6.5. Права на чужі речі в зарубіжних правових системах

Правами на чужі речі або, як їх ще називають, обмеженими речовими правами є різні за своїм змістом абсолютні права на речі, які належать на праві власності іншим особам. Ці права закріплюють за їхніми носіями окремі правомочності, які є правомочностями власника, однак не позбавляють останнього права власності на дану річ.

Такими правами, зокрема, є право володіння, право користування, узуфрукт, сервітут, суперфіцій, емфітевзис, застава та інші.

Право володіння — забезпечена об’єктивним правом можливість фактичного панування над річчю, яка належить на праві власності іншій особі. У всіх правових системах право володіння розглядається як самостійний правовий інститут.

Володіння є також одним з елементів багатьох речових і зобов’язальних правовідносин, у яких фактичним володільцем виступає невласник, що володіє речами, приналежними власнику. З володінням річчю, що спирається на правову підставу (титул), поєднані застава, узуфрукт й інші речово-правові відносини, а також зобов’язально-правові відносини, що виникають у разі передачі власником речі у володіння охоронцям, підрядникам, перевізникам, комісіонерам, наймачам і т. ін. Здійснюючи володіння з волі власника, такі особи зацікавлені у володінні річчю і безперешкодному її використанні. Однак і в цих правовідносинах у більшості випадків пріоритет надається інтересам власника. Юридичне забезпечення володіння невласників у даному випадку є опосередкованою охороною прав та інтересів власника.

Володіння може здійснюватися тривалий час особами, які добросовісно чи недобросовісно опанували річчю, що вибула з володіння власника всупереч його волі (у випадку втрати, викрадення та ін.) чи залишена ним. У таких випадках тривале воло­діння річчю особою, яка не управомочена власником, за наявності передбачених законом умов (виникнення права власності в силу норм про давність володіння) визнається підставою правомірного володіння.

У праві ФРН володіння розглядається як незалежний інститут, існування якого не підпорядковується праву власності й регулюється досить докладно. У Франції володіння віднесене до сфери речових прав і регулюється в рамках права власності, хоча може стосуватися й інших речових прав.

В усіх правових системах володіння розглядається і як фактич­не володіння річчю. Однак умови надання правового захисту фак­тичному володільцю, а також засоби його здійснення відрізняються в романо-германській та англо-американській системах.

Принципи й основи інституту володіння в зарубіжному праві відображають дві основні теорії володіння, що були сформовані в XIX ст. К. Ф. Совіньї та Р. Ієрингом[103]. Обидві теорії визнають, що елементами володіння є: фактичний стан фізичного панування над річчю — корпус (corpus) і намір володіти, тобто воля особи утримувати (мати) річ як власник чи інший носій речового права (animus). Відповідно до теорії Совіньї (суб’єктивна теорія володіння) володіння — це здійснення чи можливість негайного здійс­нення фактичного панування над річчю залежно від волі особи. Від наявності чи відсутності волі залежить визнання відповідно факту володіння річчю чи лише тимчасового утримання речі. У випадках, коли воля спрямована на володіння річчю як власником чи іншим носієм речового права, йдеться про юридичного володільця. Якщо особа, що здійснює панування над річчю в інтересах іншого суб’єкта, не має такого наміру, то фактичний володілець є простим держателем — охоронцем, перевізником, комісіонером та ін.

На підставі цієї концепції, французьке право розрізняє володіння (possession — володіння для себе та володіння власника) і тимчасове утримання (detention precaire — володіння в інтересах іншого: орендарі, заставодержателі, узуфруктарії та ін.).

За теорією Ієринга (об’єктивна теорія володіння), яка суттєво вплинула на німецьке право, конститутивним елементом володіння визнається фактичне панування над річчю; вольовий елемент не ігнорується взагалі, вважається, що він втілюється у фактичному здійсненні володіння (corpus за замовчуванням включає animus).

Сучасна судова практика ФРН виходить з того, що для виз­нання володіння достатньо наявності наміру створити володіння. А відповідно до норм НЦК володіння річчю набувається з досягненням дійсного панування над річчю, тому для його встановлення достатньо довести факт володіння річчю, який і обґрунтовує володіння. З урахуванням цього не проводиться розме­жування між володінням і тимчасовим утриманням, поки не буде доведена підстава утримання.

