висновки

Здійснений історико-правовий аналіз і нові підходи до наукової проблеми сприяють поглибленню історико-право- вих знань сутності й змісту формування та функціонування державно-правових й самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 рр.), що є відповід­ним внеском у вітчизняну історико-правову науку.

1. У Польському Королівстві першої половини XIII ст. посилився процес централізації державного управління. Поль­ська зовнішня політика щодо зайнятих українських земель зі сучасного погляду була загарбницькою, оскільки мала на меті посилити владу польського короля і збільшити розміри його володінь. Так, Галичина була насильно введена до Польського Королівства внаслідок завойовницьких походів польського ко­роля Казимира III - у 1340 і 1349 рр., який прагнув зміцнити кордони держави та забезпечити значне збільшення доходів за рахунок мит від купців, котрі подорожували на Схід через Галицькі землі. Це було типовим для епохи Середньовіччя актом анексії, що мав на меті зміцнити польські кордони і встановити контроль над трансєвропейським торговельним шляхом, який через Краків, а далі - через Володимир, Львів і Галич пролягав у Причорномор’я, зокрема до генуезьких колоній Криму. Інтереси польської шляхти збігалися з інтере-

сами краківської церковної ієпархії й авіньйонської папської курії, котрі прагнули поширювати католицизм на Сході. Жодні історико-правові аргументи на користь польських прав сто­совно Галичини не відповідають історичній правді, оскільки Галицькі землі - це етнічні українські землі, складова частина Київської Русі, а відтак - основа спадкоємництва та наступності української державно-правової традиції - Галицько-Волинсь­кої держави.

Галичина впродовж 1349-1370 рр. перебувала в особистій власності польського короля Казимира III, 1372-1387 рр.

2. Підтверджено, що після приєднання Галичини під вла­ду польського короля Казимира III до середини XIV ст. вона зберігала певну територіальну адміністративно-правову авто­номію, яка характеризувалася історичними, географічними, економічними, національними, правовими особливостями. Окремими волостями управляли руські воєводи; їм підпо­рядковувалися сотські, десятники, тіуни, вірники, мечники й отроки. Офіційні документи складалися староукраїнською мовою. Тіуни, здійснюючи судочинство у галицьких волостях, керувалися українським, а не польським правом. Певний час у Львові карбувалася окрема монета Руського Королівства. Од­нак це тривало недовго. Виконуючи волю заможних польських магнатів, польський король здійснював політику інкорпорації Галичини до Польського Королівства.

Наступ на захоплені українські землі посилювався і на­бував різних форм, у тому числі адміністративно-правових.

Польський король почав призначати у волості своїх пред- ставників-старост. Окрім Львова старости управляли у Галичі, Теребовлі, Сяноку, Перемишлі, Самборі й інших містах.

Це дає підстави стверджувати, що державотворчі народи Польського Королівства (силезці, мазовці, галицькі україн­ці) були конструктивно-творчими народами, для котрих ха­рактерні патріотизм, державознавство, віра тощо. Галицькі українці виявили здібності й досвід у процесі формування адміністративно-правових і самоврядних інститутів, реалізм у міжнародній політиці Польського Королівства, на яку вони, в зв’язку зі своєю ментальністю, геополітичним чинником, значно більше впливали, аніж мали реально економічну й полі­тичну силу.

Приєднання Галичини до Польського Королівства змушу­вало українців призвичаюватися до тієї системи управління, яка існувала на Заході Європи. Польське Королівство часто виступало посередником у культурних зв’язках українського народу з народами західноєвропейських країн, відігравало роль моста між Україною і “справжнім Заходом” - території, через яку в Україну проникали “ідеї гуманізму та реформа­ції”. Вплив цих зв’язків зумовлювався тими прогресивними гуманістичними й освітніми тенденціями, котрі знаменували розквіт Відродження в Європі. Галичина була одним з пер­ших регіонів України, яка зазнала позитивного впливу про­гресивних європейських традицій в умовах Середньовіччя. Досвід формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського Ко­ролівства заслуговує на увагу з погляду теорії та практики як новий напрям у вітчизняних дослідженнях проблем держав­но-правового творення у Центрально-Східній Європі в період Середньовіччя.

