§ 2. Українське представництво в Державній думі Росії

Розвиток демократичних виборчих процедур в Росії започаткували революційні події 1905-1907 рр., результатом яких і стала організація першого в російській історії вищого представницького органу — Державної думи.

Модернізуючи державне управління під тиском революції, царський уряд прагнув зберегти основи політичного всевладдя, пристосувати його до нових умов. 6 серпня 1905 р. з\'являються царський маніфест про скликання «особою законосовещательного установлення» і «Положение о виборах в Государственную думу» (112). Вона наділялась компетенцією «предвари- тельной разработки и обсуждения законодательньїх предположений и рассмотрением росписи государственньїх доходов и расходов» (113). Порядок формування Думи регулювався «Положенням» про її вибори, яке передбачало вибори по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. Високий майновий ценз виключав з числа виборців селянську бідноту і робітників. Не надавалось виборчого права також жінкам, чоловікам, молодшим 25 років, військовослужбовцям, учнівській молоді, «бродячим инородцам». Слушно зауважуючи, що російська система виборів копіювала найконсервативніші західноєвропейські зразки (114), дослідники упускають з виду, як на нашу думку, важливий момент: виборча система, що формувалась в Росії, була все ж найбільш прогресивною в російській історії до 1918 р. Хоча непрямі вибори — вчорашній день виборчої системи в тодішніх країнах Європи.

Проте наростання революції, загальноросійський політичний страйк примусили царя і його уряд вдатись до істотних поступок революційному рухові і оприлюднити Маніфест 17 жовтня 1905 р. Для «удосконалення державного порядку» Маніфест «дарував» населенню громадянські свободи, обіцяв залучення до виборчого процесу «тех классов населення, которьіе ньіне совсем лишеньї избирательньїх прав», встановлення «как незьіблемого правила, чтобьі никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной думьі и ...

Змінами до виборчого законодавства 11 грудня 1905 р., Маніфестом від 20 лютого 1906 р. та іншими законодавчими актами цар здійснив реорганізацію Державної ради, перетворивши її з дорадчого органу на законодавчий, верхню палату російського парламенту (117). Вона утворювалася наполовину з членів, призначених імператором, і членів, обраних на корпоративній основі: Синодом від православного духовенства (6 осіб), губернськими земськими зборами (по 1 особі), дворянськими губернськими і обласними зборами (18), академіками і професорами університетів (6 осіб), найкрупнішими організаціями промисловців і торговців (12 осіб). Повний склад виборних членів Ради становив 102 особи, які обиралися на 9 років, з ротацією третини після 3 років.

Ще більше обмежували права Думи затверджений царем 23 квітня 1906 р. в новій редакції «Свод основних государственньїх законов». Згідно з ним вона не мала права законодавчим шляхом впливати на функціонування державної влади, в той час як цар міг розпустити Думу і обмежити її права (118).

І Державна дума формувалася на підставі указу «Про зміни Положення про вибори в Державну думу» від 11 грудня 1905 р., який розширив коло виборців. Куріальна система виборів була доповнена робітничою курією, розширювався склад виборців від міської курії (119). Але вибори передбачались не прямі, а багатоступінчасті: дво-, а для робітників і селян три- і чотириступінчасті. На підставі цього нормативного акту здійснювалися вибори депутатів І і II Думи.

Перші парламентські вибори в Росії у лютому-березні 1906 р. мали свої особливості.

По-перше, вибори відбувались в умовах революції, що продовжувалась, і введення воєнного або надзвичайного стану на 60% території Росії.

По-друге, царський уряд у своїй протидії революції діяв із запізненням, в умовах наростаючої критики режиму, «полівіння» суспільства. Як зазначав М. Грушевський, «суспільність іде все далі й далі в своїй критиці сучасного режиму і проектах переустрою» (122).

По-третє, революція активізувала діяльність партій лівого і національно-демократичного спрямування, нових російських партій правого і ліберального спрямування — «Союзу руського народу» (монархісти), «Союзу 17 жовтня» (октябристи), Партії народної свободи (кадети) та ін., проте виборче законодавство не надавало їм правового визнання як суб\'єктів виборчого процесу. Якщо загальноросійські ліві партії бойкотували вибори, закликали до продовження революції, то праві партії, кадети, а в Україні УСДРП, УДРП через своїх членів вели активну виборчу кампанію. Зокрема, Д. Дорошенко згадував: «На Україні... ліві партії бойкотували вибори ... чим улекшували виборчу більшість російських ліберальних партій, головно конституційних демократів... які розвинули в Україні широку агітацію. Чимало українців було обрано по списках кадетської партії, яка зобов\'язувалася обстоювати в Думі й українські національні домагання. ... На Полтавщині діяла зовсім самостійна Українська Радикально-Демократична партія й провела кілька своїх кандидатів» (123).

По-четверте, нерівність виборів, запрограмована Положенням про вибори, надавала перевагу поміщикам і селянам — «опорі престолу». Поміщикам мало належати 32% депутатських місць у Думі, селянам — 43%, міщанам — 22%, робітникам — 2% (124). Найбільша маса виборців — селяни і робітники — по-різному ставились до виборів. Так, селянство брало активну участь у виборах, сподіваючись на вирішення в Думі земельного питання, довіряючи свої голоси поміщикам або представникам політичних партій.

