2.1 Характеристика соціально-економічного розвитку Одеси в дореформений період
Заснування в Одесі комерційного суду на французький зразок, зробило її зовнішню торгівлю привабливою для іноземців, сприяло інтеграції Одеси до міжнародного ринку.
18 листопада 1815 року Одеським градоначальником та Херсонським воєнним губернатором був призначений граф Олександр Федорович Лонжерон.
Згодом, за клопотанням Лонжерона посада Одеського градоначальника була відокремлена від посади губернатора. "Височайшим" указом від 25 травня 1820 року адміністрація міста і турбота про його повсякденне життя були передані у відання градоначальника. На цю посаду був призначений голова Одеського комерційного суду, дійсний статський радник Микола Якович Трегубов.16 квітня 1817 року у житті Одеси відбулася важлива подія: було затверджено порто-франко, впровадження якого, проте, відбулося тільки 4 липня 1819 року, коли була визначений митний кордон і побудовані Херсонська і Тираспольська митниці для пропуску за лінію порто-франко обкладених митом товарів [97, с.19].
Урядовим указом від 7 травня 1823 року на посаду Новоросійського генерал-губернатора і повноважного намісника Бессарабської області був призначений граф Михайло Семенович Воронцов.
Державний розум і цілеспрямований характер разом з особистою освіченістю М. Воронцова визначили для півдня Російської імперії самостійну і єдино виправдану аграрну політику, яка беззаперечно стала подією для всієї країни, маяком і надією для суспільства на майбутні реформи.
Основним багатством цього регіону були чорноземи. М. Воронцов добре знав це і намагався перетворити Новоросійський степ у головну житницю Європи. Для торгівлі зерном необхідно було розвивати берегову інфраструктуру, удосконалювати і розбудовувати портові споруди. Здійснення задуманого мало привести до зростання доходів від експорту хліба і накопичити капітал так необхідний для розвитку промисловості, вигоди від якої не поступалися прибуткам від торгівлі і землеробства.
Завдяки М. Воронцову, на південних землях розвиваються нові галузі сільського господарства: вівчарство і виноградарство. У грудні 1828 року М. Воронцов отримав імператорський дозвіл на заснування в Одесі Товариства сільського господарства Південної Росії, яке діяло на підставі складеного ним же Статуту.З першого дня свого створення Товариство стало надійним інструментом проведення аграрної політики. Ринкові відносини визначили весь подальший хід розвитку сільського господарства.
Основою капіталістичного перетворення сільського господарства стало виробництво товарного зерна. Зразковим веденням справ у власних маєтках М. Воронцов був прикладом для інших поміщиків-новаторів. Товарне зернове господарство стало головним джерелом прибутків місцевих поміщиків.
Розширення посівних площ за рахунок цілинних земель Степової України з року в рік збільшувало прибутки тих, хто займався виробництвом товарного зерна для продажу його на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Разючі зміни в економіці сільського господарства Півдня пояснювались у першу чергу попитом міжнародного хлібного ринку на якому Російська імперія мала зайняти свою нішу. Швидкий розвиток промисловості і збільшення чисельності міського населення в країнах Західної Європи з кожним роком підвищували попит на хліб, який вивозився зі Східної Європи і, перш за все, з терен Російської імперії у володіннях якої знаходилися найбільші в світі площини родючих земель, зручних для розвитку торгового зернового господарства. Особливо швидкими темпами зростав попит на хліб у Великобританії, де на гребні промислової революції капіталістичні відносини розвивалися досить бурхливо. Статистика стверджує, що у воронцовські часи кожний третій англієць їв хліб, вирощений на теренах Російської імперії. У зв'язку з цим розширилися можливості збуту сільськогосподарських продуктів до Європи, виникли сприятливі умови для виробників зерна Степової України для розширення виробництва товарного зерна для продажу його за кордон. Особливим попитом користувалося зерно ярової пшениці – арнаутки, яка складала основну статтю хлібного експорту країни.
Особливим попитом ця високотоварна пшениця користувалася в Італії, де з неї виготовляли національний продукт – макарони. Проте арнаутка мала стратегічне значення і для Російської імперії, оскільки з неї отримували не тільки відмінні макарони, але й першосортні сухарі і галети для Російського флоту. З озимих сортів особливою популярністю користувалася гірка, яка мала не такі великі зерна як арнаутка, але не поступалася їй за смаковими якостями.У воронцовські часи не припинявся попит Франції, Італії, Великобританії і інших країн на хліб, сало, коров'яче масло, рибну ікру, хутро, шкіру тощо з Російської імперії. Зручність перевезень сільськогосподарської продукції Степової України через Одеський порт заохочувала розвиток тут товарного землеробства і тваринництва. Ринкова економіка зародилася в Одесі в рішельєвські часи, але панувати в сільському господарстві стала тільки в епоху Воронцова.
