3.2 Змінив структурі, повноваженнях та функціях комерційного суду

Отже, зміни у торговому судочинстві знаходилися у безпосередньому зв'язку з великими реформами другої половини ХІХ століття і, перш за все, з реформуванням судової системи і міського самоврядування.

Судова реформа 1864 року вилучила частину справ з підсудності комерційних судів. З набранням чинності у Одеському судовому окрузі Положення про нотаріальну частину, справи про кріпосні акти були віднесені до компетенції нових судових установ. Посада прокурора при комерційному суді була ліквідована ще у 1831 році. Обов'язки прокурора по контролю за діяльністю комерційного суду були покладені на прокурора Одеського градоначальства, а коло його повноважень було обмежене наглядом за законністю укладання кріпосних актів. А з віднесенням останніх до повноважень нових судових установ, припинився безпосередній контроль прокуратури за діяльністю Одеського комерційного суду. Рішення комерційного суду предписувалося приводити у виконання за правилами Уставу цивільного судочинства врученням виконавчих листів.

Склад Одеського комерційного суду залишався незмінним до створення у 1877 року особливого вексельного відділу для вчинення стягнень по векселям. З 1877 року і до 1908 року склад комерційного суду був наступним: голова, товариш голови, старший член, два члени від уряду і один член від купецького стану. Голова, старший член і член від купецтва обирались, інша частина суду призначалась урядом з чиновників.

Першим головою Одеського комерційного суду, як уже згадувалось, був граф де-Сен-Прі (1808-1811), другим Т.С. Трегубов (1811-1820); потім ідуть: К.С. Дембровський (1820-1827), Д.С. Бобров (1827-1829), граф Сівере (1829-1835), Гамалей (1836-1853), Карузо (1853-1957), О.Ф. Мітьков (1857-1884), П.М. Кіч (1884-1902), К.Ф. Вирпша (1902-1907).

У 1893 році Міністерство юстиції склало записку про повну ліквідацію комерційних судів у Російській імперії.

Слід відзначити, що на кінець XIX століття комерційні суди існували або як самостійні судові установи, як це було у Росії і Франції, або як особливі судові відділення при загальноцивільних судах Німеччини і Австрії.

Для розгляду торгових справ в загальноцивільних судах могли створюватися окремі засідання за участю осіб торгового звання(проект австрійського уставу цивільного судочинства).

У комерційних судах Франції всі судді належали до торгового стану. В інших країнах, де збереглися комерційні суди, їх склад був змішаним: голова і декілька членів були професійними суддями, а інші члени суду належали до торгового стану. За російськими законами голова, товариш голови і частина членів призначалась указом імператора за поданням міністра юстиції з числа кандидатів(юристів), обраних купецтвом на визначений термін (4-6 років), а інші члени обирались від купецтва терміном на 2-3 роки.

Усі судові справи зосереджувались у канцелярії. Для виконання її доручень у штаті суду були присяжні стряпчі. Занесення до списку присяжних залежало від комерційного суду. Окрім присяжних стряпчих, на ведення справ приватних осіб у комерційних судах мали право: купці, які вели торгівлю, якщо вони не були задіяні у судових справах у інших судах; особи, які працювали у конторі позивача або відповідача; посадові особи або уповноважені у справах державної скарбниці, кредитних установ і міських спілок.

У 1890-х роках підвідомчість комерційного суду у Російській імперії розповсюджувалася тільки на те місто і повіт, де знаходився цей суд. Закордонні ж суди вели справи тільки підпорядкованих їм округів. Повноваження комерційного суду розповсюджувалось, крім цього, на всіх іногородніх торговців: а) коли в угодах між ними буде постановлено, у випадку спору, розбиратися саме в тому місті, і б) коли предмет спору знаходиться у тому ж самому місті, де діє комерційний суд.

Повноваження Таганрозького суду розповсюджувалося на міста Ростов і Бердянськ, Керченського – на Кримський півострів, Кишинівського – на всі міста Бессарабії.

У ряді справ повноваження комерційних судів розповсюджувалось не тільки на судові справи. Так, вони здійснювали реєстрацію торгових закладів, наглядали за мірами і вагами, скріплювали торгові і маклерські книги, засвідчували угоди, здійснювали охорону спадщини, видавали свідчення торговим учням, стягували встановлені збори тощо.

У 90-ті роки XIX століття за діючим законодавством, позасудова компетенція комерційних судів була ще більше обмежена і, окрім справ з торгової неспроможності обмеженню підлягали: справи по охороні спадщини осіб, які утримували фабрики і різні мануфактурні заклади, або товаришів торгового підприємства; в округах комерційних судів Одеського, Таганрозького, Керченського і Бессарабського – призначення і звільнення біржових маклерів і аукціоністів, постачання їх інструкціями і шнурковими книгами і нагляд за діями цих осіб. Суди Керченський і Бессарабський затверджували і звільняли крім цього і біржових бракувальників, а також засвідчували і затверджували акти на морехідні судна.

Що стосовно справ судових, то законодавство або перераховувало ті позови і угоди, які воно признавало торговими, або ж вказувало на загальні ознаки, за наявності яких угода визнавалася торговою.

Російське законодавство тих часів давало приклади обох засобів визначення підсудності. Так, незаперечно відносились до компетенції комерційних судів:

1) всі справи про торгову неспроможність;

2) стягнення по векселям на суму більше 500 рублів у регіонах, де була проведена судова реформа (Архангельській комерційний суд розглядав справи по всім векселям, без обмеження суми позову);

3) справи по морській торгівлі, як-то: по спорам і позовам, що виникали з договорів при торгових відправленнях, будівництві, купівлі, ремонту і фрахтуванні кораблів і купецьких суден, з морського страхування, аварії тощо;

4) справи по скаргам на купецьких приказчиків і лавочників, судновщиків, артельщиків, браковщиків і на інших осіб, що мають відношення до торгівлі;

5) справи маклерські, тобто угоди, що укладались на біржі шляхом маклерських записок.

Окрім цього, судова практика віднесла до компетенції комерційних судів позови у справах про передачу права на торгівлю і про право використання імені торгової фірми і її атрибутів (торгових знаків, етикеток тощо).

Закон формував загальне правило, за яким компетенції комерційного суду належали всі спори і позови з торгового обігу, угодам і зобов`язанням.

На той час, європейська наука торгового права і ряд законодавчих актів розділяли торгові угоди на три види: торгові угоди по суті, торгові угоди за промислом і торгові угоди за прибутком. Російське законодавство подібного поділу не знало і вітчизняна практика встановлювала наступні ознаки торгової якості угод:

1) спекулятивність угоди;

2) кількість придбаного товару, який перевищує межу звичайного особистого використання;

3) двосторонність, тобто торгове значення угоди для сторін, що її укладають;

4) наявність кредиту.

Типовою торговою угодою признавалось придбання товарів для їх подальшого відчуження у тому ж самому, або переробленому вигляді, з спекулятивною метою.

Інші торгові угоди вимагали додатково для визнання за ними торгових властивостей і підсудностей, здійснення їх особою, для якої вони були промислом. Так, наприклад, банкірські справи з переведення грошей, їх заліку тощо визнавалися торговими, якщо були здійсненні банком, хоча за своєю суттю ці операції могли здійснюватись будь-якою особою, і тоді вони вже не належали до торгових. До подібних угод відносилися комісійні, експедиторські, з перевезення товарів (але тільки не залізничне перевезення, яке виключалось Загальним уставом російських залізниць з кола справ торгової підсудності, справи з страхування товарів, утримання різного роду довідкових, комісійних та інших контор.

Окрім цього, до кола повноважень комерційних судів входили і такі справи, які хоча за своєю суттю і не відносились до торгових, але прираховувались до них у зв`язку з їхнім стиканням з торговою діяльністю купця (торгові при прирощенні). Сюди відносились: купівля допоміжних і обстановочних предметів і матеріалів, найми приміщень і транспортних засобів тощо.

Відносно ведення справ комерційні суди в країнах Західної Європи керувались загальними законами цивільного судочинства з деякими винятками. У Російській імперії вони керувалися, перш за все, Уставом торгового судочинства [143]. Допоміжними законами служили друга частина XVI т. Повного зібрання законів Російської імперії і Устав цивільного судочинства. Крім того, важливе значення мали джерела, які регулювали торговий обіг – Устав торговий, Устав кредитний, Устав про промисловість, Устав про прямі податки, Устав консульський, Устав про промисловість фабричну, заводську і ремісничу та деякі інші нормативні акти, відсилки на які ми, зокрема, зустрічаємо в рішеннях та ухвалах Одеського комерційного суду. Не треба скидати з рахунку і значення для комерційного судочинства місцевих торгових звичаїв.

