МЕТОДОЛЬОГІЧНА ПРОБЛЕМА В НАУЦІ ПРО ДЕРЖАВУ

PROF. VOLDEMAR STAROSSOLSKY : PROBLEME METHODO- LOGIQUE DANS LA SCIENCE D’ETAT.

I.

_nB розвою кожної науки буває момент, коли вона зупиняється, неначе-б то для передишки та роздуму, коли наступає перевірка наукою самої себе і коли мусить прийти до зведення рахунків.

Такий, власне, момент переживає наука або — точніше — галузі науки, якої предметом єсть держава. На полі цих наук ми бачимо в останні десятиліття XIX століття новий розмах твор­чости. Він різко відбився від релятивного застою, який слідував після оживлення, що його можна спостерігати на протязі XVII та XVlJl століття, коли в звязку з теорією „права розуму" та „су­спільного договору" проблема держави була центральною проб­лемою усеї теоретичної діскусії. І треба сказати, іцо цей новий ренессанс „державознавства" висунув, майже рівночасно з проб­лемами „по суті", і питання методу.

З гори і з усім натиском треба сказати, що ця діскусія дуже тісно звязана з практикою політичного — в широкому значінню — життя. Для найбільше — здавалося-б — абстрактних та „чисто формальних" домагань, можна завжди найти практичне суспільне тло, на якому вони породились. Методольогічна діскусія відбила в собі усі суспільно-політичні течії, що ворушать модерні су­спільства. Цього не вільно забувати при оцінці теоретичної, методольоґічної діскусії. Але при всій свідомості цього глибокого внутрішнього звязку, можна і треба підходити до питань методо- льоґії також з виключно „льоґічною" мірою. Треба розглядати поодинокі методольогічні позіції незалежно від їх суспільного джерела, з увагою тільки на їх льогічний зміст, та з такого-ж становища оцінювати їх. Знання їх суспільної ґенези та практич­ного суспільно-політичного значіння повинно тільки дати нам кращу можливість зрозуміти та оцінити льоґіку мегодольоґічних міркувань. З цього становища можна дивитись на методольогічну діскусію, так би мовити, її „ідеольоґічній чистоті", як на без- інтересовну боротьбу думок. Завданням цієї статті — вказати, бодай загально, на стан методольогічної діскусії, що ведеться тепер відносно теорії держави в такій власне площині: вказати на ті основні, ворожі позіції, з яких різні теоретичні течії ста­раються означити для теорії держави її місце в сістемі наук.

II.

В теоретичному мисленню про державу, можна доволі ви­разно відрізнити три кола, що, не зважаючи на будь-що-будь живу в XlX столітті виміну культурних цінностей, додержали свої відмінні риси та властивості. В цих ріжних колах зацікав­лення питаннями методольогії виявилося з неоднаковою силою. Так в Англо-Саксонському світі можна назвати „прагматизм" пануючим настроєм. Нахил до практичного¹) „родив там нехіть до абстрактного мислення, до „чистої теорії" також в обсягу дер­жавознавства.

¹⁾ F. Reiner. Philosophisches Worterbuch. 1912, на стор. 190.

4

виявила теж в обсягу цієї науки особливого зацікавлення проб­лемами методу?) їх вирішувано, так би мовити, по дорозі, в працях, що займалися проблемами держави та її права по суті. Так робить, наприклад, Дюґюї, — автор, в якого питання методо- льогічного порядку займають, порівнюючи, дуже багато місця та який сам не приймає державної концепції Pycco.²) Иноді зустрі­чаємо у французьких авторів навіть виразно неприхильне від­ношення до абстрактних питань, звязаних необхідно з проблемами методу.³) Натомісць стали методольоґічні питання предметом дуже гарячої діскусії в середнє-європейському колі, що досі ще оста­ється під могутним впливом Канта та Геґеля. Особливо виразно в цьому напрямі виступає значіння генія Данта. Еіскусія, про яку йде мова, це у великій мірі стосовання „критицизму" Канта на полі державознавства. „Неокантіянська" течія означає особливе оживлення цієї діскусії. Не тільки що неокантіянці самі поста­вили питання методу дуже гостро, але тим примусили вони й инших теоретиків звернути більшу увагу на питання методу. Це питання стало таким чином майже центральним питанням теорії держави. Майже немає поміж новішими авторами нікого, хто переходив би мимо його мовчки, не зачіпивши його. Щоб подати докладну картину усього, що писано на тему методольогії, треба було-б писати історію майже цілої нової літератури, що займається теорією держави?) Розуміється, це не лежигь в межах завдання, яке ставить собі ця стаття. Але навіть подати лінію, по якій розходяті ся погляди на метод теоретичного розслідування держави — річ нелегка. Діло в тому, що такої лінії, яка роз- діляла-б виразно протилежні табори — не існує. Поміж роз­ходженнями, про які йде мова, для одних треба було-б тягнути одну „лінію розходження", для других знов иншу. Згоди про те, яке власне методольоїїчне питання треба визнати основним, — не­має.

Без жадного сумніву, повстання методольогічного спору,

¹⁾ C. Brinkmann. Sociologie und Staatswissenschaft, 1923, на стор. 68. (Erinnerungsgabe fur Max Weber, Bd. И.) Але гл. F. Gdny. Science et technique en droit privd positive. I-IIL 1914, 1915, 1921. F. Larnande, N. Berthdiemy, A. Tissler etc. Les methodes jurdiques. 1911.

²⁾ L. Duguit. Traitd de droit ConstitutionneL 1921.

³⁾ Maurice Hauriou. Prdcis de droit ConstitutionneL Par 1923.

⁴⁾ Дуже докладний огляд перш за все німецької літератури цього питання подають H. Kelsen. Der Sociologische und der juristisдоцільности; що держави різняться одна від одної тільки ступнем здійснення в них „розумного права". З’окрема не було теж сумніву в тому, що проблема держави єсть проблемою права.

Народини соціольоґії мусіли внести фермент, власне, перше за все — методольоґічного характеру. Її вихідна точка — це був погляд, що усе суспільне життя підлягає „природним" за­конам в значінню законів, своєю істотою тотожних з законами, яким підлягає природа. Це був погляд, основно протилежний до погляду, який був до сі пануючим. Останній приймав в суспільному життю вільне ставлення людським розумом цілей та розумове створення суспільної організації для осягнення тих цілей. Соціо- льоґія приймала, що як усе суспільне життя, так і окремі форми суспільної організації, являються не твором вільного людського розуму, але неминучим наслідком означених причин. Пануючому „телеольогічному" поглядові на проблеми суспільного життя, протиставила соціольогія, як свій метод, розглядання цих проблем із становища конечного звязку між причинами та наслідками. Протиставлення обох методів, — це було протиставлення „телео- льоґіі" та „причиновости" („кавзальности").

Думка про те, що суспільне життя підлягає пануванню „кав­зальности", що не тільки воно являється твором вільного, ро­зумного мислення, але що і саме те мислення являється неми­нучим наслідком певних причин, — такі думки дуже давні. їх висловлювали вже мислителі древнього грецького світу.^[II]) Серед­ньовіччя було заглушило їх. Вони виринули знову з більшою силою аж після суспільно-політичної та культурної ліквідації се­редньовіччя, а промостив їм дорогу раціоналізм теоретиків „права розуму" та „суспільного договору". Це велике, як по своїй кон­цепції, так і по практичному впливу, учення про початок людського суспільства та про його тотожність з державою викликало передо­всім в Англії вже в другій половині XVII ст. критику, яка звер­нулась проти самої теоретичної основи вчення та протиставила йому власний свій метод. На повстання нової течії мали безпе-

речно великий вплив досліди, зроблені в численних далеких виправах мандрівців до незнаних досі країн. Вони принесли ве­личезний матеріал відомостей про племена та народи „дикі⁴⁴ та „варварські⁴⁴. Ніде серед цих народів не знайдено найменшого навіть сліду такого суспільного стану, про який учила теорія суспільного договору, як про стан людства перед заключениям договору. Це мусіло зродити сумніви в тому, чи оголошений теорією „права розуму“ „природний стан⁴* людства коли-будь існував. За цим сумнівом вставав другий: чи був коли-будь скла­дений договір, як подіктований розумом перехід від стану дикости до „усуспільнення⁴⁴. А далі знову спостереження мандрівців вка­зували на те, що і там, де немає держави, людстао живе не як якась кількість ізольованих одиниць, але скрізь більше-менше зорганізованими гуртами, родинами, родами, племенами, то-що. Це означає, що держава та звязане з нею право — не виключні форми суспільних звязків. Зродилось уявлення „суспільства⁴⁴, як чогось відмінного від держави, самостійного супроти неї. Заразом впала стіна, яку теорія суспільного договору та права розуму ставила поміж людиною та природою.

