ВИСНОВКИ ТА ПІДСУМКИ

Більш ніж тисячолітня історія становлення і розвитку урядуючих інституцій на українських теренах переконливо доводить наступність процесу творення державних установ, не дивлячись на суттєві трансформації державного устрою, зміни у верховному сюзеренітеті, включення до державних систем інших країн.

Незалежно від того, хто у той або інший історичний момент здійснював управління українськими землями: Велике князівство Литовське, Польське королівство, Річ Посполита, Російська чи Австрійська/ Австро-Угорська імперія — всі вони мали враховувати в управлінні місцевим населенням руську/українську державну спадщину. Якщо, як за Великого князівства Литовського, таке усвідомлення було наріжним каменем формування і діяльності урядуючих інституцій, верховний сюзеренітет іноземної династії не сприймався як повністю чужорідний, а творчі сили української еліти спрямовувалися на розбудову цих інституцій, підвищення ефективності їх діяльності. Наступна доба Речі Посполитої двох народів сформувала протилежну тенденцію — спробу знехтувати руською державною спадщиною, здійснити значний поло- нізаціний тиск, що спричинило, з одного боку, процес “польщення Русі”, а з іншого — викликало соціальну напругу, яка зрештою вилилася в Українську революцію середини XVIII ст., рух еліти за відродження самостійного “Руського князівства”. Але навіть якщо, як за часів російського панування, українські державні інституції та їхня управлінська традиція повністю нехтувалися, центральна абсолютистська влада мала прикласти надзвичайних зусиль задля повної інтеграції українських земель до складу імперії, що засвідчив майже столітній досвід генерал- губернаторських структур на всій подросійській Україні. І все ж кінцева мета не була досягнута навіть такими екстраординарними заходами, остаточного поглинання Російською імперією наших теренів не відбулося, інституційні традиції Гетьманщини і Запорожжя не були повністю забуті, що засвідчили події початку ХХ ст., хід визвольних змагань 1917— 1921 років (створення Української Центральної Ради, Української гетьманської держави, Західно-Української Народної Республіки).

Інший кардинальний висновок полягає у тому, що становлення урядуючих інституцій в Україні відбувалося здебільшого у річищі загальноєвропейських (у певні періоди — східноєвропейських) інституційних процесів, починаючи від Давньої Русі. Натомість вплив азіатських державних традицій, інспірований близькістю спочатку Золотої Орди, потім Кримського ханства, Османської/Оттоманської імперії, і навіть Московського великого князівства/царства з його євроазійською системою державних установ, обмежувався переважно запозиченням назв урядів та інституційної термінології, але не змістом їх повноважень чи засобами їх реалізації.

Інституційна історія Давньої Русі була абсолютно повністю повторювала розвиток державних установ інших тогочасних варварських держав, а саме — провідна роль у здійсненні державних функцій дружини, згодом двору володаря та його урядовців. Навіть важко вирізнити візантійські тенденції у формуванні урядуючих інституцій, що були притаманні старомосковській системі управління. Очевидно, що їх запозичення в Москву йшло не через Київ, а напряму від Константинополя, і ці пізньовізантийські традиції вдало наклалися на азіатські золотоординські впливи. Наступні століття української інституційної історії були напряму пов’язані з такими центрально-східноєвропейськими державами, як Велике князівство Литовське, Польське, Угорське королівства, Річ Посполита двох народів. Їхня інституційна спадщина обумовила характер розвитку урядуючих установ Війська Запорозького (Запорозької Січі та Гетьманщини) як виразно станово-представницьких. Західні українські регіони потрапили під управління вже з другої половини ХІХ ст. конституційної Австрійської/Австро-Угорської імперії, що остаточно закріпило там європейську інституційну традицію.

Ще одна потужна тенденція, що проходить наскрізне через всю інституційну історію України, пов’язана з наявністю істотних демократичних (які іноді переходили в олігархічні) засад функціонування урядуючих інституцій. Таке постійне обмеження єдиноначальства відіграло в історії України суперечливу, найчастіше негативну роль, але разом з тим засвідчувало впродовж віків демократичну генезу національних уряду- ючих інституцій.

