ВИСНОВКИ
У дисертації наведені теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, яка пов’язана із з’ясуванням природи основоположних принципів права в контексті сучасного праворозуміння й розкриттям їх нормативного змісту.
Головні наукові й практичні результати дослідження є такими:
1. Прихильники юридичного позитивізму і прихильники природного права, незважаючи на використання різних підстав для легітимації, можуть дійти згоди щодо переліку основоположних принципів сучасного права. Це пов’язано з тим, що починаючи з другої половини ХХ ст. формується стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним моральним стандартам – справедливості, рівності, свободі, гуманізму та ін. Ці засади знаходять своє відображення в конституціях і міжнародних актах, що свідчить про своєрідну «конвергенцію» природного і позитивного права. Завдяки цьому зникає підґрунтя для гострого конфлікту між цими школами праворозуміння при оцінці правового характеру тих чи інших норм.
2. Зв’язок між державою, суспільством і правом, на думку дисертанта, виглядає таким чином: держава отримує від суспільства «генеральну ліцензію» на адміністрування правової системи, а відповідні «ліцензійні умови» на правотворчість і судочинство забороняють державі самостійне встановлення, перегляд та скасування фундаментальних принципів права й основоположних прав людини, ігнорування нормативів, що складаються внаслідок постійного повторення суспільних відносин.
3. Ознаками основоположних принципів права є втілення в них найважливіших цінностей, притаманних певній системі права, концентроване відображення результату розвитку права та визначення напрямків його подальшого розвитку, найбільш загальний характер, пріоритет перед нормами права, підвищена стійкість, самодостатній характер (з точки зору формальної визначеності) та ін.
4. Важливу роль у наповненні принципів як загальних ідей нормативним змістом відіграють суди.
Питання про зміст принципу зазвичай вирішується судами в ході обережного, але безперервного правового розвитку і лише в тій мірі, в якій це є необхідним при вирішенні конкретної справи (шлях «inter alia» – «від справи до справи»).5. Враховуючи, що принципи мають вимір ваги (чи важливості), чого позбавлені норми, при вирішенні справи можуть братися до уваги кілька принципів, що суперечать один одному. На нашу думку, ця особливість принципів права вимушує відмовитись від спроби розташувати в ієрархічному порядку принципи одного рівня (наприклад, здійснити ранжування основоположних принципів).
6. Основоположні принципи права відображаються у засадах правотворчості, правозастосування, тлумачення права та ін., завдяки чому створюється можливість їхнього втілення у правову реальність.
7. Особливість природи основоположних принципів права полягає в тому, що принципи «живуть» не тільки в текстах законів, а насамперед в свідомості суб’єктів права; вони фактично проявляють себе через юридичну діяльність, а в юридичних актах лише знаходять своє підтвердження. Початок розуміння певних ідей як принципів права йде не від конкретного юридичного акта, а від почуття правомірності, яке поступово розвивається в суб’єктів права. Це підсилює аргументацію на користь визнання основоположних принципів самостійним джерелом права. Завдяки такому визнанню можна уникнути небажаного протиставлення позитивних і надпозитивних принципів права.
8. Право слід розуміти як загальнообов’язковий соціальний регулятор, спрямований на забезпечення свободи шляхом визначення справедливої, рівної й гуманної міри належної і можливої поведінки, ефективна дія якого гарантується державою.
9. Питання про безпосереднє застосування принципів права пов’язане з проблемою добудови (розвитку) права. Цей зв'язок обумовлений тим, що право має орієнтуватися на ті цінності, що втілені в принципах права, а однією з цілей застосування права є прийняття рішення, узгодженого з принципами права. Суд повинен забезпечити дію принципу верховенства права, що легітимує судовий пошук (добудову, розвиток) права за межами буквального змісту закону.
Здійснюючи добудову права, суд зобов'язаний спиратися на принципи права – обґрунтовувати свої рішення, безпосередньо посилаючись на них.10. Добудова права secundum legem, яка відбувається в процесі тлумачення права, передбачає обов’язкове звернення до принципів права. Так, принципи права використовуються при: 1) застосуванні системного й телеологічного способів тлумачення (особливо при вирішенні «важких справ»); 2) тлумаченні оціночних понять; 3) обґрунтуванні необхідності відхилення від буквального тлумачення на користь поширювального й обмежувального тлумачення; 4) здійсненні модернового тлумачення, що має на меті «осучаснення» змісту закону; 5) проведенні так званої глобальної контрольної перевірки, що дозволяє попередити ситуацію, при якій результат тлумачення суперечитиме основним соціальним цінностям і внаслідок цього не отримає суспільного визнання.
11. Проблема доповнення закону (добудова praeter legem) найчастіше розглядається в контексті подолання прогалин у праві. Аналогія права і безпосереднє застосування загальних (основоположних) принципів права мають бути визнані різними за своєю сутністю засобами подолання прогалин. Так, якщо аналогія права спирається на схожість, подібність відносин, які врегульовані законом, і тих, що не врегульовані законом, то при використанні загальних принципів права йдеться про створення правила для регулювання відносин, які по суті не є подібними до тих, що правом уже внормовані.