Різниця методольогічного становища не зараз зазначилась у повній гостроті. Так, у Монтескье та у французьких енці- клопедистів XVIII ст. методольогічних сумнівів не було. Вплив англійських „соціольоґів⁴⁴ на них виявився збогаченням точок, з яких вони підходили до явищ суспільного життя, приневолив їх питати не тільки про те, як „повинно⁴⁴ бути, з становища права розуму, але і якими справді являються суспільні явища та чому вони такі, а не инакші. Так, наприклад, у Монтескье ми бачимо в його „Дусі законів⁴⁴ виразно дві вихідні точки досліджування: пояснення дійсности кавзальним звязком поміж явищами, та уста­новлення політично-правових домагань, постулятів під знаком доцільности. Два різні методи, що лежать в основі міркувань ’одного і другого роду, не звертаються у Монтескье один проти одного, як два методи виключні, з яких кожний виключає другий. Взагалі переважає метод телеольоґічний. Раціоналізм XVIII сто­ліття занадто глибоко просякав усе мислення. Виступ Канта скрі­пив ще вплив раціоналізму на мислення про суспільні явища. Відносно питань про суспільство, про проблеми права^та держави Кант стояв зовсім на становищу права розуму.¹) Його метою було накреслити нормальну державу,^{[4] [5]) себ-то таку державу, яка-б відповідала вимогам діктованої розумом доцільносте. Так само і Фіхте.[6]) Для нього держава дана природою та розумом, при чому природа та розум не являються протиставленням, але двома тавтольоґічними означеннями. Для його, право природи право розуму.}

Поле для двобою двох методів було утоптане щойно після появи в четвертому десятиліттю XlX століття „Курсу позітивної філософії" та пізніше „Сістеми позітивної політики" Огюста Конта.^[7]) Це була подія переломового значіння: повстала нова, вже зовсім виразна, особлива галузь людського знання, заповід- жена колись Віко „нова наука", наука про „суспільство" — „соціольоґія". Ця нова наука визначила проблему держави за одну з своїх проблем. Вона взялась за вирішення цієї проблеми з свого власного становища і, що найважніше, — своїм ме­тодом. Так перестала бути держава предметом виключно тільки юридичного дослідження. Вона стала предметом двох різних на­укових дісціплін, що послуговуються двома різними методами, різниця між якими являється різницею поміж телеольоґією, за­коном доцільносте, та кавзальністю, законом причиновости.

Треба зазначити, що таке сформулювання різниці поміж обома науковими дісціплінами не абсолютне. З одного боку, особ­ливо зразу, наука про „суспільство" не завжди обхоплювала собою і державу. Під впливом Геґеля протиставляли иноді су­спільство та державу, як два неоднородна явища, так що наука про суспільство розумілася, як окрема наука, якой предмет не той, що предмет науки про державу. Так розумів це Моль. Він писав, що „крім науки про державу появилась нова наука, наука про суспіль­ство"?) Розуміється, що поміж різними науками, з яких кожна має инший предмет дослідування, сперечання про метод дослід­ження не було б мислиме. З другого боку, поставлено тезу, що наука про „суспільство* не може бути иншою, як телеольогічною, бо суть суспільних явищ не можна обхопити инакше, як тільки „телеольоґічно*. На такому становищу принціпово стоїть між иншим Рудолф Штаммлер,¹) вимагаючи таким способом для соціольогії прийняття того самого методу, яким послуговується юриспруденція. Не зважаючи на ці, поодинокі відхилення, треба приняти, що в теперішньому стані соціольоґія визнає взагалі проблеми держави за свої та що дла неї держава — явище, яке підлягає закону кавзальности. З такого становища дивляться на державу майже усі соціольоги: Спенсер, Фулльє, Дюркгейм, Рат- ценгофер, Шеффле, Ґумпловіч, Оппенгеймер, Зіммель та инші.^{[8] [9])}

Коли соціольогія визнала проблему держави за свою, юрис­пруденція не перестала уважати її теж своєю. Зродилось спе­речання соціольогії та правознавства про державу. Це — спере­чання за компетенцію та за метод. Поминувши нюанси, відтінки, можна в цьому сперечанню розріжнити три головні погляди. Один погляд визнає, що тільки соціольоґія покликана науково займатись державою. Другий погляд визнає це право виключно за юриспруденцією. Врешті третій визнає, що і соціольогія і наука права однаково покликані цікавитись державою, кожна з них в свому колі і власним своїм методом. Такі ці три основні по­гляди. Наведемо їх так, як їх висловлюють та виправдують тео­ретики, що їх треба було-б визнати „типовими** і, так-би мовити, „репрезентаційними**.

ПІ.

Поміж авторами, що заступають перший погляд, займає Людвик Ґумпловіч найвидніше місце. Він поставив питання методу „рубом“, звертаючи в першу черту вістря своєї дуже гострої критики проти панувалого тоді в науці про державу методу. В цій дісціпліні знання, каже Гумпловіч, все ще треба ставити питання, що таке наука та які ії завдання, — питання яке що-до инших, з’окрема природничих дісціплін, можна було-б вважати зайвим. В блискучих полемічних висновках, звернених гловне проти Шталя, Блюнтчлі та Єлінека, Гумпловіч переводить думку, що наука про державу, аку вони подають, не єсть наукою. Вони свідомо та несвідомо заступають під покришкою об’єктивної нау­кової правди - істини, тільки власні суб’єктивні етичні та полі­тичні бажання й й домагання. Це не може бути завданням науки. Наука повинна, незалежно від якої-будь буб’єктивної оцінки, питати не про те, що повинно бути, а виключно тільки про те, що єсть; її завданням може бути тільки пізнання дійности. З цього становища Гумпловіч протиставлює панувалому тоді напрямкові свій власний погляд на завдання науки про державу та про державне право. Цей погляд, висловлений уривками в усіх майже творах Ґумпловіча, викладений найбільше сістематично в його книжці про „Правову державу та соціалізм".Ц Його можна звести коротко до таких основних положень.

Предметом науки про державу можуть бути тільки „дійсні події" в обсягу державного життя, оскільки в них відбивається частина природнього процесу.2) Помилково усякі теоретики права визнають дійсністю,,,правдою", кожну правну постанову та кожний параграф права „природи", бо дійсність права завжди тільки „релятивна".з) Наслідком цього і неоправдане є змагання де­яких правників „зконструювати державу з права", „таким спо­собом заволодіти політичним правом,4) як обсягом права та юрис­пруденції та додати юриспруденції суверенність в цьому обсягу".5) Право, а з’окрема політичне право, не уявляє собою дійсности держави та її життя. Дійсність виказує раз-у-раз нереальність та неправдивість юридичної конструкції держави. Раз-у-раз ви­ступи, „акти" державної влади перекреслюють ті юридичні кон­струкції держави, що їх творить юриспруденція. При цьому треба провести межу поміж приватним та публічним правом. Прийняте розуміння різниці, яка мається між одним та другим правом, да­леко не вдовольняє. Ця різниця не тільки формальна, але й істотна. Обидва роди права ріжняться один від одного своєю якістю. А власне, приватне право розмежовує „сферу вільности" при­ватних осіб. Держава не тільки може без небезпеки для себе віддати береження та здійснення приватного права особливим установам, але вона мусить бути навіть вдячною юриспруденції, яка виручає державу по-части, в її обовязках сторожа правного

¹⁾ Gump owicz. Rechtsstaat und SociaHsmus. 1881.

²⁾ Там же, стор. 5.

³⁾ Там же, стор. 6.

⁴⁾ Staaisrecht перекладаю терміном політичне право**. Вислів дер­жавне право*' обхоплює собою кожне право, якого творцем** та но­сителем" в юридичному значінню являється держава, отож і приватне і карне право, то-що. Термін „політичне", хоч етимольогічно рівнозначний з словом „державне", має означене значення та виключає можливе непо­розуміння. Він точніший.

^δ) Gumplowicz, Rechtsstaat und Socialismus, crop. 7.

порядку. І в цівільному праві судовий присуд, що здійснює його, абсолютно сильніший, як воля сторін, до яких він відноситься.¹) Накази, що їх містить приватне право, обовязують тих, до кого вони звертаються. Инакше в публічному, з’окрема політичному праві. Саме вже повстання одного та другого права відбувається иншим шляхом. Держава творить приватне право для того, щоб в її межах панував лад та щоб упорядкувати взаємини поміж своїми громадянами. Вона творить приватне прави, так-би мо­вити, добровільно і свідомо. „Натомісць політичне право творить державна влада несвідомо: її намір, звернений... на утримання її панування, на піднесення сили, на розвиток діяльности, яка видається доцільною.^{[10] [11] [12]) Так повстають основи політичного права“. В дальшому розвою виказується потреба списання цього права, ствердження його. Це наступає тоді, коли якась суспільна кляса, або частина суспільної кляси, стане проти державної влади в таке положення, що її інтереси штовхають її на боротьбу з владою. Коли ця класа досить сильна, тоді вона змушує державну владу до уступок. Договір поміж обома сторонами, це „конституція44, конституційний закон. Таким чином політичне право повстає инакше, ніж приватне, „бо політичне право нормує публічне відношення сил, в якому державна влада являється стороною“?) І тим ще різниться політичне цраво від приватного, що коли останнє вже повстало, держава може безінтересовно відноситись до справи його діяння. Натомісць за публічноправною нормою стоїть з своїм інтересом держава, завше готова або боронити цю норму сама, або, коли норма вже не відповідає державному інтересові, змінити її та повести свою діяльність проти порми,- але доцільно.[13]) „Тому не може державна влада ніколи випустити з своїх рук справи інтерпретації та стосовання норм публічного права, ані піддатися цим нормам безумовно". Державна влада не могла ніколи, при всяких умовах, коритися праву в такому значінню, яке має приватне право.[14]) Бо „держава — це фак­тичне панування, яке здавна творило і творитиме далі право..., яке однаково само собою являється тільки фактом, для якого ніяке право не єсть передумовою та яке стоїть по-над правом. Означення „правна держава" не обхоплює цілої істоти держави; воно обхоплює її тільки однобоко та частинно, обхоплює, так- би мовити, тільки окрай її сукні, може цілу сукню, але не саму державу в її* істоті та життю".[15]) Фактичне відношення сил в дер­жаві вносить без перерви поправки в існуючі норми політичного права. Иноді закреслює їх. Такою являється дійсність, і така дійсність має бути предметом науки про державу. Завдання науки позітивного політичного права вбачає Ґумпловіч в тому, що вона повинна досліджувати не тільки самі формально діючі в даній державі норми політичного права, але також і те „фактичне від- ношення сил“, для якого цей „загал правних норм" єсть тільки зовнішнім формальним моментом".1)}

