Антимонопольне регулювання
Як відомо, сьогодні в країнах Заходу держава активно втручається в господарську діяльність монополій і олігополій. Вона намагається не допустити надмірного впливу монополій і олігополій в економіці, розробляє антимонопольне законодавство.
Антимонопольне законодавство спрямовано проти нагромадження фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади. Антимонопольне законодавство можна розглядати у вузькому та широкому розумінні слова. У першому випадку воно спрямовано проти чистих монополій і великих олігополій, які володіють надмірною монопольною владою, а також на відвернення «нечесних» дій, які порушують загальноприйняті норми ділового спілкування. Широке трактування антимонопольного законодавства спрямовано проти усіх форм монопольної влади, будь-яких форм монопольної поведінки.
Перші антимонопольні закони були прийняті ще у 1889 (у Канаді) і 1890 (у США) роках. Це відомий закон Шермана, який одержав широку популярність під назвою «Хартія економічної свободи». За цим законом будь-які договори або об’єднання, які мають за мету обмежувати свободу промислу, монополізувати яку-небудь галузь господарства, визнавалися незаконними. За створення монополій накладався штраф до 5 тис. дол. (згодом він склав 50 тис. дол.) і передбачалося ув’язнення терміном до одного року. Такий самий закон був прийнятий в Австрії і Новій Зеландії. Закон Шермана неодноразово доповнювався (у 1914, 1939, 1950 роках), розповсюджувався на нові види діяльності і нові форми об’єднань і угод.
Закон Клейтона (1914) заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або поглинання фірм, якщо це могло знищити конкуренцію, створення холдингових компаній та інші угоди. Заборонялися горизонтальні злиття (об’єднання фірм однієї галузі). У 1914 році була створена федеральна торгова комісія, призначена для боротьби з «нечесними» методами конкурентної боротьби і ан- тиконкурентним злиттям компаній.
В Західній Європі (Бельгія, Нідерланди — 1935 рік; Данія — 1937 рік) були спроби законодавчого контролю картельних угод. Тут картелі розглядалися як засіб боротьби з «надлишковою конкуренцією», але закони були спрямовані на те, щоб не допустити зловживання цією формою монополії.
Антимонопольне регулювання лягло в основу так званого «нового курсу Рузвельта» (Ф. Рузвельт — президент США з 1932 року, який і розпочав повернення від монополістичних до конкурентних ринкових структур). Теоретичною основою процесу трансформації монополізованої ринкової економіки у конкурентну і обґрунтування ролі держави у цьому стала макроекономічна теорія Дж.М. Кейнса (англійського теоретика першої половини ХХ ст.).
Акт Келлера-Кефаувера (1950 рік) доповнив акт Клейтона забороною на злиття шляхом придбання активів. Заборонялося не тільки горизонтальне злиття, але і вертикальне (об’єднання компаній — послідовних учасників одного виробничого процесу).
Таким чином, усі ці закони були спрямовані на забезпечення вільного ринку, добросовісної конкуренції, встановлювали контроль за різного роду угодами.
Сучасне антимонопольне регулювання з боку державних органів можна звести до трьох груп заходів.
Перша група заходів — адміністративно-правовий вплив у вигляді:
- заборона монополій в будь-якій галузі господарства;
- розпуск існуючих монополістичних об’єднань;
- розчленування монополій на ряд самостійних виробництв.
Друга група заходів — адміністративно-економічний вплив,
який спрямований на:
- переслідування державою продавців, які здійснюють цінову дискримінацію (завищення цін, які не обумовлені витратами виробництва);
- переслідування продавців, які здійснюють фальсифікацію товарів шляхом використання реклами;
- заборону позаекономічного впливу на контрагентів шляхом змови з метою спільного впливу на зміну ринкової ситуації.
Третя група заходів — економічний вплив, який проводить держава:
- використання різних прийомів ведення податкової політики, які примушують монополію назначати ціни на продукцію, яку вони випускають, близькі до умов вільної конкуренції;
- підтримка (заохочення) випуску товарів-субститутів, тобто то- варів-замінників. Різноманітність товарів особистого і виробничого споживання знижує попит на товари монопольного виробництва;
- розширення ринку за рахунок встановлення міжнародних економічних зв’язків і збільшення імпорту;
- розповсюдження наукових і технологічних зв’язків.
Сучасне процвітання різного роду монополій, виникнення транснаціональних корпорацій свідчать про те, що утворення монополій — закономірний процес, і пояснюється це тим, що сама конкуренція — важливий елемент ринкового механізму — породжує їх, тому що кожний конкурент на ринку мріє стати монополістом.
З 1992 року в Україні також діє антимонопольний закон — «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції підприємницької діяльності». Для нашої країни він є особливо актуальним, адже 197 із 380 найбільших промислових підприємств є єдиними виробниками свого виду продукції у національній економіці, 90 % адміністративно-організаційних структур є монопольними.
Таким чином, антимонопольна політика і антимонопольне законодавство спрямовані передусім на недопущення утворення економічних монополій, їх влади над ринком. Антимонопольне регулювання ринкової економічної системи необхідним для відновлення можливостей ринкового конкурентного механізму в сучасних умовах недосконалої конкуренції. Цей процес береться під строгий контроль держави.