<<
>>

§ 2. Методи соціалізації економіки

Економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) повинні поєднуватися з соціальною якістю (високий рівень освіти, охорони здоров’я, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).

Розуміння природи і ролі соціалізації повинно бути вільне від традиційних міфів та уявлень, наприклад, таких як безкоштовність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо. Важливо розуміти, що соціальне переважно має справу з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ (у першу чергу національного доходу) через бюджетну систему країни, яка спирається на податкову політику та політику доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвиток соціальної інфраструктури, тобто "людський капітал", виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. Специфічна складність соціалізації полягає у її надзвичайній багатоаспектності, тобто – безмежності. По-суті, всі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери.

За концепцію формування соціально орієнтованої ринкової економіки українська держава повинна забезпечувати створення умов для реалізації загальновизнаних прав людина на мінімальне споживання, а також – на працю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення у випадках непрацездатності, безробіття, стихійних бід тощо, реалізація яких є вихідною соціалізації у цивілізованих країнах світу, тобто забезпечувати хоча б просте відтворення населення з поліпшенням якості його життя та стану генофонду, відтворення  потенціалу ресурсів праці у вимірах його фізичного здоров’я, професійного рівня тощо.

До методів соціального регулювання слід віднести і соціальні трансферти – різні способи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць у відповідності з чисельністю та якістю робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.

Соціалізація повинна передбачати широкий доступ соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб внаслідок обмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованого мінімуму заробітної плати. Таким чином, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції у соціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного прогресу. Взаємодія економічних і соціальних начал означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримку високої економічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови або запаси ресурсів, але й людські потреби. Це означає, що, можливо, доведеться переоцінювати цілі розвитку.

Зростання соціалізації – це курс, що задає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм врівноважується сильно розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Зміни у соціальній сфері перебувають у тісному зв’язку зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна причинно-наслідкова залежність з матеріально-виробничою сферою Однак таке визнання матеріальної основи суспільних відносин вирішальним чинником, який забезпечує націленість, зміст і темпи розвитку соціальної сфери, виглядає разом з тим дещо спрощеним, оскільки соціальний розвиток має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, а не тільки зростання загального добробуту людей.

Ширший погляд на соціальну сферу передбачає досягнення політичної і громадської злагоди у суспільстві, що пролягає через духовне вдосконалення особистості й всієї спільноти, зростання людського фактора за концепцією “людського капіталу”, забезпечення розвитку високої політичної та ділової культури у суспільстві, врахування інтересів всіх верств населення при забезпеченні економічного розвитку. Тобто йдеться про політичну, громадську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як обов’язкову передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свободи. Зазначимо, що політичним чинникам разом з культурою буття народу, що має спиратися на високий рівень суспільної моралі, належить особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кожну з них, і разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, внаслідок чого перебудовується, нейтралізує або асимілює ці впливи.

На розвиток соціальної сфери впливає ще низка чинників, специфічних саме для розвитку соціального, проте всі вони не мають жорсткої лінійної залежності, йдеться передусім про вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик суспільства. Взаємозв’язок і взаємовплив соціальної сфери може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетіння необхідних і випадкових взаємодій додають їх проявам імовірнісного характеру.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення є об’єктивною основою діяльності індивідумів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що управляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального.

У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна і відтворює взаємодію елементів з системою і частини з цілим і виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежні частини із збереженням його як цілого.

Економічний прогрес тісно пов’язаний з прогресом соціальним, без цього взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити цей зв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогою лише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного – характерна риса системного суспільного розвитку, в якому економічна якість прогресу рівною мірою поєднується з соціальною якістю, що концептуально повинні передбачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних відносин.

Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства постає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість також конкретніші, пов’язані з об’єктивною і суб’єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному і побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.

Нарівні з показниками, які характеризують соціальну сферу суспільства, вирізняють такі, що належать до соціальної спільноти менших масштабів (регіону, міста, поселення, колективу тощо). Соціальні відносини у кожній з них, так само як і соціальний розвиток, мають свої особливості, але мають і багато спільного з побудовою системи показників для соціальної сфери взагалі.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як істотні, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв’язку з суспільством взагалі.

Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людей, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні поєднання об’єктивного і суб’єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікувань суб’єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери йде своїм шляхом, проте взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей внаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам’яті обертається на практиці трагедіями для великої кількості людей, втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої постає зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування у суспільстві соціальних втрат, якому треба запобігати, а не приймати як невиправне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню, та є кращими факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити великі соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби – це матеріальні потреби людини включно з тими, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби – це потреби людини як особистості, які первісно задані самою природою людини і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чи інших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що коригуються як ринковий механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму, оскільки є угоди та дії, що гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічним, тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки  вона є безпосередньою рушійною силою економічного розвитку   між незалежними економічними суб’єктами.

В сучасних умовах процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який обумовлює поступовий розвиток, отже, у розвитку будь-якої економічної системи наступає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати в іншу систему. Сьогодні в Україні існують усі потенційні можливості для побудови соціально-орієнтованої національної моделі, слід особливо підкреслити: на основі змін в економічній стратегії, що полягають у важливості структурної та промислової політики з врахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та  проведення приватизації як фактору підвищення економічної ефективності.

Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:

  • всебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований процес з боку держави і поступового переходу до посилення ринкового саморегулювання;
  • цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;
  • виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структур з метою досягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;
  • максимальне залучення існуючої інституційної системи, врахування національної специфіки, використання історично-сформованого менталітету економічних суб?єктів до  економічного процесу. Поєднання сильної держави з сильними суб?єктами господарювання на ринку;
  • стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;
  • постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними установками, поєднання прагнення до свободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційної ментальності із загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності і тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у  комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних відносин та їх врахування з метою усунення деформацій і забезпечення гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально-орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду уможливлює виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки – це формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтримка псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівень суспільного виробництва, і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою повинно супроводжуватися посиленням непрямих методів управління. Формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.

Про те економічна стратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків (страт) населення, тому повинна бути сформована соціальна база для їх підтримки з дотриманням соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності у суспільстві.

Другий напрям передбачає зупинення погіршення основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, а включно із стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захистом навколишнього середовища тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб?єктів до розширення і вдосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил з послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення – нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою та інших чинників для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен залучати заходи щодо подолання недоліків командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституціональних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосуванням обмежень щодо зловживань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

На першому етапі пріоритетною стає макроекономічна стабілізація,  передбачається відбудова галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, в тому числі – інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому загальні темпи економічного зростання можуть бути негативними. Стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи зростання мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних методів регулювання. Критерієм завершення етапу є накопичення критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зростання.

Пріоритетом третього етапу є стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництв, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Здійснення вказаних напрямів вимагає реалізації певних стратегічних завдань, що завбачають переорієнтацію системи державних витрат; встановлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового; впорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння росту заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб?єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії в Україні повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність і наступність.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення із швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці головним є активне кредитування при диференційованості процентних ставок залежно від їх цільового спрямування й суворому контролі за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування повинна бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігати зловживанням включно із створенням несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної активності. Інвестиційна стратегія при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, включно з іноземними, шляхом до цього є поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання, проте головним інвестором України має стати його народ, а для цього в першу чергу необхідно, щоб  кваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні, а не на рівні жебраків, недопустимо, що нині до бідної частини населення належать інтелектуальна його частина – працівники науки, освіти, охорони здоров’я, культури, причому низький рівень реальної заробітної плати значно перевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом і  соціальної сфери зокрема невідповідні рівню можливостей економіки України. До того ж, ні середня, ні мінімальна - тим більше, заробітна плата в Україні не виконує функції відтворення робочої сили навіть на найнижчому рівні, тому споживчий бюджет навіть населення з середніми доходами за рівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває на межі голодування, а це дає підстави до висновків про правову незахищеність працівників. Отже, в Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реальної економіки, соціальної сфери тощо невиправдано низька, і в той же час у кредитно-фінансовій сфері невиправдано завищена. Проте слід пам’ятати, що низький рівень оплати праці – це не тільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Що менші доходи – то менший і відповідний попиту рівень виробництва, отже, нинішні доходи населення – фактор стримування розширення внутрішнього ринку та технологічного оновлення виробництва.