Істотним для становища Ґумпловіча являється погляд, що право та держава ~ це два ріжні по своїй істоті явища. Держава стоїть по-за правом, сама від його незалежна і панує над ним, як його творець та як сила, що „гарантує" дійсність права. Держава являється твором природи. Вона зродилася стихійно в боротьбі „рас" та суспільних груп, яку Гумпловіч розуміє зовсім в дусі давінівської боротьби за існування. Вона не являється твором права; і методами права не можна пізнати її істоти. Наука про державу складає частину соціольоґії. Поміж дісціплін юриспруденції тільки наука позітивного політичного права має відношення до науки про державу, при чому вона не сміє обмежуватись тільки досліджуванням формально діючого права, але повинна цікавитись „істотою" речі, себ-то дійсно існуючими в державі відносинами панування. Таким чином і наука права повинна послуговуватись методом, яким послуговується соціольопя, себ-то методом пізна­вання дійсности, під знаком закона причиновости.^{[16] [17])}

Істотно тотожне методольоґічне становище займає м. и. Франц Оппенгеймер, якого теорія держави також „in merito" покри­вається з теорією Ґумпловіча. Оппенгеймер не вдається в діскусію про метод так основно, як це робить Гумплович. Він коротко проголошує, що „розглядає державу виключно з соціольоґічної точки погляду" та що „юридичної точки погляду не бере під увагу". Політичним правом він цікавиться „остільки, оскільки це право уявляє собою проблему в своїй найзагальнішій формі, властивій цілому державному життю.^[18]) І далі Оппенгеймер на­креслює нам картину повстання та розвою держави та означає її істоту виключно, як соціолог. Коли навести де-які його ви­слови, могло-б здаватись, що він припускає, крім соціольоґічної проблеми держави, ще й юридичну, якої предметом була-б правна істота та характер держави. Але спосіб, в який він по дорозі росправляється з юридичними конструкціями. Савін’і, Блюнтчлі, Єлінека, вказує, що Оапенгеймер не визнає юриспруденції, як науки про державу навіть в її власному обсягу.^[19]) А власне він побиває ті юридичні конструкції держави не юридичними, а соціо­логічними аргументами, вказуючи на те тільки, що ці конструкції не можуть встояти перед соціольоґічною істотою держави. Очеви­дячки, Оппенгеймер визнає соціольогію за науку, що в найвищій інстанції суверенно покликана вирішувати проблему держави.

З поміж инших, доволі числених теоретиків, що займають становище подібне до становища Ґумпловіча, треба згадати тут шведського теоретика Челлена. Зайняте ним становище інтересне перше за все тому, що вже сама вихідна точка його міркувань має особливе значіння. Він не питає, які наукові дісціпліни можуть та повинні займатись проблемою держави. Для нього ця проблема представляє собою предмет окремої наукової дісціпліни. Наука про державу, це для Челлена — окрема наука, з власного метою, завданнями та методом. Його бажанням було дати початок цій науці, „політиці" в старому класічному розумінню. Він виложив свої методольоґічні погляди в праці*про „державу, як форму життя, та в більше систематичній і звязній формі в розвідці „Нарис системи политики". Крім того, дав спроби меріторічного стосування свого методу, між иншим, в книжках про „Швецію", „Сучасні великі держави" та „Великі держави і світова кріза".і)

Для оцінки його значіння та значіння представленого ним напряму, треба згадати, що по ініціативі Поглеса2) засновано 1917-го року на універсітеті в Берліні окрему катедру „державо­знавства" — Staatskunde. Цю катедру дістав проф. Фоґель, який недавно видав писану в дусі Челлена працю про „Нову Европу та її історічно-геоґрафічні основи".з) -

Челлен вимагає від науки про державу, щоб вона була „наукою про державу, якою вона єсть", без всяких обмежень. Він розуміє слово „політика" в його повному класічному зна­чінню, як зібрання в одне ціле знання про державу".боку, вона єсть явищем правним. Тому що теорію названо „теорією двох боків* (Zwei-Seiten Theo- rie)?)

Це вчення заховує близький звязок з соціольогічною теорією Зімеля.^{[22] [23]) Його розвинули сістематично „Зімельянці* — Українець Богдан Кістяківський та Ґеорґ Єллінек. Дякуючи величезній по­вазі Еллінека, учення про „два боки* стало майже пануючим і воно, власне, дало безпосередній почин до методольоґічного сперечання в його теперішній стадії.}

Кістяківський виклад свої погляди в книжці про „Суспільство та одиницю*.^[24]) Вона займається питанням про суспільність, звя- занням одиниць в „зверх-одиничні* об’єднання, „суспільства*. Як один з проявів усуспільнення, Кістяківській розглядував у своїй праці з’окрема також державу. При цьому він виходить з такого теоретичного положення. Суспільні явища ми можемо розглянути з двох різних становищ. Або, ми питаємо про те, які вони в дій­сності, пізнаємо їх емпірічно, шляхом досвіду та поясняємо їх на основі закону причиновости, кавзально. Так поступає соціо- льогія. Або, крім того, ми можемо дивитися на ті самі явища з становища означених цілей, телеольоґічно, нормативно. Таке становище науки права. З’окрема, з таких двох різних становищ ми можемо розглядати і державу, і ми одержуємо два, одно від одного зовсім ріжні розуміння держави. Для соціольоґії держава — це „суспільство або сам загал людей, що знаходяться в безпо­середніх взаємовідносинах моміж собою*, і тому звязані в одну цілість. їх можна уявити собі навіть без зовнішньої державної форми, а проте це всетаки буде суспільство. Зовсім инакше ро­зуміння держави мусить творити юриспруденція. Для неї держава — „правний звязок, субєкт прав, обовязків та власти.^[25]) „В першому соціольогічному розумінню, держава „уявляє собою просто ко­лектив, що має реальну єдність, себ-то, творить колективну істоту, і тому можна звати її просто суспільством. Зате держава в юри­дичному розумірнню — це ідеальна особовість*.^[26])

Подібне методольогічне становище зайняв і Георг Єллінек. Він розріжняє виразно дві різні науки про державу. Його „За­гальне вчення про державу*¹) складається з двох окремих частин: з „загального соціального вчення про державу* (,,Allgemeine So- Ziallehre des Staates*) та з „загального вчення про політичне право* (Algemeine Staatsrechtslehre^u)-^{[27] [28]) Теоретичне оправдання свого становища дав Єллінек головно в сістемі „суб’єктивних публічних прав*[29]) та в „Загальному вченню про державу*. Хід думок Єллінека такий: „Кождий предмет може викликати різні способи пізнання його. Залежно від точки погляду, з якої дивимось на нього, зміняється й пізнання його*.[30]) „Держава виступає перед нами насамперед, як частина життя світу, отже як частина того реального, в значінню об’єктивного, що знаходиться по-за нами. Це — багацтво подій, що відбуваються в часі та просторі*.[31]) Пізнавати ці події ми можемо передусім чисто зовнішно, „об- єктивно*. Але „усі суспільні події можна розкрити тільки тоді, коли знаємо всі псіхічні акти, що викликають їх та переводять. Бо всі зовнішні події в суспільстві — обумовлені волею, якої напрям та зміст впливають з цілого псіхічного буття та діяння людини*. Пізнання цього внутрішнього змісту суспільних подій і держави, як суспільного явища — це пізнання суб’єктивне. Те суб’єктивне пізнання припускає дві різні методи. „Предметом од­ного з нпх єсть держава, як суспільне явище. Вона звертається до цих реальних суб’єктивних та об’єктивних подій, з яких скла­дається конкретне життя держави. „Наукові дісціпліни, що по­слуговуються цим методом, стараються „зрозуміти буття та діяння держави в зовнішньому та внутрішньому світлі*.., „Предметом другого методу являється правний бік держави. Право має под­війне життя. З одного боку це справжнє здійснення права; як таке, воно являється одною з суспільних сил, що творять кон­кретне культурне життя народу. З другого боку, це — загал норм, призначений для переведення в діяння. „В останньому розумінню право не належить до світу, який єсть, але до світу того, що повинен бути. Розуміння та речення, з яких воно скла­дається, не дають можливости збагнути дійсність, а тільки мож­ливість її оцінити*. Тому юридичне пізнання якогось предмету різниться основно від пізнання реальних подій, які відбуваються відносно цього предмету або в ньому/)}