Тут достатньо згадати давньоруські традиції прийняття колективних державних управлінських рішень (снем, боярська рада, віче). Вони були зміцнені досвідом управління українськими землями в адміністративній системі Великого князівства Литовського (майже самостійні удільні князівства, зростання ролі Панів-Ради і формування станово-представницької системи з сильними органами місцевого управління — сеймиками), унікальною системою державного управління Речі Посполитої (станово- представницької республіки з виборним королем) та земських урядів. Формування козацтва як окремого військового стану призвело до виникнення адміністративного утворення, що діяло на засадах прямого народоправства (Війська Запорозького низового) і перенесення на всю Україну внаслідок Української революції середини XVII ст. традицій козацького управління вже у формі станового, формально вибірного урядництва, збереженням повноважень представницьких рад різного рівня (загальних, старшинських, чорних). Наступне XVIII ст. наповнені боротьбою української еліти за збереження таких інституційних традицій під назвою “старовинних прав і привілеїв” української шляхти, що зазнала поразки; тому для XIX ст. є характерним посилення тиску адміністраторів Російської імперії у запровадження засад абсолютистського централізованого управління. Але сам факт створення особливої, надзвичайної державної структури для України (генерал-губернаторств у ранзі багатогалузевих регіональних міністерств) свідчить про усвідомлену гостроту проблеми поборювання українського інституційного демократизму. На кінець ХІХ ст. здавалося, що демократична складова інституційних процесів міцно забута, але, підживлена суперечливим українським досвідом участі в представницьких інститутах конституційної Австро-Угорської імперії, вона повністю відродилася у ході новітньої національно-визвольної боротьби 1917-1921 років.

Нарешті, слід згадати про особистісну складову українського інс- титуційного процесу. Її зміст полягає насамперед у тому, що урядовцями практично всіх державних інституцій, навіть створених іноземними суверенами, були місцеві уродженці, які здебільшого привносили в їх діяльність національний колорит, служили провідниками тієї наступності, європейськості, духу суто українського демократизму, які становлять стрижень вітчизняної історії урядуючих інституцій.

Національна складова була очевидно вирішальною у період існування Давньої Русі (Київського та Галицько-Волинського князівств). Не спростовуючи важливої ролі іноземців (насамперед варягів) у формуванні державного апарату, який існував тоді виключно на рівні “посада- установа”, та імовірні міграції посадовців за носієм верховної влади з одного князівства до іншого, маємо вести мову про переважно місцеве походження більшості урядовців. Надзвичайно великою була роль українських (руських) урядовців Великого князівства Литовського, які нарівні з етнічними литовцями формували всю вертикаль владної структури держави, обіймали значні уряди не лише в адміністративному апараті Київського та Волинського удільних князівствах, але і на загальнодержавному рівні. За часів Речі Посполитої нащадки удільних князівських та боярських родів міцно інтегрувалися до складу “народу- шляхти” цієї держави, посіли відповідне місце в системі земського управління, здійснювали представницькі функції. Утім, це не завадило українській шляхті взяти активну участь в Українській революції середини XVII ст., формуванні урядів Гетьманщини, починаючи з найвищого.

Місцевий елемент відігравав значну роль і в державних установах Російської імперії (навіть до губернаторських посад), попри намагань абсолютистської держави обмежити його вплив, що найяскравіше проявилося в діяльності Київського, Подільського та Волинського генерал- губернаторства. Проте повністю обійтися без залучення української політичної і культурної еліт до здійснення державних функцій не змогли обійтися ані в підросійській Україні, ані за цивілізаційним кордоном — у Галичині та Буковині, керованими монархами з династії Габсбургів.

Особистісний вимір відіграє важливу роль і в керівництві державними установами, що пов’язане з дуже тривалою історією існування на українських теренах “посад-установ”. Такий характер мали практично всі інституції давньоруської доби, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Запорозького низового, Гетьманщини тощо.