Головною особливістю ведення справ у комерційних судах, як у Російській імперії, так і в інших країнах, було прагнення до як найшвидшого розгляду справ, особливою оперативністю характеризувалось ведення справ у французьких комерційних судах, де у всі часи їх існування панував принцип усного розгляду торгових справ. Мабуть це і було головною причиною того, що Одеський комерційний суд 1808 року було створено на зразок французького.

Для розгляду нагальних справ голова міг призначати надзвичайне засідання суду навіть у святкові дні. Нагальними визнавалися ті справи, які у зв`язку з приховуванням відповідача або його майна, або затримкою відправлення товару, могли нанести значних збитків позивачу. Письмове ведення справи допускалося або за проханням сторін, або рішенням суду. Для письмового розгляду призначався один день на тиждень. В області доказів Устав торгового судочинства відводив значне місце присязі.

Присяга складалась не інакше, як за згодою сторін. Суд міг тільки запропонувати сторонам присягнути. Допит свідків здійснювався за дорученням суду, його членом, у присутності секретаря, який складав протокол. Незаперечний доказ мали торгові, маклерські книги і записки, рахунки і розписки, які при наявності певних умов вважались досконалими доказами.

Рішення комерційного суду формувалося канцелярією (як і в дореформених судах). Вищою апеляційною інстанцією для комерційних судів залишався Сенат.

Касаційної інстанції для комерційних судів не існувало. Оскарження його рішень проводилося як в приватному так і в апеляційному порядку.

Принесення приватних скарг допускалось тільки на відмову у правосудді, за неприйняття заяви про відвід суду чи судді і на допуск судом до розгляду заборонених доказів. Апеляційні скарги подавались, як правило, в двомісячний термін, а у справах фрахтових, вексельних і конкурсних – в місячний термін. До принесення скарги, сторона незадоволена рішенням суду, повинна була заявити про це у суді у восьмиденний, а у справах фрахтових, вексельних і конкурсних – в триденний термін.

Комерційний суд вирішував остаточно, без апеляції наступні справи:

1) всі справи у столицях до 3000 рублів, а в інших містах - до 1500 рублів;

2) всі справи, навіть ті, які не перевищували вказані суми, якщо сторони за взаємною згодою побажають їх припинення у суді.

Як виняток, у деяких вексельних і конкурсних справах, де сума позову була меншою вищеназваних, апеляційні скарги допускались.

Зупинимося на підвідомчості справ Одеському комерційному суду. Територіально юрисдикція Одеського комерційного суду охоплювала місто Одесу і Одеський повіт. Підсудними суду були не тільки постійні мешканці, а й ті, хто тимчасово перебував у цьому районі, а також іноземні купці, якщо у договорі з ними було обумовлено на випадок виникнення спору розгляд його Одеським комерційним судом.

Підвідомчі Одеському комерційному суду справи умовно можна розбити на дві головні категорії: а) судові справи і б) справи позасудові. До перших відносились:

1) спори і позови, що витікали з торгових дій, як-то: а) справи, які виникали в результаті проведення торгових операцій при будівництві, купівлі, ремонту, наймі кораблів і купецьких суден і їх відправленні б) справи комісійні, експедиційні і маклерські, вексельні і банкірські і, також, в) справи за позовами до цехових організацій в характерних торгівлі обігах.

2) спори і позови, що виникали з торгових договорів і зобов'язань, тобто виникали безпосередньо з торгових правовідносин, хоча і стояли поза системою торгових дій, але підпорядковувались комерційному суду чисто з практичних міркувань, за їх тісний і нерозривний зв'язок з торгівлею: а) справи з позовів до осіб, які безпосередньо займалися торгівлею; б) справи з спорів і позовів, що виникали поміж товаришами торгових домів, співучасниками будівництва, купівлі, ремонту і фрахті кораблів і купецьких суден; між господарями тих і інших і корабельниками; між корабельниками і корабельними служителями; в) справи з морського страхування, аварії, бодмерії і корабельної аварії, а також з позовів в цехових і інших, характерних торгівлі зобов'язаннях; сюди ж, на підставі Особливого положення для Одеського комерційного суду 1835 року, відносились також справи, що виникали з договорів найму магазинів, амбарів і інших приміщень, призначених для хлібо-експортної торгівлі.

До позасудових справ відносились: а) справи про торгову неспроможність; б) справи про створення адміністрації і про продовження діяльності торгового підприємства після смерті власника, а також, у зв'язку з ліквідацією у 1869 році міської поліції; в) справи з незаперечно опротестованих векселів (стягнення за якими проводилося раніше міською поліцією). Такі позови спочатку приймались без врахування розмірів вексельної суми, а з введенням у 1891 році спрощеного порядку судочинства, — лише на сумму понад 500 руб., за винятком позовів, висунутих казенними установами. Таким було коло справ, підвідомчих комерційному суду на той час.

Слід відзначити, що компетенція комерційного суду значно обмежувалася у порівнянні з його дореформеними можливостями, коли він був мало не єдиною правильно організованою судовою установою.

Так, по-перше, за Уставом 1808 року, до компетенції Одеського комерційного суду були віднесені і справи сирітських судів, як-то: обрання опікунів і попечителів для малолітніх сиріт, вдів і всіх тих, хто у відповідності з законом позбавлений права розпорядження своїм майном, а також і нагляд за їх діяльністю.

По-друге, до введення у 1869 році в Одеському судовому окрузі Положення про нотаріальну частину, комерційний суд вів також: справи про видачу купчих на продаж маєтків і оціночних свідоцтв на доми і інші будівлі; складання заставних, поступок тощо; введення у володіння, а у випадку невикуплення, — продаж з публічних торгів і затвердження актів, здійснених маклерами на кораблі та інші морехідні судна.

По-третє, у зв'язку з відсутністю в Одесі на той час спеціальних установ для нагляду за правильним і законним здійсненням торгових угод на комерційний суд був покладений контроль за діями офіційних торгових агентів; при цьому, суду надавалося право накладати на них дисциплінарні стягнення у вигляді догани і пені, і навіть, відсторонення від посади. З 1894 року торгові агенти були підпорядковані нагляду Одеського біржового комітету.

Деякий час при Одеському комерційному суді існувала Комісія нейтрального мореплавання для ревізії всіх іноземних кораблів, що заходили до Одеського порту. Ця Комісія була створена за наказом Олександра I від 18 червня 1809 року і проіснувала чотири роки до закінчення англо-шведської війни.

Кількісний склад Одеського комерційного суду залишався незмінним до запровадження у 1877 році особливого вексельного відділення. До штатного розпису суду входив голова і чотири члени. З них, у перші роки існування суду, голова і два члени призначались безпосередньо центральною владою, а інші два — затверджувались градоначальником з чотирьох кандидатів, обраних купецтвом .

Проте, незабаром з'ясувалось, що члени суду, які призначались урядом не володіли достатніми знаннями в галузі комерції і мореплавства. Ось чому, з 1827 року, відповідно до подання тодішнього управляючого Новоросійською губернією і Бессарабією графа М.С. Воронцова, був значно посилений склад суддів-купців, обранням всього складу суду, за винятком голови і старшого члена, з середовища місцевого купецтва. Згодом виборні засади суду були поширені на весь склад суду, в тому числі і на його головую.

Кандидати на всі вказані посади спочатку обирались купецтвом у міській думі, під наглядом існуючого тоді відділення комерційної ради. То були загальні збори купців 1-ої і 2-ої гільдії, "к гражданскому обществу принадлежащих, из иногородних гостей тех же гильдии и из иностранных гостей, в Одессе записанных", тобто, місцевих і іногородніх купців і іноземців, записаних у гільдії. Але згодом, у зв'язку з прискоренням темпів торгівлі в Одесі, кількість останніх збільшилась наскільки, що існуючий порядок обрання став неможливим за відсутністю приміщення, де могли б зібратись усі купці. Це послужило приводом для порушення Одеським відділенням комерційної ради у 1864 році питання про зміну порядку виборів комерційного суду.

У відповідності з указом Правительствуючого Сенату від 11 серпня 1865 року, вибори здійснювали "особо выборные купеческого сословия", з приєднанням до них уповноважених з іноземців, які здійснювали торгові операції в Одесі. З обраних зборами кандидатів, за поданням міністра юстиції імператорським указом Правительствуючому Сенату призначався голова і старший член суду, спочатку безстроково, а з 1851 року — на чотири роки. Особи, обрані на посади членів суду від купецтва, затверджувались генерал-губернатором, або ж градоначальником на дворічний термін. Після завершення цього терміну купецтву надавалося право або входити до владних структур з клопотанням про продовження терміну виконання обов'язків членів суду, або приступати до виборів нових кандидатур.