Таким способом істнує дві науки про державу та два способи її виучування. Соціольоґічне виучування держави пізнає та поясняє її дійсну істоту, як вона реально істнує. Юридична наука про державу цікавиться правними нормами, що походять од держави та що відносяться до державних установ та до діяння держави. Обидві вони не заперечують одна одній; навпаки, кожна з них доповнює другу. „Без пізнання правної природи держави не може бути повного її пізнання. Держава, що упорядкована правом, що сама являється сторожем права та розвиває його, мусить необхідно найти собі місце в праві. Мусить існувати правне розуміння дер­жави.¹) При тому, „для юридичного пізнання цікаве виключно питання: як я маю мислити правну державу?*^{[32] [33]) „В площині цього юридичного мислення ми вповні свідомі, що збагнули тільки один бік держави, а власне той її бік, що — як усі правові розуміння — містить в собі тільки внутрішню (імманентну) правду для світу людського діяння. Означити державу саму в собі („Das An-Sich des Staates*), обхопити те реальне, що знаходиться по-за цим практичним світом -■ це не входить в завдання юриспруденції, але в завдання науки про державу, що досліджує природні та етичні основи людського суспільного життя*.[34])}

Останні слова окреслюють зовсім ясно становище Єллінека. „Природне* існування держави, ЇЇ „дійсність*, як „реальність* — це предмет соціальної науки про державу. Ця наука повинна зба­гнути, зрозуміти та пояснити дійсну істоту держави. Юриспру­денція ма$ инше завдання. Вона повинна пізнати ті правні норми, що улаштовують буття та діяння держави, і дати картину держави, що відповідала-б цим нормам. Її розуміння самої істоти держави не мусить відповідати дійсності в природньому розумінню; воно мусить відповідати тільки змістові правних норм. Воно являється „абстракцією* не з „дійсних* „природних* явищ, якими виявля­ється держава, а тільки абстракцією з правних норм.^[35])

Таке засадниче розуміння „двох боків* держави та розріжню- вання двох наук про державу мав Єллінек. Треба сказати, що сам Г. Єллінек не досить точно утримався на такому методольо- гічному становищу. В мериторичному вченню про державу він иноді перемішував одну з одною соціольоґічну та правну точку погляду. Вже самі дані ним дві дефініції держави не держаться на двох відмінних площинах, про які говорить він в методольо- гічних міркуваннях. Зандер зауважує, що перехід від соціольо- гічного до юридичного розуміння держави у Єллінека „відбува­ється без всякої уваги на правні норми* та закидає, що „Єллінек взагалі не знає окремого юридичного розуміння держави*.^[36])

Так само можна закинути, що навпаки „соціольогічне* озна- чения держави містить в собі юридичні елементи, себ-то елементи, які для соціольогії являються „порожнім 3ΓyKOM^u. Його „соціо- льоґічна" дефініція держави звучить: „Держава - це наділане пер­вісною силою панування, звязкове об’єднання (Verbandseinheit) осілих людей."і) Ясна річ, що „первісна сила панування" — ро­зуміння виключно юридичне, для соціолога незрозуміле. Бо вона означає, що „панування" засноване на власному" праві держави, що навіть при фактичній залежності держави, наприклад, од другої держави, ми мусимо „мислити юридично" її право, як її власне право.2) Таким чином, не можна заперечити що-до непослідов- ности в переведенню методольоґічного прінціпу, який визнає сам Ґ. Єллінек. Але це не побиває ще самого прінціпу. Він міг-би виявити себе слушним навіть, і не зважаючи на те, що сам автор його не додержав в мериторичнім стосуванню.

Становище Єллінека вводить у науку про державу дуалізм. Воно протиставляє „емпірічне" та „причиново орієнтоване пі- звання" „телеольогічно-нормативному". Воно не тільки припускає можливість „розуміти" державу то з одного, то з другого ста­новища, але проповідує бажаність та методольоґічну необхідність такого подвійного розуміння. Про те, як сильно поширений цей погляд, свідчить між иншим становище, яке займає безумовний „моніст" —.Макс Адлер. В капітальниій праці про „Марксістське розуміння держави",з) в якій він, звертаючись насамперед проти вчення Кельзена, дає теорію соціольогічного розуміння держави, М. Адлер виразно, різними поворотами, визнає допустимість „юридичного" розуміння. Правда, він вказує з притиском на те, яким порожнім, без значіння, - таким, що врешті зводить на манівці, — являється виключно юридичний спосіб мислення для зрозуміння суспільних подій. Але цим він хоче тільки підкре­слити суверенність соціольогії в її обсягу та безсилість в цьому обсягу „формально-юридичного мислення. „В області „норма­тивного мислення" Адлер виразно визнає „повне право Кельзе- нівської критики пізнання зупинятись на державі та праві, як на юридичних розуміннях".^[37]) „Він визнає теж цінність формального юридичного методу. Він хоче тільки, щоб його не поширювали на обсяг соціольогічного досліджуванняз) Як сказано, таке ви­знання „дуалізму" в методі державознавства особливо характерне з огляду на становище Адлера. Як соціолог, він стоїть рішуче на становищу, що закон причиновости являється пануючим за­коном в обсягу суспільних явищ,¹) Коли він припускає поруч з соціольогєю ще правознавство, як „нормативну” дісціпліну людського знання, то це треба вважати визнанням з боку со- ціольогії того дуалізму методів, який проровідує Єллінек зі ста­новища права.

V.

З істоти вчення про „дво-бічність“ держави випливає, що воно припускає „поза-правне”, „мета-юридичне” позуміння дер­жави. Як суспільний факт, існує для цього вчення держава не­залежно від права, — тому й можна питати про її відношення до права та про взаємини права і держави. Це має далекосягле практичне і теоретичне значінні. На тлі такої постановки справи виникають проблеми — такі, як питання державної суверенности, питання про звязаність держави власним її правом, з’окрема проб­лема розуміння „правової держави”; питання, як розуміти та пояснити державну „самоустановчість”, себ-то, ту обставину, що держава сама установляє і себе і своє право. Немає сумніву, що відповіді, які давало на ці питання вчення, про яке сказано вище, не могло цілком вдоволити. Критика цих відповідей звер­нулась проти самої методольогічної їх основи. Вона стала під­креслювати істотну звязаність держави та права, неприпустимість „діз’юнкції” їх. Вона підносила, що право немислиме без держави, та шо не можна зрозуміти істоти держави, не притягаючи для її означення правного моменту. Скала аргументів, яких вживала критика, була широка. Иноді зовсім виразно пробивається в цій критиці політично-етична тенденція, а власне змагання ря­тувати право та престіж юриспруденції^) — для престіжу якої методольоґічний дуалізм приносить, мовляв, небезпеку, — то знову змагання дати розумінню „правної держави*^{[38] [39] [40] [41] твердішу тео­ретичну основу, ніж давали ій заступники методольогічного дуалізму. Ця тенденція виступає ясно особливо у голандця Краббе.з) Взагалі-ж, можна виділити особливо дві групи теоре­тиків, що поборюють методольоґічний дуалізм зі становища, що правознавство являється властивою наукою, що має вирішати проблему держави. Одна з груп — як Краббе, Ленінґ, Аффольтер, Венцель,4) — приймають, що право — це передумова держави. На­слідком того, держава являється (льогічно, не історічно) твором права і тільки право може пояснити її істоту. Друга група визнав взагалі тотожність права та держави. Так. наприклад, Радбрух та Зомльо1) — уважають, що держава та право — це два боки того самого явища.}

Серед останньої групи особливо незамиренно виступило кільки теоретиків, які розглядають розуміння держави та права зі становища Кантівського раціоналізму. Хоч вони і розходяться між собою в дедукціях, але погляд їх на державу та право — спільний в прінціпі. Вони відкидаюіь можливість подвійного методу в проб­лемі держави. Вони вимагають від науки права, щоб вона стала „чистою юриспруденцією*⁴, в тому розумінню, щоб вона скинула з себе всі впливи політичних, етичних і инших постулятів; щоб відокремила себе виразно від суспільних наукових дісціплін, що „поясняють" явища причиново, та щоб, як „нормативна" наука, вона послуговалась виключно власним методом, відповідним її ха­рактеру. Вони визнають врешті, що держава — це не що инше, як право, і тому державознавство мусить стати юридичною дісціп- ліною. Основоположником цієї течії треба вважати нео-кантіанця Рудольфа Штаммлера. В свойому сістематичному творі про „Го­сударство та право", якого значна частина присвячена питанню методу в суспільних науках, Штаммлер поставив тезу, що су­спільні науки можуть бути тільки нормативними. Далі він по­ставив до правознавства, як науки, домагання, щоб вона рішуче усвідомила собі свій нормативний характер та щоб вона льоґічне опрацювання існуючих правних норм визнала своїм властивим завданням. В „ученню про справжнє право", в „теорії науки права" ^{[42] [43] [44]) та в численних статтях Штаммлер розвинув теорію но­вого „права природи" чи „розуму", що в даних випадках мусить бути сильніше, як позітивні правні постанови. Хоч він і не за­ймався спеціально питанням про державу, але для проблеми, про яку йде мова, учення Штаммлера мало рішаюче значіння. З його домагання „чистої правної льогіки" та методольогічної незалежности права, випливала конечність чисто юридичного озна­чення істоти держави Далі, з істоти „права природи" випливає, що те право стоїть по-над державою, що йому належить льоґічний прімат. Одно і друге вело неминуче до висновку, що тільки право покликане вирішувати питання, з чого складається істота держави.}