Все це суттєво позначилось на результатах виборчої кампанії 1906 р.: із загальної кількості обраних депутатів (478) кадети провели в І Думу 153 депутати, селянська група (трудовики) нарахувала 107 депутатів[4].

Від українських губерній до складу І Думи увійшли 102 депутати. Уявлення про результати виборів від українських губерній дають таблиці національного і фракційного складу обраних депутатів.

Та б л и ц я 1

Національний склад депутатів від українських губерній у І Державній думі (127)

Таким чином, за національним складом найбільше було обрано депу- татів-українців — 47 і росіян — 40.

Та б л и ц я 2

Фракційний склад депутатів від українських губерній у І Державній думі (128)

Отже, серед депутатів з України переважали представники кадетів і трудовиків, а також безпартійні.

І Державна дума розпочала роботу 27 квітня 1906 р. З перших засідань депутати від України взяли активну участь у вирішенні організаційних і процедурних питань, розробці й обговоренні законопроектів. На першому ж засіданні на голову Думи було висунуто кандидатуру професора, харківського депутата М. Ковалевського, але перед голосуванням він зняв свою кандидатуру. Головою Думи було обрано С. Му- ромцева. Фракції трудовиків і кадетів підтримали кандидатуру іншого харківського депутата М. Гредескула при обранні заступників Голови. Під оплески залу депутат І. Петрункевич запропонував прийняти рішення про амністію політв\'язнів (129).

Депутати від України взяли активну участь в оголошенні запитів до уряду, формуванні складу думських комісій з опрацювання законопроектів, внесених на розгляд парламенту (130).

На своєму зібранні 1 травня депутати від українських губерній утворили парламентську фракцію — Українську думську громаду з 44

депутатів. За спогадами Є. Чикаленка, її чисельність була б більшою, аби І Дума проіснувала довше. Головну роль в організації і діяльності УДГ, за його словами, належала УДРП (131). Головою громади було обрано адвоката з Чернігівщини І. Пірата. Активну участь у роботі Думської громади брали депутати, теж діячі УДРП В. Шемет, П. Чи- жевський (Полтавщина), Ф. Штейнгель (Київ), В. Вязлов (Волинь), М. Біляшівський та інші, селянські депутати Г. Зубченко, Н. Онацький, І. Тарасенко, С. Таран, А. Грабовецький (132). Було утворено дві комісії: «Комісія для оборони і наступу», яка мала поширювати через друковане слово засади української автономії та обороняти їх. До неї було залучено М. Ковалевського, П. Чижевського, депутата-поляка О. Лєд- ницького та депутата-росіянина В. Обнінського. Друга комісія мала скласти проект закону про мови. До неї було запрошено позафракцій- них українців, які жили в Петербурзі, — О. Русова, П. Стебницького, О. Лотоцького (133). За свідченням останнього, фракцію підтримували депутати з інших фракцій, ряд кадетів брало участь у засіданнях як гості[5] [6].

Думська громада почала видавати часопис «Украинский вестник» російською мовою. Його ідейним натхненником і активним співавтором став М. Грушевський, який з метою допомоги і згуртування депутатів від України приїхав до Петербурга. Основним завданням журналу ставилося правдиве висвітлення подій, що відбувались в Україні, сприяння справедливому вирішенню національних проблем (134).

Українська думська громада мала на меті досягнення автономних прав для України, вирішення аграрного питання, захист інтересів населення краю. У Думі українські депутати взяли активну участь у створенні та діяльності Спілки автономістів — об єднанні думських груп неросійських народів імперії, ідейною основою якої було прагнення до децентралізації й автономного управління національними окраїнами Російської імперії (135). М. Грушевським було підготовлено «Декларацію про автономію України», яка мала бути виголошена з думської трибуни, її основний зміст було викладено у його статті «Наші вимоги» (136). Ці вимоги[7] зводилися до федеративного устрою Росії, національно-територіальної автономії України, скликання народного представництва у вигляді українського сейму із законодавчими функціями на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування, видання закону про права національної мови у державних закладах та ін.

Як свідчать інформації, огляди думських засідань у часописі «Укра- инский вестник», члени української думської громади — правознавці внесли помітний внесок у законотворчу роботу Думи (137). Адвокат І. Пірат, вчені-юристи М. Ковалевський, М. Гредескул, П. Новгородцев, С. Котляревський брали активну участь у підготовці й обговоренні законопроектів про скасування смертної кари, про свободу зборів, про громадянську рівність, про недоторканність особи, земельного, виборчого законопроектів та ін., входили до складу комісії з доопрацювання цих законопроектів (138). О. Лотоцький згадував, що правниками фракції розроблялись законопроекти про національні права, про рідну мову в школі, який пізніше був внесений на розгляд III Думи (139). На основі підготовлених у громаді матеріалів І. Пірат виступив на одному із засідань з промовою про єврейські погроми. За дорученням фракції О. Ло- тоцьким теж було підготовлено два законопроекти — про хліборобські страйки і про скасування закону від 26 квітня 1906 р. проти страйків сільських робітників. Останній було передано фракції трудовиків, яка внесла заяву в Думу. Думською громадою було внесено пропозицію в Думу про посилку комісії на Київщину, Полтавщину, Чернігівщину для розслідування розстрілів страйкуючих селян (140).