Відносно ж критеріїв, яким повинні були відповідати кандидати на посади голови та членів суду, то в цьому відношенні до 1862 року існувала лише одна вимога: кандидатом на посаду голів і міг бути чиновник не нижче VII класу, на посаду старшого члена — не нижче VIII; кандидатами в члени суду від купецтва — особи, які належали до 1-ої гільдії.

Звичайно, виборність була ознакою демократичності комерційного суду, але в той же час, такий порядок формування суду приводив до того, що часто його очолювали особи без відповідної юридичної освіти і практичного досвіду.

Становище покращилось з виданням Указу від 26 березня 1862 року, згідно з яким до зайняття посади голови і старшого члену суду допускались лише особи, які мали вищу юридичну освіту, два роки стажу роботи в судах, або в сукупності в судах і управлінні комерційними справами, не нижче секретарів Палати кримінального і цивільного суду або діловодів Департаментів митних зборів, торгівлі і мануфактури, а з тих, хто мав незакінчену вищу освіту, лише в тому випадку, якщо кандидати прослужили на тих же посадах не менше шести років. В кандидати на посаду старшого члена — якщо, на тих же умовах, ці особи прослужили не менше половини строків, необхідних для зайняття посади голови комерційного суду.

Проведені зміни сприяли підвищенню авторитету і професійного рівня особистого складу суду . Відтепер, комерційний суд стали очолювати виключно особи з відповідною теоретичною і практичною підготовкою, а отже здатні фактично керувати представниками від купецтва під час проведення судових засідань і взагалі, давати законний напрямок усьому діловодству, у чому, за думкою законодавця, і має заключатись діяльність державних чиновників у комерційному суді. Інші члени суду також користувались усіма правами і перевагами державної служби, з тією тільки різницею, що члени з державних чиновників отримували платню від держави, а члени з купців виконували свої обов'язки безкоштовно. Слід відзначити, що їм, на підставі положення Комітету міністрів від 24 листопада 1834 року, надавалося право носити мундири с позначкою VIII класу.

Рішенням Державної ради при Одеському комерційному суді 1 травня 1877 року було відкрите Особливе вексельне відділення, що привело до кількісних змін у складі суду. Для розгляду підвідомчих цьому відділенню справ міністерством юстиції призначалися три чиновники з правами членів суду, з званням: один товариш голови, а два інші — членів від уряду, при цьому, виборні засади на них не розповсюджувалися.

На перших порах, члени цього відділення не приймали участі у розгляді справ, які вирішувалися у загальному порядку, не зважаючи на те, що безспірні стягнення, які складали предмет обговорення Особливого вексельного відділення, не були складними і їх було не так вже й багато (в середньому, біля 1200 справ).У той же час, судове відділення, не зважаючи на малочисельність складу (якщо не враховувати членів суду від купців, діяльність яких обмежувалася у більшості випадків лише формальною участю у засіданнях), розглядало досить складні справи, такі, наприклад, як конкурсні і морські.

На нерівномірність у розподілу обов'язків між членами обох відділень звернув увагу голова комерційного суду П.М. Кіч. Бажаючи надати "більш стрункий і правильний хід усьому ділочинству", він вніс, прийняту загальними зборами суду 18 січня 1885 року, пропозицію про те, щоб запрошувати на засідання Судового відділення одного з членів Вексельного відділення. При цьому на нього покладалося виконання обов'язків старшого члена як-то: допату свідків, огляду на місці, вивчення купецьких книг, проведення ревізії конкурсних управлінь і підготовка рішень суду. Голова комерційного суду отримав право залучати до безпосередньої участі у роботі Судового відділення і інших членів Вексельного відділення. На тих членів суду, які не приймали участі у судових засіданнях, покладена була постійна доповідь і підготовка визначень у справах, що розглядалися Вексельним відділенням.

Стосовно ж прохань, то у Судовому відділенні їх розподіляли між головою і старшим членом суду, на розсуд голови, а у Вексельному — між членами за їх погодженням.

Про прийняту постанову загальних зборів голова комерційного суду мав доповісти міністру юстиції.

У відповідності з затвердженими у 1889 році доповненнями до інструкції, розробленої при створенні вексельних відділень при Петербурзькому, Московському та інших комерційних судах, голові було надано право запрошувати членів Вексельного відділення на засідання Судового відділення і навпаки. Таким чином, цим нормативним актом була санкціонована постанова загальних зборів Одеського комерційного суду від 18 січня 1885 року і надана була можливість ефективного розподілу обов'язків членів комерційного суду, а разом з тим, для судових засідань — використовувати сили тих членів Вексельного відділення, які мали вищу юридичну освіту. Проте такай порядок розподілу обов'язків проіснував недовго.

У середині 80-х років Міністерством юстиції був розроблений проект про зміну порядку виконання стягнень по векселям, які зберегли силу вексельного права. Передбачалося розгляд вексельних позовів і звернення векселів до стягнення у випадках незаявлення з боку відповідача таких заперечень, які потребували би вирішенні у судовому порядку, — покласти не на колегіальний розгляд суду, а на окремих його членів з кола призначених урядом, з компетенцією одноособових суддів.

Зі здійсненням цього проекту, подальше існування Вексельного відділення при комерційному суді стало проблематичним, оскільки вирішення справ по безспірним вексельним стягненням передбачалось покласти на одного або двох членів суду від уряду, в залежності від кількості згаданих позовів. Але так як разом з цим було вирішено змінити і склад комерційного суду з тим, щоб у засіданнях крім голови і його товариша був присутній і член від уряду, то Департамент міністерства юстиції, у відношенні від 5 лютого 1885 року, на ім'я голови, просив повідомити, — яким повинен бути штат професійних суддів для Одеського комерційного суду?

Маючи на увазі кількість торгових справ, які підлягали розгляду, їх складність, необхідність швидкого розгляду, голова П.М. Кіч висловив думку, що для правильного і успішного судочинства в Одеському комерційному суді необхідний склад суду з чотирьох суддів, включаючи сюди і голову. Тоді, до обов'язків одного з членів від уряду входив би розгляд вексельних справ в безспірному порядку, а інший був би запрошений до Судового відділення для постійної участі в його засіданнях.

Крім величезної завантаженості суддів Судового відділення, притягнення до участі у судочинстві членів Вексельного відділення обумовлювалось і іншими причинами. З одного боку, це необхідність утворення противаги купцям, з іншого – підвищення правового рівня рішень, які приймало Судове відділення в апеляційних справах.

Голова виразив також побажання, щоб одному з трьох членів були надані більші у порівнянні з іншими службові і матеріальні привілеї, що було б одним із засобів зацікавлення членів суду залишатися постійними співробітниками цієї установи. Останнє міркування було особливо важливим в інтересах самої справи розвитку комерційного судочинства, яке особливо потребувало досвідчених фахівців. Набути потрібної кваліфікації судді могли тільки за умови постійного для них інтересу до служби в комерційному суді і відсутності шукати призначення в загальних судових установах.

Таким чином, у складі комерційного суду могла бути скасована лише одна посада – товариша голови, що в дійсності і відбулося 1 січня 1894 року через відрядження до Міністерства юстиції товариша голови Одеського комерційного суду статського радника В. Садовського (наказ по Міністерству юстиції від 9 січня того ж року). З розповсюдженням на Одеський комерційний суд з 1 жовтня 1891 року дії затвердженого 3 червня 1891 року "мнения Государственного Совета об упрощенном порядке судопроизводства" виникла необхідність у новому розподілі обов'язків між членами суду. За постановою загальних зборів суду, які відбулися 24 вересня 1891 року, судочинство і розгляд справ за спрощеним порядком покладалось тепер на одного з членів суду (не виключаючи і старшого члена), який призначався головою терміном на один місяць.

Прийняття прохань було покладене на всіх членів суду, не виключаючи старшого, але з таким розрахунком, щоб у дні судових засідань прийняття проводилося співробітником "заведующим производством и разрешением дел в упрощенном порядке".

На рубежі XIX і XX століть особистий склад Одеського комерційного суду був наступним: голова — дійсний статський радник, кандидат права Павло Миколайович Кіч. На посаду був обраний зборами виборних купецького стану 23 жовтня 1884 року; затверджений наказом по Міністерству юстиції 12 грудня того ж року; в 1897 році знову був обраний на четвертий термін.

Старший член суду — виконуючий обов'язки товариша голови, статський радник Костянтин Францович Вірпша, мав університетську освіту, на посаду був затверджений наказом по Міністерству юстиції 20 вересня 1878 року, на підставі протоколу зборів виборних Одеського купецького стану. Посаду обіймав по 1899 рік; крім цього, був почесним мировим суддею міста Одеси.