Так би мовити, „ех professo" займалися цією проблемою два инші теоретики, що їх праці знаходяться сьогодня в осередку діскусії про методи право-та державо-знавства. Це — ученик Ґ. Єллінека, Ганс Кельзен та Грітц Зандер. Перший з них при­святив цьому питанню дуже глибоко та дуже сістематично опра­цьований твір про „Основні проблеми науки політичного права". Висловлені там думки він розвинув далі в працях про „Межі поміж юридичним та соціольоґічним методом", про „Проблему суве­ренности та теорію міжнароднього права", та про „Соціольоґічне розуміння держави",¹) „Крім того, присвятив він цьому питанню численні статті в науковий пресі. Зандер виклав свої погляди в ши­роко задуманій двохтомовій праці про „Державу та право", в книжці: „Догматика права чи теорія досвіду права"^{[45] [46]) та в кількох пере­важно, полемічних статтях.}

Єсть поміж обома авторами прінціпові розходження в самому погляді на право та завдання науки права. Кельзен стоїть на становищу строгої догматики; учення про право можна, на його думку, розвинути виключно тільки виходячи з „правних постанов" (Rechtssatz). Становище Зандера в багатьох точках наближене до учення Ерліха.^[47]) Він вважав, що вихідною точкою для юриспру­денції мусить бути „досвід права" (Rechtserfahrung), що його дав „правне поступовання" (Rechtsverfahren). Відносно того питання, іцо являється предметом цієї статті, вони обидва стоять на ста-. новищу, що держава може бути пояснена тільки правом, бо Bdha з правом тотожнц. Розуміється, істота цієї тотожности неодна­ково пояснена обома авторами. Зандер вбачає в державі для юридичного мислення тільки льоґічно необхідне розуміння. Для нього „проблема держави, рівна проблемі матерії, реальності права: держава — це єдність погляду на правно-важні факти, дя­куючи єдності правного поступовання.^[48])

„Держава означає єдність цілости усього конкретного права, засновану на удержанню правного поступовання".^{[49] [50]) Кользен зауважує слушно, що Зандер властиво „розвязує („Auflosung") розуміння держави — але**) це вже питання відносно самої сути учення Зандера. Для методольоґічного його становища рішаюче те, ню „тому що держава означає постійність (Beharrlichkeit) поступовання, то вся наука права являється наукою політичного права, а всяка наука політичного права — наукою про посту- повання".1) В термінольогії Зандера це означає: наукою про всі акти, якими виявляється право, від законодавства, разпорядків, судових та адміністративних рішень, аж до „екзекуції", — бо всі ці акти являються „правним поступованням" та дають „досвід права". Проблема держави „соціольогічної", „мета-юридичної" чи історичної для вчення Зандера просто не існує.}

Погляд Зандера, що усе право являється політичним правом, приймає також (незалежно від Зандера) і Кельзен^{[51] [52]) Різниця по­між обома авторами відноситься до розуміння права. Кельзен — догматик. Він вважає, що „чиста" наука права повинна бути дісціпліною правної льогіки. Її предметом може бути тільки загал „правних" постанов (RechfSsatz) з цих постанов, та виключно тільки з них може юриспруденція будувати свою сістему, коли хоче бути „позітивною" наукою, а не наукою „природнього" права, та коли хоче бути наукою права, а не політики, етики, то-що.[53]) Що до розуміння „правної постанови", то Кельзен стояв зразу на становищу, що складаються вони тільки з законів. В пізніших своїх творах він, мабуть, поширив те вузьке розу­міння „правних постанов" також і на звичайове право.[54]) Він розуміє „правні постанови" зовсім формально, себ-то вважає, що їхня істота та правне їх значіння незалежні від їхнього змісту. З’окрема він звертається рішуче проти вчення Іерінга про значіння „ціли" в праві. Кельзен вважає, що питання про ціль правних норм являється питанням „мета-юридичним". Воно може цікавити тільки соціольоґа або політика; для юриста правні норми суть фактами без огляду на ціль, яку ставили собі їх творці.[55]) Тому й питання „інтересів", які, так мовити, охороняються прав- ними постановами, лежить по-за межами правознавства?) Врешті, — а це власне для методольогічного становища Кельзепа основна віч, — він вважає, що і сама проблема повстання норм належить до юриспруденції тільки тоді, коли це повстання можна вивести з инших уже існуючих норм. Таким чином, можна юридично вивести генезу судового присуду з більше загальної норми, що її містить в собі закон; норму закону — із ще більше загальної норми констітуції; врешті констітуційні норми — із загальної, най­вищої норми, що уявляє собою льоґічний початок, та яку, згідно з юридичною гіпотезою, установляє установча авторітативна влада/1) Сама проблема цієї „первісної норми”, як і проблема законодавчого акту, лежить для Кельзена по-за межами юрис­пруденції. Для права ця „первісна норма" єсть „льогічний по­чаток” всякого права, себ-то усіх „правних постанов”, просто „даний”. Юриспруденти мусить прийняти її, як готовий правний факт. Вона сама не має засобів для розліджування генези цієї первісної, початкової норми; вона може тільки прийняти її до відома та будувати на ній свою сістему.[56] [57] [58]) Так розуміє Кельзен право та завдання правознавства. З цим розумінням звязане його розуміння держави. Вихідною точкою для нього стала блискуче переведена критика юридичного розуміння волі. Кельзер виказав з незбитою льогікою, що воля в правному розумінню не має нічого спільного з „псіхічною”, „природною” волею, а являється своєрідним, виключно правним розумінням. Коли ми говоримо, наприклад, про „волю законодавця”, то, явна річ, не можемо мати на думці дійсної „псіхічної” волі ко о-будь, з’окрема волі, якої-будь з по-між осіб, що фактично спричинились до творення закону/) І коли говориться про волю держави, то це теж не означає волі якогось природою даного носителя псіхічної волі. Юридично „воля держави” — це те, що правні постанови на­казують уважати волею держави[59]). З’окрема правні постанови наказують уважати волею держави те, що діють „державні ор­гани”; вони „приписують” „особі держави” діяння цих органів. Таким чином, держава, зі становища права, — це „точка, до якої суть приписані” (Zurrechnungspunkt) ці діяння.[60] [61]) Тому що всі правні постанови, всі правні норми суть волею держави, дер­жава являється, з точки погляду права, „персоніфікацією одно- цілости права”,**) вона єсть тотожною з правною сістемою.}

З цього вчення робить Кельзен важні висновки відносно ріжних питань юриспруденції. Він поясняє ним розуміння „пра­вової держави”, звязання держави її правом,^[62]) то-що. З методо- льоґічного становища важна сама основа вчення Кельзена про юридичне розуміння держави. Сам він підкреслює те, що він одібрав од держави характер „субстанції”, що поставив розуміння держави в площину функціонального відношення до права, та що переніс розуміння держави з по-за права, куди ставила його пануюча теорія, у межі самого права. Він поясняє своє стано­вище аналогією з еволюцією, яку перейшло теоретичне мислення в обсягу теольоґії та природничих наук. Бог, поставлений над природою, — це анальоґія до концепції, що протиставила державу праву та ставила державу по-над правом, як її творця. Чим була для природничих наук перомога над теольоґічним методом, тим повинно стати для „чистого* правознавства перемога над тим дуалізмом, що протиставив право державі та скорив його ій. Як теольогічний світогляд противився законам природи, так „по- надправне розуміння держави* противиться „законам права*.!)

Це своє методольогічне становище Кельзен робить обовяз- ковим для науки права. Треба запитати, чи припускає він для инших наук, з’окрема соціольоґії, можлив сть досліджувати явище держави иншими методами. Таке питання треба поставити, хоч-би з огляду на власні методольогічні міркування Кельзена на тему про відношення законів природи до норм, та різниць поміж кавзаль- ним, телеольоґічним та нормативним способом досліду.2) Ви­разної та непохитно ясної відповіди на таке запитання ми у Кель­зена не знаходимо. З поодиноких висловів можна було-б робити висновки, що Кельзен припускає, крім юридичного, також і соц о- льоґічне позуміння держави, але такої думки не можна погодити з змістом його теорії. Раз держава тотожна з правом, то тільки наука права може розслідити її Lτoτy. При тому Кельзен просто проголошує виключність юриспруденції, як науки про державу. В полеміці проти Єллінека він виразно каже, що погляд Єллінека помилковий, — наче-б то держава могла бути предметом двох різних наук.з) Далі він обхоплює своєю критикою не тільки юридичні, а також виразно соціольоґічні вчення Спенсера, Дюрк- гейма, Єрузалема, Тенніеса, Зіммеля.

