МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ
Першим кроком на шляху досягнення Україною незалежності стало ухвалення Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні, „за" проголосували 355, „проти" — чотири, не взяли участі в голосуванні — 26.
195
Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів. У ній методологічно визначено природу і суть нового обличчя та характеру держави, загальні контури концепції українського державотворення. У Декларації зазначено, що генеративним механізмом у суспільстві виступає Верховна Рада, яка, виражаючи волю народних мас, прагнучи створити демократичне суспільство, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу, визначаючи необхідність побудови правової держави, проголосила державний суверенітет як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівність не тільки в розв\'язанні внутрішніх питань, а й у зовнішніх зносинах.
У Декларації визначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід\'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом.
Українська держава „забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин". Україна є самостійною у розв\'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.
Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.
Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Саме народ України є єдиним джерелом державної влади.
Україна „самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя".
Досить важливим і новим у конституційному законодавстві України є такий пункт: держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних
196
потреб українців, котрі проживають за її межами. Проголошувалося, що Україна має право на повернення у власність народу національних, культурних та історичних цінностей, які перебувають за межами України.
Україна також має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. В Декларації заявлялося, що громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу на території республіки і не можуть використовуватися за її межами без згоди Верховної Ради. За Україною передбачалося закріпити в майбутньому статус постійно нейтральної держави, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.
В останньому розділі підкреслювалося, що Україна є суб\'єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Відносини України з іншими радянськими республіками встановлюються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи.
Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного права.
Отже, Декларація послужила правовою основою для будівництва України у новому форматі — її незалежності.
Політичні події, що сталися у Радянському Союзі влітку 1991 року, прискорили процес здобуття незалежності Українською РСР. Після того, як комуністична партійна номенклатура спробувала здійснити державний переворот, Верховна Рада України ухвалила 24 серпня Акт проголошення незалежності. Його автором став дисидент, котрий відбув 27-річний термін тюремного ув\'язнення, Левко Лук\'яненко.
На Веукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року 90,35 відсотка виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України. Маючи абсолютну підтримку українського народу, висловлену на референдумі, перший Президент України Леонід Кравчук 7 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі (неподалік від Мінська) разом із Президентом Росії Б. Єльциним та лідером Бєларусі С.Шушкевичем денонсували Союзний договір 1922 року. Цього ж дня вони підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). Почався новий етап української історії.
197
Конституційний процес в Україні. Спираючись на Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада у жовтні 1990 року утворила конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного закону. Комісія опрацювала сім варіантів документа. У червні 1991 року концепция нової Конституції була затверджена і розпочалася розробка її проекту.
Укладачі вивчали Конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті були закріплені положення, що містилися в Загальній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні і культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного марафону і увійшли до остаточного тексту Конституції.
Дебати викликали суперечливі позиції Президента України Л.Кравчука і Верховної Ради щодо проблеми розподілу влади.
Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Основного закону 1978 р. і відкидала норми про посилення виконавчої вертикалі влади. Полеміка відбувалася в основному між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висловлювалися щодо форми правління в Україні - парламентська чи президентська республіка.Восени 1993 р. конституційний процес остаточно загальмувався. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад дві сотні поправок.
Другий етап конституційного процесу розпочався після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади. Співго-ловами комісії були затверджені Президент України Л.Кучма і Голова Верховної Ради О.Мороз. Але конфронтація між двома суб\'єктами законодавчого процесу не дозволили проблему зрушити з місця.
Лише у червні 1995 р. політичну кризу припинила Конституційна угода, укладена строком на один рік між Л.Кучмою і О.Морозом. Угода тимчасово зупиняла дію положень Конституції 1978 p., які їй суперечили. Обумовлювалося, що впродовж року гілки влади дійдуть згоди у конституційному питанні. На цей термін обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і розширювалися нормотворчі та адміністративні функції виконавчої влади.
Винятково важливий етап і нестандартний крок, яким став Конституційний Договір між Верховною Радою і Президентом України, а змогу зберегти керова-
198
ність, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади, стимулювати, власне, конституційний процес.
В лютому 1996 р. конституційна комісія передала проект Основного закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання.
Найбільші дискусії серед депутатів викликали п\'ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим.
У черговий раз конституційний процес був заблокований.Однак політичні діячі України спромоглися знайти вихід із глухого кута. У парламенті виникла неофіційна депутатська узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М.Сиротою. На початку травня 1996 року вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи величезні труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції.
Загалом робота над проектом Конституції тривала майже два роки. Для цього були потрібні справді титанічні зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за громадський спокій.
У ніч з 27 на 28 червня, після тривалих дебатів, Основний Закон нашої держави був ухвалений Верховною Радою. Цей день проголошено державним святом.