Доктрина розмежовує такі види володіння: безпосереднє й опосередковане, самостійне й несамостійне; одноособове, часткове й співволодіння. Самостійним є володіння, яке здійснює особа, що фактично панує над річчю як належним їй об’єктом прав і не визнає (не повинна визнавати) прав на цю річ інших осіб (зокрема, власник або особа яка привласнила річ); така особа може встановлювати тимчасове володіння іншої особи, наприклад охоронця, орендаря, комісіонера, перевізника, заставодержателя та ін. Останні вважаються несамостійними володільцями, оскільки вони повинні здійснювати володіння з урахуванням належності права власності на річ іншій особі. Безпосереднім володінням вважається фактичне панування над річчю, а опосередкованим — здійснення володіння на підставі угоди чи обмеженого речового права, які уповноважують або зобов’язують до тимчасового панування над річчю.

В англо-американському праві розрізняють чотири категорії володіння[104]:

1) фактичне володіння (Англія) чи охорона (США) — здійснення фізичного контролю над річчю, але без бажання здійснити виключне панування над нею. Виникає, зокрема, коли власник, не відмовляючись від права й панування над майном, допускає фізичний вплив на нього іншої особи (продавця, агента та ін.);

2) юридичне володіння (Англія) чи безпосереднє володіння (США) — фактичний контроль над річчю з наміром здійснення виключного панування або збереження такого наміру за відсутності фактичного контролю, коли, наприклад, речі підприємця знаходяться в працюючих за наймом осіб;

3) право на володіння (the right to possess) — реалізується у відносинах, за яких річ, що належить власнику (особі, що має «право на володіння»), з яких-небудь підстав знаходиться у володінні іншої особи. Ця форма володіння пов’язана з інститутом залежного утримання (bailment): власником рухомого майна є одна особа ( що передала річ іншій — bailor), тоді як право володіння майном належить іншій особі («залежному держателю» — bailee), якій власник передав дане майно для досягнення певної мети. Залежне утримання виникає з договору або може бути визнане на основі фактичних обставин справи, якщо встановлено намір «залежного держателя» здійснювати панування над річчю та у прямій чи непрямій формі виражено зобов’язання повернути її власнику чи розпорядитися нею відповідно до його вказівок. Такі відносини виникають з договору схову, позички, оренди, перевезення, підряду, застави рухомого майна тощо;

4) протипоставлене володіння (adverse possession) стосується тільки нерухомості — правовідношення, за якого володілець має у своєму розпорядженні правовий титул, що може бути протиставлений вимогам іншої особи.

Право користування (узус) — право користування чужою річчю, проживання в чужому будинку для задоволення власних потреб (чи потреб своєї сім’ї) без права одержання прибутку від такого користування.

Від узусу відрізняють узуфрукт — довічне чи строкове право користування чужою річчю з вилученням доходів та обов’язком зберігати її; це найбільш повне право на чужу річ, яке залишає власнику лише формальне, так зване «голе» право власності; власник має тільки юридичну можливість контролювати користувача (узуфруктарія). Узуфрукт досить детально врегульовано законом у країнах континентального права (пар. 1030—1089 НЦК ст. 578—624 ФЦК). Він може бути встановлений довічно чи на пев­ний період часу, або під умовою, настання якої припинить право користування. Виникає узуфрукт найчастіше у сфері спадкових відносин і діє протягом життя користувача.

Останній має можливість експлуатувати майно на таких же засадах, як і власник, вилучаючи з нього вигоди: одержувати природні плоди, прирощення чи грошові доходи (відсотки по позиках, орендну плату та ін.).

Сервітут надає право проїзду, проходу, провозу, прокладення комунікацій через чужу земельну ділянку. Сервітути (servitute, Dienstbarkeit) відомі всім національним правовим системам як встановлені відносно земельної (слугуючої) ділянки, маєтку чи будівлі обтяження для потреб користування іншою (пануючою) ділянкою чи будівлею. У деяких країнах вони йменуються «сусідськими правами», «речовими обтяженнями». Встановлення сервітуту не вимагає передачі обтяженого таким правом нерухомого майна у володіння іншої особи. Однак сервітут обмежує правомочності власника, тому його зміст докладно регламентується нормами права (ст. 637—710 ФЦК; пар. 1018—1029 НЦК; англо-американська судова практика). Сервітути встановлюються на основі закону, договору, односторонніх угод чи внаслідок дав­ності їхнього здійснення. Сервітут має безстроковий характер, тільки право ФРН визнає так звані особисті сервітути, які мають тимчасовий характер (пар. 1090—1093 НЦК).