Врешті він кінчає працю „Про соціольоґічне та юридичне розуміння держави* словами, що „чиста наука права* разом з тим єсть і „чистою наукою про державу, бо кожна наука про державу можлива тільки, як наука про державне право. *4)

VI.

В завдання цієї статті не входить достаточна відповідь на порушені тут питання. На це не вистарчило-б вузьких рамок статті, до того писаної перше за все з інформаційною метою вказати, бодай загально, на теперішній стан діскусії, веденої про

¹⁾ Йогож Der socio!, u. jur. Siaatsbegriff, стор. 205—251.

²⁾ Иогож Hiuptprobleme, стор. 8—94.

³⁾ Иогож D?r soc. u. jur. Staatsbegriff₁ стор. 115,

⁴⁾ Там же, стор. 253.

метод державознавства. Але всетаки не можна промовчати влас­ного погладу на порушені питання. При неможливості подати докладні мотиви цього погляду, — бо вже самий огляд та оцінка чужих поглядів вимагали-б окремої великої книжки, - я мушу обмежитись коротким „методольогічним визнанням віри“, подати бодай головні тези свого становища. При тому я цілком свідомий того, що основа цих тез звязана з цілим світоглядом, що точно мотивувати їх, означило-б подати мотиви свого світогляду взагалі.

1. Я вважаю, що питанням, на яке треба відповісти в першу чергу, являється питання про припустимість більшої кількости підходів до проблеми держави та звязаних з цим різних методів. Од відповіди на це питання залежить сама постановка дальших питань. Коли можливий тільки один підход, тоді треба запитати, який саме: чи природничий, емпірічно-кавзальний, чи нормативний, юридичний, чи телеольогічний, політичний. Коли-ж навпаки, ви­кажеться можливість розглядати проблему з різних становищ, тоді прийдеться питати тільки про різниці поміж ними та про відношення одної до другої тих дісціплін, що засновуються на різниці підходу та методу. З’окрема треба вирішити питання від­носно двох методів: чи можливо та чи допустимо розглядати феномен держави окремо з становища соціольогії та окремо з становища правознавства?

Треба на вступі зазначити, що це питання не покривається з питанням фільософського монізму або дуализму, як це могло-б здаватись на перший погляд. Вистарчить вказати на те, що Кельзен, який рішуче поборює допустимість різних методів, виразно каже про себе, що він не моніст, що він „не знаходить в свому мисленню шляху, що вів-би через болючу прірву, яка мається між моїм „я“ та світом, між душею та тілом, між підметом та предметом, формою та змістом, між отим вічним роздвоєнням, в які-б слова воно не вдягалось“Л) Навпаки, моніст Адлер при­пускає можливість різних точок погляду та різних методів до­сліджування дежави. З’окрема, допустимість природничо-кавзаль- ного методу поруч з нормативним зовсім не передрішає питання, чи ці два методи один з одним не зливаються десь в якійсь точці та якимсь способом, льогічної істоти яких ми поки-що не вияснили. Моністичне переконання говорить про остаточну одно- цілість цих методів, але воно не заперечує того, що обидва методи існують, воно не виключає також і їх стосовання. Таким чином, припускаючи в прінціпі можливість обох методів, треба тільки запитати, чи допустимо стосу вати їх обох відносно такого явища, як проблема держави, — як це робить Єллінек.

Єллінек каже, що той самий предмет може викликати чимало

¹) Kelsen. Hauptprobleme, стор. VI.

26

різних способів пізнати його (Erkenntnisarten)?) На це зауважує Кельзен, що „прінціпово різний спосіб пізнання викликає прін- ціпову різність предметів⁴*?) Bjh далі каже, що розуміння держави у Єллінека має характер не науковий, а „переднауковий** (vor- Wissenschaftlich), себ-то, що воно взяте тільки з практики, не перероблене науково і тому не має ніякого значіння для науки. Що до першого аргументу, то вистарчить вказати на анальогію з обсягу якої-будь инп.ої теоретичної дісціпліни. Наприклад: міне- ральогія досліджує якість тіла з дуже різнородних точок погляду. Вона питає про барву мінерала, його питому вагу, питому твер­дість, питоме тепло, то-що. Очевидячки, вона розглядає таким чи­ном свій предмет з становища оптики, механики, науки про тепло, то-що. З становища кожної з цих дісціплін мінерал являє собою инший предмет досліду: раз він — джерело оптичних явищ, другий раз — механичних, нарешті — термічних. Не зважаючи на те, для мінеральогії він уявляє з себе той самий предмет досліду. На другий арґумент треба сказати, що взагалі не приходиться говорити про „переднаукові⁴* та „наукові⁴* розуміння, як про абсо­лютно протилежні. Різниця між ними тільки релятивна. Завдання науки — творити наукові розуміння, при чому вона мусить по­чинати „од переднаукового творення розумінь, од життєвого досвіду^[63].³) Що до утворених уже наукою розумінь, то можна говорити про більшу чи меншу ступінь їх „науковости** залежно від „науковости⁴*, вжитого для їх утворення методу. Судити на­впаки про наукову припустимість методу на основі науковости розумінь — це буде „petitio principii**.

Зандер і, насамперед, Кельзен доводять тотожність права та держави двома шляхами. Раз вони вказують на те, як всі другі автори, між иншим і приклонник дуалізму в методах - Єллінек, не можуть обійти звязку держави та права, і як вони мимохіть втягають правні категорії до означення соціальної істоти дежави. Далі вони виказують, з становища права, льоґічну не­обхідність звязати право з державою. Мовляв, звязок права з державою — це не тільки історічний факт. Не тільки держава виступає в історії завжди, як чинник, що „гарантує** право, дає йому характер примусових норм; але ми не можемо уявити собі права, як одноцілої сістеми, без розуміння держави, як „персоні­фікації цієї одноцілости*⁴. На це треба зауважити слідуюче:

Звязок поміж правом та державою - це передусім історіч­ний факт; далі — політичне домагання, що виросло на ґрунті практичних потреб та інтересів, !сторічно, звязок поміж правом та держарою не завжди був однаковий. Феодальна держава уявляла з себе зовсім иніпе ігдношення до правної сістеми, як модерна держава. Погляду, що „кожна держава єсть правною державою*, не можна удержати, як констатування реального, історічно даного факту соціальної дійсности. З становища со­ціальної дійсности, цей погляд - правдивий тільки з' застере­женнями. Звязок поміж правом та державою являється в соціо- льоґічній дійсності етичним та передусім практичним постулятом, а не льогічною необхідністю.¹) Але навіть коли прийняти, що „правність* належить до істоти держави та „державність* до істоти права, — то і тоді не матимемо ще права говорити про тотожність цих явищ. Зокрема, оскільки йде річ про державу, як соціольогічне явище, треба з натиском зазначити, що саме тільки „правове* розуміння її, далеко не вичерпує істоти дер­жави. Мало того. Воно мусіло-б закрити перед нашими очима дійсність, правдиву істоту явищ „державного життя*. Це виказав, між иншим, блискуче Макс Адлер в своїй критиці Кельвена. Він ясно вказав, що виключно юридичні розуміння держави, демо­кратії, революції, панування, діктатури не дозволили Кельзенові обхопити дійсної істоти цих явищ; що Кельзен проходив мимо цієї істоти і неминуче доходить до зовсім невірних, помилкових висновків,^{[64] [65]) Кельзен перевів дуже гостру та в багатьох напрямах плідну критику того, що було досі сказано про державу зі ста­новища соціольоґії. Але навіть виказавши помилковість та ме- тодольогічну непослідовність різних соціольоґічних учень, він ще не довів ані зайвости, ані неможливости соціольоґічного вчення про державу взагалі. Виказавши звязок держави з правом, він не довів, що її істоту можна обхопити тільки самим нормативним, юридичним методом мислення. Власний приклад Кельзена це по­казує. В книжці про „Соціалізм та державу*[66]) він дає спробу застосувати проповідуваний ним юридичний метод при аналізі мериторичного питання. Не зважаючи на всю послідовність та тонкість юридичного мислення, яку виказав Кельзен в цій книжці, спроба зосталась невдалою, власне дякуючи її методольогічній основі та дякуючи виключенню соціольогічного розуміння явищ, якими вона цікавиться.}

Як, з одного боку, не можуть утриматись методольоґічні мірку­вання, що заперечують компетенцію соціольогії відносно проблеми держави, так, з другого боку, те, що каже Кельзен (та з де якими змінами і Зандер) про відношення до цієї проблеми юриспруденції, можна прийняти тільки з обмеженням та умовно. Як сказано вище, становище обох авторів висловлено в погляді, що з юри­дичного становища, держава та право це тотожні розуміння. Мовляв, держава являється персоніфікацією одноцілости правної сістеми, і тому, з льоґічного становища, вона для права утотожня- ється з правом самим, з цілістю конкретної сістеми права.