Одне з головних питань, яке мала вирішити І Дума, було, безперечно, земельне питання. Поставлене на перших же думських засіданнях, воно стало для Думи найбільш складним і дискусійним. 3 38 засідань 16 було присвячено саме йому (141). І селянська депутація з України (58 депутатів) вирізнялася особливою активністю з обговорюваного питання — близько 78 виступів (142). Запам\'яталися в Думі виступи селян-депутатів з України А. Грабовецького, М. Онацького з їх барвистою українською мовою, оригінальною аргументацією на користь передачі поміщицької землі селянам, створення крайового земельного фонду. Д. Дорошенко згадував: селянські депутати з України «відзначались високою інтелігентністю і могли зробити честь кожній парламентській репрезентації» (143). Болюче для селян питання про земельну реформу І. Пірат у своїй промові з думської трибуни пов\'язував з реформуванням органів місцевого самоврядування. «Якщо земські установи реформовані на демократичних началах, — говорив український депутат, — то ніщо не заважатиме зосередити в них розробку аграрного питання». На його думку, це б дало можливість кожній місцевості вирішити його відповідно до потреб і традицій краю (144).

Селянські депутати з України брали участь у підготовці трудовиками «законопроекту 104-х», що передбачав націоналізацію землі і введення урівняльних засад у землекористування. Це можна було здійснити лише за умови ліквідації поміщицького землевласництва — опори самодержавства (145). Як писав у «Листах на Україну» М. Онацький, «ми, українці домагаємося в державній думі передачі поміщицьких казенних, кабінетних, монастирських земель... малоземельним і безземельним селянам. Недодану у 1861 р. землю селянам необхідно повернути народу» (146). Вимоги радикальної земельної реформи, «неслухняність» Думи злякали царський уряд. Указом від 8 липня 1906 р. Державна дума була розпущена, проіснувавши 72 дні. За цей час вона встигла схвалити лише два законопроекти (депутатський і урядовий) — про скасування смертної кари і про асигнування допомоги голодуючим від неврожаю. Була призупинена діяльність і Державної ради (147). Отже, сподівання на демократизацію Російської імперії не справдилися. Слова М. Грушевського, що «нинішній парламент — тільки репетиція, по котрій доперва зачнеться правдива п\'єса» (148), набудуть пророчого сенсу — на цьому історія І Думи не закінчилася.

Близько 200 колишніх депутатів, протестуючи проти розпуску Думи, провели 9-10 липня у Виборзі нараду, в якій взяли участь і депутати з України — М. Гредескул, І. Пірат, С. Котляревський, В. Шемет, Т. Лікоть та ін. (149). Нарада прийняла відозву до народу із закликом пасивного опору царизму — не сплачувати податків, не посилати новобранців до армії, а закордонні уряди закликались не надавати Росії позичок. Авторів Виборзької відозви було віддано під суд, покарано (позбавленням волі на три місяці), позбавлено права балотуватися до Державної думи на наступних виборах. Як пише сучасний історик О. М. Боханов, депутати не показали себе державними людьми, здатними, в ім\'я державних інтересів, йти на компроміс (150). З такою оцінкою важко погодитись з огляду на соціальні очікування у революційній Росії.

У Маніфесті «Про розпуск Державної думи і про час скликання такої в новому складі» від 9 липня 1906 р. виборним від населення ставилось у провину, що вони «вместо работьі строительства законодательного» «уклонились в ненадлежащую им область», зайнялись розслідуванням дій влади, звернулись до незаконних дій тощо. Маніфест висловлював сподівання, що новий склад Думи здійснить царські очікування і внесе в законодавство країни відповідності до потреб оновленої Росії (151).

Незважаючи на дію закону від 19 серпня 1906 р. про військово-польові суди, поліцейську сваволю і спад революції, склад II Державної думи виявився лівішим за попередній. 3 518 депутатських місць у II Думі ліві партії і групи (трудовики, соціал-демократи, народні соціалісти, есери) отримали 43% від загальної кількості). Зазнав змін національний і фракційний склад депутатів від українських губерній, загальна кількість яких залишилась незмінною — 102 депутати.

Та б л и ц я З[8]

Національний склад депутатів від українських губерній у II Державній думі (152)

Таким чином, дались взнаки передусім зросійщення робітників великих промислових центрів в Україні, інтернаціональна політика лівих партій, чорносотенська агітація тощо. Це позначилось і на фракційному складі II Думи.

Отже, із зростанням представництва лівих партій, при скороченні кількості кадетів, трудовиків, безпартійних, зросло представництво і правих партій, що посилювало поляризацію політичних сил у парламенті, серед депутатів від українських губерній. Підводячи підсумки виборчої кампанії на сторінках київської газети «Рада», М. Грушевський констатував: українці на виборах переважно виступали членами російських партій і закликав обраних депутатів віддавати перевагу блоку трудовиків, а не кадетів у Думі (154).

II Державна дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. В ній теж діяла як самостійна фракція Українська думська громада, склад якої збільшився до 47 депутатів. Серед них — адвокат М. Рубіс, священик А. Гриневич, депутати-селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло, Н. Довгополов та ін. О. Полоцький згадував, що перші збори фракції відбулись вже 4 березня,

Таблиця 4

Фракційний склад депутатів від українських губерній у II Державній думі (153)

де переважали селянські депутати (155). Фракція обрала керівне бюро з 7 депутатів, почала видавати газету «Рідна справа. Вісти з Думи» (двічі на тиждень), яка оприлюднювала промови депутатів, заяви, популярно інформувала читачів про думські справи, публікувала листи виборців до депутатів. Програмними засобами для думської громади були вимоги волі і землі, національно-територіальної автономії та місцевого самоврядування, національної школи та ін. (156). Вони відстоювались членами фракції у думських комісіях, при обговоренні законопроектів, у заявах і виступах.

