3.3 Посилення тенденції до скасування комерційного судочинства в останні десятиліття діяльності Одеського комерційного суду

У другій половині ХІХ століття в урядових кабінетах Російської імперії, на сторінках наукових видань, в журналах та газетах розгорілася досить гостра дискусія з приводу подальшої долі комерційних судів.

Справа в тому, що на той час загальною тенденцією у Європі стало скасування цих судів: ще у 1817 році їх було ліквідовано в Нідерландах, у 1868 – в Іспанії, в 1877 – у Німеччині, у 1888 – в Італії та Греції. При цьому слід зазначити, що в такій торговій і морській державі як Англія таких судів взагалі ніколи не існувало. Щоправда, захисники комерційних судів вказували на те, що в цій країні функції комерційних судів виконували суди в справах про неспроможність і суди з морських справ.

Поява комерційних судів у Російській імперії, як уже вказувалося, була історичною традицією. Але з іншого боку, головною причиною створення першого з них – Одеського комерційного суду, і в цьому слід погодитись з професором Г. Шершеневичем, були "повільність провадження, хабарництво, повне незнання побутових умов торгівлі і промисловості з боку суддів" [21, с.41]. Застаріла судова система з її становою структурою вступала в гостре протиріччя з бурхливим розвитком промисловості і морської торгівлі в Одесі. Тому запровадження тут у 1808 році комерційного суду відповідало нагальним потребам і було цілком виправданим кроком, що і довели наступні півстоліття. Але проведення у 1864 році демократичної судової реформи, проголошення буржуазно-демократичних принципів судоустрою і судочинства зробили непотрібною цю ланку судової системи.

11 січня 1865 року імператорським указом була створена спеціальна комісія для складання Уставу торгового судочинства, яка після детального вивчення суті проблеми висловилася за ліквідацію комерційних судів. Отже, загальноєвропейська тенденція скасування комерційного судочинства докотилася і до Російської імперії. У 1867 році ліквідується комерційний суд в області війська Донського, в 1876 – в Тифлісі, в 1896 – в Архангельську, в 1898 – в Керчі, Таганрозі і Кишиневі.

Таким чином, історичний хід розвитку комерційних судів сам по собі визначив їх подальшу долю. Зупинимося більш детально на оцінці всіх "за" і "проти", які висовувалися тоді прихильниками і противниками існування комерційного судочинства в Російській імперії.

Перш за все, треба визначитися у тому, представники яких кіл були зацікавлені у збереженні комерційних судів і наскільки аргументованими були докази про доцільність їх збереження з точки зору загальнодержавних інтересів.

Як відомо, у другій половині ХІХ століття найбільш послідовними і настирними захисниками комерційних судів були торгові кола тих міст, де такі суди існували. Якби комерційні суди були життєвою необхідністю для всього купецького стану, то зрозуміло, що їх запровадження вимагали б торгові кола таких торгових центрів країни як Київ, Харків, Ростов, Рига, Батум, Казань та інші. Проте купецький стан цих міст виявляв вражаючу байдужість до подальшої долі комерційних судів. І навіть купці Тифлісу і Архангельська, де ці суди були ліквідовані, не вимагали їх відновлення, що вже породжувало сумніви про доцільність їх відновлення. Прихильники збереження комерційного судочинства були і в середовищі юристів-практиків: тих, хто мав відношення до їх діяльності, тобто, були зацікавленими особами. Але справи, пов'язані з торгівлею розглядали не тільки комерційні суди Одеси, Москви та інших міст, де вони ще існували. Судді окружних судів, наприклад, Києва і Харкова щоденно розглядали на своїх засіданнях не менше, а іноді і більше торгових справ і якби їх діяльність не задовольняла торгові кола останні вже давно поставили б питання про запровадження комерційних судів, або принаймні, постало б питання про незадовільну діяльність окружних судів у вирішенні торгових справ.

Головними доказами прихильників існування комерційних судів і аргументами проти передання їх повноважень окружним судам були наступні: а) діяльність суддів-купців не потребує фінансових затрат; б) комерційні суди сприяють розвитку торгівлі; в) при розгляді торгових справ більш обізнаними у їх специфіці є судді-купці, а не судді-юристи.

