним правом — причинними (casual). Пере­дача майна за зобов’язальним правом вважається дійсною, навіть якщо така передача відбувається помилково або є аморальною.

Між майном і зобов’язаннями творці Кодексу провели лінію водорозділу для того, щоб усунути стурбованість третьої сторони підгрунтям контракту (contractual background), що стосується пе­редачі майна. Противагою для можливих зловживань на даній ді­лянці є норми, що стосуються безпідставного збагачення.

Майнове право в Кодексі розпочинається з урегулювання питань, що стосуються володіння (possession) і власності (ownership).

Першопочатково в Кодексі було зафіксовано, що власність передбачає можливість вчинення власником з майном будь-яких дій. Після історичних катаклізмів, які пережила Німеччина про­тягом перших двох десятиліть XX ст., німецький правничий мен­талітет зазнав значних змін. Було записано, що власність ув’язана із зобов’язаннями і що майно має слугувати загальному благу. Наведемо загальнозрозумілі приклади: власник земельної ділян­ки має доглядати її, а не перетворювати у міні-Сахару. Власник заводу може його подарувати, продати за безцінь, але не має пра­ва фізично знищувати своє підприємство хоч би з огляду на те, що на ньому працює певна кількість членів суспільства, зароб­ляючи цим свій хліб насущний.

Зазначені десятиліття значно змінили світогляд, а цього не міг проігнорувати Кодекс.

Згадаймо, що й у Конституції України 1996 р. прозвучало: «Власність зобов’язує».

Загальні принципи права щодо нерухомого майна передбача­ють, що має бути не лише передача володіння майном, але має відбутися і реєстрація в земельному реєстрі. Такий реєстр веде окружний суд (district court).

Щодо передачі рухомого майна Кодекс використовує прин­цип — необхідно передати володіння (delivery of pocession) набу­вачу такого майна, а також укласти з ним угоду. Отже, володіння рухомістю і реєстрація нерухомості є наріжними каменями Німе­цького цивільного укладення.

У Кодексі є норми, що стосуються придбання майна в того, хто його знайшов, або у злодія. Набувач майна може поплатитися за те, що він придбав його в особи, яка не має права на продажу відповідного майна.

Третя книга Бісмаркського кодексу містить норми, які стосу­ються обмежених прав щодо чужої власності. Розглядається іпо­тека (hypothecs), земельна плата (land charges), щорічна рента (annuity charges), володіння квартирою (ownership of a flat), земе­льні сервітути (land servitudes), особисті сервітути (personal servitudes) тощо.

7.1.6. Сімейне право

Сімейному праву, або, як кажуть англо-сакси, «domestic relations», присвячено четверту книгу Німецького цивільного ук­ладення. На даному етапі Кодекс визнає рівність статей і заборо­няє дискримінацію як щодо дружини, так і чоловіка. Положення про рівність було зафіксовано у квітні 1953 р. Ще за часів О. Біс- марка церква була позбавлена права реєструвати шлюб. Релігійна церемонія шлюбу (celebration of marriage) може мати місце лише після державної реєстрації шлюбу.

Передбачені підстави для того, щоб вважати шлюб недійсним. Наприклад, подружньої зради (matrimonial offences) або шлюбні взаємовідносини родичів. Розлучення можна отримати і тоді, ко­ли має місце «невідновлюваний розрив шлюбних відносин» (incurable disruption of marital relations).

Слід зазначити, що окрім Цивільного кодексу сімейно-щлюбні питання у Німеччині регулюються і спеціальним законодавством.

Батьківська влада (parental power) покладена на обох батьків дитини (both spouces). Ця влада має три аспекти:

— турбота про дитину (care for the person);

— турбота про майно дитини (care for the property);

— право виступати у якості законного представника дитини (power to act as a legal representative of the child).

Суд має право вживати заходи з метою усунення небезпек (to prevent dangers) від дитини, якщо існує їх загроза з огляду на не­дбалість (neglect) батьків відповідної дитини.

Законнонароджені (legitimate) та незаконнороджені (illegitimate) діти мають однаковий статус (equal footing).

7.1.7. Спадкування

П’ята книга Німецького цивільного укладення стосується спа­дкування. Як відзначають дослідники, німецьке спадкове право за свою основу не використовує ідею сім’ї чи общини (комуни). Воно просто регулює процес розподілу товарів (goods), що їх за­лишив покійник. Усі права і обов’язки померлого автоматично переходять до його спадкоємців (heirs) у момент смерті. Власник, мовляв, помер. Хай живе новий власник!

Спадкоємець може призначатися за заповітом (will) або за за­коном (under the rules governing intestate succession).

Кодекс передбачає публічні і приватні заповіти. Приватні за­повіти — це такі, які написані рукою і на яких є підпис спадкода­вця. Німецькі суди тлумачать приватні заповіти досить лібераль­но. Оголошуються приватні заповіти на судових засіданнях.

Публічний заповіт оформлюється у вигляді усної заяви (oral declaration) спадкодавця нотаріусу (notary), який записує відпові­дний заповіт.

Заповідач (testator) має також право передати нотаріусу доку­мент, заявивши, що він є його останньою волею (last will).

У випадку спадкування без заповіту спадкоємці поділяються на кілька груп (parantelen). До першої групи належать спадкоємці заповідача, до другої групи — його батьки і їх спадкоємці, до третьої — прабатьки та їх спадкоємці. Якщо найближчий спадко­ємець живий на момент смерті заповідача, то він автоматично ві­дсуває від спадкування всіх інших спадкоємців віддаленішої гру­пи. Окрім спадкування кровними родичами, одне з подружжя має право на частину майна. Ця частка залежить від кількості кров­них родичів.

Кожен спадкоємець протягом певного часу має право від­мовитися від спадщини, інакше відповідатиме за боргами за­повідача.

Спадкодавець може призначити виконавця (executor) заповіту. Його статус відрізняється від статусу виконавця заповіту у англо­саксонській системі права. До німецького представника не пере­ходять ні права, ні обов’язки померлого. Права і обов’язки поме­рлого покладаються на спадкоємців. Виконавець є просто осо­бою, яка уповноважена діяти в інтересах і від імені спадкоємців.

7.1.8. Післямова до підрозділу

Ось і наблизилася до кінця наша розповідь про Німецьке циві­льне укладення — дуже талановитий юридичний твір кінця XIX ст., що вже відзначив століття як свого опублікування, так і набрання чинності.

Кодекс здійснив сильний вплив на світову юриспруденцію. Як відомо, ідеї Кодексу були сприйняті багатьма країнами світу. Особливу заповзятість при цьому виявили японці. Японський ци­вільний кодекс, який було побудовано за зразком Німецького ци­вільного кодексу, набрав чинності у Країні Сонця, що Сходить, навіть, раніше, ніж його оригінальний варіант у Німеччині. Япо­нці здавна вміли запозичувати чужі гарні ідеї і винаходи.

Як уже зазначалося, Наполеонівський цивільний кодекс був лідером світової юриспруденції упродовж 92 років, поки пальму першості у нього не відібрав Німецький кодекс. Німецький циві­льний кодекс побив рекорд юридичного довголіття свого попере­дника. Він залишається маяком юриспруденції. Хто ж придумає щось краще, ніж це зробили німці на чолі з О. Бісмарком у XIX столітті?

7.2.