З початком реформ стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними, коли цілям перерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня і якості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ відтворення економіки. На цьому тлі значно позитивнішими результатами характеризуються ринкові реформи в КНР, де з самого початку перетворень пріоритетними були соціально-економічні, а не політичні мотиви і цілі реформ: забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій тощо, тобто ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані стратегічним завданням поліпшення соціально-економічних умов життя населення, до того ж в економіку не “допускалися” руйнівні цілі і засоби. У цьому принципова відмінність об\'єктивно необхідних перетворень в ході реформ від насильно нав\'язаних політикою “кроків” до ринку.

Основний висновок звідси може бути один: економічна політика повинна бути перевернута з “голови на ноги”. Пріоритетним має стати реальний сектор економіки. Інфраструктура повинна обслуговувати реальний сектор економіки, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом із ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення цього становища нині у виснаженої української економіки бракує ресурсів. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично важко повернути. А виснаженому реальному сектору економіки нескоро вдасться створити і нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви і важливо не допустити, щоб у черговий раз вони були перекладеними на основну частину населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською, що у специфічних українських умовах постали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектора економіки є найбільш надійною основою вирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупинення інфляції, проте  тимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову виявилася перед вибором напрямку економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виділити такі стратегічні напрями:

пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів; економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

пріоритет реального сектора над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектора в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектора, то тут першочергове завдання для всіх гілок влади - створити грошово-кредитну систему, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

перебороти демонетизацію економіки, у тому числі і засобами керованої інфляції.

Разом із досягненнями у трансформаційному процесі вітчизняної економіки на початок ХХІ століття: істотними зрушеннями у роздержавленні власності, появаю недержавного сектору економіки та прошарку підприємців; посиленням демократизації економіки, зародженням національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формуванням підвалин ринкової інфраструктури, розширенням зовнішньоекономічних зв\'язків та низкою інших часткових досягнень,  перехід до ринкових відносин характеризується розвитком "цілого клубка" негативних соціально-економічних явищ у нашій країні, які надали глибокій кризі перманентного, системного характеру, головні серед яких: структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; висока енергоємність та екологічна небезпечність виробництва з високим ступенем фізичного і морального зношення основних виробничих фондів; низька продуктивність праці; низький рівень інвестування в людський капітал; втеча “мозків” та капіталів з України; некомплексне формування ринкової інфраструктури; зростання боргового навантаження на економіку та низький рівень платіжної дисципліни; велика "тінізація" економіки; гіпертрофована диференціація населення за рівнем доходів; формування у суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, бездоглядних дітей), а це зараз близько 10% міського населення - з числа тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн. робочих місць впродовж 90-х років, а житло – внаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; збільшення смертності  внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; криміналізація суспільства; ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; порушення прав людини з боку владних структур; витіснення більшості громадян-акціонерів із сфери реальних власників роздержавлених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур при потуранні цим діям влади; неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо. Внаслідок цього у громадськості сформовано негативний "образ" ринкових реформ та високий ступінь недовіри до влади. Нагромаджені у суспільстві аномалії незаперечно свідчать про відсталість та архаїчність суспільних структур, отже, потрібні зміни структури суспільних і політичних відносин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфери, оскільки така економіка завжди несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором  могутнього соціально-політичного вибуху.

Усе це вимагає проведення у країні активної соціальної політики на рівні держави, адже економіка, в якій існують і розвиваються зазначені негативні явища, не може бути внутрішньо збалансованою.

Першочерговими заходами подолання економічної кризи і забезпечення цивілізованого рівня життя населення є активне впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення політики держави в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними більш конкретними шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні виділено такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства неконкурентноспроможних підприємств; формування функціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційна та інвестиційна підтримка всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне упорядкування податкового тиску на господарюючих суб\'єктів та відчуження тіньового сектора, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише тоді забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої спроможності, переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такої економіки – масовий прошарок економічно активного населення, матеріально забезпечених людей, які далекі від утриманських настроїв та усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю, і здатні стати двигуном економіки за своїм відношенням до праці,  кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромадження трудових прибутків.

<< | >>
Источник: О.О. Бєляєв, М.І. Диба, В.І. Кириленко, О.М. Комяков, О.В. Сінельник. Соціальна економіка: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. 2003

Еще по теме § 2. Методи соціалізації економіки:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -