ОРЛИКІАНА АКАДЕМІКА МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА

Рік, коли з'явилася друком велика стаття М. Василенка «Конституція Пилипа Орлика», став «чорним» для Всеукраїнської академії наук (ВУАН): почалися не- зворотні перетворення, ламання усталеної системи, «чистки» й скорочення кадрів науковців, ідеологічні нагінки і «самокритика», боротьба з «буржуазним націона­лізмом», так звана комунізація, коли до академії ледь не в явочному порядку при­йшли члени КП(б)У.

Проте 1929 рік - це лише рік появи статті М.Василенка.

Почнемо з першого - з Пилипа Орлика. Цього історичного діяча та його «Кон­ституцію» відкрив для Миколи Василенка, як власне і для всіх, інший історик - відомий український учений-емігрант Ілько Борщак.

Спочатку знання М.Василенка про Орлика та його діяльність були доволі об­межені й опиралися на нечисленні праці XIX ст. У розвідках самого М. Василенка Пилип Орлик з'являється епізодично лише з кінця XIX ст., але до самого виходу статті 1929 р. вчений нічого спеціально про Орлика не писав. Чи не вперше в пуб­лікаціях М. Василенка Орлик згадується в статті «Малороссия» для "Енциклопе­дичного словника Брокгауза та Єфрона^[725]. Тут учений лише зазначив, що у таємні плани Івана Мазепи був посвячений його писар Орлик. А після смерті Мазепи на вигнанні «казаки, бывшие с ним, избрали себе гетманом Орлика, но он фактичес­ки никогда не был гетманом»^[726]. З цієї побіжної згадки все почалося й водночас на­довго вгасло. «Орликіана» Василенкатак і не відбулася. Надалі лише в статті про Павла Полуботка, яку 1925 р. у часописі «Україна» опублікував М. Грушевський, Василенко знову згадав про Орлика (до речі, в авторському рукописі стаття має більш промовисту назву - «Сумний ювілей: Павло Полуботок»)^[727]. На той час таку статтю ще можна було надрукувати в Україні безкарно, тим більше у новозасно- ваному виданні. Орлик в ній постав як один із можливих «факторів», що спри­чинили арешт Полуботка - чернігівського полковника звинувачували у зв'язках з гетьманом-емігрантом. Цю ідею висунув М. Костомаров, і М. Василенко з нею погодився^[728]. Не менш значущою й ризикованою для пізнішого часу була стаття М. Василенка 1927 р. у збірнику на пошану Д. Баталія про територіальні межі України після 1654 р.^[729] У цій статті вчений згадує про «договір гетьмана Пилипа Орлика з військом запорізьким р.

Зауважимо принагідно (і це дуже важливо для окресленої нами теми), що від 1925 р. всі публікації М. Василенка яскраво відбивають його «проукраїнську» по­зицію: автор звертає увагу лише на особливості української історії, менталітету українців, українського права тощо, не шукаючи «спільного» ані з російською, ані з польською чи якоюсь іншою історією, культурою і правом. Доволі прикметна й промовиста ознака, враховуючи до того ж нещодавнє ув'язнення, «лук'янівське сидіння» та загрозу ледь не страти або висилки.

I от того самого знакового для творчості вченого 1925 року до рук М. Васи­ленка потрапляють праці І. Борщака, який надіслав їх відбитки до ВУАН. Васи­ленко ретельно вивчає і конспектує всі статті. В архіві збереглися машинописи цих конспектів з викладом ідей і висновків зарубіжного колеги, з цитатами наве­дених ним джерел. Коротенька стаття І. Борщака про родовід Орликів («Орлики і Герцики (генеалогічна замітка)»^[731]) на прохання Василенка повністю переписана кимось із його близьких^[732]". Інші праці вчений конспектував сам на друкарській ма­шинці. Зокрема, без скорочень законспектовано велику розвідку історика-емігран­та «Гетьман Пилип Орлик і Франція»^[733]. Але найважливішим для Василенка став опублікований І. Борщаком текст «Виводу прав України»^[734]. Цю публікацію (як ко­ментар дослідника, так і сам документ - власне, український переклад І. Борщака з французького оригіналу)^[735] Микола Прокопович законспектував дуже ретельно. В конспекті присутня цікава оцінна інвектива самого Василенка: «Орлик человек просвещенный, хороший юрист, прекрасный стилист»^[736].