Проаналізуємо ці твердження. По-перше, не витримує критики посилання на фінансовий бік проблеми. Правосуддя у всі часи було і є нині найважливішою сферою діяльності держави і коли мова йде про справедливий і неупереджений суд, у крайньому разі дивною є постановка питання про економію коштів у цій справі. Слушним є твердження Д. Азаревича, який писав з цього приводу: "Ніде бережливість не може принести стільки шкоди, як при застосуванні її до судових установ" [13, с.165]. По-друге, дійсно до середини ХІХ століття комерційні суди були прогресивними і сприяли розвитку торгівлі, оскільки існуюча судова система базувалася на становому критерії, була громіздкою, незграбною і не відповідала потребам розвитку підприємництва, промисловості і торгівлі. Але з середини ХІХ століття, особливо після судової реформи 1864 року навіть у тих містах, де збереглися комерційні суди ми не бачимо скільки-небудь значного піднесення торгівлі: у Кишиневі обсяг торгових операцій різко зменшувався, постійно коливався її стан в Одесі. Навпаки, в таких містах Миколаїв, Батум, Новоросійськ спостерігався справжній торговий бум. І це при тому, що там ніколи не було комерційних судів. Знову ж таки, громадськість тих міст, де комерційні суди існували, а потім були ліквідовані не проявляла ніяких зусиль для їх відновлення. Отже, висновок напрошується сам по собі: у другій половині ХІХ століття розвиток торгівлі ніяк не залежав від наявності чи відсутності комерційних судів.

Прихильники збереження комерційних судів були і серед юристів, але тільки тієї їх частини, яка безпосередньо мала відношення до комерційного судочинства, а отже, захищаючи комерційні суди вони захищали і свої особисті інтереси.

Не витримує критики і третій аргумент прихильників існування комерційних судів. Дійсно, торгові відносини своєрідні і дуже мінливі, писане право не завжди встигає за змінами, що відбуваються у цій сфері людської діяльності. Проте ці зміни не були такими , щоб у них не могли розібратися професійні судді, які мали юридичну освіту і відповідний рівень освіченості. Для цивіліста будь-яка торгова справа не перевищувала ступінь складності кожної з цивільних справ, які вони щоденно розглядали.

На середину ХІХ століття торгові відносини набули форми і змісту, які відповідали розвитку суспільства на той час, стали більш регламентованими юридично і процесуально. Цивільне судочинство стало складнішим, набуло більшого різноманіття, практичного досвіду і значно випереджало архаїчне комерційне судочинство. Як вказував Д. Туткевич, який мав дванадцятирічний стаж роботи у комерційному суді, за весь час роботи він розглядав тільки дві справи, які вимагали кваліфікованої допомоги від бухгалтерів [18, с. 10]. Більш складними для суддів були усні торгові угоди, але подібні справи мали солідну практику. Можна навіть говорити про застосування судового прецеденту при розгляді подібних справ.

Таким чином, навряд чи можна погодитись з твердженням, що юридичний характер торгових відносин і угод такий, що без допомоги досвідченого купця судді-юристу їх просто не зрозуміти. У 1892 році Міністерство юстиції звернулося до суддів окружних судів з запитом: чи виникають у них труднощі з розглядом торгових справ і чи існує необхідність у запровадженні комерційних судів. Всі суди Російської імперії(крім Полтавського) дали на цей запит негативну відповідь. Це не дивно, бо такої ж думки притримувались і провідні вчені-юристи того часу. Так, відкидаючи необхідність обов'язкової присутності у складі комерційного суду представників від купецького стану, Д. Азаревич відзначав: "Кожний з юристів, які присвятили себе юрисдикції у торгових справах має можливість набути достатніх для цього знань" [13, с.154].

Доступність торгових справ аналізу юриста знаходить своє підтвердження і в тому, що апеляційні суди розглядали ці справи без участі купців і, як показує аналіз цих рішень, їх характеризує глибоке розуміння суті як торгових відносин взагалі, так і конкретних торгових справ зокрема.

Ще раз підкреслимо: до середини ХІХ століття професійні судді, які не мали юридичної освіти і відповідної правової підготовки дійсно потребували допомоги представників купецького стану і введення їх до складу комерційних судів було цілком виправданим. Але з середини ХІХ століття, коли спостерігався бурхливий розвиток юридичної освіти і науки, у всіх юридичних навчальних закладах стали викладати торгове право і ця потреба відпала.

Ще одним аргументом, який висовували на підтримку комерційних судів їх прихильники була необхідність оперативного розгляду торгових справ. Дійсно, судова тяганина, яка була характерною для судової системи Російської імперії не могла задовольняти потреби динамічного розвитку промисловості і торгівлі. Але більш правомірним на той час було ставити питання про удосконалення роботи загальних судів. Тим більше, аналіз судової практики показував, що і в комерційних судах були випадки, коли справи розглядалися роками.