Члени суду від уряду: 1) виконуючий обов'язки старшого члена суду колезький радник Олексій Іванович Нечаєв, з університетською освітою; призначений на посаду наказом по Міністерству юстиції 20 листопада 1882 року, і 2) надворний радник, кандидат прав Михайло Фомич Лузанов; призначений наказом по Міністерству юстиції 19 вересня 1888 року; був, крім цього, попечителем ради Одеської жіночої гімназії Міністерства народної освіти.

Члени від купецтва:

1) Одеський 1-ої гільдії купець, потомствений почесний громадянин Альфред Ільїч Тработті, затверджений на посаді 30 березня 1884 року; служив по 1899 рік; крім цього, був головою Арбітражної комісії, товаришем голови Одеського комітету торгівлі і мануфактур, членом Одеського біржового комітету, виборним від купецтва, гласним Одеської міської думи, скарбником Одеського міського попечительства дитячих притулків і головою попечительської ради Одеського комерційного училища.

2) Одеський 1-ої гільдії купець, потомствений почесний громадянин Анжела Анжелович Анатра. На посаді його затвердили 3 листопада 1889 року, крім цього, він був: членом Облікового комітету Одеської контори Державного банку, арбітражної комісії, біржового комітету і комітету торгівлі мануфактур, а також членом попечительської ради Одеської жіночої гімназії «Піллер». Посаду обіймав по 1899 рік.

3) Одеський 1-ої гільдії купець Річард Річардович Вебстер; затверджений на посаді 1 грудня 1895 року, в 1897 році був обраний на новий дворічний термін. Був виборним Одеського купецького стану, кандидатом в члени Одеського біржового комітету і членом обліково-позичкового комітету Одеської контори Державного банку.

Кандидатами в члени від купецького стану були:

1) Одеський 1-ої гільдії купець, потомствений почесний громадянин Микола Олександрович Шретер, кандидатом був затверджений 1 грудня 1895 року, був виборним від купецького стану в Одеському біржовому комітеті, крім цього: членом Одеського міського податного присутствія і кандидатом в старшини Одеського купецького стану;

2) Одеський 2-ої гільдії купець, потомствений почесний громадянин Фемістокл Петрович Колотті; затверджений на посаді 6 червня 1897 року, був: виборним Одеського купецтва, членом Одеського комітету торгівлі і мануфактур, Міського з фабричних справ присутствія, гласним Одеської міської думи, попечителем народних училищ міста Одеси і членом "Товариства тверезості";

3) Одеський 2-ої гільдії купець, потомствений почесний громадянин Михайло Гаврилович Крапивін; затверджений на посаді 6 червня 1897 року. Був: виборним від купецького стану, членом Одеського міського по квартирному податку присутствія, кандидатом в члени Одеської купецької управи, попечительської ради Одеського комерційного училища і Міського податного присутствія, а також попечителем народного училища.[42, с.92-98].

До 1869 року, тобто до введення в дію в Одеському судовому окрузі нових Судових уставів 1864 року, діяльність Одеського комерційного суду була підпорядкована прокурорському нагляду. Спочатку, за Уставом 1808 року, для здійснення цього нагляду була запроваджена навіть особлива посада прокурора при Одеському комерційному суді. Крім нагляду за дотриманням судових порядків, як сказано в ст. 13 вищеназваного Уставу, до його обов'язків входило також клопотання в справах, які зачіпали "казенні інтереси, в справах неповнолітніх сиріт, купецьких вдов, які не вели торгівлі, і, взагалі, всіх тих осіб, які фактично були позбавлені можливості захищати свої інтереси. У всіх підвідомчих йому справах прокурор, а в разі його відсутності або хвороби — міський стряпчий, слідкували за дотриманням форм судочинства і про всякі виявлені порушення закону чи волокіті мали доповідати Одеському градоначальнику.

Згодом, разом з затвердженням 16 березня 1836 року, за клопотанням Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора в Одесі М.С. Воронцова, по введенню особливої посади прокурора Одеського градоначальства, — посада прокурора при Одеському комерційному суді була ліквідована. Його обов'язки по контролю за діяльністю суду були покладені, з деякими обмеженнями, на прокурора Одеського градоначальства. Обмеження торкалися, головним чином, справ, які носили торговий характер і були вилучені з підвідомчості прокурора в силу того, що подібні справи, як правило, вирішувались усно, без дотримання письмових формальностей, на підставі торгових звичаїв, а тому і не піддавались контролю. Більше того, цей контроль тільки гальмував хід справи і перешкоджав необхідній в торгових справах швидкості судочинства. Таким чином, коло відомства прокурора було обмежене головним чином справами з укладанням кріпосних актів. З віднесенням у 1869 році справ з кріпосними актами до компетенції нових судових установ, припинився і безпосередній контроль місцевого органа прокуратури за діяльністю Одеського комерційного суду. Першим прокурором, якого призначили в 1808 році для контролю за діяльністю Одеського комерційного суду був В. Бларамберг, а останнім — надворний радник П. Коноплін (у 1835 році).

Характерною рисою Одеського комерційного суду була наявність у ньому інституту присяжних попечителів. Вперше інститут присяжних попечителів ми зустрічаємо в Уставі 1832 року. Цей інститут був встановлений для початкових, до відкриття конкурсного управління розпоряджень по розшуку і охороні майна неспроможних осіб.

Головною причиною введення інституту присяжних попечителів послужила недосконалість встановлених законом норм про початковий опис та охорону майна неспроможного боржника. До явки відсутніх кредиторів цей обов'язок покладався на поліцію разом з кредиторами, а так як кількість останніх у тому місці, де відкрилась неспроможність була, в більшості випадків незначною і, до того ж могла складатись з осіб, суду невідомих, то комітет вважав корисним створити при комерційних судах, на зразок деяких західноєвропейських держав інститут присяжних попечителів. Це були особливо довірені особи, яких суд, в разі необхідності міг би відряджати для розшуку, опису і початкової охорони майна неспроможних боржників. Крім того Указом від 28 вересня 1836 року предписувалося наглядати, щоб призначені присяжними попечителями особи були, в міру можливості, членами тієї ж, що і неспроможний боржник гільдії, або займались би однорідною з останнім торгівлею. Призначені судом кандидати до управління конкурсами вважались такими, що знаходяться на дійсній громадській службі і на протязі цього часу не мали права претендувати на інші звання.

Відносно ж прав і обов'язків попечителів по розшуку, опису і розпорядженню майном боржників до відкриття конкурсу, то вони були викладені в Уставі торговому в розділі про торгову неспроможність, а більш детально розглянуті в інструкції, прийнятій на підставі ухвали Одеського комерційного суду від 7 січня 1892 року.

Декілька слів про так званих "невиправних боржників". Боргове відділення в Одеській тюрмі з'явилося з дня її відкриття, але арештантів у ньому було так мало, що помітний слід в історії міста воно залишити не могло.

Терміни утримання за борги були незначними — від декількох місяців до двох років включно, але фактично, два роки майже ніхто не відбував. Справа в тому, що ще в 1822 році імператорським указом було предписано: вираховувати на утримання невиправних боржників з кредиторів і відпускати боржника, якщо кредитор не внесе кошти на його утримання протягом тижня. Кредитор зобов'язаний був вносити кошти на лікування боржника, якщо той захворів і знаходився на лікуванні в тюремній чи міській лікарні. Таким чином, зрозуміло, що сума боргу за таких умов постійно зростала.

Борг, за який особа могла потрапити до в'язниці, міг складати десять - двадцять рублів. Звісно, що кредитору в кінці – кінців набридали витрати на утримання невиправного боржника, до того ж, разом з його домочадцями, і він відмовлявся від боргу. Могло бути і так: від невідомої особи поступало пожертвування і вказувалося для яких цілей, наприклад, "на викуп". У такому випадку Піклувальний у в'язницях комітет на своєму засіданні приймав рішення про викуп боржника і повідомляв про це кредитору. Часто бувало так, що кредитора влаштовувало повернення навіть половини боргу. Адже закон не бачив різниці в тому, хто вносив борг — приватна особа чи комітет із своїх коштів, або ж кредитор сам відмовлявся від утримання боржника. В такому випадку поліція виносила рішення і боржника звільняли з в'язниці.

Слід відзначити, що основну масу боргових арештантів у Одеській в'язниці складали представники купецького стану.

На одному з засідань Одеського піклувального комітету 12 жовтня 1850 року вказувалося, що неспроможні боржники, які знаходилися у в'язниці, потрапляли туди у більшості випадків за необачністю, або навіть за збігом обставин. Утримуються вони в камерах разом із закоренілими злочинцями на підставі загальних правил ув'язнення, що не було справедливим ні з правової, ні з моральної точки зору. За законом боржник підлягав особистому арешту і мав утримуватися окремо від інших правопорушників.