Революційні перетворення у сільському господарстві на українських землях були дуже схожі на американський шлях розвитку аграрних відносин. На просторах Степової України створювались селянські господарства фермерського типу, які належали вільним хліборобам – багатим колоністам, державним селянам і міщанам. Їхня роль в економіці Новоросійського краю і Бессарабії постійно зростала. Революційні зрушення у землеробстві створили тут передумови для реформування сільського господарства на американський зразок.
Історики відзначали, що капіталістична організація сільського господарства вперше на теренах Російської імперії зародилася на Півдні, де кріпосні відносини не отримали поширення і де близькість міжнародного ринку і добре поставлене товарне виробництво, зорієнтоване самим життям на експорт, об'єктивно привело до застосування найманої праці і машинної техніки.
У воронцовську епоху вже виразно простежується жорстка конкуренція між міцним фермерським господарством і помісними капіталістичними господарствами — «економіями» поміщиків-раціоналізаторів на хлібному ринку Степової України.
У 1853 році хлібом, що вирощувався у Російській імперії годувалося населення половини Європи. У той же час погіршувалися політичні відносини Росії з Лондоном і Парижем. Виходило так, що українським хлібом наповнювалися склади майбутніх противників.
Загроза нової війни змусила Англію і Францію прискорити свої зусилля по вивезенню зерна зі ще доступних їхнім кораблям чорноморських портів і, особливо, з Одеського, який мав вирішальний вплив на хлібну торгівлю всієї Європи. Вивіз зерна з Одеського порту у 18 році перевищив обсяги торгівлі таких середземноморських портів як Марсель, Трієст і Олександрія разом взятих.
Щоправда, на той час пожвавився експорт хліба в країни Західної Європи з Північної Америки, яка з успіхом застосовувала досягнення промислово-технічної революції: удосконалила систему землеробства, ввела у сільське господарство парові млини, активно будувала нові залізниці, проводила модернізацію флоту. Все це дало США змогу здешевіти виробництво сільськогосподарської продукції, прискорити доставку зерна до портів Європи і зробити перші кроки по витісненню Росії з європейських ринків зерна.
У своєму новорічному посланні Конгресу, тодішній президент США Франклін Пірс висловив задоволення з приводу "нечуваних у 1853 році успіхів" сільського господарства і торгівлі своєї країни. Проте це не означало, що Одеса втратила пріоритети у справі експорту зерна. Більше того, коментуючи заяву американського президента, "Новоросійський календар" відзначав, що "весь відпуск хліба з Північно-Американських штатів у 1853 році навряд чи міг зрівнятися з відпуском хлібних продуктів з однієї Одеси у тому ж році". І далі вказувалося, що експорт тільки пшениці в навігацію 1853 року складав 1074385 тон зерна. У перевезенні цього хліба були зайняті 1832 кораблі під прапорами всіх без винятку морських держав Європи.
Зрозуміло, що головним виробником експортного зерна була Південна Україна.
Успіхи хлібного експорту перевершили найбільш сміливі очікування.
Урожайний 1853 рік дав нечувані за всі попередні роки прибутки – 283 мільйони рублів сріблом, з яких на долю чорноморських портів припало 70 мільйонів. Доля однієї Одеси становила 40,5 мільйона рублів сріблом. Чималі прибутки принесла морська торгівля міській скарбниці. Тільки від портових зборів у 1853 році до неї поступило більше ніж півмільйона рублів сріблом.Активну роль у збільшенні обертів експортної торгівлі хлібом відігравало одеське біржове купецтво. В списки Одеської митниці за 1853 рік внесено 121 прізвище іменитих купців, які здійснювали значні торгові операції через Одеський порт. Частина купців, що користувались пільгами порто-франко займалася тільки імпортними поставками. Головним чином, це власники модних магазинів на Рішельєвській, Катерининській і Пале-Рояль, такі як: брати Стіффель, Давидов, Лабаррер, Посохов, Фендеріх, Велара, Шевестр, Люлька, Ейдельберг, Гортенштейн, Мозес Гурович, Франгуланді, Штейнгард, Вайнберг, Мілованов, Фіодоріді, Склири, Мангубі, Нуво, Кортацці та багато інших.