У рецензії на праці І. Борщака М. Василенко був вражений знахідкою ори­гіналу щоденника Орлика, відомого з копії 1830 р. у бібліотеці Чарторийських у Кракові, з публікацій Ф. Равіти-Гавронського, А. Єнсена та Ф. Голійчука^[739]. Од­нак І. Борщак, спираючись на ще не оприлюднену інформацію, продемонстру­вав неповноту копії 1830 р., відомої дослідникам. Рецензент виснував, що латина Орлика (в щоденнику) якісна, підкресливши високий рівень навчання в Києво- Могилянській академії, де Орлик її вивчав (зазначимо від себе, що існує думка про першопочаткове навчання Орлика у Віленській єзуїтській академії, де латина викладалася, звісно, не гірше). Василенко відзначав «ексклюзивну інформацію» щоденника (наприклад, про місце поховання Івана Мазепи). Зацікавив рецензента і перелік документів Орлика в хронологічному порядку, але його неанотованість не дала змоги скласти уявлення про зміст. Василенко при цьому докинув значущу й характеристичну для тогочасного спрямування його думки фразу: «Для нас вона інтересна, як свідоцтво про енергійну діяльність Орлика на еміграції, щоб досяг­нути своєї головної мети, зробитися фактично гетьманом та визволити Україну із-під влади Москви». Проте найбільше увагу Василенка як правника привернув маніфест Орлика до європейських урядів 1712 р. Переказуючи основний зміст до­кумента, він навів ключові цитати без жодних коментарів, що перетворювало його в «союзника» Орлика: «Козацька нація стогне під тиранським ярмом Москви... і прагне лиш того, щоб добитися своєї волі»; гетьман чекав, щоб зі своєю армією «визволити нашу дорогу батьківщину від ярма, під яким вона стогне вже стільки років».

Відзначивши фактографічну цінність розвідки Ілька Борщака «Пилип Орлик і Франція», Василенко підкреслив, що історик перебільшив реальну роль Орли­ка щодо формування політичної позиції французького уряду відносно України та Росії, вказавши на те, що французька дипломатія використовувала гетьмана в по­трібні моменти, він став «знаряддям французької політики» і самостійної серйоз­ної ролі не відігравав. «Особа Орлика на еміграції інтересна не своєю політичною діяльністю, не своїм політичним впливом, який не мав самостійного значення, а своєю ідейною стороною, яку обстоював до кінця свого життя, не глядячи на своє фактичне безсилля», - зазначав Василенко.

Отже, 1925 рік для «Орликіани» М. Василенка був знаковим. Ілько Борщак відкрив йому іншого Пилипа Орлика, насамперед же відкрив тексти, які мали правничий зміст і форму, а отже, відразу зацікавили вченого, котрий мав намір писати загальну історію українського права та правничої думки в Україні.

Саме в цей час надійшла пропозиція з Москви, яка розкриває другу частину поставленого на самому початку запитання: чому в Москві й російською мовою.

У середині чи наприкінці 1925 р. московська ініціативна група ухвалила рі­шення підготувати збірник на пошану Д. Петрушевського. Василенку надійшло запрошення: «Группа друзей и учеников Д.М. Петрушевского решила ознамено­вать 30-летие педагогической деятельности Дмитрия Моисеевича изданием сбор­ника статей, ему посвященного, о чем уведомляет Вас с просьбой принять в этом сборнике участие.

Знову знаковий 1925 рік і пропозиція з Москви. М. Василенко, вочевидь, роз­мірковуючи про тему, яка мала б бути пов'язана з історією Європи й українською історією водночас, а також його основним фахом правника, відразу береться за «Договори і постанови...» Пилипа Орлика. Але чи справді так «відразу»? Від­повідь на це запитання (оскільки рукопис не датований) дає випадок. На арку­ші 18 зв. рукопису^[741], є інший машинописний текст. Це заява дружини академіка Н.Полонської-Василенко до 1-го відділу ВУАН з проханням надати їй з 1 грудня 1926 р. тримісячне відрядження для наукових занять. Таким чином остаточний ва­ріант праці М. Василенка в чистовому передруці був готовий і надісланий до Мо­скви не раніше листопада 1926 р. Принаймні, на початку 1926 р. про статтю ще не йшлося. Зокрема, в листі до Д. Петрушевського від 18 лютого, в якому Василенко докладно описує всі свої заняття, не згадується ані про плановану статтю, ані про збірник: «Живу я теперь кабинетной жизнью. Все мои интересы сосредоточены на Академии наук и научной работе. Нигде не преподаю, хотя меня хотят втянуть в это дело, но я откажусь. Для преподавания я уже стар. Преподавание сейчас, когда все тяготятся им, меня не интересует. Единственную выгоду имело бы для меня преподавание - это связь с молодежью, и возможность выбирать из них новых научных работников в будущем. Но и эта выгода не настолько уже важна, чтобы наваливать на себя трудную и беспокойную при теперешних условиях работу. У меня при Академии есть комиссия по изучению западнорусского и украинско­го права. Там около 12 душ. Мы вместе работаем и это доставляет мне большое удовольствие»²". Отже, можна припустити, що навіть в лютому Василенко ще не приступив до написання статті про «Конституцію» Пилипа Орлика.

