<<
>>

4.1. Відродження Української незалежної держави та формування її правової системи

12 вересня 1991 р. Верховна Рада України, використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, “старих” і новітніх європейських держав, прийняла Закон “Про правонаступництво України”.

У ньому зазначалося, що з моменту проголошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення Акта про незалежність України. Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991 р. У Законі також визначено основні принципи державного будівництва – народ України створюватиме державу “суверенну і самоврядну, незалежну і відкриту, демократичну і правову”.

Верховна Рада України ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною законодавства України. Законом “Про громадянство України” 8 жовтня 1991 р. встановлено у державі єдине громадянство. Громадянами України стали всі особи, які на момент введення закону в дію проживали на її території і не заперечували проти прийняття її громадянства – незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, освіти, політичних поглядів і релігійних переконань. Цей закон України був значно демократичнішим порівняно з аналогічними законами інших держав колишнього СРСР, зокрема прибалтійських.

Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, у тому числі принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р.

прийняла “Декларацію прав національностей України”/100/ [122]).

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без них жодна держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагічна доля попередніх українських держав – УНР і ЗУНР. Тому постановою Верховної Ради 24 серпня 1991 р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламентові України. У січні 1992 р. створено Міністерство оборони, яке взяло керівництво над Збройними силами України. Розпочалося формування Республіканської національної гвардії. Усі військовослужбовці, котрі бажали служити народові України, повинні були скласти військову присягу. Під процес творення національних Збройних сил підвели відповідну юридичну основу з широким соціальним захистом військовослужбовців. Верховна Рада України прийняла близько півсотні правових актів щодо регламентації будівництва Збройних сил.

Цей процес, однак, ще донині не завершився. Не розв'язане питання про повернення українських офіцерів, прапорщиків, мічманів з інших регіонів колишнього СРСР. Необхідно створити мобільну, боєздатну, патріотично налаштовану, з сучасним озброєнням, на професійних засадах армію. Відкритим залишається і питання доцільності ядерного роззброєння, оскільки чимало держав нині шукають можливості озброїтися ядерною зброєю, вважаючи її одним з найнадійніших гарантів суверенітету. Дуже гострими є проблеми матеріального забезпечення Збройних сил України. Непроведення обліку військового майна і невизначеність у критеріях доцільної достатності в кількості та озброєнні призвели до істотних втрат. Надлишки військової техніки розбазарено, їх не вдалося реалізувати в народному господарстві або експортувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності.

Закони, прийняті Верховною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх підприємств і підприємців, все-таки виявилися половинчастими, недосконалими. Нечітко велася фінансова політика. Вимагала перегляду вкрай невдала податкова політика держави, вдосконалення і діяльність Національного банку. Відкритим залишалося питання щодо національної грошової системи. Все це, як і інші фактори, не сприяло розвиткові виробництва, збільшенню випуску товарів тощо.

З прийняттям Акта незалежності створено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжнародну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва у республіці та за кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розісланий у консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані у різні міжнародні організації, зокрема в ООН.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було відношення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не визнавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилося там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав розв'язати весь народ України.

Референдум був призначений на 1 грудня 1991 р. Крім відповіді на запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”, громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555 осіб. Взяли участь у голосуванні 31 891 742, або 84,18%. Із них відповіли “Так, підтвер­джую” 28 804 071 громадянин, або 90,32%, “Ні, не підтверджую” – 2 417 544, або 7,58%; 670 117 бюлетенів (2,1%) визнано недійсними /100/ [123]).

Підсумки референдуму були явищем закономірним, підготовленим спалахом масової соціально-політичної та національно-патріотичної активності: численними мітингами, пікетами, демонстраціями, страйками.

Найвражаючішими стали “живий ланцюг” 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності та соборності України, в якому між Києвом і Львовом та Івано-Франківськом стояло близько 3 млн осіб, а також голодування студентів з 2 по 17 жовтня 1990 р. у Києві, надання Декларації про державний суве­ренітет України конституційної сили, оголошення нових виборів у Верховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу України до державної незалежності, його бажання бути повноправним господарем на власній землі, а не “молодшим братом”, частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом.

Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було внесено шість кандидатур. Народ обрав Президентом України Л. Кравчука. За нього проголосували 61,59% виборців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5 грудня звернулася із заявою “До парламентів і народів світу”, в якій наголошувалося, що Україна, одна з держав – засновниць ООН, відповідно до мети і принципів Статуту ООН спрямовуватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Її зовнішня політика ґрунтуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав – і першими серед них Угорщина та Польща, то після референдуму розпочалася широка смуга офіційного її визнання державами світу. Україну визнали близько 140 держав, і більшість встановили з нею дипломатичні відносини.

Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич 7–8 грудня 1991 р. під час зустрічі у Біловезькій Пущі та Мінську підписали угоду, що Союз РСР припиняє існування, зате створюється “Співдружність незалежних держав (СНД)”. В Алма-Аті 21 грудня про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії).

Верховна Рада 10 грудня 1991 р.

ратифікувала Угоду про “Співдружність незалежних держав” із застереженнями до неї, що забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав: “СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше – це мирне, цивілізоване розлучення. Друге – щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні економічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дало б змогу швидше подолати адміністративні методи управління і разом розв'язати складні проблеми переходу до ринку”.

За 1992–1993 рр. Радою глав держав СНД і Радою глав урядів було прийнято близько 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі таких, що надавали інститутам співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеоохоплюючої інтеграції. З них Україна підписала близько 200 документів, які не загрожували її державному суверенітетові.

Надалі, на жаль, співробітництво у межах СНД відбувалося надзвичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися “великодержавних” претензій. Вона розглядала СНД як зародок державного утворення, що мало прийти на зміну Союзові РСР. Особливої гостроти набула проблема Збройних сил (Чорноморського флоту тощо). Загострилася й проблема Криму, який численні державні чинники і політики Росії вважали і вважають “істинно російською” землею.

Важливим елементом становлення суверенітету, державності стало законодавче затвердження головних державних символів – Герба, Прапора, Гімну. Україна давно мала вже свої, історично обгрунтовані символи. Але це, як здавалося на перший погляд, нескладне завдання не так просто було розв'язати українському парламентові. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо проблеми державної символіки, такі: тривалий колоніальний статус України, сформована у масовій свідомості уява про державну символіку як про суто політичне, класове явище, а не просто національне, послідовно насаджувані впродовж десятиліть комуно-більшовицьким режимом антиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиісторична, шовіністична позиція багатьох депутатів, зокрема комуністів та соціалістів.

Однак історична правда та здоровий глузд перемогли. Президія Верховної Ради 15 січня 1992 р. видала указ “Про Державний Гімн України”; 28 січня Верховна Рада прийняла постанову про Державний Прапор та малий Герб України. Малим Гербом Держави визнано державний символ ще з часів Київської Русі – тризуб. Прапором – синьо-жовте полотнище, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці, Гімном – пісня “Ще не вмерла Україна” (музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Процес державотворення вимагав передусім розробки і прийняття нової, сучасної Конституції. Українському народові частіше від багатьох інших доводилося втрачати і відбудовувати державність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо “Вивід прав України” Пилипа Орлика чи Конституцію Центральної Ради. Та жити за цими основними законами не довелося. П. Орлик писав Конституцію для вже неіснуючої держави, а Конституція Центральної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні гетьманського перевороту. Щодо радянських Конституцій України – 1919, 1929, 1937 і 1978 рр., – то вони творилися у кремлівських кабінетах московськими партійно-державними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Отже, необхідність вироблення і прийняття нової Конституції була очевидною. Але цьому всіляко чинила опір комуністично-еоціалістична більшість депутатів Верховної Ради, яка не могла примиритися із втратою “керівної і спрямовуючої” ролі у суспільстві. Тому тривалий час продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка продовжувала діяти. Тобто, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим основним законом старого, посткомуністичного зразка.

Водночас Верховна Рада прийняла низку важливих, конституційного значення законів, зокрема Декларацію прав національностей України (листопад, 1991 р.), закон “Про представника Президента України” (березень, 1992 р.), яким з метою ефективнішої реалізації президентської влади на місцях створено інститут представників Президента – в областях, районах та містах центрального підпорядкування. Визначено їх роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, правові, організаційні та фінансові основи їх діяльності. Однак представник не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили законові. Він міг тільки призупинити їх дію до часу розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Водночас взаємовідносини між ними і головами обласних та районних рад залишалися не до кінця врегульованими. Верховна Рада відхилила подання Президента України Л.Кравчука про те, що його представники є найвищими посадовими особами у своїх регіонах.