Фракція українських депутатів одержала у спадок від своїх попередників кілька законопроектів у справах земельній, робітничій, освітній, з яких і розпочала законопроекту роботу (157). При обговоренні урядового законопроекту про народну освіту у виступі Є. Сайка були викладені пропозиції українських депутатів: безкоштовна народна школа, в Україні — з викладанням української мови, забезпечення школи якісними підручниками, відкриття тимчасових курсів по підготовці вчителів з мови, літератури, історії України, відкриття курсів з вищеназваних дисциплін у вузах, а в університетах — кафедр, проведення шкільної реформи місцевими органами самоврядування. Вдалося лише внести поправку до урядового законопроекту щодо навчання у початкових школах рідною мовою (158).

На шпальтах «Рідної справи» пропагувалися вимоги повернення Україні самоврядування, введення української мови в школах, семінаріях, церквах, судах. На думку членів фракції, зокрема селянських депутатів, усі ці завдання мали вирішуватися законодавчим шляхом і через послідовне реформування державного устрою, економічних і соціальних відносин.

Найбільш гострим питанням для Думи другого скликання залишалось аграрне. Розпочата столипінська аграрна реформа стала об\'єктом жорсткої критики, особливо з боку депутатів-селян. Демократична і ліва частини Думи відмовилися не лише затверджувати, а й обговорювати столипінський указ від 9 листопада 1906 р. Харківський депутат Ф. Ва- сютін у своєму виступі з думської трибуни щодо політики переселення малоземельних селян за Урал говорив: «Нам, товариші, пропонують переселення в Сибір. Я — українець. Наші діди й прадіди віддавали життя за Україну, і що ж вони за це отримали?» (159). Селянські депутати одностайно вимагали передати поміщицькі землі у національний земельний фонд. Українська думська громада з самого початку заявила: «...уважаємо потрібним перевести законодавчим способом через Державну думу примусове одбирання в крайовий фонд казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і всіх тих панських земель, котрі переважають трудову норму, щоб віддати їх на урівняне вживання трудовому народу» (160). Таким чином, думська громада тісно пов\'язувала земельне питання, його радикальне вирішення з вимогами національної автономії.

Як вже зазначалося, буквально з перших засідань І Думи постали питання правового регулювання прав і свобод громадян (понад 50 виступів з цього питання). Депутати з України вимагали амністії для політичних в\'язнів, скасування смертної кари, юридичної рівності громадян. Законопроект про рівність громадян зібрав максимальну кількість підписів І Думи— 151 (з них 35 —українських депутатів) (161). Менш одностайним було ставлення до проблеми прав і свобод у II Думі, де було помітнішим протистояння між фракціями.

Депутати з України брали й активну участь у вирішенні організаційних питань роботи Думи. Ще у травні 1906 р. І Дума прийняла перші три глави «Наказу Державної думи» (своєрідний регламент російського парламенту), але він не був опублікований Сенатом і Дума другого скликання прийняла його до тимчасового керівництва. Спеціальною комісією з «Наказу» було підготовлено і прийнято глави «Порядок провадження справ у Державній думі» та «Порядок засідань Державної думи». Слушні пропозиції, враховані в «Наказі», внесли М. Гредескул, М. Ковалевсь- кий, Л. Петражицький, П. Новгородцев, І. Шраг та ін. (162). Щодо вдосконалення регламенту при обговоренні «Наказу» у II Думі важливі пропозиції вносили В. Сахно — про взаємозв\'язок депутатів з виборцями, А. Гриневич -щодо конкретизації депутатських повноважень — «дійсних, а не удаваних», Є. Щепкін — забезпечення депутатської недоторканності та ін. (163).

Розпочата законотворча робота у II Думі (всього за понад три місяці було внесено 286 законопроектів; з них схвалено лише 20 і відхилено 6) (164) мала обмаль часу і примарні перспективи втілення їх у закони в умовах жорсткої опозиції з боку лівих партій, трудовиків і кадетів урядовій політиці, особливо аграрній реформі. Царським Маніфестом від 3 червня 1907 р. II Державна дума була розпущена.