Остаточно вирішити питання допомагає копія листа М. Василенка до Д. Пе- трушевського, зроблена Наталею Дмитрівною. Перед текстом, що належить перу чоловіка, Полонська подала власний коментар: «В январе 1926 г. Николай Про­копович получил предложение принять участие в научном сборнике, посвящен­ном Д.М. Петрушевскому по поводу 30-летия педагогической и 35-летия ученой деятельности, и Ник. Прок, ответил, конечно, согласием. C того времени все замерло»^{[742] [743]. Тут все відповідає дійсності, за винятком першопочаткової дати звер­нення ініціативної групи до Василенка: Наталя Дмитрівна, вочевидь, навела її з пам'яті, що й призвело до похибки, втім, і лист-запрошення міг надійти з запіз­ненням. А далі вона цитує лист чоловіка до московського колеги і друга (Петру- шевського) від 19 грудня 1926 р.: «Не знаю, знаєте ли Вы или удобно ли Вам узнать, как обстоит дело со сборником по случаю Вашего юбилея? Недели две тому назад я написал Сказкину открытку,... спрашивая его, не поздно ли прислать статью о «Конституции Ф. Орлика», которая у меня совсем готова, но не хочу посылать ее в неизвестность. Ответа от Сказкиная не получил... Поэтому и пишу Вам об этом на всякий случай. Из киевлян хотел бы в сборник поместить статью И.П.[Житеі/кий]. Хотела также поместить свою небольшую, но интересную ста­тейку и Нат. Дм. «Запорожье в полемике Боткина и Леклерка», где проводится новая точка зрения на Леклерка. Предлагая свои статьи, мы, киевляне, хотели бы почтить Вас, но боимся, чтобы ввиду трудности печатать мы своими предложени­ями не поставили редакцию сборника в затруднение, а потому и хочется получить ответ, чтобы иметь руки развязанными и поместить статьи в украинском издании. Пока в отношении печатания работ у нас, по-видимому, дело обстоит лучше. Ста­тьи наши сдвинулись с мертвой точки после возвращения моего из Москвы, когда с Ваших слов я разнес известие, что деньги есть, и прослушал реферат Любавско- го о Михалоне Литвине, предназначенный для Вашего сборника»[744].}

Звернімо увагу на останнє речення: статті почали писатися (в тому числі Ba- силенком) після отримання інформації, що кошти на видання збірника є. Коли ж Микола Прокопович про це дізнався? Під час читання проф. М. Любавським доповіді про Михалона Литвина. В щоденнику Василенко занотував інформацію про згадану доповідь між 15-26 листопада: побував на науковому засідання Ін­ституту історії під керівництвом Петрушевського, де читав доповідь Матвій Лю- бавський про Михалона Литвина^[745]. А в листі до дружини від 10 листопада 1926 р. точно датував цю подію: «Вчера вечером был на заседании... по приглашению Любавского, который читал доклад о Михалоне Литвине»^[746]. Наприкінці листопа­да Василенко повернувся до Києва й саме тоді повідомив заінтересованим особам, що збірник відбудеться, та розпочав і на 19 грудня 1926 р. завершив свою працю «Конституция Филиппа Орлика». Стаття писалася спеціально для збірника на по­шану Д. Петрушевського, що мав вийти у Москві й, звісно, російською мовою.

Подальша історія цього тексту й самого збірника викладалася в листах C. Сказ- кіна*. На жаль, в архіві М. Василенка ці листи не збереглися^[747]. Лише принагідні згадки про повідомлення Сказкіна стосовно друкування збірника знаходимо в листах ученого до Н. Полонської-Василенко. В одному з них, датованому 11 лис­топада 1927 р., Микола Прокопович писав про стан підготовки в Москві видання (минув майже рік), куди увійшли статті їх обох: «Открытка от Сказкина. Он уже не научный секретарь Исторического института. Поэтому и редакция «Сборника» перешла от него к новому секретарю. Сборник разделен на две части и печатается. О том, в каком положении находится печатание наших статей, обещает (С. Сказ- кін. - В.У.) навести подробные справки и написать на днях обстоятельно»^[748]. Во­чевидь, йшлося саме про збірник на честь академіка Д. Петрушевського в серії «Ученых записок Института истории Российской Ассоциации научно-исследова­тельских институтов общественных наук» (Т. 3-4. M., 1929).

Тим часом у проміжку між написанням статті про «Конституцію» Пилипа Орлика та її публікацією у житті ВУАН сталися незворотні зміни. В 1928 р. партій­ні органи провели сувору «ревізію» академії і, за словами М.П.Василенка, «было покончено с какой-либо автономией»: до складу ВУАН ввели представників Hap- комосу - «как бы академиков по назначению», запровадили відкрите голосування (підняттям руки) навіть при виборах нових академіків, саме життя наукової інсти­туції відтепер регулювалося з Харкова державними органами й чиновниками^[749]. Василенко сприймав всі ці зміни з тяжким серцем, проте, як і частина старших колег, згадуючи минулі часи, вважав, що ВУАН знову вистоїть: «Ломка Академии, введение в нее посторонних элементов сильно будет стопорить дело, но работу не прекратит, а это главное. Начинается новый период в жизни Академии - не из веселых. Поживем - увидим»^[750]. Наслідки не забарилися - у висновках харків­ських «ревізорів» щодо правничого відділу було сказано: «Майже відсутнє ви­вчення радянського права, а головна увага в цій галузі звернена на вивчення іс­торії старого права... Ідеологічний характер роботи... виходить переважно з точки зору напрямів цих дисциплін дореволюційного часу і цілком не зв'язаний з новою марксистською соціологією... йде з точки зору ідеалістично-буржуазної»^[751]. Спо­радичні напади на ВУАН перетворилися в лавину після скандалу під час пере­виборів Президії 3 травня 1928 р., коли на голову зборів був обраний В. Вернад- ський, а не нарком освіти М. Скрипник³". А в червні 1929 р. до складу ВУАН були «обрані» В.Затонський, М. Скрипник, О. Шліхтер, і незворотний процес «кому- нізації» Академії почав набирати обертів. Тоді ж і самого М. Василенка на посаді голови відділу замінено О. Шліхтером^{[752] [753]. Проте основного удару по Академії й її вчених було завдано в 1930-1931 рр.: з процесу СВУ розпочалася не просто «чист­ка», а справжнє цькування, в тому числі М. Василенка. Його наукова творчість стала предметом обговорення шести засідань Комісії історії українського права, при цьому головним звинувачувачем виступав улюблений учень академіка Сергій Іваницький-Василенко[754].}