За 1992–1994 рр. Верховна Рада України прийняла близько 450 законів. Але в умовах відсутності чіткої концепції переходу від тоталітарного, антидемократичного, посткомуністичного режиму до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя, через що належно не спрацювали. На це було декілька причин. З одного боку, відчувалася незабезпеченість законів відповідним механізмом їх впровадження в життя. З іншого – у колишньому пострадянському просторі, навіть в усіх європейських країнах колишнього соціалістичного табору (хоч значно меншою мірою) створилася своєрідна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив накопичений людством в умовах приватновласницької системи досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише шляхом проб, експериментів і неминучих помилок. І, по-третє, на шляху демократичних перетворень, реформ у соціально-політичному, особливо економічному житті, стояла важкопереборною стіною постійна більшість у Верховній Раді комуністично-соціалістичних депутатів, які ніяк не могли і не хотіли уявити собі іншого шляху розвитку України, крім соціалістично-радянського і тільки “у братському союзі”, тобто під контролем Росії.

Оскільки з історичної сцени зникла “керівна і спрямовуюча” сила, єдина одержавлена компартія, диктаторська влада компартійних структур була ліквідована, а на політичну арену виступила у звичних загально-світових формах законодавча, виконавча і судова гілки влади, то посткомуністична партійно-державна еліта, яка і надалі залишалася в Україні при владі, щоправда, вже на нових, інших посадах (депутатами парламенту, головами рад усіх рівнів, виконкомів, представників Президента та ін.), і яка не втрачала надії на реставрацію комуністично-соціаліетичного ладу, – робила все, що могла, для загальмування процесу антикомуністичних, приватизаційних та інших демократичних реформ. Вона діяла за гаслом: “Чим гірше – тим краще!” Тобто, чим більше буде розвалена економіка, чим нижчим буде життєвий рівень населення, більшою його соціальна незахищеність, тим швидше країна відчує ностальгію за попереднім ладом, захоче його відновити.

Внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій між законодавчою і виконавчою владою між ними часто стали виникати непорозуміння, навіть конфронтації. Прагнучи зміцнити виконавчу гілку влади, Л. Кравчук у лютому 1992 р. створив Державну думу, яка повинна була виконувати консультативні функції при Президенті, замінюючи навіть в окремих випадках парламент, оскільки законодавча діяльність останнього не встигала за вимогами життя. Народні депутати витрачали багато часу на політичні конфронтації, розв'язання невластивих їм поточних питань управлінського характеру та “лобіювання” інтересів різних економічних, фінансових угруповань, фірм чи власних виборчих округів.

Однак через дев'ять місяців, наштовхнувшись на жорстку опозицію парламенту, Л. Кравчук змушений був розпустити Державну думу.

Не працював належно у напрямі демократизації суспільно-політичного життя, реформування економіки і уряд, очолюваний прем'єром ще з комуністичних, тоталітарних часів, людиною догматично-консервативного мислення В. Масолом. У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, багатоденного голодування студентів на Майдані Незалежності змусила В. Масола подати у відставку.

Уряд очолив В. Фокін. Упродовж більш, як півтора року кабінет В.Фокіна піддавався гострій критиці різними громадсько-політичними організаціями, партіями, профспілками, політиками, економістами, оскільки економічне становище невпинно погіршувалося.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада затвердила головою уряду Л. Кучму, який до того тривалий час очолював одне з найбільших у світі підприємств з виготовлення ракет стратегічного значення (у Дніпропетровську) – завод “Південатоммаш”. Роль уряду і прем'єр-міністра у суспільно-політичному та економічному житті країни зросли. Л. Кучма отримав повноваження видавати декрети, які заповнювали правовий вакуум або навіть могли деякою мірою змінювати чи доповнювати діючі закони.