У доктрині розглядається досить докладна класифікація сервітутів[105]:

Міські та сільські (водні і дорожні) — залежно від місця знаходження земельної ділянки;

Публічні сервітути — встановлюються для невизначеного кола осіб або суспільства в цілому (для всіх);

Приватні сервітути — встановлюються для конкретної особи;

Позитивні сервітути — право вчиняти певні дії за рахунок чужого нерухомого майна (право проходу чи проїзду, прогону худоби, користування водою чи пасовищами ділянки, яка слугує, тощо;

Негативні — право вимагати, щоб власник прилеглої ділянки (яка слугує) утримувався від певних видів її використання (не зводив будівель чи споруд, або ж споруджував лише такі, які не можуть перешкоджати доступу до пануючої ділянки світла, повіт­ря («сервітут світла й повітря») чи псувати краєвид і т.п.;

Особисті — права довічного користування чужою річчю певною особою (проживання в чужому будинку).

До обмежених речових прав належить також емфітевзис — речове успадковуване відчужуване право користування землею та плодами. Володілець цього права (емфітевта) може змінити господарське призначення ділянки, якщо це не зашкодить її якості (родючості та ін.). Він має право вилучати плоди й доходи, передавати права на цю ділянку в спадщину або відчужувати їх за угодами, а також зобов’язаний сплачувати щорічну ренту власнику ділянки, сплачувати податки та добросовісно вести господарство. Якщо емфітевта спричинив значну шкоду ділянці, не сплатив ренту, податки або порушив встановлений порядок продажу прав на земельну ділянку, то власник має право припинити емфітевзис.

У праві зарубіжних країн різновидом права на чужі речі є суперфіцій — довгострокове, успадковуване та відчужуване право зведення будівель і користування ними на чужій міській земельній ділянці. Володілець такого права (суперфіціарій) виплачує власнику земельної ділянки поземельну ренту. Суперфіцій припиняється із закінченням строку, відмовою від нього суперфіціарія, об’єднанням його з правом власності.

Найпоширенішим у сучасній практиці обмеженим речовим правом є застава — комплекс правомочностей кредитора стосов­но майна, яке виділене боржником (чи надане іншою особою) для забезпечення виконання ним зобов’язання, і за рахунок якого можуть задовольнятися вимоги кредитора. Вважається, що існування таких прав засноване на юридико-технічному засобі розщеплення права власності, виділення з нього тих чи інших правомочностей власника та закріплення їх за невласником[106].

Право застави досить докладно регламентується в усіх національних системах законодавства. Йому присвячено: у ФРН — параграфи 1113—119, 1204—1273 НЦК, у Франції — ст. 2071—2091 ФЦК, а також спеціальні акти цих країн про заставу окремих видів майна; в Англії — норми закону про власність (1925 р.) і судова практика; у США — закони і судова практика штатів про право утримання кредитором майна боржника, а також спеціальні приписи ЄТК про заставні права власників складів. Право застави виникає на основі договору, однак його речовий характер обумовлює ряд особливостей. Так, у разі встановлення застави тільки спеціально позначене майно боржника чи іншої особи розглядається як гарантія здійснення вимоги кредитора. Заставне право на майно стає його обтяженням і слідує разом з ним, переходячи до будь-якого нового набувача даного майна. Отже, власник заставного права може вимагати закладену річ від третьої особи, до якої вона потрапила хоча б і за розпорядженням власника. При зверненні стягнення на майно у зв’язку з невиконанням забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель користується перевагою перед усіма іншими кредиторами власника речі, що не володіють заставним правом на неї або отримали право на цю річ пізніше (перша застава має перевагу перед другою і т.д.). У випадку оголошення власника заставленої речі неспроможним боржником заставодержатель, звернувши стягнення на закладену річ, задовольняє свої вимоги у звичайному, а не конкурсному порядку.

У всіх країнах застава допускається як стосовно рухомого майна (заклад або застава рухомості), так і щодо нерухомого (іпотека).

Застава рухомих речей (Pfandrecht, gage) може здійснюватися з передачею майна у володіння заставодержателя чи іншої особи, визначеної сторонами (наприклад складу, банку), або без такої передачі. За загальним правилом закон виходить з доцільності передачі майна у володіння заставодержателя, а право ФРН передбачає обов’язкову передачу рухомих речей у володіння заставодержателя (пар. 1205 НЦК), за винятком застави суден. Однак з урахуванням того, що застава є дуже поширеним способом забезпечення банківського кредитування, а передача комерсантами товарів, устаткування й іншого майна у володіння заставодержателя — банку зазвичай є неприйнятною, ширше застосовується застава рухомого майна без передачі його у володіння заставодер­жателя, за якої товар залишається в заставодавця чи іншої особи.

Предметом застави рухомості можуть бути й права, інкорпоровані в цінних паперах — векселях, акціях, облігаціях і ін. Права з цінного паперу на пред’явника закладаються шляхом передачі його у володіння заставодержателя, а права з ордерного па­перу — через вчинення індосаменту із вказівкою на його забезпечувальний характер.

Застава рухомих речей в англо-американській системі здійснюється у двох формах: з передачею майна у володіння заставодержателя (pawn, plede) або у формі фідуциарної (заснованої на особливій довірі) угоди, за якою кредитор стає власником закладеної рухомої речі, отже, може користуватися нею (mortgage), однак у разі виконання заставодавцем зобов’язання заставодержатель (кредитор) повинен повернути річ і передати право власності на неї колишньому власнику.

Застава нерухомого майна (іпотека) здійснюється без передачі його у володіння заставному кредитору. Предметом іпотеки мо­жуть стати також права на нерухомі речі — узуфрукт та емфітевзис. Іпотека може виникати з договору або закону, або встановлюватися в судовому порядку (судова іпотека).

Праву ФРН відомі дві форми іпотеки: оборотна й забезпечувальна. Під час оборотної іпотеки установа, яка веде поземельну книгу, видає заставне свідоцтво. Забезпечувальна (книжкова) іпотека не супроводжується видачею свідоцтва. Договір іпотеки підлягає реєстрації, інакше може бути визнаний недійсним.

Судовою практикою ФРН розроблено також інститут забезпечувального привласнення (Sicherungsubereignung)[107]. Він виникає на підставі заснованої на довірі (фідуциарної) угоди, за якою кредитор стає власником наданого йому в забезпечення підприємства, яке залишається в експлуатації боржника. Після виконання боржником зобов’язання кредитор повинен повернути йому право власності на це підприємство.

<< | >>
Источник: Шимон С. І.. Цивільне та торгове право зарубіжних країн: Навч. посіб. (Курс лекцій). — К.: КНЕУ,2004. — 220 с.. 2004

Еще по теме 6.5. Права на чужі речі в зарубіжних правових системах:

  1. 9.1. Поняття й загальні положення спадкового права зарубіжних країн (континентальної та англо-американської правових систем)
  2. РЕЧОВІ ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ. ПРАВО ВЛАСНОСТІ
  3. 6.3. Право власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку. Підстави набуття права власності
  4. 4.3. Класифікація юридичних осіб у зарубіжних правових системах
  5. 4.4. Правові форми здійснення (торгової) підприємницької діяльності в зарубіжних правових системах
  6. 10.4. Правовідносини батьків і дітей у зарубіжних цивільно-правових системах
  7. СПАДКОВЕ ПРАВО В ЗАРУБІЖНИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ
  8. 7.3. Зміст і виконання зобов’язань у зарубіжних цивільно-правових системах
  9. ЮРИДИЧНІ ОСОБИ ТА ІНШІ ПРАВОВІ ФОРМИ ТОРГОВОЇ (ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ) ДІЯЛЬНОСТІ В ЗАРУБІЖНИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ
  10. Напрями правового врегулювання проблеми українського козацтва в Речі Посполитій
  11. 6.4. Захист права власності в романо-германській та англо-американській цивільно-правових системах