1 вересня 1929 р. був закритий Інститут історії PAHIOH, у збірнику якого з'явилася стаття «Конституция Филиппа Орлика». Тоді ж у Києві ліквідували Іс­торичне товариство Не стора-Літописця, головою якого був М. Василенко. Руйну­валася вся система ВУАН, піддавалися обструкції провідні вчені. Саме в цей час (18 грудня 1929 р.), ніби своєрідне знущання, Василенко отримав розпоряджен­ня Комісії для наукових зносин із закордонням надати інформацію «про всі види зв'язку з закордонними вченими й установами, які Ви підтримуєте», та подати пропозиції про міжнародні конгреси на 1930 р., в яких ВУАН варто взяти участь^[755]. На той час за такі «зв'язки» можна було поплатитися свободою, а про міжнародні європейські конгреси годі було й думати (хоча ще 1926 р. Василенко просив саме Петрушевського допомогти налагодити відносини з віленськими та варшавськи­ми науковцями, щоб спільно розробляти проблеми історії права на обширах ко­лишнього Великого князівства Литовського та Речі Посполитої)^[756].

Страждав від утисків не лише Василенко в Києві, а й Петрушевський у Москві. Поява двох частин збірника праць PAHIOH на пошану Д. Петрушевського стала останнім виданням перед закриттям Науково-дослідного Інституту історії в Москві й звільненням Дмитра Мойсейовича з посади директора^[757].

Стаття М. Василенка про гетьмана-емігранта та його масштабні плани пере­творення України, яким так ніколи й не судилося здійснитися, виявилася суголос­ною подіям: залишилися нереалізованими заходи Інституту та його директора, що спрямовувалися на розгортання історичних досліджень, саму установу було ліквідовано, а його фахівців витіснено на маргінеси науки. Сам же автор статті, як і Пилип Орлик, врешті-решт зрозумів, що нічого сподіватися змін на краще. Ту різку переміну, що сталася у настроях, можна відчути, якщо порівняти наведені раніше цитати з листів 1926 р. із московською публікацією вченого 1929 р.

Тож варто з'ясувати, як саме подавав «Договори і постанови прав і вольно­стей військових...» 1710 р. М.Василенко, як її аналізував та оцінював, в чому зна­чущість його праці для того й для нашого часу. Прикметно, що вчений розпо­чинав виклад із незвичного для російської історіографії твердження, що перехід Мазепи зі старшиною на бік шведського короля достоту не вивчений, при цьому навіть не згадавши заяложеної ідеї про «зраду». Василенко відзначив потребу ре­тельних пошуків нових документів у зарубіжних архівах, покликаючись на пра­ці І.Борщака. Втім, у цій роботі Микола Прокопович невисоко оцінював резуль­тативність пошуків історика-емігранта, зіславшись на те, що всі його розвідки побудовані на документації дипломатів, котрі не дають реальної картини. Після такого вступу Василенко виклав свою принципову позицію: не можна бачити в Мазепі та його прибічниках лише честолюбців: вони ризикували усім, що мали й чого досягли, «во имя темного и неясного будущего своей родины... в этих действиях нельзя отрицать общественных мотивов»[758]. А далі зовсім несподіване твердження: «Государственные задачи России при Петре I были, без сомнения, велики, но и украинский народ с его интересами был не пустое место. Он был жи­вой общественный организм». Василенко нагадав, що у союз з Московською дер­жавою український народ увійшов з метою позбавитися влади польського шля­хетства, його права були гарантовані договірними пунктами. Усім укладом життя Україна суттєво відрізнялася від Росії, тож українці природно намагалися «охра­нять его принципы и основы». Таке пояснення національної самоідентифікації та причин її відстоювання було доволі незвичним для сучасної Василенку російської історіографії і не викликало спротиву, як гадаємо, лише тому, що збірник укла­дали історики західноєвропейського середньовіччя, далекі від цієї проблемати­ки. Більше того, Василенко навіть констатував, що «московское правительство... стремилось наложить на него (унезалежнення українського народу. - В.У.) свою руку». Нарешті, вчений порівняв процес, що викликав повстання Хмельницько­го проти Польщі (порушення прав), з подібною акцією Мазепи проти Росії (так само порушення прав). Однак план Мазепи зазнав невдачі тому, що, на відміну від Хмельниччини, до його реалізації не були залучені основні маси населення. І хоча спроба Мазепи спрямувати Україну в інше річище не вдалася, «это не отни­мает у этой попытки большого общественного интереса и вместе с тем выдвигает на очередь вопрос об изучении идеологии старшины, перешедшей на сторону Карла ХП».