У зв'язку з цим Одеський піклувальний комітет виніс рішення про будівництво окремого флігелю для "боргових". Навіть в несприятливі роки кількість невиправних боржників не перевищувала кількох десятків. Наприклад, в 1855 році на обліку знаходилося всього шість "боргових". Ще більшою рідкістю для боргового відділення були жінки . Так, у 1857 році у борговому відділенні знаходилося чотири жінки, які проходили у вексельних справах.

З вексельних справ до в'язниці відправляли тільки тоді, коли виявлялася неспроможність боржників. В одній із скарг 24 березня 1866 року боргові арештанти Одеської в'язниці, потомствений почесний громадянин Іван Черепенніков, одеський купець Олександр Кахрібарджі і дворянин Розенфельд, скаржились в попечительський комітет: "...становище наше нині у фортеці зробилося зовсім нестерпним, різні неблагонадійні люди з середовища арештантів кожної хвилини письмово і усно погрожують піддати нас болісним неприємностям під час свят, від чого караул фортецю захистити не зможе...".

З часом кількість арештантів у Одеській в'язниці збільшилася і попечительський комітет вимушений був перевести "боргових" в інше місце. Цим місцем став дім на хуторі лікаря І.Дрея в Ботанічному саду. 4 травня 1879 року у зв'язку з закриттям боргового відділення в Одеській в'язниці на хутір Дрея перевели і відділення неповнолітніх правопорушників.

До 1892 року при Одеському комерційному суді знаходилося всього два присяжних попечителя. Проте, у зв'язку зі збільшенням справ про неспроможність склад цей виявився недостатнім і міська управа вирішила поповнити склад присяжних попечителів ще однією особою. Крім цього, було прийняте рішення про формування списку кандидатів у присяжні попечителі. Таким чином, на кінець дев'яностих років при Одеському комерційному суді було три присяжних попечителя і три кандидати.

В нормативних актах не вказувалося на який термін повинні були обиратися присяжні попечителі і тому ті ж самі особи знаходилися на цій посаді протягом значного часу і звільнялися з неї лише за власним бажанням або за вимогою суду.

Призначаючи присяжних попечителів до виконання обов'язків у справах про неспроможність, суд витримував чергу у відповідності з заведеним списком, при цьому у складних справах призначали двох попечителів. За таких умов на кожного попечителя приходилося, в середньому, від десяти до п'ятнадцяти справ щорічно. Стосовно ж осіб, які були кандидатами в присяжні попечителі, то вони призивались до виконання обов'язків у справах про неспроможність лише у випадках хвороби або знаходження у відпустці одночасно двох попечителів.

Присяжним попечителям за їх працю призначалася винагорода у розмірі одного відсотку від суми майна, яке поступило до конкурсної каси. Слід зазначити, що ця винагорода тільки покривала витрати присяжних на публікації, розшук майна тощо. В дійсності, витрати присяжних були значно більшими.

У 1836 році, як особливий стан повірених, до складу комерційних судів Російської імперії була введена посада присяжних стряпчих; до цього обмежень щодо осіб, які могли представляти інтереси сторін у комерційному суді не існувало.

На підставі Уставу 1808 року, повіреним у суді могла бути будь-яка особа, за єдиної умови, щоб вона була "людиною чесного імені і відомою своєю розсудливістю і доброю совістю".

Проте, не зважаючи на це, уже на перших порах існування комерційного суду при ньому існували "особливі консуленти або стряпчі", метою яких було надати можливість іноземцям (а вони складали основний контингент позивачів), а також сторонам відсутнім і позбавленим можливості з поважних причин приймати особисту участь у судовому процесі — доручати ведення своїх справ особам, які добре відомі суду і заслуговують на повну довіру з боку громадськості. Ці особи і склали з часом особливу корпорацію "клопотальників", доступ до якої був обумовлений вказаними вимогами.

Одним із завдань комерційного суду було надання позивачам можливості і створення умов до примирення, а також посередництво в цьому. Беручи до уваги той факт, що виконання цієї мети не можливо досягти без особистої участі позивачів у судовому процесі, складачі проекту Уставу 1832 року, намагаючись, з одного боку, "замкнути двері ябеді", а з іншого — створити особливий стан приватних повірених з осіб, яких би визнавав уряд і які були б відомими суду як "діячі моральні і тямущі в царині права і судового представництва", вирішили допускати доведення справ позивачів тільки з відому і схвалення суду, для чого були заведені особливі списки стряпчих. Тільки особи, які попали до цих списків, отримували право ведення справ, з присвоєнням звання присяжних стряпчих.

Першим присяжним стряпчим Одеського комерційного суду, внесеним до списку на підставі ухвали суду від 7 квітня 1836 року, був губернський секретар В. Лукашевич, а всього у тому році до списку присяжних стряпчих було внесено вісім осіб.

Передбачаючи незначну кількість бажаючих попасти до цього списку в перші роки, складачі проекту, як виняток, надали можливість бути присяжними стряпчими купцям і гостям, які регулярно вели торгівлю і "не займались веденням чужих справ у вигляді промислу в інших судових установах".

Для здійснення нагляду за діяльністю присяжних стряпчих і, взагалі, за особами, які клопотали в комерційному суді у чужих справах і з метою полегшення позивачам вибору стряпчих, за пропозицією міністра юстиції були заведені детальні і точні списки присяжних стряпчих. З метою запобігання зловживань з боку осіб, які не входили до цього списку, але допускаючи до ведення чужих справ на підставі ст. 1297 т. XI ч. 2 Уставу торгового судочинства, — суд мав упевнитися у кожному окремому випадку, чи дійсно купці і гості, що повинні були представляти інтереси сторін, належали до цього звання. Для цього, при поданні позову не від свого імені, окрім довіреності, потрібно було надати свідоцтво, яке б засвідчувало як звання повіреного, так і те, що він дійсно займається торгівлею.

Відносно ж самих присяжних стряпчих, то ними могли стати виключно особи з вищою юридичною освітою і досвідом юридичної практики, тобто, ними могли стати лише присяжні повірені окружних судів. Проте на практиці, у зв'язку з недостатністю в таких особах, суд не завжди притримувався цього положення. Так, майже до 1885 року практикувалося занесення до списків стряпчих помічників присяжних і навіть приватних повірених - без іспиту, якщо тільки вони знаходилися у цьому званні не менше двох років. Цей явно пільговий захід привів до значного збільшення кількості присяжних стряпчих у Одеському комерційному суді (у 1881 році їх було 54, а у 1885 —74).

Коли голова Одеського комерційного суду П.М. Кіч порівняв кількість стряпчих з кількістю справ , які розглядалися судом з їх участю ( на кожного стряпчого, приблизно, десять справ щорічно ), то він дійшов висновку, що склад присяжних стряпчих при Одеському комерційному суді повністю задовольняв як потреби суду, так і потреби позивачів, які мали з кого вибирати.

Таке становище справ свідчило про виконання судом, покладених на нього ст. 1296 Уставу торгового судочинства (вид. 1857 р.) завдань по забезпеченню достатньої кількості присяжних стряпчих і покладало на суд обов'язок регулярно займатися "подняттям морального рівня стряпчих шляхом більш строгого відношення до претендентів на це звання", тим більше, що посилення, в середині 80-х років, вимог з боку окружного суду до кандидатів у помічники присяжних повірених привело до посиленого припливу останніх до комерційного суду.

З іншого боку, особливість справ, які розглядалися комерційним судом, також вимагала, щоб особа, яка рекомендувалася судом у присяжні повірені, крім високої моральності мала ще й глибокі знання не тільки в галузі загальної цивілістики, а й в торговому праві, судочинств, добре знала звичаї місцевої торгівлі, а також була здатною користуватися іноземним торговим законодавством, для чого треба було володіти іноземними мовами.

Виходячи з цього, загальні збори Одеського комерційного суду ще 18 грудня 1887 року постановило, щоб на майбутнє до складу присяжних стряпчих без іспитів зараховувалися тільки особи, які вже мали статус присяжних повірених. Всіх інших з вищою юридичною освітою і, як виняток, не володіючих освітнім цензом, але "видатних у моральному відношенні, а також за блискучими пізнаннями і здібностями", приймати не інакше, як за умови випробування в наявності практичних знань торгового права і судочинства і надання доказів практичної трьохрічної діяльності в судових установах. Встановлення судом випробувань для осіб, які мали вищу юридичну освіту, але не мали звання присяжного повіреного, пояснювалося необхідністю вимагати від претендентів на звання присяжного стряпчого, незалежно від його загальноюридичних познань в цивільному праві, ще й особливого знайомства з торговим правом, а також з місцевими умовами торгівлі в Одесі, як крупному центрі морської торгівлі.