Отже, приведені аргументи прихильників збереження комерційних судів у судовій системі Російської імперії після проведення судової реформи 1864 року не є незаперечними.

Крапку у цій дискусії дасть змогу поставити відповідь на питання: а чи відповідали комерційні суди вимогам, які ставилися перед судовими установами на той час? Частина суддів комерційного суду не мала юридичної освіти, тобто, не були професійними юристами.

Як підкреслював Д. Азаревич, суддя повинен мати три головні якості: освіту, чесність і незалежність [13, с.155]. Всі ці якості формувались протягом усього життя. Зрозуміло, що "суддя, володіючи правом карати нашу гідність, лишати нас майна і волі… повинен кропіткою працею і випробуванням готуватися до цього звання" [147, с.43]. Не так легко було знайти в купецькому стані людей. які були би здатні виконувати суддівські функції і, крім того, мали би до цього бажання. Навіть ті купці, що їх запросили у 1895 році до складу комісії з перегляду Біржового уставу, були "людьми без скільки-небудь достатньої освіти" [17, с.384]. А що вже говорити про кандидатів до складу комерційних судів! Навіть та незначна частина купецького стану, яка мала освіту і користувалася авторитетом у місцевого населення була наскільки зайнятою, що і слухати не хотіла про своє почесне членство у комерційному суді. Наприклад, купці Варшави відверто говорили, що їх постійна зайнятість торговими операціями не дає їм можливості прийняти участь у роботі комерційного суду [148, с.85]. Стосовно ж моральних якостей кандидатів у судді, то слід погодитись з думкою В. Бірюковича, який відзначав, що "тут мова може йти тільки про високий майновий, а не моральний ценз, які далеко не завжди співпадають" [17, с.384]. Траплялися випадки, коли деякі з юристів використовували судову посаду у комерційному суді як щабель до кар'єри у системі загальних судів. Це суттєво впливало на моральні підвалини правосуддя, бо "після кар'єриста-священика нічого немає бридкішого кар'єриста-судді" [149, с.8]. Принцип незалежності суддів, так урочисто проголошений судовою реформою 1864 року, також не працював як у загальних так і в комерційних судах. Судді-купці навіть у більшій ступені, ніж державні залежали від капіталу.

Вищевикладене призвело до того, що більшість юристів-теоретиків і юристів-практиків другої половини ХІХ століття негативно відносилася до наявності у судовій системі самостійних комерційних судів і виступала за їх повну ліквідацію. Так, відомий вчений П.Коробка вважав комерційні суди спадком варварського суспільства і презирливо відносився до їх існування [15, с.97]. Анонімний автор статті "Проект уставу торгового судочинства" відкидав навіть саму можливість врахування у судовому засіданні думки суддів-купців [150, с.24]. Подібну позицію займав І. Савицький [16, с.166]. Періодичні видання також формували негативну суспільну думку про комерційні суди. Так, газета "Гласність" констатувала, що торговий клас повністю задоволений вирішенням їх справ загальними судами і не вбачає у цьому ніяких незручностей для себе [151]. Ще більш рішуче були налаштовані проти комерційних судів юристи-вчені. Професор Г. Шершеневич досить переконливо довів не тільки безпорадність комерційних судів , але і вказав на пряму шкоду від їх діяльності [21, с. 40-62]. Навіть ліберально налаштований до комерційних судів І. Гордон вимагав, щоб "у випадку збереження суддів-купців у складі суду... професійні судді мали більшість"[19, с.149].

Звичайно, не можна беззаперечно погодитись з тим, що судді-купці приносили тільки шкоду судочинству. Аналіз судової практики Одеського комерційного суду показує, що в багатьох випадках при вирішенні складних справ, пов'язаних з торгівлею досвід суддів-купців був просто безцінним. Тут мав рацію В. Садовський, коли говорив: "при вирішенні спорів у торгових справах, коли необхідно обговорювати і юридичний, і фактичний, і технічний бік угоди, різнорідність складу суду – річ вельми корисна: тільки дякуючи цій різнорідності з'являється можливість висвітлити справу з усіх боків і добитися істини" [152, с.5-6]. До цієї думки приєднується і І. Гордон: "участь у процесі торговому досвідчених купців може бути вельми корисною як для засвідчення торгових звичаїв, так і для вирішення спірних торгових відносин" [19, с.148]. І. Гордону заперечував суддя-практик Д. Туткевич: "в торговій юрисдикції справ, що вимагали спеціальних знань, не більше, ніж у справах будь-якої іншої сфери. В такому випадку, чому тільки купці повинні мати пільги на своє представництво у суді, і чому з усього торгового світу ставлять у виключне становище тільки окремі міста?" [18, с.20]. "Дійсно, чому торговці великих міст мають пільгу, якої позбавлені провінціальні міста?", - продовжував сумніви Д. Туткевича професор Г. Шершеневич [21, с.55].