Отже, принципово наголосивши на значущості акції Мазепи та старшини 1708 p., М.Василенко ставив за мету з’ясувати те, чого не змогли зробити його по­передники: якою була ідеологія старшини, як вони уявляли собі Україну і владу в ній, соціальні стосунки, співвідношення законодавчих і виконавчих функцій, міс­це Запорожжя і ще цілу низку конкретних проблем, які мали б показати програмні ідеї не самого Мазепи чи Орлика, а всієї старшинської верхівки. Василенко ставив питання значно ширше, ніж було окреслено назвою його статті: йшлося про до­кумент, який складався колегіально, який включав ідеї, привнесені з України, з минулого життя, з практики. Це була, висловлюючись по-сучасному, своєрідна «історія ідей», яку вчений блискуче реалізував у своїй статті.

Усі означені проблеми він розглядав на підставі договору (власне так дослід­ник визначав основний документ) між новообраним гетьманом і старшиною, ко­заками та запорожцями, які його обрали 5 квітня 1710 р., вважаючи, що основні положення цього документа не виникли в еміграції, а формувалися самим жит­тям в Україні, й їх поділяли не лише емігранти, а й «наиболее сознательная часть старшины», яка не пішла за Мазепою. Назвавши документ договором, Василенко в наступному реченні вже характеризує його як «своего рода украинская консти­туция» (інше формулювання було у рукописі статті, про що йтиметься далі). Тож договір чи конституція? На це запитання вчений артикульовано не відповів, однак у самому тексті фігурує, за кількома винятками, лише означення «договір».

Задля з'ясування поставлених завдань Василенко на початку не лише побіжно знайомить російськомовного читача з біографією Пилипа Орлика, підкресливши його обдарування, розум, кмітливість і активність, а й дає розлогу характеристику козацькій старшині як окремій соціальній групі, представники котрої практично й теоретично розробляли основні положення, що увійшли до «договору». Василен­ко зосереджує увагу на проблемі стосунків генеральної старшини з гетьманською владою, зупиняється на постійних спробах обмеження її владних функцій (у до­говорах з новообраними гетьманами). Крім того, він підкреслює, що «интересы русской великодержавности и интересы генеральной старшины не только разош­лись, но столкнулись». Мазепа не міг їх примирити й мав здійснити вибір - на чиєму боці стати; «и старый гетман связал свою судьбу с интересами генеральной старшины, ему более близкими, чем чуждые интересы московской великодержав­ности». Таким чином Василенко розвіяв міф про особисту зраду Мазепи, виводя- чи події 1708 р. на зовсім інший рівень розуміння й аналізу - конфлікту соціаль­них, політичних і національних інтересів української козацької еліти й російських урядових кіл та їх централізаторської політики. На думку Василенка, питання про «более точные юридические формы политического существования Украины» по­чало хвилювати старшину значно раніше, зокрема, 1707 р. активно обговорював­ся текст Гадяцької угоди 1659 p., її основні положення та юридичні норми - це свідчило про те, що ідеї «о юридическом положении и строе своей родины» в старшинських колах виношувалися незалежно від Мазепи.

По смерті Мазепи, який усе ж користувався значним авторитетом і мав дещо авторитарну владу, старшина активно включилася в процес вироблення більш де­мократичних юридичних норм життя України при новому гетьмані та його на­ступниках. Василенко однозначно підкреслив, що «договір» 1710 р. був резуль­татом колективної творчості всіх емігрантів. Оскільки всі сподівалися на швидке повернення на Батьківщину, то на момент складання «договір» «представлялся вполне реальным», теоретичного характеру він набув пізніше, коли стало зрозумі­ло, що в Україну ані Орлик, ані більшість з емігрантів не повернуться, а отже, «до­говір» не набуде там реальної чинності. Хоча цю дуже важливу думку Василенка про еволюцію значення «договору» 1710 р. дослідники вже відзначили^[759], він і досі оцінюється контроверсійно: то як теоретична прокламація, то як реально чинний документ, хоча насправді його значущість змінювалася навіть у свідомості авто­рів, не кажучи вже про реалії застосування.

Загалом Василенко запропонував доволі містке визначення значущості доку­мента 1710р.: «Договор интересен не только как выражение желаний и стремлений украинской старшины, но и как первый конституционный акт на Украине, с по­мощью которого господствующий класс делал реальную попытку единственный раз самостоятельно подвести юридическое основание под государственный строй Украины». На цьому слід наголосити, оскільки всі інші договори укладалися якщо не під тиском, то зі значною корекцією з боку чинного протектора; в даному випадку навіть самі вибори, як зазначив Василенко, вперше після Богдана Хмель­ницького проводилися без сторонніх впливів. Щоб новий гетьман не пішов шля­хами попередників у встановленні єдиновладдя, й потрібен був «договір», який виплекала старшина. При цьому на визнанні положень документа присягав лише гетьман, а не старшина, що й дало право атрибутувати його самому Орлику, не стільки як єдиному автору тексту, скільки як єдиному гаранту його дотримання. Василенко слушно допускав вплив на саму форму договору pacta conventa поль­ських королів, але не виключав і того, що він складався і без сторонніх зразків, оскільки був доволі простим у формулюваннях.