Інтереси частини купців поширювалися як на експорт так і на імпорт. Це були мільйонери торгового обігу Іракліді, Папудов, Раллі, Масс, Рафалович, Кельнер, Мавро. Вони користувалися повагою у місті не тільки за ділову хватку, але й за їх благочинність та активну участь у благоустрої міста.
Проте основні капітали купецтво отримувало з морських перевезень зернового хліба.
Основою торгової діяльності біржового купецтва були угоди з купівлі-продажу пшениці. Біржові спекулянти досить вміло грали на мінливій курсовій різниці Одеського і Лондонського хлібних ринків. Оскільки, телеграфний зв'язок з'явився в Одесі тільки у 1855 році, то останні новини з Європи з світовими курсами цін на пшеницю приходили естафетою один раз на тиждень. А обмін новинами з Константинополем взагалі відбувався один раз на десять днів. При такій "оперативності" зв'язку відкривався широкий простір для ініціативи, інтуїції, можливостей прокручування грандіозних спекулятивних операцій.
Саме спекулятивні дії з хлібною торгівлею принесли тоді мільйонні прибутки еліті одеського купецтва. І відбувалося це без жодних, навіть моральних втрат для негоціантів. Адже спекуляція була тоді дозволеною на всіх біржах світу. Слово "спекуляція" у перекладі з латинської означає "розвідка". Зрозуміло, що успіх біржового гравця повністю залежав від такої розвідки, від оперативного отримання інформації про ціни на світовому ринку, а особливо від біржових курсів на пшеницю в тих країнах, з якими Одеса вела морську торгівлю.З архівів міської статистики за 1853 рік дізнаємося, що річний обіг відомих одеських купців Костянтина Папудова, Івана Раллі і Павла Іракліді перевалив за два мільйони рублів, нечувані суми для тих часів. Гріх було жалітися на прибутки Рафаловичу, Ціцінії, Тработті, Кельнеру, Мавро та багатьом іншим одеським бізнесменам. Слід відзначити, що на гребені хлібного буму в мільйонери вибилося одинадцять одеських купців. Найбільш значні комерційні операції з хлібом на загальну суму більше ніж чотири мільйони рублів були прокручені торговим домом одеського купця Федора Родоконакі [72, с.136-138]. Залишається тільки здогадуватися, яких висот змогла би досягти одеська торгівля, якби 1854 рік залишився мирним. Адже відвантаження зерна за неповні два місяці зими, навіть за умов, коли в результаті заледеніння навігація в Одеському порту була призупинена на дванадцять днів перевищила всі відомі раніше досягнення торгівлі з часів заснування міста.
На долю Одеси випало першою в роки Кримської кампанії витримати морську осаду з боку величезної англо-французької армади. Одесі належало пройти через терні воєнного лихоліття і, гідно витримавши послані долею випробування, знову відродитись як місто миру і торгівлі.
В кінці кінців, 30 березня 1856 року підписанням Паризького мирного трактату завершилась така невдала для Російської імперії Кримська війна. Серед принизливих для великої держави втрат – загибель Чорноморського флоту, руйнація Севастополя, відторгнення Придунайського краю. Але була ще одна велика втрата, на яку в ті тяжкі дні не звернув увагу можновладний Петербург, проте відразу ж зреагували ділові кола. В роки війни Одеса придбала електромагнітний телеграф. Не встигли висохти чорнила на мирному договорі як відновилися біржові зв'язки Одеси з країнами Західної Європи. І тут стало очевидним – на світовому ринку зерна відбулися незворотні зміни.
Вже другий рік як пішов з життя Микола І, але пам'ять про введене ним ембарго у лютому 1854 року на вивезення хліба до Європи все ще жила на Заході. Щоб більше не залежати від поставок зерна з Російської імперії провідні країни Західної Європи, зокрема Англія і Франція, налагодили поставки пшениці з Америки.
"Дійсно, хоча Америка і не володіє такими тучними нивами, як російські чорноземи, вона навчилась, використовуючи сміливий, підприємливий і практичний дух своїх громадян, відшкодовувати меншу родючість своїх земель використанням машин, меліорації, будівництвом залізниць для доставки зерна з найбільш віддалених країв до гаваней своїх приморських міст", - писав французький консул у Одесі. Ці слова актуальні і сьогодні для характеристики ділового життя в Україні.