Який же вихід із ситуації, що склалася пропонували спеціалісти? Найбільш раціональною була пропозиція І. Гордона щодо заміни купця-судді купцем-експертом [19, с.148]. Але таке нововведення не було б справедливим відносно інших станів, тоді "необхідно визнати, що поміщики – найкращі судді у своїх поземельних справах, гірники – в справах гірничої промисловості тощо" [21, с.52].

На кінець ХІХ століття викристалізувалася думка про те, що кращим вирішенням долі комерційних судів була б передача їх компетенції цивільним судам. Д. Туткевич зазначав, що для досвідченого цивіліста торгові справи не представляють складнощів, а в тих випадках, коли такі складнощі виникали суддя повинен був застосовувати ст.ст. 1633 і 1638 Уставу цивільного судочинства, які давали змогу залучити до судового розгляду посередників [153, с.52-58]. Останні мали вивчити рахунки, реєстри, інші документи, вислухати пояснення сторін і використати всі можливі засоби для примирення сторін. Коли ж цього досягти не вдавалося, посередники передавали до суду свої висновки щодо справи. У деяких випадках, для більш ретельного вивчення справи, суд міг звернутися за допомогою до експертів.

Професор Г. Шершеневич, який послідовно відкидав навіть можливість збереження самостійних комерційних судів, також пропонував включити їх до складу цивільних судів з наданням статусу спеціальних відділень окружних судів [21, с.57].

Природно, виникає питання, а як вирішувалася на той час ця проблема в інших європейських країнах і чи існував досвід, гідний запозичення?

Заслуговував на увагу австрійський досвід судочинства. На підставі ст. 30 Закону від 27 листопада 1896 року в Австрії були запроваджені наступні колегіальні суди: окружний, торговий і торгово-морський. Ст. 20 вказаного Закону передбачала введення до складу судів суддів, які не мали юридичної освіти, але мали глибокі знання і досвід в торгівлі, промисловому виробництві, морських перевезеннях. Такі судді входили до складу суду замість третього судді у тому випадку, коли розглядалися складні торгові, промислові чи справи з морських перевезень, які вимагали спеціальних знань. Під час дебатів вони першими отримували голос, "щоб установлення фактичних моментів могло здійснюватися вільно" [14, с.62].

Не допускали самостійних комерційних судів і Судові устави Німеччини 1877 року. Проте, вони надавали право земельним урядам, якщо вони вважатимуть це за необхідне, створювати комерційні відділення при окружних судах. Головування у такому відділенні здійснює член окружного суду, а членами відділення були обрані від купецького стану особи, які користувалися рівними правами з членами окружних судів. Підсудність справи комерційному відділенню визначалась характером угоди, з якої виникав позов. Позов підлягав розгляду у комерційному відділенні тільки у тому випадку, коли цього вимагав позивач. Якщо до комерційного відділення надходив позов, по суті своїй йому непідсудний, то справа розглядалася в одному з цивільних відділень суду. Навпаки, якщо позовна заява подавалася до цивільного відділення, але проти цього виступав відповідач, вона передавалася до комерційного відділення. Але якщо поданий останнім зустрічний позов не підлягав веденню комерційного відділення, то справу розглядало цивільне відділення, хоча би перший позов і носив торговий характер. З вищенаведеного випливає, що в німецьких судах комерційна юрисдикція не була рівною з цивільною.

Таким чином, німецький досвід поєднав юридичний елемент з купецьким. Мається на увазі те, що в єдиному суді поєднувалося знання права і знайомство з побутовим боком справи, судді та експерти взаємно допомагали один одному розібратися в процесуальному матеріалі. Ідея заключалася в тому, що кожна торгова справа мала фактичний бік, зрозумілий тільки купцям, і юридичний бік, доступний лише юристу. Вряд чи можна погодитись з тим, що таке поєднання було вдалим, оскільки експертиза займала місце, яке не характерне для неї. Експерти не тільки пояснювали і оцінювали судовий матеріал, але й виступали як самостійні судді. На них лежав обов'язок визначати, чи підпадали зібрані факти під диспозицію закону, тобто, давати юридичний висновок, чого вони зробити вірно за звичай не могли. А між іншим, при згоді двох суддів купців вони легко могли нав'язати свою думку третьому судді-юристу. Отже завдання, які ставилися перед такими суддями легко могли б виконувати справжні експерти. Обмеження їх ролі аналізом фактичного матеріалу перетворювало колективний суд в одноособовий.