Василенко пішов шляхом аналізу самої внутрішньої системи «договору», а не тематичного вичленовування проблем і їх розгляду, як інколи роблять сучас­ні дослідники. Архітектоніка тексту «договору» вказувала на зв'язок із систе­мою цінностей та основних і вторинних орієнтирів і «форм життя» української еліти початку XVIII ст. Учений відзначив, що «с внешней стороны договор не представляет из себя акта, содержащего точно формулированные нормы... Ввиду этого, с юридической точки зрения, договор с Орликом представляет собой акт несовершенный. Очевидно, юридическая мысль у генеральной старшины того времени недостаточно выкристаллизовалась, чтобы она могла вылить в точные определения свои положения». Цей присуд «договору» дещо нівелює його оцінку як «конституції», вказуючи на недоскональність і недоопрацьованість тексту. Од­нак, як зазначив Василенко, старшині йшлося не про випрацювання формулювань, а про суть. Оскільки договір складений без зовнішніх впливів та тиску, не калькує інші європейські документи, то він становить «особый интерес для истории госу­дарственной мысли на Украине». Відзначимо це твердження особливо: Василенко говорив про державницьку думку еліти українського суспільства в еміграції, що цілком заперечувалося тогочасною історіографією. Окремо розробляє Василен­ко й дражливе питання про протекцію шведського короля над Україною, про що йдеться в договорі, затвердженому самим королем Карлом XII. Учений констатує, що протекторат Швеції не був і не мав стати підданством, але мав забезпечувати зовнішню незалежність України та непорушність її внутрішнього устрою. За умов невизнання державної самостійності України шведський король мав бути також її репрезентантом і захисником у міжнародній спільноті суверенних держав. Ідею «самостоятельного незавоеванного украинского народа» Василенко завважує від початку аналізу пунктів «договору». Він аналізує історичну частину преамбули як вираження певного зрізу історичної свідомості старшини, попри всі неточнос­ті й натяжки. Вчений знову відзначає основне призначення документа: старшина воліла точно визначити функції гетьманської влади, причому підкорити гетьман­ство своїй колективній волі, тому цей договір «получил конституционный харак­тер, регулировал взаимоотношения гетманской власти, генеральной старшины украинской и Запорожья». Сенсом «договору» для старшини було заперечення можливості самодержавної влади гетьмана, задля чого прописувалися всі права й обов'язки останнього; визначався головний державний орган, якому мав підпо­рядковуватися й сам гетьман, - загальна рада, яка й мала б вирішувати колегіально всі важливі та нагальні справи; пропонувалося запровадити виборне начало для всіх рівнів урядів і створення нового, незалежного від гетьмана, уряду генераль­ного підскарбія тощо.

Василенко детально аналізує всі пункти «договору» й посутньо визначає їх юридичне спрямування, принципи дії та значення. Учений глибоко знає сам матері­ал, реалії життя в Гетьманщині та на Запорожжі, співвідношення сил і груп, добре орієнтується в родинних і кланових зв'язках тощо - все це впливає на сам стиль, систему аналізу й висновки. Василенко не вдається до наведення відповідного фактажу, але всі ці знання відчуваються у тонкості аналізу, у розумінні станових інтересів старшини, у широті авторських визначень і конструкцій. Це той великий «айсберг конкретики», той компендіум знань про «реальне життя» і повсякдення, яким повинен володіти кожен дослідник, перш ніж приступати до аналізу такого важливого документа. Тож не випадково після Василенка лише кілька істориків права (правників за фахом) спробували подивитися на «Договори...» по-новому, однак нічого особливого (окрім нової термінології та фразеології) так і не до­дали^[760]. Академік Омелян Пріцак свого часу констатував: «Досі немає ще оцінки конституції Орлика, зробленої фаховими істориками конституційного права»^[761]. Учений мав рацію щодо слабкої розробки документа 1710 р. фаховими юристами. Однак він, вочевидь, не знав про російськомовну статтю М.Василенка. Василенко не був фахівцем з конституційного права, але в цьому випадку якраз потрібен правник широкого профілю, насамперед історик права, який знає не лише теоре­тичні трактати, а й реалії життя початку XVIII ст. в усіх його сферах, яким власне і був М.Василенко та яким не є жоден із тих сучасних авторів, котрі бралися ана­лізувати цей важливий, цікавий і водночас складний документ.