3. Встановлено, що у 1434 р. усі Галицькі землі польсь­кий уряд об’єднав, створивши Руське воєводство з адміністра­тивним центром у Львові, яке складалося з чотирьох земель: Львівської, Галицької, Перемишльської та Сяноцької. У тому ж році привілеєм польського короля Владислава II Ягайла у Галичині було скасовано руське право, а замість нього введено польське право і запроваджено такий самий державний лад, як і в Польському Королівстві. Водночас відбувалося заселення Галичини іноземними колоністами: поляками, німцями, чеха­ми. Колонізація вирізнялася широкими масштабами. Польсь­ко-католицька шляхта повсюдно витісняла православних ук­раїнців зі сфери адміністративного управління, виробництва, освіти, культури.

4. Доведено, що правовий статус Галичини у складі Поль­ського Королівства мав свої особливості. Від 1434 р. він став іншим, оскільки на цій території змінилася правова систе­ма. Наголосимо, що Руське воєводство, безперечно, не було “державою в державі” та підпорядковувалось центральній владі, але не можна не зауважити певні відмінності в праві й адміністративному апараті від тих інститутів, які діяли на інших територіях Польського Королівства. Таких відміннос­тей можна б навести чимало, але історичні джерела достатньо дотично порушують це питання. Так, В.Абрагам не впевне­ний в існуванні в Галичині оправців. Копний (зборовий) суд був характерним саме для Галичини, а не для всіх територій Польського Королівства. Однак не варто вважати, що лише Галичина мала спеціальний правовий статус. Окрім неї виріз­нялись Мазовія, Серадська земля, Холмська земля, Краківсь­ка земля, Прусська земля та ін. Водночас у “глобальнішому” масштабі територія Польського Королівства поділялась на Великопольщу та Малополыцу. На одних землях діяв Пьотр- ківський статут, а на інших - Віслицький. Нешавські статута 1454 р. також були укладені за територіальним принципом правового регулювання. Це засвідчує: Польське Королівство в 1349-1569 рр. не було монолітною державою. Більше того, важко стверджувати, чи вона була унітарною. На думку росій­ського дослідника Ю. Кареєва, Польське Королівство мало федеральний характер державно-територіального устрою, що підтверджує подібність структури вального сейму до вищих представницьких органів федерації. Liberum veto, притаманне вже для Польського Королівства, дуже красномовно заявляє певну політичну незалежність місцевої влади від центральної, а воєводста і земель - від польського короля. Сеймики були настільки авторитетним інститутом влади (а в Галичині це простежувалось дуже чітко), що їх діяльність нерідко була виз- начальнішою та вирішальнішою, ніж правління центральної влади Польського Королівства.

5. Уже від 1349 р. Руське Королівство, а від 1434 р. - Руське воєводство вирізнялося з-поміж інших воєводств Польсько­го Королівства великою територією і густотою населення. Правовий статус населення Галичини визначався належністю до певного стану: шляхти, духовенства, міщан і селянства. Привілейоване становище посідали польська шляхта і като­лицьке духовенство. Правове становище галицьких селян у складі Польського Королівства характеризувалося політичним безправ’ям і неповною цивільною правоздатністю та дієздат­ністю. Наприклад, селяни стали повністю залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками, їхнє правове становище мало чим відрізнялося від рабського. Селянське самовряду­вання у Галичині також було зведене до мінімуму. Шляхта отримала змогу втручатися навіть в особисте життя селян, скажімо, давати чи не давати дозвіл на шлюб, похорон (беручи за дозвіл плату).