Передусім: „одноцілість правної сістеми*, оскільки розуміти її, як дійсність, приймає Кельзен зовсім апріорно. Він не довів, що сістеми позітивного права, справді одноцілі, що в них немає суперечностей. Такого доказу й не можна провести, бо навіть колиб-б виявилось, що дійсно якась сістема позітивного права — справді одноціла, то і тоді цю одноцілість треба було-б вважати до певної міри випадковою. Вона-б не була випадковою тільки тоді, коли-б творення права було виключно льогічним процесом, дедукцією чим раз більше конкретних правних постанов із по­станов загальних.¹) В дійсности навіть там, де притягнення до правотворчого процесу фахових юристів повинно було-б забез­печити до певної міри цей льогічний та сістематичний характер права, на практиці відбиваються на ньому впливи „нераціональних* чинників, як боротьба реальних інтересів, недосконалість законо­давчої тактики, то-що.-) Навіть визнавши один тільки закон „джерелом* права, ми не можемо визнати право дійсно одноцілим. Тим менше, коли — згідно з Зандером — визнати джерелом права „правне поступовання*, або коли станути на становищу сильної течії „вільного права*, що уважає суддю не тільки ви­конавцем закону, але і співтворцем права.^{[67] [68] [69])}

Але розуміння одноцілости правної сістеми відноситься, оче­видячки, не до дійсности. Воно утворене, як розуміння „норма­тивне*, себ-то таке, що не має констатувати того, що існує в дійсности, а лише вказувати на те, що з становища правних норм повинне бути.

З такого становища одноцілість правної сістеми єсть „льо- ґічним постулатом*. Вона каже: норма права „діє* тільки під умовою, коли не „діє*, разом з нею та в колі її „діяння*, ніяка

инша, незгідна з нею норма. Тільки під такою умовою ми можемо стосувати правну норму. Це означає, що там де діє якась одна сістема „позітивного права“, не може рівночасно діяти ніяка инша сістема („неспівмитимість" права). Позітивне право одної держави виключає рівночасне діяння позітивного права другої держави; діяння державного позітивного права виключає в свому колі діяння, наприклад, церковного права, то-що. В межах даної сістеми поодинокі постанови не сміють перечити одна одній. Тому „льо- гіка" вимагає неминуче, щоб визнавати кожну сістему позітивного права одноцілою, щоб через те мати можливість усунути не­згідність поодиноких норм, коли вона трапиться, прикладаючи до незгідних між собою правних постанов норму більше загальну. Можливість вийти з усіх конфліктів, які можуть виявитись між правними постановами якоїсь правної сістеми, маємо тільки тоді, коли „будемо мислити" цю сістему, як одну цілість, а власне, як одноцілу сістему, побудовану з норм, чим далі в гору, тим більше загальних. Персоніфікацією цієї власне „одноцілости правної сістеми" має бути юридичне розуміння держави.

Як бачимо, значіння такого розуміння має стисло означені межі. Характер його наскрізь практичний, як і характер права. Воно замкнене межами „догматики", або „догматичної фільсофії" права і по-за тими межами воно втрачає своє значіння. Для питання методольоґії вистарчить сконстатувати це. Питання про значіння догматики права, про її становище в науці права — взагалі можна полишити на боці. Сам Кельзен звертає увагу на те, що значіння доґматики обмежене та що вона зі своїм методом не має ніякого звязку, наприклад, з історією права,¹) з якою разом входить вона в склад науки права, як одна з дісціплін. Це означає, иншими словами, що і те розуміння держави, яке подає Кельзен, єсть тільки „правно-доґматичним“,а не просто „правним" розумінням. Так, навіть, в самому обсягу правознавства єсть ще місце для иншого розуміння держави, ніж доґматичне.

2. Не тільки по-за доґматикою права мусимо припустити можливість иншого розуміння держави, ніж доґматично-правне. Сама догматика не* може вдоволитися самим тільки власним розумінням держави. Будована нею сістема позітивного права мусить дійти до точки, де її засоби, її метод виказуються не- достатними. Вистарчить вказати на міркування самого Кельзена про істоту законодавчого акту. З догматичного становища зовсім послідовно він поборює погляд Єллінека, що ухвалений парла­ментом та санкціонований, але ще не оповіщений закон, єсть уже закон, хоч він не обовязує ще „народу", а тільки самого законодавця. Зовсім слушно каже Кельзен, що коли право ви-

¹) Kelsen, Hauptprobleme, стор. VII.

ЗО

магає промульгації закону для його дійсности, то неоповіщений ще закон не єсть взагалі законом, — одже не може бути він законом і для законодавця. Але він каже, що законодавчий акт — це сума всіх передумов, що потрібрі для існування закону. Він не тільки не єсть державним наказом, але взагалі не єсть дер­жавним актом, функцією держави, комплексом діяння, який можна приписати особі держави, — він являється подією „соціальної на- тури^м, якій не можна дати правної конструкції, як передпосилці права, як передумові правного порядку.¹) Таким чином Кельзен потягнув дуже виразно і міцно лінію, від якої починається обсяг догматики. Тільки те, що лежить по цей бік лінії, себ-то тільки правні постанови, вміщені в оповіщених формально законах, мо­жуть бути предметом юридичної конструкції. Це безперечно явля­ється великим упрощениям завдань правознавства. Можна було-б і погодитись з поглядом, що те, що діється по той бік промуль­гації не належить до догматичної юриспруденції, а до иншої дісціпліни правознавства. Але це полекшення завдань доґматики припустне тільки там, де обраний Кельзеном приклад відповідає діючому праву. Коли-ж в правній сістемі не існує установи про­мульгації закону, або коли, — як в Сполучених Державах Пів­нічної Америки, суддя покликаний в певних умовах, обслуговувати дійсність закону, не зважаючи на його формальну промульгацію; тоді догматика змушена буде цікавитись і проблемами, що стоять по той бік демаркаційної лінії Кельзена. Вона стоїть тоді впрост перед проблемою держави, не як персоніфікації одноцілости правної сістеми, але як „суспільного явища". 1 цієї проблеми вона не в силі буде розвязати тільки своїм власним методом. їй неминуче до­ведеться звернутися не до свого, а до соціольогічного розуміння держави, а то навіть і до „політичного".^{[70] [71])}

Недостатність для самої навіть доґматики виключно її влас­ного розуміння виступає особливо маркантно в проблемі ре­волюції та кожного державного акту, що порушує „тяглість" правного життя в державі, зокрема юридичну правильність за­конодавчого процесу. Позітивістична теорія та догматика завжди сходять з дороги цієї проблеми. Вони збувають її коротко та легко увагою, що, мовляв, питання переможної революції, що повалила легальну досі владу, або питання вдалого coup d^,etat — це питання виключно фактичні, а не правні. Правознавство, — кажуть вони, — може цікавитись тільки тим „готовим уже" правним ладом, що запанував після доконаного перевороту. Це становище, не може нас вдоволити. Коли-б воно було слушним, то це був-би доказ несили не тільки позітивного права, але і права взагалі і правознавства. Тоді треба було-б серьозно поста­вити питання про вартість цієї дісціпліни знання, що ухиляється од відповіди на найбільше прінціпове для неї питання. Не вдаючись в розгляд цієї проблеми по суті, — що вимагало-б окремої студії, тут треба вказати на неприпустимість такого ухилювання, власне зі становища теорії чистого права. Вказано вже на те, що це вчення приймає „одноцілість правної сістеми” як льоґічну необхідність. Отож ця „одноцілість” не перестає бути льоґічною необхідністю і тоді, коли стався факт революції, або „порушення констітуцїї”. І вона вимагає, теж льогічно неминуче, — щоб і ці факти були вміщені в правній сістемі, раз вона має зс сти­натись одноцілою. Та зробити цього не можна на основі тих розумінь, що може дати тільки нормативний метод доґматики. Потреба в иншому ще розумінню держави та державних проявів прінціпово встає також і перед догматикою.