Поразка революції і національно-визвольного руху надала уряду царя більше впевненості у подоланні суспільно-політичної кризи. Маніфест відверто проголошував: нова Дума «должна бьіть русской и по духу. Иньїе народности, входившие в состав держави нашей, должньї иметь в Госу- дарственной думе представителей нужд своих, но не должньї и не будут являться в числе, дающим им возможность бить вершителями вопросов чисто русских». Всупереч Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. і «незьібле- мому правилу» не приймати законів без схвалення Думи, маніфест передбачав радикальні зміни системи виборів, національного і соціального складу представників народу (165). Багатоступінчаста система виборів за новим Положенням про вибори (166) по губерніях і областях встановлювала жорсткі квоти і виключала з виборчого процесу значну кількість категорій населення, зокрема, з національних окраїн. Скорочення складу Думи було проведено в основному за їх рахунок. Скоротилось представництво ряду європейських губерній, у тому числі Київської. Завищене представництво мали міські виборчі округи. Але й тут помітний суб\'єктивізм: Миколаїв мав понад 100 тис. населення, але не мав представництва. Згідно з Положенням у землевласницькій (поміщицькій) курії один депутат обирався 230 виборцями, у першій міській курії (вона ділилася на дві частини) — 1 тис., у другій — 15 тис., у селянській курії — 60 тис., а в робітничій — 125 тис. Таким чином, у Думі третього скликання з 446 депутатських місць 383 отримали поміщики і буржу азія. За національним складом у Думі стало 377 «великоросов», 28 «малоросов», 22 поляки, 12 білорусів, 5 литовців, 4 армян та ін. Провідною силою в III Думі були октябристи (154) та праві (167). Отже, новий виборчий закон вкрай посилив нерівність виборчих прав різних національностей, класів і прошарків населення Росії. За визнанням попередника П. Столипіна — С. Вітте цей закон виключив з Думи народний голос, тобто голос мас та їх представників (168).

Від українських губерній було обрано 111 депутатів, у тому числі 64 поміщики, 13 священиків і лише 20 селян. Більшість із загальної кількості депутатів з України складали октябристи, праві і чорносотенці. Більш повну картину фракційного складу депутатів з України дає таблиця.

Таблиця 5

Фракційний склад депутатів від українських губерній у III Державній думі (1 сесія) (169).

Отже, в III Думі було кому виступати «вершителями вопросов чисто русских» — лише від України 53 правих та 41 октябрист. Це й не давало можливості відновити українську думську громаду.

Дума розпочала свої сесійні засідання 1 листопада 1907 р. Головами Думи третього скликання послідовно були октябристи М. Хомяков, О. Гуч- ков, М. Родзянко — поміщик з Катеринославщини. Існування двох партійних угруповань — октябристів і правих, октябристів і кадетів — допомагала царизму балансувати при розгляді Думою гострих політичних і соціально-економічних питань, використовуючи їх протиріччя в своїх інтересах.

Усього за 1907-1912 рр. у Думу було внесено 2567 законопроектів та 205 законодавчих пропозицій, переважна більшість яких була затверджена, але частина їх відхилена Державною радою (170). Стосувалися вони переважно незначних питань, що й дало підстави називати їх «законниками», «законодавчою вермішеллю». Справді, про характер розглядуваних законопроектів дають уявлення стенографічні звіти засідання Думи. Так, на 61-64-му засіданнях були затверджені кошториси міністерства фінансів, законопроекти про затвердження статусу і штатів Київського художнього училища, на 66-му засіданні — про встановлення в м. Каліші двох посад дільничних приставів, на 91-му засіданні — про надання коштів з державного казначейства на утримання при Каркалин- ській місцевій команді однієї посади старшого медичного фельдшера тощо, прийнятих і направлених до Державної ради (171). Загалом, законопроекти стосувались або кошторисних кредитів (60% законопроектів), або встановлення чи зміни штатного складу різних державних установ, різних земських зборів і повинностей. У той же час законодавчі ініціативи Думи й уряду щодо модернізації країни (про посилення судової відповідальності чиновництва, введення загальної початкової освіти, введення волосного земства та ін.) гальмувались, не схвалювались Державною радою тощо (172).

При обговоренні законопроекту про народну освіту, внесеного октябристами на III сесії, депутати від українських губерній подали свій законопроект про введення української мови в початкових школах у місцевостях з переважаючим українським населенням (173). Законопроект, підписаний 37 депутатами і підтриманий іншими депутатами при його обговоренні, було передано до думської комісії з народної освіти, де його й було поховано. Та ж участь чекала й пропозицію депутата з України, професора Київського університету І. Лучицького про законодавче закріплення використання рідної мови у місцевих судах. Пропозицію підтримав і лідер партії кадетів професор П. Мілюков (174). Але проурядова позиція великодержавного шовінізму більшості Думи зводила нанівець спроби депутатів-автономістів домогтись конституційного вирішення національного питання.

Стенографічні звіти засідань III Державної думи свідчать про участь депутатів з України в роботі думських комісій, підготовці законопроектів. Що ж до їх обговорення, то за винятком розгляду бюджету, декларації уряду, кошторисів міністерств внутрішніх справ, народної освіти, з яких виступали урядовці, голови комісій, лідери думських фракцій, потреба в дебатах відпадала — надто другорядні й дрібні були розглядувані питання й законопроекти. Виступи українських депутатів викликались головним чином обговорюваними питаннями, що стосувалися справ бюджетних, освітянських, становища робітників і селян (175). Спротив правих і октябристів зводив нанівець навіть ті скромні досягнення, яких домоглася Українська думська громада в І і II Думах. Оскільки склад III Думи влаштовував царський уряд, вона проіснувала впродовж повного терміну своїх повноважень — до 9 червня 1912 р.

Нові вибори 1912 р. відбувались в умовах, які суттєво відрізнялись від попередніх. Наростання політичної кризи примусило царизм вживати запобіжних засобів, вдаватись до адміністративної сваволі, «деланья виборов». До IV Думи, яка працювала з 15 листопада 1912 р. до 6 жовтня 1917 р. з перервами, було обрано 442 депутати, в тому числі 65 правих, 120 помірковано правих і російських націоналістів, 98 октябристів, 59 кадетів, 48 «прогресистів», 13 соціал-демократів. Головою Думи знову став октябрист М. Родзянко (176).