Тепер зупинимося на порядку судочинства в Одеському комерційному суді. Справи, що поступали до Одеського комерційного суду, вирішувалися двома шляхами — а) за ухвалами суду, які приймалися як колегіально, так і одноособово(так зване спрощене судочинство), і б) за резолюціями як голови суду, так і особи, яка виконувала на той час його обов'язки.

Засідання суду були трьох видів: а) публічні, з викликом сторін "для розправи як за письмовим , так і усним провадженням". Вони відбувалися: по Судовому відділенню — двічі на тиждень, по вівторкам — для справ конкурсних і спірних, і по п'ятницям — для справ спірних і вексельних; за спрощеним порядком — чотири рази на тиждень (понеділок, вівторок, четвер і п'ятницю); б) звичайні, без участі сторін (щоденні), на яких вирішувалися поточні питання і в) розпорядчі, призначались в міру потреби, для вирішення питань, які стосувались внутрішнього розпорядку суду, — призначення і звільнення чиновників, прийняття і звільнення присяжних стряпчих, грошових витрат суду тощо.

Крім вказаних засідань, час від часу, у термінових випадках голова суду міг призначати надзвичайні засідання.

Як правило, засідання проходили під головуванням голови суду, при цьому, в публічних і звичайних засіданнях брали участь два члени від уряду і стільки ж від купецтва, а у розпорядчих — весь склад комерційного суду. Іншим був склад суду при розгляді справ у спрощеному порядку судочинства. Ці справи вирішувалися одноособово одним з членів суду, якого призначав голова, по черзі, терміном на один місяць.

Тільки за резолюцією голови суду: а) видавались сторонам документи, копії, свідоцтва тощо б) посилались підтвердження про виконання рішень суду поліцейським установам, конкурсам, присяжним попечителям; в) вимагались від конкурсних управлінь пояснення у випадках отримання скарг на їх постанови;

г) задовольнялись поліцейські запити про стягнення штрафів і канцелярських мит у справах, які розглядалися судом; д) надсилались відповіді на запити присутственних місць і посадових осіб; е) оформлялись постанови про подання до Правительствуючого сенату приватних і апеляційних скарг; ж) приводились у виконання безапеляційні рішення, а також і апеляційні, при неоскарженості їх у встановлений законом термін і "незаявлення незадоволення"; з) приймались судом до провадження конкурсні справи, якщо з боку присяжного попечителя не надходив рапорт про неможливість запровадити конкурсне управління; и) задовольняти вимоги про надсилання "публікаційних грошей" за друкування оголошень про справи, що розглядалися судом; і) здавались до архіву справи по закінченню встановлених законом строків.

Важливе значення для досягнення істини у комерційному суді мав допит свідків. На відміну від існуючого раніше порядку, допит свідків відбувався не на засіданнях суду, призначених для розгляду справ, а в спеціально встановлені дні одним із членів суду з помічником секретаря.

Порядок цей, введений на підставі Указу Правительствуючого Сенату по 4-му департаменту, от 27 травня 1882 року, мав безсумнівну перевагу перед попереднім, так як звільняв суд від непродуктивної трати часу на формальності по допиту свідків, вислуховуванню їх показань, і надавав в той же час можливість членам комерційного суду краще ознайомитись з свідченнями свідків, співставити їх з обставинами справи.

Таким же чином, в окремі дні, призначались і експертизи, огляд на місці та інші додаткові дії. За ухвалою Одеського комерційного суду від 16 лютого 1891 року всі ці дії здійснювалися під наглядом одного з членів суду.

Також ухвалою суду був встановлений порядок прийняття паперів, які поступали до суду. Прийняття позовів, скарг і прохань, які поступали до суду проводилося щоденно в призначені для цього часи, з 11.00 до 12.00, одним з членів суду, по черзі, а в канікулярний час, за відсутністю одного з них, — і головою суду, у дні судових засідань прийняття паперів проводилося співробітником, який вів спрощений порядок судочинства (ухвала суду від 24 вересня 1891 року).

Чиновник суду, який приймав прохання, призначав день розгляду справи, у більшості випадків це було найближче засідання, якщо воно не було заповнене раніше раніше призначеними для розгляду справами і якщо сторони не клопотали про призначення більш тривалих строків.

Порядок провадження справ, розгляду прохань і паперів у комерційному суді також мав свої особливості. Незважаючи на те, що комерційні суди з моменту їх появи були, головним чином, судами усними, більшість справ , які розглядалися в них, підлягали письмовому оформленню. Сторони обмежувалися обміном письмових заперечень, при цьому, оголошення справ, подібно тому, як це було у всіх дореформених судах, не було публічним і проводилося одним із членів або секретарем. Зібравши усі докази у справі, вони складали зміст справи, яку суд мав розглядати і пропонували його для судового засідання.

Відкритий розгляд справ з допущенням до зали судового засідання сторонньої публіки було дозволено лише у 1866 році, на підставі затвердженої Олександром II 27 червня того ж року особливої думки Державної Ради, у якій правило про допущення сторонніх осіб на судові засідання було поширене і на комерційні суди. Проте, до 1882 року рішення, які приймалися судом, оголошувалися сторонам через декілька днів а то й тижнів після розгляду справи.

У самому засіданні, безпосередньо після закінчення дебатів сторін і наради суддів, рішення щодо розглянутих справ стали оголошуватись тільки з 1882 року, у відповідності з Указом Четвертого департаменту Правительствуючого Сенату від 27 травня того ж року.

Встановлення такого порядку позитивним чином відбилось на діяльності суду і відповідало перш за все інтересам і побажанням сторін, що позивались. Дякуючи новому порядку судочинства вдалося досягти більш правильного і оперативного розгляду справ, так як судді тепер мали можливість виносити рішення "під свіжим враженням словесних пояснень сторін", і сторони, що позивалися не залишались, "під гнітом невідомості" відносно долі їх справи.

Слідом за зміною оголошення рішень, принцип гласності знайшов свій вираз і в постійно зростаючій кількості справ і питань, які вирішувались у публічних засіданнях за участю сторін. Так, починаючи з 1892 року, у судових засіданнях стали розглядатися справи за скаргами на дії присяжних попечителів і ухвали конкурсних управлінь, а також питання "про властивість неспроможності боржників"; постанови загальних зборів кредиторів, дисциплінарні справи членів конкурсів тощо. У приватних засіданнях без участі сторін розглядалися лише ті питання , які не вимагали вислуховування пояснення позивачів. Це були, наприклад, клопотання про забезпечення позовів до розгляду справи, питання, які вимагали швидкого вирішення. Також у судових засіданнях заслуховувались доповіді про виконання указів Правительствуючого Сенату, прохання і рапорти стосовно грошових видань; подання присяжних попечителів про оголошення конкурсів тощо.

За роки діяльності комерційних судів був встановлений досить чіткий порядок діловодства.

Все, що відбувалося на засіданнях комерційного суду заносилося до особливих журналів. Зазвичай, їх вели завідуючі відповідними столами помічники секретаря. Попередньо, члени суду і секретар проглядали матеріал, що мав заноситися до цих журналів, і тільки після цього він вписувався до них.

З 1895 року до журналів перестали заносити дані експертизи, яка проводилася після заявленого сумніву в достовірності того чи іншого документу, про проведений допит свідків і огляд на місці, оскільки ці дії оформлялися особливим протоколом, і крім цього, в справі знаходилися рапорти і донесення членів суду. Окремі ж протоколи складались і за всіма вже прийнятими судом ухвалами. До них, згідно 3-му пункту ухвали суду від 9 грудня 1895 року, крім усних пояснень сторін заносився короткий зміст ухвали і перераховувались надані сторонами документи.

На підставі складених для керівництва канцелярії інструкцій, кожний папір, який поступав до суду мав отримати резолюцію голови суду не пізніше семиденного терміну.

Семиденний термін для розгляду заяв зазвичай допускався лише в тих випадках, коли порушене питання розглядалося на судовому засіданні і коли вимагалося складання по ньому особливого журналу. Деякі папери, як-то: укази Правительствуючого Сенату, оголошення конкурсів про звільнення неспроможного боржника з-під варти, клопотання про забезпечення позовів тощо, доповідались чиновниками суду і виконувались або в день подання заяви або в наступний за ним.

Свою чітко встановлену процедуру в комерційних судах мало виконання їх рішень.