12. Діяльність сontra legem в умовах демократичної правової держави має виключний характер. Вона розглядається як аналог інституту крайньої необхідності й захищає максиму «право не має поступатися неправу».
13. Право повинне розглядатись як засіб забезпечення справедливості. Виокремлення у філософії кількох аспектів справедливості створює передумови для розрізнення об’єктивної і суб’єктивної справедливості, а також виокремлення формальної, змістовної і процедурної справедливості. Усі ці аспекти справедливості знаходять свій прояв у праві й тісно пов’язані між собою.
Врахування вимог формальної, змістовної і процедурної справедливості в процесі правотворчості приводить до появи легітимного права, а їх одночасна реалізація в процесі судочинства свідчить про здійснення правосуддя. Принцип справедливості знаходить свій розвиток в інших принципах. Так, існує зв'язок ідеї формальної справедливості з формальним аспектом верховенства права й принципом правової визначеності, а ідеї змістовної справедливості – з принципом пропорційності, який по-різному реалізується в сфері обміну і в сфері розподілу.14. Принцип рівності в сучасному праві може бути описаний за допомогою формули «диференційована рівність з можливістю позитивних дій». Це означає, що (1) всі, хто знаходиться в однаковому становищі, мають рівні права, свободи та обов’язки й є рівними перед законом і судом; (2) але права, свободи та обов’язки є різними, коли право (2.1) враховує розумні й об’єктивні відмінності між особами або (2.2) створює тимчасові сприятливі умови для певної категорії осіб з метою компенсації існуючої фактичної нерівності.
15. Існує тісний зв'язок між правом і свободою в її негативному і позитивному аспектах. Право (1) ґрунтується на визнанні свободи беззаперечною соціальною цінністю, (2) послідовно втілює її ідею у своїх принципах та інститутах, (3) закріплює легітимовану міру свободи, (4) за допомогою різноманітних юридичних засобів захищає її від будь-яких порушень. Усе це дає підстави розглядати право як головну інституцію, що забезпечує індивідуальну свободу, а свободу – як одну з основних ідей, що надихають право.
16. У сучасному праві збільшується значення такого основоположного принципу, як гуманізм. У своїх найкращих європейських зразках право ніби концентрується навколо людини, її цінностей і інтересів, забезпечує їх захист, створює умови для реалізації потенціалу людини, хоча й не гарантуючи цю реалізацію без її власних зусиль. Ця тенденція пов’язується з визнанням особливого значення ідеї гідності людини, яка легітимує й визначає юридичний зміст таких стандартів, як свобода, рівність і справедливість, основоположні права людини.
Саме в цьому напрямку має розвиватися українська правова система виходячи з її євроінтеграційних сподівань.17. Верховенство права слід розглядати як похідну основоположних принципів права. На думку дисертанта, у разі якщо право буде засноване на засадах справедливості, рівності, свободи й гуманізму, розумні та добре інформовані люди погодяться з пріоритетом цього соціального регулятора над будь-якими рішеннями та діями окремих суб’єктів. Як ціннісний сплав цих ідей верховенство права формує відповідний образ правової системи і визначає ті умови, що дозволяють перетворити цей образ на реальність.
18. У структурі принципу верховенства права доцільно виокремлювати два аспекти верховенства права: формальний і матеріальний. Формальний аспект, який традиційно асоціюється з принципом законності, є лише першим рівнем ідеї верховенства права. У більш широкому розумінні ідея верховенства права враховує, що право має відповідати певним змістовним (матеріальним) критеріям – насамперед правам людини.
19. Принципи правової визначеності й пропорційності слід розуміти як об’єктивні гарантії існування верховенства права, а принцип добросовісності – як його суб’єктивну умову. Якщо правова визначеність відповідає за додержання вимог, що утворюють формальний аспект верховенства права, то пропорційність – за його матеріальний аспект.
20. Основні вимоги, що складають зміст принципу правової визначеності, випливають з ідей передбачуваності права, легкого його з’ясування і користування ним. Оскільки згадані ідеї мають втілюватися як в процесі правотворчості, так і в процесі реалізації права (правозастосування), це обумовлює дві групи відповідних вимог: 1) вимоги до норм права (нормативно-правових актів); 2) вимоги до їх застосування. У свою чергу вимоги до норм права (нормативно-правових актів) можуть бути розподілені на вимоги змістовні і процедурні.
21. Принцип пропорційності слід розуміти як загальний принцип права, спрямований на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу інтересів, відповідно до якого цілі обмеження прав повинні бути істотними, а засоби їх досягнення – обґрунтованими й мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються.
22. У структурі принципу добросовісності необхідно виокремлювати два аспекти: 1) добросовісність при реалізації прав та повноважень; 2) добросовісність при виконанні юридичних обов’язків. При реалізації прав та повноважень вимога добросовісності втілюється в концепціях неприпустимості зловживання правом, заборони обходу закону, добросовісної помилки, а при виконанні юридичних обов’язків – pacta sunt servanda. Добросовісність є засобом, що допомагає зняти або пом'якшити недоліки абстрактної та формальної природи права, наблизити його до відповідності основоположним принципам.