Від українських губерній до IV Думи увійшло 97 депутатів, з яких монархістів було 59, октябристів — 21, кадетів, прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2 (177). Отже, за партійним складом українських депутатів явно переважали знову праві — ярі захисники самодержавства. І все ж депутати з України справляли істотний вплив на діяльність російського парламенту. Вони брали активну участь у комісіях, обговоренні загальнодержавних проблем і законопроектів. Участь у парламентській діяльності давала можливість їм заявляти і, по можливості, відстоювати соціально-економічні інтереси населення України.

Вже на першій сесії Думи увага депутатів неодноразово була прикута до українського питання, становища в краї. Спочатку йшлося про грубі порушення виборчого законодавства під час виборів депутатів до IV Думи у Київській, Чернігівській, Таврійській губерніях, ряді повітів (178). А 7 грудня 1912 р. при обговоренні заяви Голови уряду з великою промовою виступив лідер чорносотенців В. Пурішкевич, який звинуватив уряд в бездіяльності проти загрози «українського сепаратизму», небезпеки «проавстрійської пропаганди» М. Грушевського, союзу поляків з українцями та інших «інородців» (179). Його підтримали праві депутати з України (180). Зокрема, лідер київських чорносотенців А. Савенко говорив про небезпеку вимог національної автономії і федералізму для Росії. У свою чергу ліві депутати з України І. Александров, О. Бур\'янов звинуватили правих у розпалюванні національної ворожнечі, грубих порушеннях виборчого процесу в Україні (181). 14 грудня депутат від Катеринославської губернії Г. Петровський викривав уряд щодо його політики з робітничого питання, зокрема страхове законодавство, що погіршує становище робітників (182).

Напередодні Першої світової війни національне питання, національна політика набувають особливої гостроти. Українське питання знов загострилось на думських засіданнях 17-20 травня 1913 р. при обговоренні доповіді бюджетної комісії з кошторису міністерства внутрішніх справ: з різкою критикою його політики виступили І. Александров, О. Бур\'янов. Лідер кадетів П. Мілюков назвав його політику руйнівною з національного питання і висловився проти затвердження кошторису (183). Депу- тат-більшовик Г. Петровський підтримав критику шовіністичної політики уряду і правих партій. «У всьому світі не знайдеться нічого гіршого, нічого ганебнішого, — говорив він, — ніж те, що виробляють у нас над пригніченими народностями». Він наводив приклади переслідувань української мови, мистецтва, жалюгідного стану письменності, порівнював її з письменністю негрів СІЛА на користь останніх (184). Українського депутата підтримали депутати з Польщі, Білорусії. Депутат В. Дзюбинський називав українців державним народом, який має право на рідну мову.

Захищали політику царського уряду, нападали на «мазепинців» депутати з правих партій, октябристи М. Родзянко та П. Скоропадський. Ніякої автономії, виголошував останній. «Нашим врагам нужна автоно- мия, а нам нужна єдиная и могущественная Россия!» — закінчував промову під оплески чорносотенців цей потомок запорізького гетьмана (185). На противагу таким виступам П. Мілюков, есер О. Керенський, соціал- демократ О. Бур\'янов захищали українство. Лідер кадетів підкреслював небезпеку насильницької русифікації і асиміляції в країні. М. Грушев- ський високо оцінив проукраїнські виступи П. Мілюкова, В. Дзюбинсь- кого та інших депутатів з думської трибуни (186).

Депутати від українських губерній і міст наполегливіше, ніж їх попередники в III Думі, відстоювали інтереси свого краю. Київський професор С. Іванов вимагав організувати в університетах України кафедри українознавства. Красноярський єпископ Нікон разом з українськими депутатами вніс у Думу законопроект про допущення викладання рідною мовою в українських школах, неприпустимість адміністративних утисків щодо українських культурних товариств (187). Проте законопроект було відхилено. Як писав з цього приводу часопис «Украинская жизнь», «боязнь українського сепаратизму — одна із стійких керівних ідей внутрішньої політики царизму» (188). У виступах депутатів-більшовиків з України Г. Петровського, М. Мурашва йшлося про важке матеріальне становище гірників та їх сімей, розправи влади над студентами, матросами Севастополя (189).

Важливе значення для українства мав прийнятий Думою законопроект про утворення Холмської губернії і виділення Холмщини зі складу

Польщі. Депутат з України професор Ф. Корш, визнавши гостроту проблеми ополячення руського населення, зауважив: виділення Холмщини в адміністративну одиницю політично шкідливе, адже це було зроблено в інтересах не українців, а російської імперії (190).