Згідно інструкції, складеної за ухвалою Одеського комерційного суду від 31 серпня 1833 року, виконання безапеляційних рішень, тобто, видання з них виконавчих листів, за бажанням позивача проводилося тільки в присутності відповідача, в наступний день після вирішення справи, в окремих випадках у той же день. Якщо ж відповідач був відсутній, то рішення визнавалося виконаним з моменту відправлення витягу з нього відсутній стороні. Апеляційні рішення виконувалися негайно по закінченні семи – чи триденного(останній термін використовувався для вексельних , фрахтових і конкурсних справ) строку, вказаного у заяві позивача і який починає текти з дня оголошення остаточної ухвали суду. У випадку ж оскарження остаточної ухвали суду — з дня затвердження остаточної ухвали надавалось, у залежності від складності справи , від 2-х до 3-х, а іноді і 4-х тижнів.

Стосовно ж окремих ухвал, то вони , у тому випадку, якщо могли бути оскаржені до винесення рішення, окремо від апеляції — приводились у виконання у всіх частинах лише після закінчення встановлених для оскарження строків, якщо ж ухвали були оскаржені – по затвердженню їх Правительствуючим Сенатом. Ухвали, які не підлягали окремому від апеляції оскарженню, виконувались, в залежності від необхідності , або в день їх винесення, або декілька днів потому. При цьому, канцелярія головну увагу звертала на швидкість виконання ухвал за указами Правительствуючого Сенату.

З метою встановлення можливості нагляду за правильним рухом справ у комерційних судах були введені спеціальні книги. Так, у Одеському комерційному суді були заведені наступні книги: у секретаря – вихідний реєстр і абетка до нього; в столах – позовному, вексельному і конкурсному, в кожному окремо:

- настільний реєстр для запису усіх справ, які поступають до столу і їх подальший рух;

- настільний реєстр вхідних паперів;

- настільний реєстр указів Правительствуючого Сенату;

- книга про накладені судом штрафи;

- абетковий показник справ, які виконуються у столі.

В протокольному столі зберігалися:

- реєстр справ, які слухались в публічних засіданнях;

- загальний реєстр щоденних ухвал суду;

- книга прийнятих у кожній справі ухвал суду.

У регістратора знаходилися:

- дві книги вхідних і вихідних паперів;

- дві розносні книги: для міських та іногородніх посилок;

- книга для занесення повісток.

У відділенні спрощеного провадження знаходилися:

- настільний реєстр вхідних паперів;

- книга виданих виконавчих листів, свідоцтв, посвідчень та копій.

Крім цього, у комерційному суді була загальна для всіх столів доповідна книга про рух справ, які розглядалися судом. До цієї книги заносилися скріплені секретарем та подані щоденно голові відомості про кількість справ, які поступили до суду і з яких прийняте рішення, про кількість незакінчених на наступний день справ, а також про кількість призначених до слухання справ, експертиз, допитів свідків, з вказівкою, скільки призначено справ для розгляду і на який день і поясненням причин непризначення дня розгляду для деяких з них. Таким чином, за цією книгою кожної миті можна було скласти уявлення про становище діловодства у комерційному суді і успішності розгляду справ.

До заходів, які сприяли прискоренню провадження взагалі слід, перш за все, віднести прийняту загальними зборами Одеського комерційного суду 3 лютого 1892 року пропозицію голови цього суду про обмеження випадків відстрочки розгляду справ за клопотаннями з боку повірених сторін, що позиваються. Ця пропозиція була прийнята в порядку нагляду за підвідомчими суду присяжними стряпчими.

Вказаний захід був викликаний тією обставиною, що при провадженні справ сторони, а частіше присяжні стряпчі як повірені останніх, багаторазово заявляли прохання про відстрочку розгляду – або взагалі не надавали ніяких мотивів, або мотивували своє клопотання міркуваннями, які не мали нічого спільного з інтересами сторін, що позивались. З цієї ж причини, справи часто переносилися з одного засідання на інше, що ускладнювало правильний рух справ і додатковим тягарем лягало на членів суду, а канцелярію змушувало виконувати непотрібну роботу по виклику сторін і складанню окремих ухвал.

У зв'язку з цим , суд прийняв за правило задовольняти клопотання присяжних стряпчих про відстрочку розгляду справ лише в тому випадку, коли будуть надані поважні на те причини, які мають прямий зв'язок з обставинами справи. В противному випадку, при неявці повірених на судове засідання для підтримки свого клопотання – справа припинялась.

Міркування суду, які лягли в основу цього заходу, як ті , що не суперечили Уставу торгового судочинства, були визнані як вірні і Четвертим департаментом Правительствуючого Сенату, на розгляд якого це питання було винесено за скаргою одного із повірених віденського купця Едуарда Ельбогена.[42, с.144].

Упорядкуванню конкурсного провадження у значній мірі сприяли видані на основі пропозицій голови Одеського комерційного суду і схвалених загальними зборами суду 8 травня 1880 року і 7 січня 1892 року , особливі інструкції конкурсам і присяжним попечителям. У цих інструкціях були надані детальні вказівки відносно порядку виконання покладених на них обов'язків, згідно норм Уставу судочинства торгового, а також практики суду, яка керувалася поясненнями Четвертого департаменту Правительствуючого Сенату. При цьому судом зверталася увага на неухильне виконання конкурсами норм Уставу судочинства торгового, які покладали на них обов'язок надавати суду все закінчене у справі провадження протягом півторарічного терміну з дня публікації про відкриття неспроможності. Проте успішне виконання вимог суду у цьому відношення досягнуте було лише після цілої низки дисциплінарних заходів( грошових штрафів, зауважень, усунення з посади тощо), застосованих до членів конкурсних управлінь.

Особливо корисним став захід суду, спрямований на упорядкування складу присяжних стряпчих, що приймали участь в конкурсах як члени останніх. Піднявши освітній і моральний дух присяжних стряпчих, цей захід привів до конкурсного управління людей добросовісних і досвідчених у виконанні установ і вказівок суду.

Упорядкування конкурсів, у свою чергу, досить вигідно відзначилось на інтересах торгових кіл, сприяло підняттю місцевого кредиту і зменшенню фіктивних банкрутств.

З посиленням контролю більш упорядкованою стала і діяльність інших, підпорядкованих суду у дисциплінарному порядку осіб, а саме – біржових маклерів і діспашерів.

З цією метою, суд до переходу вказаних осіб у 1894 році в ведення біржового комітету, став прискіпливо слідкувати за своєчасним наданням маклерами відомостей про здійснені ними угоди. Особи, винні у невиконанні цієї вимоги, викликались до суду для пояснень і, у випадку відсутності поважних причин, вони підлягали дисциплінарним стягненням, грошовим штрафам, доганам тощо.

Хоча такий порядок існував і раніше, у практичному житті він не застосовувався, а відомості про здійснені угоди якщо і подавались до суду деякими маклерами, як правило не відкривались і у такому вигляді здавались до архіву. Подібних нерозкритих донесень у 1886 році було знищено біля 11.468 штук.

Діяльність же підвідомчих Одеському комерційному суду присяжних диспашерів при Одеському порту була упорядкована складанням, за ініціативою голови суду, інструкції поданій на затвердження до Міністерства фінансів. Приводом до її складання послужили дві справи, які розглядав Правительствуючий Сенат: одна – дисциплінарна, за скаргою торгових домів "Л. Кноп" і "Ферстер, Турман і Ко", на диспашера Одеського порту, за перевищення влади, різні неточності при складанні диспаші англійського пароплаву "Вінчестер". Інша — позовна, за вимогою шкіпера того ж пароплаву, підданого Великобританії Джона-Вільяма Вулед, про стягнення з торгового дому «Ферстер, Рутман і Ко» 186.664 руб. 93 коп. аварійних збитків за вказаною диспашею..[42, с.146].

І хоча ці скарги були залишені як комерційним судом, так і Сенатом без наслідків, але вже при розгляді їх з'ясувалось недосконалість існуючого законодавства, яке недостатньо повно регулювало обов'язки диспашерів і не в рівній мірі захищали інтереси сторін, що постраждали від аварії. За існуючими нормами права, претензії могли бути заявлені сторонами лише під час складання диспаші ( ст. 193 додатку I до ст. 592 т. XI ч. 2 Уставу торгового судочинства), з моменту ж затвердження її підписом, вона ставала для учасників аварії незаперечною, обов'язковою і не підлягала подальшому оскарженню. У зв'язку з таким особливим становищем диспашера, інтереси правосуддя вимагали нормативного закріплення обов'язків диспашера, що давало б можливість зацікавленим сторонам стежити і контролювати дії диспашера. У випадку порушення ним своїх обов'язків у сторін з'являлася можливість оскарження дій диспашера.

За існуючим законодавством право порушення справи про аварію належало "виключно ініціативі судновласника", його агентів або шкіпера. Норми законодавства не предписували диспашеру навіть оповіщувати учасників аварії про ті рішення, які приймалися під час розслідування аварій до складання диспаші і затвердження її підписом і печаткою. Зате закон надавав право учасникам стежити за діями диспашера протягом усього часу складання диспаші і для вирішення спорів і непорозумінь звертатися до третейського суду.