6. Перебування Галичини у правовому полі Польсько­го Королівства збагатило привілегійовані стани Галицької України досвідом участі в її станово-представницьких орга­нах державної влади - у вальному сеймі, сеймових зібраннях (сеймиках), прилучило їх до традицій і культури політичного представництва впливової на той час європейської держави. Формування та діяльність шляхетських сеймиків у Руському воєводстві сприяли подальшому розвитку демократичних тра­дицій українського народу, звичок до народоправових інсти­тутів. Підґрунтям формування українського парламентизму в козацько-гетьманській державі, зокрема генеральних (за­гальних) козацьких рад і рад старійшин, були польські станові сеймики як представницькі органи, котрі діяли в Руському воєводстві від 1434 р. у складі Польського Королівства, а від­так - Речі Посполитої. На основі аналізу привілеїв польських королів, статутів, конституцій вального сейму Польського Ко­ролівства й архівних матеріалів детально проаналізовано їхній склад, компетенцію, функції та роль у державно-політичному житті країни.

7. Обґрунтування “прав” Польського Королівства щодо Галичини, на нашу думку, були фікцією, оскільки ці “права” не мали під собою жодних історичних та правових підстав. Галичина як споконвічна українська земля завдяки своїй са­мобутності не втратила ознак етнічної ідентичності: мала до захоплення Польщею і зберегла певною мірою надалі тери­торію, мову, релігію, звичаї, державно-правові й культурні традиції та ін. Галицькі українці, володіючи культурно-націо­нальними і правовими традиціями ще з часів Київської Русі, Галицько-Волинської держави, перебуваючи у Центрально- Східній Європі, зазнавали культурних та правових впливів із Західної Європи. Унаслідок волелюбності й патріотизму, правових традицій галицькі українці вберегли себе від асимі­ляції Польщі, а Галичина стала в подальшому важливим полі­тично-патріотичним центром для всієї України. Зокрема, факт проголошення ЗУHP 9 листопада 1918 р. саме у Львові, яка охоплювала переважно етнічну Українську Галичину, завдав відчутних ударів тим польським дослідникам, хто ставив під сумнів приналежність галицьких українців до єдиного ук­раїнського народу. Її проголошення стало наслідком бороть­би українців за право на національну державу після Першої світової війни.

Особливістю впровадження колоніальної політики Поль­ського Королівства в управлінські структури Галичини було те, що формування адміністративного апарату здійснювалося виключно заходами польської влади. Це підтверджують при­значення на керівні посади польської шляхти, що в свою чергу зумовило полонізацію українського населення. Приєднання Галичини до складу Польського Королівства переривало про­цеси українського державотворення, можливість збереження власної національної держави на багато століть. Однак Україна вистояла у цих тяжких випробуваннях.

8. Розвиток права у Галичині засвідчив, що право Польсь­кого Королівства часто містило колізійні норми та спричиняло дискусійні питання. Зокрема, це стосується тлумачення тер­мінів. Термін “староста” міг вживатись і до високопосадової урядової особи, яка вважалася намісником короля у воєводстві чи землі, й до старости “гроду” (замку), тобто посадової особи, що мала передусім судові повноваження. Термін “позов” вико­ристовувався і для позначення вимоги позивача (потерпілого) до відповідача (обвинуваченого), і для позначення виклику відповідача в суд (судового акта за юридичною природою). Термін “вічевий суд” вживався і для позначення суду, який складався з представників територіальної громади (“віче”), і для позначення одного з видів королівських судів.

У Галичині правові колізії виникали, мабуть, частіше, ніж в інших воєводствах, адже на цій території співіснували різні системи права: староукраїнське (руське), польське (земське), магдебурзьке (німецьке), волоське, а також - канонічне право. Водночас існувала жорстка конкуренція між нормативно-пра­вовим актом і правовим звичаєм (причому, і українським, і польським).

Термін “суддя” інколи вживався у надзвичайно широко­му розумінні: король, референдарі, асесори, комісари, судді, воєводи, старости, підсудки (заступники судді), війт, лавники, коморії, підкоморники.

Нерідко польське законодавство того часу не розрізняло термінів “сейм” і “сеймик”, хоча вони мали різне значення. Натомість закон чітко розмежовує королівський сеймовий суд і сейм, а це, по суті, був один і той самий орган.