Завершуючи аналіз тексту «Договорів...», Василенко констатує: «Мы ви­дим в нем Украину, хотя находящуюся под протекторатом шведского короля, но во внутренних своих делах вполне самостоятельную. Запорожье, сохраняя свое устройство и внутреннее управление, связано с Украиной в политическом отно­шении и имеет общий с нею орган - Генеральную Раду... Власть гетмана вполне ограничена... Его политическая деятельность находится под контролем Генераль­ной Рады. На ней решаются и все важнейшие дела... Генеральная Рада мыслилась как орган законодательный, а не только как орган, контролирующий власть гет­мана... Основной мыслью договора было, конечно, подчинение гетмана власти генеральной старшины и ее главному органу - Генеральной Раде, составленной из представителей наиболее влиятельного и зажиточного класса того времени». При цьому Василенко відзначає, що планам повернення в Україну та застосування договору здійснитися не вдалося, тому від певного моменту цей документ «остал­ся только интересным памятником государственной мысли украинской старшины начала XVIII столетия, как результат ее классового сознания». Однак цією конста­тацією він не обмежується й пояснює, чому це не вдалося: у гетьманської влади, в принципі, «нашелся враг более сильный... Петр I и русское правительство во­обще». Водночас, продовжує вчений, «они были врагами и всего украинского го­сударственного строя, в том числе и старшины, стремившейся стать его опорой».

Аналіз «Конституції Орлика» завершено. Можна закінчувати статтю? Однак Василенко підтверджує ідею колегіальної влади старшини прикладом ще кіль­кох важливих документів (неатрибутована записка останніх років гетьманування Івана Скоропадського, тексти Григорія Полетики), в яких простежується ідейний зв’язок з «договором» 1710 р., і відзначає «существование в украинском старшин­ском круге республиканских идей на всем протяжении XVIII ст», а також про­стежує різницю в підходах до цих ідей на початку й наприкінці століття. Васи­ленко вважав, що республіканські ідеї «договору» Орлика «при благоприятных политических обстоятельствах могли бы оказать серьезное влияние на характер государственного устройства Украины в ее дальнейшем развитии», чого не можна сказати про суто теоретичну думку Полетики та його оточення.

Усі спеціально акцентовані ідеї, оцінки, викладки М. Василенка перетворю­ють його працю на класичний зразок аналізу пам’ятки, який залишається непере- вершеним. Однак при цьому автор у назві й кількох оцінних інвективах запро­ваджує «ідеологему» сприйняття аналізованого тексту як «конституції» в суто юридичному тлумаченні цього терміна, але в самому тексті та аргументації го­ворить про «договір» гетьмана і козацької старшини. Проблема з ідентифікацією документа залишається. її без особливого успіху намагаються розв’язати понині.

Спробуємо знайти відповідь на ще одне цікаве запитання: чи відрізняється рукопис статті від опублікованого варіанта? Ретельне порівняння дає підстави твердити не лише про певні розбіжності між авторським машинописом і друком, а й про деякі виправлення в самому друці (отже, М. Василенко вніс їх уже у верст­ку). Якщо розбіжності систематизувати, то вони можуть скласти кілька тематич­них груп.

Насамперед, це зняття (методом закреслення) прямої інформації про двох учених. На арк. 2 (див. ілюстрацію на с. 400 цього видання) закреслений текст про І. Борщака: «Вынужденный под влиянием польской политики в Галичине сам сделаться эмигрантом и покинуть родину, Илья Борщак решил свое пребывание заграницей употребить на изучение иностранных архивов с целью выяснить некоторые вопросы украинской истории». Вочевидь, після своїх вимушених «кон­тактів» з каральними органами, які приписували йому зв’язки саме з французьки­ми еміграційними центрами, Василенко в останній момент все ж вирішив виявити обережність і не публікувати біографічну інформацію про емігранта. Тим більше, що, як ми вже зазначали, вона була неточною (отримана, ймовірно, від М. Гру­ше вського). Друге подібне вилучення стосувалося вже самого Грушевського та підтвердження його ідеї. На арк. З (с. 401), де зазначається, що мазепинців не можна вважати лише честолюбцями, оскільки вони ризикували усім, що мали, текст починався словами (повністю затушовані чорнилом): «В настоящее время М.С. Грушевский... справедливо заметил». Посилання на статтю М. Грушевського збережене, але адресну атрибуцію саме йому означеної ідеї знято. Однак суть при цьому не змінилася: Василенко підтримав і від свого імені повторив думку Гру­шевського, пославшись на його статтю.

Другий різновид правок - фактологічні. На арк. 15 викреслено фразу: «С Украиной запорожцы были связаны Радою для рассмотрения и решения общих обои дел». В друкованому варіанті залишилося лише твердження, що устрій запо­рожців не мінявся, оскільки про це зовсім не йдеться в документі. Ця правка про форму зв'язку Запорожжя із центральними українськими землями в Гетьманщині навряд чи мала ідеологічний характер. Гадаємо, справа в тому, що М. Василенко через роботи М. Слабченка, Д.Яворницького і навіть своєї дружини Н. Полон- ської-Василенко знав про неоднозначність і складність цього питання, що немож­ливо було відобразити цитованою фразою. Простіше було, як і в самих «Догово­рах...», про це взагалі не згадувати. На арк. 17 у текст про вибори генерального підскарбія Василенко вписав твердження, що це посада, «существовавшая вре­менно и раньше в XVII в.», а у друкованому варіанті його нема. Ймовірно, автор знову засумнівався у доведеності цієї узагальненої думки, оскільки згадки про уряд генерального підскарбія трапляються в документах доволі рідко. Остання фактологічна правка - вилучення інформації з примітки на арк. 20 щодо третього випуску «Праць Комісії для виучування історії західноруського та українського права», «который выйдет в свет в начале 1927 года. За разрешение воспользовать­ся документом до его напечатания приношу благодарность Л.А. Окиншевичу». Цей випуск «Праць», справді, побачив світ у 1927 р. (хоча й не на його початку), тож з верстки статті 1929 р. автор зняв своє уточнення.