Після закінчення війни була знята морська блокада і знову запрацював Одеський порт. Негоціанти почали відновлювати торгові зв'язки, а з хліборобних губерній степової України потягнулися до моря обози чумаків.
Набирав оборотів хлібний експорт. Незважаючи на принизливі для Російської імперії наслідки Кримської війни Одеса не втратила репутації кращої житниці Європи. Якщо в 1856 році експорт зерна складав 1313000 чвертей, то в 1857 році він уже складав 2570000 чвертей, а в 1858 році досягнув 3050000 чвертей, тобто, рівня кращих довоєнних років. Негоціанти опанували нові хлібні ринки і Одеса знову зайняла одне з провідних місць у світовій хлібній торгівлі [98, с.23].
Після Кримської війни дві події суттєво вплинули на побут та заняття одеситів. Так, з ліквідацією у 1859 році пільг порто-франко Одеса поступово починає втрачати славу найбільш дешевого на теренах Російської імперії міста. Адже безмитна торгівля воронцовських часів робила життєвий рівень одеситів дуже високим, коли майже за собівартістю в Одесі можна було купити всі заморські товари, починаючи від грецьких маслин, палестинських цитрусів і гаванських сигар – до кардіффського вугля, ліонських шовків і віденських карет.
Пільгова вартість порто-франковських товарів у свою чергу утримувала низькі ціни на продуктові товари. Так, фунт житнього хліба коштував одну копійку, телятини - 3-3/4 копійки, баранини — 3 копійки. Порося обходилося у 60 копійок, курка — в 30, а гуска в 40 копійок [42, с.58].
Інша подія — телеграф в Одесі при всіх його позитивних якостях для побуту та торгівлі поставив негоціантів перед необхідністю перегляду таких звичних для них правил біржової гри. Зміни на світовому ринку зерна тепер досягали Одеси миттєво, що значно обмежило можливості і час для проведення спекулятивних операцій. Хлібна торгівля почала втрачати свій авантюрний присмак, що привело до зменшення прибутків всіх тих, хто займався цією справою.
Перед діловими колами Одеси постало питання – куди вкладати гроші? Вперше за багато років одеське купецтво задумалось про майбутнє. Проте мало хто наважився тоді вкладати кошти в фабрично-заводську промисловість у місті, яке хронічно страждало від нестачі води і вугілля, що транспортувалося з Англії.
У розвитку інших, нехай навіть грандіозних проектів біржове купецтво також не приймало участі. Іноземці подейкували про відсутність думки на перспективу в одеських негоціантів. Їх вразило, що коли до Одеси завітав відомий інженер Фердинанд Лессепс, йому не вдалося зацікавити місцеві бізнесові кола стати акціонерами такого грандіозного проекту як будівництво майбутнього Суецького каналу.
Зрозуміло, що тоді, в кінці 50-х років ХІХ століття — проявився відомий консерватизм, оскільки до цього одеська бізнесова еліта була зайнята, головним чином, хлібною торгівлею і так відразу не могла перейти до іншого роду діяльності. До того ж, вся привабливість хлібної торгівлі заключалась в тому, що відпрацьований десятиліттями механізм купівлі-продажу не вимагав великих затрат.
Виробники сільськогосподарської продукції отримували аванс, а кінцеві розрахунки між ними і негоціантами проводилися вже після продажу партії зерна за кордон. Більше того, великі одеські хліботорговці після Кримської війни виступали в єдиній ролі – як виробники зерна і продавці. Так, у 60-ті роки ділові уподобання одеської буржуазії знову були віддані на користь хлібоекспортної торгівлі.
Тільки найбільш далекоглядні і освічені серед негоціантів змогли оцінити перспективи розвитку фабрично-заводської промисловості. Так, сім'я місцевих магнатів Родоконакі вклала значні капітали в джутову фабрику, паровий млин, пароплавні лінії, металооброблювальний завод і навіть у фарфорову мануфактуру. Старовинні одеські купці Новікови продовжували, і досить успішно, розвивати виробництво канатів. Клан негоціантів Раллі взявся за організацію в Одесі банківської справи. Підприємці Вейнштейн, Анатра і Маразлі стали засновниками мукомельної промисловості, мануфактурники Белліно і Фендеріх — чавуно-литейних і механічних заводів. Проте, слід визнати, що великі підприємства відкривались у Одесі приблизно раз на рік. Але вже не за горами були події, які кардинально змінять долю не тільки Одеси, а й всієї Російської імперії. Країна стояла на порозі Великих реформ.