Українські джерела права (від 1434 р. і польські джере­ла права, які діяли у Галичині), зазнали позитивного впливу римського права, внаслідок чого у правовому регулюванні сус­пільних відносин, у тому числі в Галичині, використовувалися римські правові конструкції, зокрема у процесі кодифікації інститутів речового, зобов’язального, спадкового права (які за римською інституційною системою входять до складу “res”). Тобто сприймалися не лише традиції та принципи римського права, а й цілі конструкції цивільних правовідносин; рецепція відбувалася і відбувається на інституційному рівні.

Однак правовідносини у Галичині в складі Польського Королівства вирішувалися не лише римським правом. За­позичення відбувалося також з візантійського, німецького, литовського права, які, в свою чергу, рецепіювали римське право. Це дає право стверджувати: у процесі формування і функціонування українського права у досліджуваний період мала місце пряма та непряма рецепція римського права, що засвідчувало прогрес у розвитку та застосуванні західноєвро­пейських правових традицій, зокрема в Галичині XIV-XVI ст. Окремі правові ідеї та положення, котрі вже існували на той час, актуальні дотепер. Показовий приклад із так званим інс­титутом сепарації, який уже існував у Польському Королівстві, а відповідно - і в Галичині XIV-XV ст. У сучасній Україні за­провадження інституту сепарації стало можливим лише після прийняття у 2002 р. нового Сімейного кодексу України.

Водночас польське право XIV-XVI ст., будучи середньовіч­ним за сутністю, відстоювало насамперед інтереси польської шляхти, що підтверджувало існування соціальної нерівності й несправедливості. Проте такий стан був характерний не лише для польського права того часу, а й для всіх тогочасних країн середньовічної Європи.

Беручи до уваги потреби утвердження Української де­ржави і права, враховуючи також проаналізований матеріал монографії, автор вважав за доцільне висловити низку про­позицій, які тією чи іншою мірою могли б бути корисними і політикам-практикам, і дослідникам з проблем історії форму­вання та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів на українських землях.

З урахуванням історичного досвіду формування та фун­кціонування державно-правових інститутів на українських землях, зокрема у Галичині в складі Польського Королівства, варто переглянути сучасну державну політику України в сфері організації та діяльності центральних і місцевих органів влади. Так, необхідно здійснити заходи щодо децентралізації держав­ного управління, розширити сферу місцевого самоврядування та зміцнити контроль за державними службовцями і посадови­ми особами органів місцевого самоврядування з боку представ­ницьких органів влади на місцях. Окрім того, доцільно було б посилити ротацію кадрового складу державних службовців, розробити комплекс заходів, спрямованих на поліпшення їх патріотичного виховання, не допускати надмірного зростан­ня обсягів особистих прав і привілеїв, що збуватимуться у зв’язку зі зайняттям певної посади, та ін.

У процесі формування правової політики в Україні доціль­но використовувати результати досліджень вітчизняної юри­дичної науки, зокрема науки історії держави і права України. Значні зміни у праві та державі в сучасних умовах потребують відображення у правовій політиці й системі юридичної освіти особливостей розвитку державних і самоврядних інститутів, що відповідають державним традиціям українського народу, їх сприйняття народом сучасної України можливе лише за умови врахування правової спадщини різних регіонів Украї­ни, які впродовж тривалого часу розвивалися не в єдності, не мали однієї правової системи. На нашу думку, вивчення і врахування історії формування та функціонування держав­но-правових і самоврядних інститутів, зокрема у Галичині в складі Польського Королівства (1349-1569 рр.), та інших регіонів України здатне не лише виявити витоки правового менталітету їх населення, а й визначити особливості розвитку правових культур різних регіонів України, котрі поступово стираються під впливом інтеграційних процесів, що відбува­ються в сучасній Європі й світі, в основу яких покладено єдині європейські цінності: права людини, верховенство права, пра­вова держава та ін.