Третя група правок - термінологічна. Найважливіша з них - на арк. 4, де ви­значення «настоящая украинская конституция» замінене значно "м'якшим" варі­антом - «своего рода украинская конституция». Це уточнення підважувало ідею про те, що «Договори і постанови...» 1710 р. можна вважати першою українською конституцією. Водночас воно дисонувало з назвою статті, в якій слово «конститу­ція» не взяте в лапки як умовне. На цій самій сторінці є знаменна приписка Васи­ленка щодо старшини, яка не пристала до Мазепи, залишившись «формально вер­ной московскому правительству». Означення «формально» в публікації зняте, що сильно змістило смисловий акцент. Так само на арк. 5 «старшинские интересы» були замінені на «классовые интересы», що, вочевидь, мало засвідчити данину марксистській концепції історичного процесу (до речі, до козацької старшини як окремого класу автор апелює неодноразово при подальшому викладі матеріалу). Викреслення на арк. 13 мають виключно редакційний характер, оскільки той са­мий текст розлогіше сформульовано далі.

Що ж принципово нового з'явилося в друкованому варіанті статті? Це всього декілька фраз, але доволі вагомих. У місці, де цитується лист Орлика до Варлаама Ясинського щодо того, що Орлик не присягав царю, а лише гетьману (арк. 6 ма­шинопису), М. Василенко дописав у верстці: «Поэтому он Орлик, никогда не на­рушал клятвы». Ця фраза ніби продовжувала думку самого Орлика, але водночас звучала як авторське визначення ситуації. Саме це останнє не могло не викликати відповідної реакції зацікавлених осіб. У аналізі тексту «договору», говорячи про функції генеральної ради та замислюючись над тим, чи була вона законодавчим органом, Василенко додав важливе зауваження: «Тогда еще не существовало те­ории о разделении властей. Она возникла позже». Власне, це й усі «додатки» до друкованого варіанта тексту 1929 р.

Того ж року М. Василенко видав велику добірку документів з історії україн­ського права, передмову до якої писав, вже відіславши замовлену статтю до Мо­скви. Це - фундаментальний том «Матеріалів до історії українського права», що вийшов друком саме 1929 р. в Києві^{[762] [763]. На першій сторінці передмови, констатую­чи відсутність прописаних норм права на Гетьманщині, вчений, зокрема, зазначає: «Немає про це мови й в конституції Пилипа Орлика...»4". Саме право в його кон­кретних нормах він намагався простежити на прикладі судових процесів і покли­кань у них обох сторін на певні узвичаєні правові норми, виділяючи по крихтах всі особливості українського правочинства та його відмінності від загальноросійсько- го. Отже, в українському виданні 1929 р. М. Василенко вже не наважився розлого аналізувати текст 1710 р., проте знову вдався до провокативного способу: він вжив не термін «договір», а застосував дефініцію «конституція», авторизувавши її лише Орлику, як і в назві своєї попередньої статті. Що це? Недогляд чи переосмислення оцінок? Про точку зору самого М. Василенка судити не беремося, але з погляду читача, користувача, колег і влади у рік ідеологічного наступу на ВУАН та самого Василенка це могло бути сприйнято прямим викликом: він нагадував про демокра­тичну українську «Конституцію» початку XVIII ст. і про одного із шельмованих тогочасною пропагандою історичних діячів - гетьмана-емігранта Пилипа Орлика, нагадував про вкорінені старі традиції та про активних борців за них.}

Однак що означала стаття М. Василенка в 1929 р.? Свідомо чи несвідомо Ми­кола Прокопович зробив неймовірне: у столичному виданні, яке розходилося не лише по головних бібліотеках РСФРР, а й по всіх союзних республіках, він про­пагував республіканські ідеї, наголошуючи, що вони розвивалися українськими емігрантами на противагу унітарній політиці московського царату, писав про об­меження влади правителя, виборність представництва у головному законодавчому та розпорядчому органі країни тощо. Василенко фактично пропагував європейські демократичні цінності, які швидкими темпами ліквідовувалися в CPCP Він про­пагував дух вольнолюбства й свободи.

Зазначимо наостанок, що передруком праці Миколи Прокоповича Василенка ми вшановуємо 75-ліття з дня його кончини (3 жовтня 2010 р.) та 145-ліття з дня його народження (2/14 лютого 2011 р.).

Post scriptum. Історію написання статті М.П. Василенка відтворено лише за київськими матеріалами. Це закладає можливість уточнення й навіть перегляду наших викладок і висновків за умови опрацювання московських архівів PAHIOH, М. Граціанського, С. Сказкіна та Д. Петрушевського. Сподіваємося на це, бо Ми­кола Прокопович Василенко заслуговує на ретельного дослідника й максимально детальне висвітлення найдрібніших подробиць його життя та творчості.

Басилъ Ульяновський