Основні положення Конституції України 1996 року. Конституція проголошує, що Україна за формою правління є демократичною республікою. Демократизм політичного режиму визначається тим, що державна влада здійснюється на підставі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чинним законодавством.
Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад — жителів сел, селищ і міст) у розв\'язанні питань місцевого значення, які регулюються законом про місцеве самоврядування.
Не менше значення для розвитку демократії в країні є утвердження у Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної різноманітності суспільного життя. В Основному законі чітко зазначено, що будь-яка ідеологія не може визнаватися державою обов\'язковою. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли
199
вона загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов\'язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших озброєних формувань.
Серед принципово важливих положень, що містяться у Загальних засадах Конституції України, слід вказати на визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною; встановлення єдиного громадянства, визнання у відповідних умовах чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства.
Конституція визнає людину, її життя і здоров\'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку вищою соціальною цінністю в Україні. Соціальний характер держави визначає й конституційне регулювання питань, пов\'язаних з використанням власності та захистом усіх суб\'єктів права власності; рівності їх усіх перед законом.
Стаття 8 Конституції проголошує принцип верховенства права. У цій та інших статтях закріплені принципові положення, що є невід\'ємними ознаками правової держави: вища юридична сила Конституції; обов\'язковість відповідності нормам Конституції норм інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість безпосередньо, посилаючись на її норми, захищати свої права у суді; закріплення принципів, за якими нікого не можна примушувати робити те, що не передбачено законодавством. Як одну з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту прав і свобод людини та громадянина.
Конституція України закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Так, до особистих прав людини віднесені право на вільний розвиток своєї особистості, невід\'ємне право на життя, право на повагу до людської гідності, право на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова, право на свободу світогляду і віросповідання.
До політичних прав Конституція відносить право на об\'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мирні збори і маніфестації, право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів.
Серед економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджати-
200
ся своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, право на працю, право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів тощо.
У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав і свобод.
Серед інших загальних засад Конституції велике значення мають ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої забезпечується державою. Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава зобов\'язується сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією із суттєвих ознак відкритості українського суспільства.
Конституція визначає й основні напрями розвитку культурної політики держави. У ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.
Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх корінних національних меншин України.
Важливим є конституційне положення, згідно з яким Україна піклується про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України.
До принципових і послідовно демократичних слід віднести положення Конституції, які визначають український народ як суб\'єкт власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власності щодо зазначених об\'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
У Конституції наголошується, що основним національним багатством України є земля, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набуватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридичними особами та державою на підставі й у порядку, встановлених законом.
В Основному Законі визначені конституційні органи України, їх правовий статус, характер взаємовідносин між владними структурами, закріплюється статус органів місцевого самоврядування.
201
Верховна Рада України, що налічує 450 обраних депутатів, є органом законодавчої влади, парламентом держави. Депутати обираються на чотири роки на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, працюють на професійних засадах. Повноваження Верховної Ради можуть бути припинені Президентом України, якщо протягом 30 днів чергової сесії пленарне засідання не почнеться.
Верховна Рада виконує низку функцій щодо утворення відповідних органів державного управління. Так, вона дає згоду на призначення Президентом України Прем\'єр-Міністра, призначення на посаду і звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку. До її повноважень належать також призначення і звільнення половини складу Ради Національного банку, Національної Ради з питань телебачення й радіомовлення.
У світлі цих положень слід розглядати і повноваження Верховної Ради щодо призначення на посаду та звільнення з посади Голови і членів Рахункової палати, яка здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету.
Президент України згідно з Конституцією є главою держави, виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Статус Президента як глави держави підтверджує багатофункціональна сутність цієї державної посади. Глава держави уособлює державну владу загалом, він не належить до жодної з гілок державної влади. Навпаки, глава держави має об\'єднувати усі гілки державної влади, забезпечуючи спрямованість їх діяльності в єдиному напрямку.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Правова база його діяльності — Конституція, закони України та акти, видані Президентом України.
Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. На практиці ця залежність реалізується у тому, що Президент України призначає за згодою Верховної Ради Прем\'єр-Міністра, припиняє його повноваження і приймає рішення про його відставку. Крім цього, Президент за поданням Прем\'єр-Міністра призначає членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, глав державних адміністрацій, а також звільняє їх з посади.
Підконтрольність і підзвітність Кабінету Міністрів Верховній Раді відтворюється у тому, що парламент затверджує бюджет, опрацьований урядом, контролює його роботу. Кабінет Міністрів є вищим державним органом оперативно-
202
го управління. Він здійснює необхідні заходи у сфері забезпечення обороноздатності держави, боротьби зі злочинністю, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади.
Міністерства, державні комітети та інші відомства загальнодержавного рівня належать до центральних органів виконавчої влади.
Згідно з Конституцією України і Законом України „Про місцеві державні адміністрації"\