Приклад революції та coup d^,etat — робить наочним мар- кантне значіння проблеми, що істотно, — лише не з такою практичною настирливістю, — існує і там, де не має свіжих фактів правного перевороту, — бо для юридичної льоґіки істоти речі не зміняє та обставина, чи такий факт відбувся зараз, чи він лежить в далекому минулому. А в основі кожної позітивної правноі сістеми можна знайти такий факт, юридично однозначний з революцією. Треба сказати, що правний позітивизм виявляє, в цьому власне напрямі, скептицизм, якого не знали, наприклад, учення про суспільний договір, або, з другого боку, так звана констітуційна доктрина, що на свій спосіб стараються знайти цю „одноцілість правної сістеми”. Теорія права природи знаходила основу цієї одноцілости в ученню про суспільний договір. Консті­туційна доктрина витворила вчення про „установчу владу” (pouvoir Constituant). Позітивісти кажуть: „ignoramus et ignorabimus".¹)

Думаю що причиною цієї резін’яійї, визнання своєї несили що-до одної з основних проблем теорії права являється, між иншим, і методольоґічна доґма, про яку йде мова. Що таку резін’яцію не можна виправдити, насамперед зі становища, яке займає між иншим Келыен, про це сказано вище. Що спроба вирішити цю проблему не безвиглядна, це виказав недавно Шмідт- Доротіч в інтересній праці про „діктатуру”.^{[72] [73]) Він розглядає в ній як-раз ті проблеми, які Кельзен уважає поза-правовими. Немає сумніву, що Кельзен назвав-би висновки Доротіча не юридичними. Але як-раз вони дають у прінціпі можливість урятувати одноцілість правної сістеми і в таких випадках, коли формально-юридичний метод своїми засобами не може того зробити.}

3. Полишається ще сказати про питання методу зі становища соціольоґії. Метод розсліджування явища держави мусить бути ДЛЯ СОЦІОЛЬОҐІЇ в основі тотожним з методом, якого вживають природничі дісціпліни. Це означає, що державознавство мусить виходити дослідження дійсности, реальних фактів, які складаються на явище держави. Далі воно мусить вияснити їх, себ-то знайти між усіма ними причиновий звязок, обхопити їх зі становища закону причиновости. Усе це не означає, що соціольоґічне дослі­джування держави повинне, або може відмежуватися від норма­тивно-юридичного. Між обома методами існує тісний звязок, не зважаючи на різну якість самих методів.

Як догматика права не може замкнутися зовсім перед соціо- льоґічним розумінням держави, так і соціольоґія держави мусить цікавитися самим правом та наукою права, юриспруденцією, з’окрема і догматикою права. Для цього існує цілий ряд мотивів, бо існує власне для соціольоґії цілий ряд питань, що зачінають собою питання права.

Таке питання викликає в першу чергу самий связок між правом та державою. Він уявляється зі становища соціольогії зовсім инакше, ніж зі становища правної догматики. Остання питає, як треба мислити взаємовідносини між правом та державою згідно з пра­вилами юридичної льоґики. Соціольоґія питає, як ці взаємовідносини в дійсности складалися, та чому вони складались так, а не инакше. Юридична догматика „нормативно“ доходить до постулату пра­вової держави, а у Кельзена, Зандера та Краббе і до висновку, що кожна держава єсть держава правова. Соціольоґія знає держави, в яких звязок з правом був дуже слабкий. Для неї правова дер­жава уявляє з себе тільки один з існуючих типів держави, і сама ця „правовість“ уявляється, не як льоґічний висновок з постанов позітивного права, але як наслідок чинности різних причин, та як вислів існуючих обставин.

І саме правне життя в державі цікавить соціольогію з зовсім иншого боку, ніж правну догматику. Для останної важне тільки те, що означені норми права формально „діють", з’обовязують. Чи дійсне життя відбувається відповідно правним нормам, — це для доґматики права не має значіння. Правний припис, що його постійно „порушують", для неї така сама постанова діючого права, як кожна инша?) Зовсім инакше відноситься до цих справ соці­ольоґія.

Для неї важний передусім факт, що держава, як один із типів людського об’єднання, тримається за домогою правних норм. Цей факт сам собою відрізняє державу од инших соціальних звязків, що їх об’єднуюча сила обходиться без цього засобу.

¹) Kelsen. Hauptprobleme стор. 27—33.

33

На цьому побудував, наприклад. Tенньес свою характеристику держави,¹) і цей момент підносять майже всі соціольоги в своїх означеннях явища держави.

Далі, важне для соціольоґії пізнання самого змісту „діючих" норм. Але це пізнання, що само собою являється єдиним та оста­точним завданням юридичної догматики, має для соціольогії зна­чіння тільки необхідної передумови для властивого, соціольоґічного пізнання держави. А власне, на тлі цього „ вступного “ пізнання мусить соціольогія ставити і розвязувати ряд істочних для неї питань.

В першу чергу зміст „діючого" права дає їй до певної міри „ключ" для пізнання суспільної дійсности. Діюче право, як загал обовязуючих норм для дійсного поводження, має завжди вигляди викликати згідне з цими нормами поводження людей, що зна­ходяться під їх пануванням. Безперечно, це тільки „вигляди", не абсолютна певність, але — сам Кельзен визнає це попутно — дійсне життя пливе „взагалі" згідно з правними постановами, і „порушення" цих постанов уявляє з себе щос виїмкове Макс Вебер зве ці вигляди правних норм на здійснення — „шансом". В цьому власне „шансі" правних норм на здійснення лежить соціольоґічна істота держави^{[74] [75]) себ-то в тому, як ці норми здійсню­ються та будуть здіснюватись.}

На цій точці найясніше виступає ріжниця між соціольоґічною та догматично-правною точкою погляду. Для формального право­знавства річ іде виключно про „правну дійсність" норм, про те, що вони обовязують. Для соціольоґії важна їх „дійсна дійсність", важне те власне, що норми формально дійсні, суть справді дійсною, реальною, фактичною схемою для людського поводження. Названо це, в протиставленню до правної дійсности норм, їх „фактичністю". Отож пізнати що власне „фактичність норм", дійсне життя не норм, а людей в їх діяльних взаємовідносинах, і являється зав­данням соціольоґії. Для цього завдання ключ дає, між иншим, знайомість з позітивним правом, власне дякуючи „шансам", які мають ці норми на здійснення. І треба сказати, що значіння цього ключа таке велике, що без нього пізнання соціальної дійсности просто неможливе.

Не менше, ніж пізнання „фактичности" норм, їх „дійсного діяння", важне для соціольоґії пізнати їх практичну несилу, — по­водження людей, незгідне з містом норм. В цьому напрямі пі­знання доповнює картину соціально? дійсности, що була-б не­повною, коли-б обхоплювала тільки згідне з нормами поводження людей. Як приклад такого соціального пізнання можна вказати крімінальну статистику. Треба сподіватись, що повстануть анальо- ґічні дісціпліни знання також і що-до инших частин права. Ба­жаність таких дісціплін не може підлягати жадному сумніву. Без них ознайомлення з „дійсністю" правного життя — в соціольо- ґічному розумінню являється дуже неповним.

З становища соціольоґії виринає далі таке питання: в якому відношенню стоїть соціальна дійсність до змісту правної сістеми? Це питання не тотожне з питаними, про які сказано вище. Там йшла річ про пізнання, — користуючись знайомістю з правом, соціальної дійсности. Тут мова йде про порівнання цієї дійсності! з „дійсністю права". Пізнання цього відношення для соціольоґії має власну свою цінність. Пізнання: чи, чому та в якій мірі мають норми позітивного право,,шанси" на здійснення, оскільки вони діють справді „мотивуюче" на людське поводження, — таке пі­знання дає можливість заглянути по-за самі тільки зовнішні людські вчинки. В практичному життю ми говоримо про „почуття права" в тому чи иншому суспільстві. Питання цього „почуття" єсть, очевидячки, одною з проблем, мимо якої теоретична наука про суспільство не може мовчки перейти.

Врешті для соціольоґії сама правна дісціпліна, як така, єсть дуже важною проблемою пізнання, з’окрема доґматика „полі­тичного права". Вже вказано на те, що, між иншим, М. Адлер припускає існування „формально-правних розумінь", незмінних та обовязуючих абсолютно, раз на завжди, незалежно від кон­кретних умов соціального буття. Такий погляд треба визнати помилковим. Навіть найбільше, здавалось-би, загальні „формальні" розуміння завжди звязані своїм корінням нерозривно з умовами соціального буття, через яких породились. Відносно формально- юридичних сістем минулого ми можемо виказати цю залежність „без решти". Немає ніякої о.нови припускати, що ця залежність перервана для сучасности. На жаль, майже одна тільки.„мар- ксістська" течія послідовно звертає увагу на цю залежність; вза- галі-ж про неї забувають. В цітованій уже статті, Канторовіч зауважує, що теоретики, здається, забули, що вони також самі - актори соціального буття та „ставання", — одже також і предмет соціольоґії. Він додає жартовливо, що це сталося, мабуть, дякуючи відомій розбіжності думок професорів.

Безперечно, при творенню наукових розумінь та сістем, ми маємо право та мусимо творити їх „як-би“ абсолютно. Ми не­обхідно змушені послуговуватися „як-би абсолютними „гіпоте­зами для праці" (Arbeitshypothese). Це відноситься теж і до теорії права, з’окрема до догматики. Але при всій припустимості цього ми мусимо задержати свідомість „релятивности" цього „абсолют­ного". Відносно подуманих льоґічно — як абсолютні — формально- правних розумінь необхідно мати свідомість їх „соціальної за­лежносте про яку сказано вище. Звідси пливе необхідність

Проф. Володимир Старосольсъкии,

безнастанного „самоконтролю", „методольогії" відносно самого творення методу. В цьому власне напрямі соціольоґічне розуміння повинне стати для „чистого правознавства^w засобом самоконт­ролю. Як такий, воно може віддати юриспруденції неоцінні при­слуги.

36

3) Т. Sternberg. Einfiihrung in die Rechtswissenschaft I 1920. Стор. 135, слід