З новою силою українське питання постало в Думі у лютому 1914 р. в зв\'язку з столітнім ювілеєм Т. Шевченка. Царський уряд спеціальним циркуляром заборонив відзначення ювілею великого сина українського народу, побоюючись впливу його революційних ідей і шевченкової нищівної критики царату. Депутати з України нагадували їх, внесли запит уряду з приводу циркуляру, звинуватили його у беззаконні і сваволі. Небувалий випадок в історії Думи: обговорювалось три депутатські запити до уряду (36, 34 і 33 підписи) з приводу заборони святкування ювілею народного поета на п\'яти засіданнях (11, 12, 19, 26 лютого і 5 березня). Було заслухано понад 20 виступів, які розкрили всю гостроту наболілого українського питання, ставлення царського уряду до українського народу і його ку льту ри (191). Основними виступами з думської трибуни стали промови В. Пурішкевича і П. Мілюкова, в яких проявились два протилежні підходи до українського питання, два погляди — чорносотенця і конституційного демократа. Для В. Пурішкевича Т. Шевченко — «позт, которьій являйся носигелем цдеалов, ничего общего с русскими государственньїми цдеала- ми не имеющих». Усі діячі українського національно-визвольного руху і ку льту рного відродження, від І. Мазепи, кирило-мефодіївців і до М. Грушеве ького — «антигосударственники». Для П. Мілюкова — «украинское движение — глубоко демократично». Виступ першого підтримало публічно лише 4 депутати. У виступах інших депутатів з України (за винятком депутата-селянина з Харківщини та чорносотенця А. Савенка), Грузії, Петербурга, Тобольської губернії, області Війська Донського різко засуджувалась традиційна шовіністична політика царизму щодо України та інших національних окраїн Росії, формулювались конкретні вимоги і пропозиції її припинення, віддавалась глибока шана Т. Шевченку й українській ку льту рі. Запит 36 депутатів трудової групи було Думою прийнято, інші — відхилено право-октябристською більшістю.

Демократично налаштовані депутати з України в основному підтримували законопроекти і законодавчі пропозиції кадетів і прогресистів. (192). Депутати-більшовики Г. Петровський і М. Муранов, хоч доволі часто виступали з думської трибуни (Г. Петровський виступав більше ЗО разів), проте основну увагу приділяли позадумській нелегальній партійній діяльності, вважаючи її головною (193). Але, як і Дума попереднього скликання, IV Дума була завалена безліччю другорядних, дрібних законопроектів, що відволікало депутатів від законодавчого розв\'язання нагальних соціально-політичних проблем (194).

IV Дума працювала в умовах наростання революційної кризи, протистояння правих партій і російських націоналістів, що посилили своє представництво з III Думи, — з одного боку, лівої опозиції, яка розширювала свою позапарламентську діяльність, підготовку революції, — з іншого. Все це звужувало правове поле російського лібералізму, конституціоналізму. Як писав відомий радянський історик А. Я. Аврех, робота IV Думи характеризувалась атмосферою песимізму і невір\'я у можливість змінити хід справ (195). Це була остання можливість перевести революційну кризу у річище конституційних реформ на початку війни. Як говорив з думської трибуни депутат з Полтавщини Г. Капніст, хвороба названа (безсилля влади, втрата нею народного довір\'я. —В. Є.), лікар — лише Державна дума (196).

V роки Першої світової війни робота Думи неодноразово прери- валася і фактично мало впливала на хід справ. Остання сесія IV Думи відбулася у лютому 1917 р., хоча сама Дума продовжувала існувати. З початку Лютневої революції 27 лютого було утворено Тимчасовий комітет Державної думи, який наступного місяця сформував Тимчасовий уряд. У зв\'язку з початком виборів до Установчих зборів від 6 жовтня 1917 р. він розпустив Державну думу.

Таким чином, депутати від українських губерній і міст брали активну участь у роботі російської Думи на всіх стадіях законодавчого процесу, вироблення парламентської процедури, мали справу з реальною практикою вищого представницького органу державної влади Росії. Участь у її роботі дала змогу заявити про наболілі національні і соціальні проблеми українства, привернути на державному рівні не лише за- гальноросійську, а й міжнародну увагу до українського питання.

Отже, участь українського представництва у парламентських установах Австро-Угорщини і Росії була плідною і повчальною передусім для самого українства, хоч і не справила вирішального впливу на їх історію і долю.

Зокрема, українська репрезентація вагомо заявила про себе вже в пореволюційному рейхстазі 1848-1850 рр., ініціювавши законодавче вирішення селянського питання, скасування панщини. У подальшому на рівні державного і крайових парламентів вона використовувала парламентську трибуну, легальну пресу для домагань демократизації виборчого законодавства, автономії українських земель, для захисту конституційних прав своїх співвітчизників. Наслідком антидемократичних норм виборчого закону стало незначне за чисельністю українське представництво в Державній раді, польська більшість у Галицькому, румунська — в Буковинському сеймах. І все ж політична значущість українського представництва набагато перевершувала як його чисельність, так і обмежену компетенцію крайових сеймів. Воно сприяло боротьбі західних українців за національне рівноправ\'я, автономію, врегулюванню польсько-українських відносин у Галичині, створенню перших політичних партій.

Народившись у 90-х роках XIX ст., українська багатопартійність стала важливою складовою боротьби за народне представництво, за конституційні права західних українців. РУРП (УРП), УНДП, УСДПГ виступали за цінності і розвиток конституційного ладу, соборність українського народу. У боротьбі за загальне і рівне виборче право Радикальна та Національно-демократична партії організовували народні віча, активно використовували парламентську трибуну, повітові ради, легальну пресу.