Але в дійсності учасники могли здійснити це право тільки за умови добросовісного відношення диспашера до справи і "усвідомлення ним того морального зобов'язання, яке покладене на нього як на суддю". У противному випадку, право стежити за діями диспашера виявлялось нездійсненним, так як при відсутності гласного судочинства і ефективних норм законодавства, які б зобов'язували диспашера вести яку-небудь звітність, його дії не були прозорими аж до оголошення ним затвердженої підписом і печаткою, а отже, набувшої чинності диспаші.

Ця остання обставина і послужила Одеському комерційному суду мотивом для порушення питання про зрівняння прав зацікавлених сторін наданням можливості всім "товарогосподарям і товароприймачам" приймати активну участь у справі і про введення для диспашерів обов'язкової звітності про всі його дії. Для цього, згідно проекту, наданому Одеським комерційним судом і затвердженому Міністерством фінансів, були заведені особливі книги за скрепою та печаткою суду [144, № 189. - Ст. 1308].

Поряд з цим, були зроблені відповідні зміни в процесі канцелярського діловодства, спрямовані, головним чином, на певне спрощення і викорінення надлишкових канцелярських формальностей, які з одного боку віддавали данину традиції, а з іншого – притримувались застарілих норм законодавства. Сутність цих заходів зводилась до задоволення окремих клопотань у справах, які розглядалися судом, до скорочення змісту ухвал і, нарешті, до обмеження кількості самих ухвал розпорядчого характеру. Так, згідно ухвали суду від 9 грудня 1895 року, окремі ухвали, які раніше складалися з багатьох питань, були замінені відповідними резолюціями голови комерційного суду.

Крім цього, за постановою тих же загальних зборів Одеського комерційного суду, на зміну раніше існуючому порядку, журнали засідань із протоколів остаточних ухвал стали заносити тільки заголовки справ і зміст резолюцій. Самі ж рішення з цього часу складались стисло, без поширених записів змісту позову і з включенням тільки тих усних пояснень сторін, які прозвучали на останньому засідання суду у даній справі.

Таким же чином, без "прописки дословного содержания" наданих документів, обмежувалися і в записах у справах, які мали обов'язкову письмову форму (ст. 153 і 154 Уставу торгового судочинства), а також при складання ухвал зі скарг на постанови конкурсних управлінь з претензій кредиторів.

Нарешті, ліквідовувались за непотрібністю для діловодства суду деякі книги, а саме:

- книга для внесення скарг на ухвали конкурсів;

- книга опису конкурсних справ;

- книга копій, посвідчень, свідоцтв тощо, які видавались особливим вексельним відділенням;

- книги реєстрації повісток; вони були замінені загальною для комерційного суду книгою, ведення якої доручалося реєстратору.

Таким же чином, двома загальними для суду книгами були замінені окремі книги вхідних і вихідних паперів, які до цього велися в столах.

З заходів, прийнятих судовою владою слід також виділити: скасування чорнових копій відомостей по касі про суми, які поступають до суду; ліквідацію корінців всіх ордерних книг; скреп по листам справ, які здавались до архіву.

Нарешті, слід відзначити, що для полегшення "механічної праці канцелярських службовців по переписуванню паперів", крім придбаних друкарської машинки "Ремінгтон" і копіографа "Сандлер", широко практикувалося застосування друкованих бланків..[42, с.148].

Заходи, прийняті судом для упорядкування діловодства, виявилися досить ефективними. Завдяки їм, діловодство в Одеському комерційному суді характеризувалося відсутністю тяганини і формалізму.

Правильному і швидкому розгляду справ, без сумніву, сприяли представники від купецтва, які приймали участь у судових засіданнях, оскільки вони були неперевершеними знавцями діючих у торговому світі звичаїв. Їх цінні вказівки давали суду можливість у більшості випадків обходитися без експертиз і інших допоміжних для вирішення справи заходів. Але не залежно від цього зосередження в одній особі судді і експерта було цінним ще й в тому відношенні, що торгові угоди здійснювалися в досить складних і самобутніх побутових обставинах, внаслідок чого правильне їх розуміння нерідко було доступним лише особам, тісно пов'язаних з торговою діяльністю. За таких обставин суддя-юрист без допомоги тямущих осіб, якими без сумніву були судді-купці, навряд чи міг би розібратися у всіх хитросплетеннях нових юридичних відносин, не передбачених діючим законодавством. Ці відносини були наслідком співробітництва одеських купців з торговими колами інших країн. Досить нагадати про виникнення цілої низки нових договорів, таких як вварант, стеляж, картель, а також на різноманітні форми правовідносин у морському праві – і стане зрозумілим, що суддя-купець, який на власній практиці був знайомий з торговими угодами, у багатьох випадках краще професійного судді-теоретика міг орієнтуватися в них, "відділити суть від прикр иваючої її форми і тим сприяти відновленню матеріальної правди"[42, с.151].

Але, якщо особливі торгові суди, як суди спеціальні, і відігравали важливу роль у справі відправлення торгового правосуддя, то це, перш за все, стосувалося діяльності Одеського комерційного суду, який з моменту його створення намагався задовольняти всі нагальні питання місцевої торгівлі.

На межі століть в Одеський порт щорічно заходило до двох тисяч суден під прапорами країн майже всього світу, і за розмірами експорту Одеса вже в ті часи залишала далеко позаду всі інші міста Російської імперії.

Завдяки вигідному розташуванню Одеси її близькому сусідству з Заходом, більша частина спірних торгових справ, які поступали на розгляд до Одеського комерційного суду, була пов'язана з міжнародними торговими відносинами, які виникали з зобов'язань і договорів, укладених з іноземними купцями як за кордоном так і в Російській імперії. Зрозуміло, що за таких умов Одеський комерційний суд створений на зразок іноземних торгових судів, з його ефективним механізмом короткими термінами для явки відповідачів і наявністю дійових заходів її забезпечення, найбільш повно відповідав тому завданню, виконати яке і були покликані комерційні суди. Останні були не тільки органами правосуддя, а й знаряддям упорядкування торгового кредиту, цього "найголовнішого нерву торгового життя".

З моменту створення Одеський комерційний суд прагнув до того, щоб місцева торгівля "знаходила в ньому і розуміння її запитів, і відновлення її торгової правди". Слід додати, що не тільки місцева: завдяки участі у діяльності суду видатних представників купецтва, які користувалися повагою не тільки в Одесі, Російській імперії, а й за її межами, авторитет Одеського комерційного суду був визнаний у всьому світі. Довіра до Одеського комерційного суду виразилася насамперед, у зменшенні кількості угод купців-іноземців з вітчизняними купцями, де обумовлювався би порядок вирішення можливих спорів за кордоном і в зверненнях іноземних фірм для відновлення своїх порушених інтересів до послуг в посередництві до Одеського комерційного суду. Це відбувалося в часи, коли іноземні комерсанти всіма можливими і неможливими шляхами намагалися обійти місцеві суди і для вирішення спорів зверталися до іноземних арбітражних комісій. Ось чому одеське купецтво так клопотало про збереження комерційного суду. А оскільки в державі було багато прибічників ліквідації комерційних судів, то одеські купці виказували навіть готовність на свої кошти утримувати комерційний суд. Вказане клопотання було відновлене у 1896 році під час відвідин Одеси міністром юстиції, якому комісією від ділових кіл міста, що складалася з старшини купецького стану, голови біржового комітету і комітету торгівлі і мануфактур, було подане особливе прохання.

Дуже цікавою у визначенні корисності діяльності Одеського комерційного суду є витримка з статті приват-доцента Новоросійського університету, відомого юриста Є. В. Васьковського, надрукованій в одній з місцевих газет.

"Наш комерційний суд, — підкреслював автор, — слід вважати одним з найзразковіших судів в Росії не тільки за свою компетентність у торгових справах, але й за швидкістю руху і розгляду справ, за рідку неупередженість і увагу його судових діячів до інтересів публіки. Наш суд пережив дві фази свого існування: фазу канцелярської тайни і одноособовості суду і перейшов нині до фази цілком гласного і колегіального суду, з усіма вказаними вище достоїнствами, так що закриття його саме тепер, коли він став зразковою школою розвитку торгового права і ще більш зразковим інститутом захисту справедливих інтересів торгового світу, було б чутливим ударом по правосуддю. Ми глибоко впевнені у тому, що Міністерство юстиції, в інтересах свого завдання, поступиться крупним інтересам досить значної, якщо не переважної, частини місцевого населення і надасть їм тверду санкцію збереження комерційного суду, діяльність якого спрямована на здійснення досить почесного завдання правильного відправлення суду і розвитку вітчизняного правознавства"[42, с.162].