Німецькі судові устави допускали розгляд будь-якої торгової справи загальним цивільним відділенням. Для цього достатньо було тільки позивачу направити справу до цивільного відділення, а відповідачу не використати своє право відводу. Але це говорило про визнання спроможності цивільних судів самостійно розглядати торгові справи не гірше торгових судів.

Зваживши всі "за" і "проти" прихильників і противників окремого комерційного судочинства у другій половині ХІХ століття зробимо деякі висновки. Як торгівля є галуззю людської діяльності, так і торгове право є невід'ємною частиною цивільного права. Збереження комерційних судів служило відокремленню торгівлі і виділенню купця, як суб'єкта торгових відносин. Свій подальший розвиток торгове право мало корегувати з розвитком цивільного права. З проведенням судової реформи 1864 року єдність правозастосування стала одним з важливих принципів судочинства. Існування комерційних судів грубо порушувало цей принцип. Порушувався ще один демократичний принцип – всестановості судів.

На підставі вищевикладеного, питання про долю комерційних судів після проведення судової реформи вирішувалося саме собою: їх подальше існування не відповідало демократичним принципам судочинства і судоустрою, проголошених цією реформою.

На початок Першої світової війни комерційні суди в Російській імперії збереглися тільки у Санкт-Петербурзі, Москві, Одесі і Варшаві. Постанови того часу про устрій комерційних судів містились у Положенні про затвердження Судових Установ (т. XVI, ч. I Зводу Законів Російської імперії) та ще у Торговому кодексі Царства Польського.

Комерційні суди того часу в Російській імперії, як і у Франції були самостійними судовими установами, відокремленими від загальних судів. На відміну від Франції склад комерційного суду у Росії був змішаний, бо до нього входили як члени суду за призначенням так і виборні від купецького стану. В Санкт-Петербурзі і в Москві комерційні суди складались з голови, двох товаришів голови і членів суду за призначенням від уряду і виборних суддів від купецтва, при цьому законодавство не визначало кількості членів суду; в Одесі комерційний суд складався з голови, товариша голови, старшого члена, двох членів за призначенням і трьох виборних суддів від купецького стану.

Всі комерційні суди мали канцелярію, яка складалася з секретарів, їх помічників, протоколістів, перекладачів і писарів.

Канцелярія була відкрита щоденно, "не исключая свободных и праздничных дней, в часы, положенные для присутствия".

Виконання розпоряджень суду здійснювалось приставами і служителями. Для початкового розпорядження і охорони майна осіб, визнаних неспроможними, до відкриття конкурсного управління , при комерційному суді був затверджений інститут присяжних попечителів, які обиралися зібраннями купецьких союзів.

У справах, які розглядалися комерційним судом, повіреними могли бути як і раніше тільки присяжні стряпчі. Як виняток, до ведення справ допускались:

1) купці, що вели торгівлю, якщо при цьому вони не виконували аналогічних функцій в інших судах;

2) бухгалтери, касири і взагалі особи, що знаходилися при конторі позивача або відповідача;

3) посадові особи, уповноважені від казенних місць, кредитних установ міських спілок.

Присяжними стряпчими визнавалися тільки особи, занесені комерційним судом до особливого списку. Закон не встановлював вимог особливого цензу для таких осіб, але внесення їх до списку присяжних стряпчих, а також виключення з нього залежало від суду.

Місцева підсудність комерційного суду поширювалася на місто і повіт того міста, де було затверджено даний суд. Ця підсудність за загальним правилом визначалась місцем проживання відповідача (ст. 154 Уставу торгового судочинства), що надавало позивачу можливість використати тимчасове знаходження відповідача в судовому окрузі комерційного суду для позову до нього.

Як виняток, справа могла бути підсудною комерційному суду, якщо предмет спору – товар, судно тощо, знаходились у тому ж місці, де був комерційний суд, навіть. якщо відповідач і проживав у іншому місці.

Сторонам надавалось право, при укладанні торгової угоди, завчасно призначати для розгляду можливого спору місто, в якому функціонував комерційний суд.

До предметної підсудності комерційного суду були віднесені позови з торгових обігів, справи про торгову неспроможність, справи з скарг на купецьких приказчиків і на інших торгових осіб, спори між партнерами, справи з торгових зобов'язань, які укладались на біржі шляхом маклерських записок тощо.

З підсудності комерційному суду були виведені справи за позовами залізниць, справи з купівлі-продажу на готівкові гроші в рядах, крамницях, на ринках, торгах і ярмарках, справи ремісників між собою і з іншими особами з вимогами винагороди за особисту працю без якого-небудь постачання матеріалу і кредитування, а також, всі спори з торгівлі, які не перевищували 150 рублів

На комерційні суди покладалися і деякі охоронні функції; так, від них залежало отримання дозволу на продовження торгівлі у випадку смерті підприємця, або одного з його товаришів (т. X, ч. I, Законов гражданских, приложение к ст. 1238 )

На початку XX століття питання про доцільність збереження особливих комерційних судів продовжувало дискутуватись як в середовищі юристів, так і в середовищі підприємців. Зміст цих дискусій мало чим відрізнявся від тих, що ми вже розглянули. Противники їх існування знову ж таки зауважували, що історично комерційні суди були пов'язані з становою організацією суспільства, ліквідація якої робить непотрібним функціонування особливих судів. Вони стверджували, що демократизація суспільного ладу вимагала створення єдиного для всіх суду. Існування у суспільстві різних судів неминуче приводило до колізій у судочинстві, викликало нарікання про розмежування підсудності. Поєднанням юридичного і купецького елементів не забезпечувалася рівність всіх членів судової колегії: думка освіченого юриста завжди мала першочергове значення . Докази противників особливих комерційних судів зводилися до заперечення виключення торгового права з цивільного. Вони підкреслювали, що дух торгівлі настільки охопив усі майнові відносини, що поділ приватного права на цивільне і торгове не має ніякого сенсу.

Прибічники комерційних судів нічого оригінальнішого не вигадали і знову ж таки, як і раніше, відповідали, що в галузі торгових відносин багато чого регулюється не законом, а звичаєм, а отже, при швидкому розвитку торгового обігу виникають нові звичаї, за якими не може встигнути ніяка кодифікація. Виборні від купецького стану знають ці звичаї і, взагалі, можуть краще за професійних суддів орієнтуватися у справах, які мав розглядати комерційний суд. Як відзначав відомий юрист Д. Генкін: "Торгові відносини, як і раніше продовжують відрізнятися своїм духом від загальноцивільних, торгове право зберігає свою відокремленість. Тому, - продовжував Д. Генкін, - комерційні суди мають бути збережені. Сучасне господарське життя надзвичайно ускладнилось, загальна юридична освіта недостатня, необхідні судді спеціально ознайомлені з даним ракурсом життя. У зв'язку з цим, питання про доцільність існування особливих комерційних судів включається до більш загального питання про необхідність організації поряд з загальними – судів спеціальних" [154].

Щоб покінчити з питанням про долю комерційних судів, слід вказати і на те, що за суттю вони не задовольняли навіть купецький стан тих міст, де ці суди все ще існували: купці виказували бажання мати свій особливий суд, вільний від присутності урядового елементу. Такий висновок можна зробити з намагання ряду міст Російської імперії створити у себе арбітражні суди. Так, в Одесі з 1888 року поряд з Одеським комерційним судом починає функціонувати арбітражний суд. Проте ця ініціатива не отримала схвалення ні в урядових структурах, ні в суспільстві. Прохання про надання висновкам арбітражного суду сили судових рішень, направлене Міністру юстиції, залишилося без задоволення, що призупинило прагнення інших міст до запровадження там арбітражних судів.

Зробимо висновки. Великі реформи другої половини ХІХ століття суттєво вплинули на відношення як законодавця так і суспільства до комерційних судів. Проголошені судовою реформою 1864 року демократичні принципи судоустрою і судочинства зробили непотрібним самостійне комерційне судочинство. Все це призвело до масової ліквідації комерційних судів на теренах Російської імперії.

Комерційні суди в Санкт-Петербурзі і Москві діяли до листопада 1917 року, коли радянська влада Декретом про суд № 1 їх повністю ліквідувала. Одеський комерційний суд був ліквідований постановою Народного секретаріату УНР 4 січня 1918 року. Але у зв'язку з частою зміною влади у ті часи, Одеський комерційний суд з перервами проіснував аж до лютого 1920 року.