Наслідком демократизації виборчого права 1907 р. стали кількісне збільшення українського представництва в австрійському парламенті, зміни у професійному складі депутатів-українців, поява нової організаційної форми їх діяльності — Українського парламентського клубу. Його члени розробили чітку програму парламентської діяльності, активно обстоювали з парламентської трибуни національні й громадянські права підданих Австро-Угорської імперії, співпрацювали з іншими представництвами. Парламентська та навколопарламентська діяльність, що зосередилась у рейхсраті та крайових сеймах, стала невід\'ємною частиною політичного життя західних українців, які першими засвоювали досвід життя у конституційній державі, досвід парламентаризму.

Сучасники українського представництва в парламентських установах Австро-Угорщини більш пристрасно і критично оцінювали його результати та її державний лад. Для І. Франка парламентаризм в імперії — формальний, позбавлений справжнього народного представництва. У статті «Австрійська криза» (1906 р.) видатний публіцист писав, що «виборча геометрія», відповідна політиці уряду, підтримує нерівноправність націй і класів, дає перевагу феодальним і клерикальним групам на шкоду представництву праці, промисловості й незалежній інтелігенції (198). Українські посли в австрійському парламенті, «клубна купка» менше слугують народові, ніж поміщикам, шляхті та уряду. Буржуазний парламент — чужий трудящим.

М. Грушевський в одній із статей 1906 р. наводить крилатий афоризм, що побутував серед галицьких селян: «Не пропали ми від панщини, не пропадемо й від конституції» (199). Вважає — суспільне життя західних українців мало зазнало користі від неї (200). Навіть заведення загального виборчого права «гірко насміялося з тих гарячих надій, які на нього покладено», писав він у статті «По виборах» (1911 р.) (201). Він влучно характеризує недоліки і «больові точки» виборчого процесу в Галичині — «геометрія» виборчих округів в угоду польській меншості, адміністративне втручання у процес виборів («від грубих виборчих розбоїв до дуже тонких і вирафінованих, підступних, а в\'їдливих штучок, коли кандидат більшості може взагалі опинитись «поза стартом», а кандидат меншості вийти кандидатом більшості»), М. Грушевський певен — «все це до абсурду зводить саму ідею народної репрезентації».

Не в захваті був видатний історик і публіцист й від діяльності українських послів у рейхсраті та крайових сеймах. Передусім — розбіжністю «між політикою українського громадянства» і «політикою українських парламентських представників, що ніяк не можуть витримати простої лінії, яку диктує їм громадянство...» (202). Докір видатного вченого і публіциста стосується й «легковаження громадським контролем» за діяльністю українських послів, відсутності у них «ясної продуманої політики», піклування про ознайомлення своїх виборців з політичними планами і замірами тощо. На його думку, даються взнаки й нестача незалежних органів преси, слабкий вплив на парламентську діяльність партійного активу; нечисленність українського представництва внаслідок нерівного виборчого права. «Новий «народний парламент», — писав він у статті «По виборах», — так мало відбіг від старого куріального» (203).

І все ж М. Грушевський високо цінує досвід «українського П\'ємонту», «високе політичне усвідомлення народних мас і незвичайну активність». На його думку, «штабові української політики побачили себе на чолі сильної армії, з якою можна було зробити багато». Ця «могутня армія українського народу» на чолі з Головною українською радою і парламентарями проявлять себе знову у вирішальні дні осені 1918 р.

Парламентською школою політичної боротьби для українців були вибори до Державної думи Російської імперії та діяльність у ній.

Антидемократичне виборче законодавство, низька правосвідомість населення зумовили класовий, партійний і національний склад Думи, особливо третього і четвертого скликань, що позначилось на її легітимності і спроможності законотворення. Його наслідком був і склад українського представництва, що став перешкодою до його консолідації, організаційного оформлення, для конституційних і автономістських вимог.

Програвала царському уряду й ліберально-демократична і соціал- демократична опозиція з новонароджених російських і українських партій та організацій. Гіпостазування політичної ролі народу вилилося в елементарне заперечення демократії і прав меншості, концепції народного суверенітету в його класичному сенсі (204). До того ж інтелігентський характер цих партій зумовив досить високий рівень конфліктності у відносинах між ними, у впливі на електорат. Так, лише УДРП вступала у блоки з кадетами на виборах до І і II Думи. Київська газета «Рада» восени 1906 р. підкреслювала, що УСДРП ще не вжила «хоч якихось заходів для обопільного порозуміння», а згодом у статті «Про блоки» зазначала: «На превеликий жаль, справа передвиборних блоків і порозумінь не стоїть так гарно, як треба було сподіватись» (205). М. Грушев- ський констатував: українські сили розпорошені, «розбиті на атоми», панує «розтіч і гуртківство», де партійність вище від спільних національних інтересів (206). Ці чинники теж не в останню чергу вплинули на склад українського представництва в російській Думі.

Самий факт існування української фракції в Думі, згадував Є. Чикален- ю, мав величезне пропагандистське і агітаційне значення — своїми виступами з думської трибуни її члени нагадували російському суспільству про існування українського народу, його права на ку льту рне життя (207). Участь у законотворенні, організації парламентської роботи, відстоювання інтересів населення України, вимоги реформування системи місцевого самоврядування, законодавчих гарантій українській школі, вирішення земельного питання, законодавчого закріплення прав і свобод людини були головними для українських депутатів у Думі усіх чотирьох скликань. Участь у діяльності I—IV Думи дала їм нагоду набути парламентського досвіду напередодні національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., використати його у подальшій державотворчій практиці.