Президент провів значне скорочення штату своєї адміністрації, ліквідував у ній численні органи і структури, що дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів. Але тісного контакту, повного взаєморозуміння між Президентом і прем'єр-міністром не було, у зв'язку з цим Л. Кучма подав у відставку. Не все налагоджувалося в діяльності парламенту, місцевих радах та адміністраціях. Їхня робота часто не давала позитивних результатів ще й тому, що багато політичних та державних діячів перебували під впливом стереотипів, традицій, форм і методів діяльності комуністично-тоталітарної системи. Вони не могли та й не хотіли твердо стати на шлях кардинальних реформ, зокрема приватизаційних, не вміли вслухатися в аргументацію опонентів, знаходити баланс інтересів, йти на доцільний і обгрунтований компроміс. Майже всі вони не мали досвіду політичної боротьби парламентського зразка, в них відчувався брак професіоналізму. Хоч це й не дивно. Такі недоліки завжди притаманні для новоствореної державно-політичної еліти, другорядних у минулому, пригноблюваних націй.

Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного та суспільно-політичного життя, неухильне дотримання законності та правопорядку. Демократія не може бути стихійною, сприйматися як вседозволеність. Вона не існує поза законом і над законом. Реальності сьогодення показали необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого законодавства, вдосконалення структури і методів діяльності юридичних установ, системи правоохоронних органів, підвищення правової культури керівників різних ланок управління, загалом громадян, молодого покоління мають велике значення у процесі творення демократичної, правової держави в Україні.

Шляхи до незалежності та свободи, політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, розуміння необхідності національного відродження народу України – і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України. За переписом 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців (71,9%), 11,4 млн. росіян (21,9%), 486 тис. євреїв (0,93%), 440 тис. білорусів (0,84%), 325 тис. молдаван (0,62%), 234 тис. болгар (0,45%), 219 тис. поляків (0,42%), 163 тис. угорців (0,31%), 135 тис. румун (0,25%) та ін.

Усі ці люди різних націй і народностей, постійні жителі України, тобто ті, хто прийняв її громадянство, становлять народ України. Його повновладдя на своїй території, право самочинно розв'язувати усі питання економічного, політичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави – це і є реальний суверенітет, що втілюється у незалежність держави.

Важливою віхою національно-культурного розвитку України стало прийняття Верховною Радою 28 жовтня 1989 р. “Закону про мови”. Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Громадянам гарантується вільне право користуватися своєю національною чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ тощо українською чи будь-якою іншою мовою, прийнятною для сторін. Характерною ознакою закону є те, що він містить норми, спрямовані на захист рідних мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті передбачають правову відповідальність. Маючи на увазі ступінь готовності різних регіонів країни до реалізації положень закону, прийнявши рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р., Верховна Рада встановила для поступового впровадження окремих його положень в усі сфери суспільно-політичного та громадського життя різні терміни – від трьох до десяти років.

Значно посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншин. У цьому напрямі велику роль виконують вже згадувані національно-культурні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське товариства. Створено Раду національних товариств України. У місцях компактного проживання національно-етнічних груп працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах відкрито понад 450 факультетів з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншин, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, новогрецькою мовою у Донецькій області, молдавською – у Чернівецькій, болгарською – в Одеській, російською – у всій Україні).

До речі, українському населенню, українській мові, освіті, культурі у сусідніх зарубіжних країнах, наприклад, у Росії майже не приділяється уваги. В Росії немає жодної школи з українською мовою викладання, жодного театру тощо.

Державне будівництво, створення правової основи молодої Української держави продовжувалося. Так, 5 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла закон “Про прокуратуру”, 25 березня 1992 р.- “Про службу безпеки України” та “Про загальний військовий обов'язок і військову службу”, 19 грудня 1992 р. – “Про адвокатуру”, 18 листопада 1993 р. –“Про вибори народних депутатів України”, 23 грудня 1993 р. – “Про міжнародні договори України”, 23 грудня 1993 р, – “Про авторське право і суміжні права”, 24 грудня 1993 р. – “Про органи реєстрації актів громадянського стану”, 21 січня 1994 р. – “Про державну таємницю”, 4 лютого 1994 р. – “Про правовий статус іноземців”, “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” тощо.

Отже, після проголошення незалежності України почався активний процес становлення та розвитку національного законодавства, зокрема і у сфері регулювання діяльності органів ДАІ МВС України. Особливе місце належало Законам України “Про міліцію” та “МВС України”.

<< | >>
Источник: Хом’як Ярослав Іванович. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ АВТОМОБІЛЬНОЇ ІНСПЕКЦІЇ МВС УКРАЇНИ (1936–2000 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Львів –2002. 2002

Еще по теме 4.1. Відродження Української незалежної держави та формування її правової системи:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -